Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...
1.
Ангеле, хто кого зрадив, скажи? Хто кого зрадив і як розпочати примирення?..
Зараз я вже нічого не можу зробити... Я тільки курю, і надривно дихаю, як люди, хворі на сухоти. І п’ю каву, ніби думаю, що мене це врятує...
І бачу картини... Чітко бачу, не знаю, чи то сни, чи марення...
Перша картина. Осінь і палять листя. Палять у парку біля оперного і навколо багато диму, від якого хочеться плакати... І ти стоїш по один бік диму, а я по інший... Ти тремтиш – так мені каже дим, а він трохи обдурює, я знаю. На твоїх очах сльози, які теж набирають смаку паленого листя... Ми бачимо один одного. Доволі довго бачимо, хоч і не йдемо назустріч. А потім вітер – примхливий і змінний кидає молочні хмари диму в твою сторону і ти зникаєш... Розчиняєшся в ньому – швидко, безповоротно і я розумію, що це найбільша втрата мого життя... А ти розумієш?..
Ми сидимо у твоїй хаті і дивимося на свічку. Свічка вигинається, хоч ні мій, ні твій подих, мабуть, не долинає до неї... а вона все ж вигинається і розповідає нам про біль. Вона розповідає через тіні на стіні... Тіні заламують руки і просять у когось прощення. Я вже не бачу тіней мишки і слона – тепер я бачу драконів і павуків. Я бачу маленьку згорблену постать у кутку стіни... У неї за спиною, здається, крила... Свічка намалювала тебе, Ангеле... Але я бачу, що крила із маленької постаті осипаються і стають зміями... Чому ти кинув мене напризволяще, Ангеле?!..
І я спішу вийти з цієї картини – з картини номер два...
А далі я бачу річку. Ми стрибаємо з дерева і пливемо у центр течії – за чорним кейсом, що пливе посередині... Бо там ніби щось дуже важливе, щось, про що ми забули... Але кейс утікає за течією... Бо то бурхлива річка, гірська... І кейс зникає за порогом, падає у пінистий водоспад, на смак солоно-металевий... І я починаю плисти за течією, а ти – проти. І я не знаю, що буде далі, не знаю, хто з нас першим знайде кейс із забутими таємницями... Я допливу скорше, але, може, розіб’юсь об каміння водоспаду... А ти випливеш на берег, пройдеш ним кілька метрів – зайдеш у водоспад з іншого боку і знайдеш вже дві таємниці – одну з них мертву. Хто винен у тому, що вмирають таємниці? Пробач, якщо я... якщо я в чомусь винна.
Як добре, що то тільки припущення, а насправді я не знаю фіналу третьої картини...
І в цьому спогляданні я забуваю, які слова ненависті тобі приготувала... Хоч я добре пам’ятаю, що мала би тебе ненавидіти... Ангеле, ти собі не уявляєш, яку велику і світлу віру ти в мені вбив! І як мені жити без неї далі?... Справа навіть не в тому, що ти вигнав мене зі своєї домівки о першій ночі, після двогодинного ув’язнення... Справа в тому, що я хвилююся за тебе... Де ти був тих дві години?..
Як жаль, що я не вмію тебе ненавидіти... Хто з нас кого зрадив тої ночі, коли оранжевий місяць помер, а маленький принц вирішив остригти своє майже чорне волосся?..
...Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?..
2.
Маленький принце!
Я вчора навчилась падати і сміятись від цього. Я навчилась спотикатись об трамвайні колії. Я відівчилась торкатись твого волосся... Я втратила свій спокій у твоєму волоссі, а оскільки я тепер до нього не торкаюсь, то не зможу забрати свій спокій назад...
Ти... Ти не знаєш, що...
Я відівчилась думати про тебе ввечері і бачити тебе у снах... Це, знаєш, моє найбільше досягнення...
Але я ще одного не навчилась. Мовчати із легкістю. Я так жалкую, що про тебе ніхто не знає. Ніхто з моїх друзів, і мама не знає... Не те, щоб я не довіряла їм, ні, вони всі хороші люди і навіть би могли мені чимось зарадити. Але знає тільки Ангел. Той самий Ангел, який має одну шкідливу звичку: виганяти людей із раю о першій ночі... За що?
Несправедливо... Ми ж навіть нічого не зробили...
А я тепер бачу картинки... Так яскраво. Це щось схоже на сни, я не можу передбачити, яка картина буде наступною.
Бачу, що ми лежимