Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51277
Рецензій: 95882

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 20456, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '35.172.230.21')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Елегія

Київ-Париж (Industrial)

© Богдан Образ, 14-01-2010
ХХ район Парижу має славу революційного, богемного та передусім пролетарського. Старі будинки були заселені здебільшого робочим класом. Тут збереглися старі робітничі кафе (Шарбон, Меккано-бар і інші), що нині відвідуються студентами, а в деяких дворах залишилися димарі та іржаві рештки колишніх мануфактур. У ХХ районі народилася і виросла Едіт Піаф.
Цікавинками району є будинок культури металургів (Metallos), де діє центр сучасного мистецтва, цвинтар Пер-Лашез, закинута кільцева залізниця з тунелями та станціями, перетвореними в кафе. На вулиці Мар є таємничий пішохідний міст над колією. Коли подорожній перебуває на ньому, йому здається що от-от із тунелю виїде поїзд. Відносно неподалік є дім, по стіні якого повзе велетенська ящірка.
Чимало речей викликають приємні здивування у подорожнього. Наприклад, маленькі споруди схожі на склепи або погреби – це приміщення середньовічних колекторів. На півночі і сході Парижу є безліч підземних джерел, тому такий колектор є навіть у дворі української бібліотеки.      
А ще для ХХ району характерні затишні квітучі провулки з маленькими будинками і майстернями. Наприклад, провулки Бергамо, Роллебуаз, курки, зітхань чи бажань. За площею Едіт Піаф, поряд з бульваром Мортьє є квартал, яку називають “Хутір у Парижі”. Це приватний сектор, де подорожній відчує себе далеко за межами мегаполісу. Вартими відвідання є також вілли Кастель, Олівьє-Метра, Стендаль тощо.
На вулиці Баньйоле 148 ще залишився замок Ермітаж, що належав дружині дюка Орлеанського. Будинки, що оточують замок є класичними взірцями житла “дрібної” буржуазії.
Закінчується ХХ район площею Насьйон, з красивим бронзовим пам’ятником “Тріумф Республіці” та тронами на колонах, що по своїй суті є важливою транспортною розв’язкою. Ця площа знаменита тим, що тут гуртували людей перед стратою на гільйотині одразу після революції...
Але щонеділі на площі Насьйон стоять мікроавтобуси. Мої очі радіють й оживає серце, коли я бачу українські номери. Це транспорт, що привозить з продукти, передачі та просто вісті з України.
У кожному місті є таємничі місця про які знають лише закохані, де здається, що лавочки зберігають тепло обіймів, а ліхтарі випромінюють те світло, що освічувало поцілунки. Місцем, про яке знали тільки ми став природній сад – секретне місце на вулиці Реуньйон, затиснуте між житловими будинками і цвинтарем Пер-Лашез. У саду панує природа: дерева дарують тіні, співають птахи, літають метелики, а у ставку живуть жабки й слимачки. Тишу і спокій перебивають лише дитячі вигуки під час перерви у сусідній школи.  
Сергій Жадан каже, що мегаполіси занадто великі, щоб бути сентиментальними. Але у Києві є місця, що схожі на сентиментальну частину ХХ району Парижу. Це - Дарницький район, а точніше Німецьке (аварійне) містечко, Соцмісто та ДВРЗ (Дарницький вагоноремонтний завод), де серед індустріальних споруд є місця для романтичних прогулянок та довгих і палких поцілунків. Це район, де, як правило, ніхто не буде зупиняти подорожнього дурними запитаннями типу: “З якого ти району?” чи “Єсть часи?” та проханнями “Бризні сємєчєк!” або “Дай 2 рубля і я пайду куплю сєбє сігарєт, сяду і пакурю нармально”.
Квартал поряд з метро “Чернігівська” Німецьке містечко, яке через нинішній стан називають Аварійним містечком, нагадує забутий і загублений світ. Особливо коли на вулиці панує тума, імла чи мряка. Ці будинки споруджували полонені німці одразу після війни, тому архітектурними формами цей квартал нагадує Європейське містечко і кидає виклик лівобережній монотонності суцільної панельної забудови.  
Будинки у містечку мають зовнішні сходи, веранди, вежі й мансарди. Хоча стіни деяких вкриті грибком, маленькі будиночки ще зберегли свої первісні ніжно-пастельні кольори, які так любили використовувати у своїх картинах імпресіоністи. У багатьох під’їздах є каналізаційні люки. Це - бомбосховища.
Обов’язковим атрибутом оселі у Соцмісті є старий пикатий телевізор “Електрон” та радіоприймач, де на “дисплеї” позначені столиці світу. У дворах дивують очі радянські малолітражки, одяг, що сушиться на мотузках, рами для хідників і старі сині поштові скриньки.
Але підземні переходи з матюкливими графіті й непрацюючими ліфтами для інвалідів і страшний гуртожиток з обпаленими стінами й вікнами без штор, розвіюють ідилію безторботного життя...
Людей у Соцмісті на вулицях чомусь мало. Здебільшого це вигулювачі собак і покупці з авоськами в руках. На тутешніх вулицях відчутно запах галантереї (трійний одеколон та нафталін), а гастрономи ще залишилися пронумерованими. У Парижі також є пронумеровані гастрономи, але це мережа магазинів російської горілки й ікри.
У Соцмісті гастроном зустрічає подорожнього запахами сиру й ковбаси, широкою золотозубою посмішкої пишної продавщиці та гучними голосами колоритних завсідників, котрі у спортивних штанях і цегейкових шапках розпивають спиртні напої за фанерними столиками. Тут часто обговорюють політичні реалії, тому хтось із завсідників обов’язково, попередньо перехиливши гранчак, вдарить кулаком по столу і вигукне на весь гастроном: “Із-за такіх как ти – люді сідят!”
На ДВРЗ з Соцміста краще всього приїхати на старенькому трамвайчику. Тут невисокі будинки і соціально-індустріальна інфраструктура. У ДВРЗ магазини ще поділяються продтовари і промтовари, на асфальті де-не-де трапляються шприци, а у дворах розташовані столики для гри у доміно, тому тут часто чути вигуки та звуки ударів по столу: “ Риба! Дух! Казьол!” Також на вулицях чути скрип залізничних коліс та гудки локомотивів.
Коло вагоноремонтного заводу залишились оздоблені триповерхівки, стадіон, пам’ятник загиблим під час другої світової війни, водонапірна вежа і... пам’ятник Леніну, котрий гордо тримає у руках книгу. Зовсім поряд є ліс з озером, тому на снігу тут помітно лише сліди тварин.
А ще ДВРЗ відомий головним військомматом. Його споруда з зі скрипучою підлогою оточена високим муром, перед яким чекають своїх дітей батьки.      
“Еволюція відбувається за рахунок витіснення попередніх культурних шарів, їхнього фактичного заміщення”, стверджує Сергій Жадан. Тому в Соцмісті поступово зачиняють гастрономи і галантереї, а у ДВРЗ на місці прод чи промтоварів з’являються маркети чи банківські установи.
Ще багато чорнила і сліз проллється про опис руйнування Німецького аварійного містечка. Аварійним його зробили штучно – повним занедбанням та відсутністю ремонтних робіт.
Справа в тому, що будинки в цьому містечку мають конструкцію аналогічну державним дачам у Крнча-Заспі. Але влада ще за радянських часів звикла, що робочий клас повинен жити в “голубятніках”. Тому замість реставрації і створення на зразок Паризького “Хутору в Києві”, будинки зносять і будують панельні багатоповерхівки. Тобто перетворюють Соцмісто у монотонний спальний район з однаковими високими будівлями на зразок Борщагівки чи Троєщини, де відсутність нормальної інфраструктури, нормальних дитячих і спортивних майданчиків перетворить хлопців на здичавілих від “гопництва” поїдальників насіння (сємок), а дівчат на дівчат відповідного рівня.
У Еммануель було прискіпливе ставлення до України і українців. Вона знала, що Україна – це десь у Східній Європі коло Росії, перед якою у нас величезні борги і Франція ризикує залишитися без газу. Вона дорікала мені за Чорнобиль, який “забруднив навіть Францію”. Еммануель чула щось про Помаранчеву революцію. Вона знала Шевченка футболіста, але не знала Шевченка поета й художника. Жодних інших видатних діячів вона не знала, чула лише про деяких політиків. Українців Еммануель вважала безкультурними заробітчанами, дешевою робочою силою, котра багато п’є. Українок Еммануель вважала дуже красивими, однак сприймала їх за повій або дівчаток, що за будь-яку ціну хочуть одружитися на французах щоб залишитися у Франції.
Мені це було неприємно чути і я суворо заперечував їй. Думка Еммануель стала маленьким камінчиком, що зробив велику тріщину у наших стосунках. Але коли вона посміхалася, мені здавалося що саме її зображував Ренуар у своїх картинах.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Київ- Париж

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Marta Bodak, 30-07-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.54526305198669 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …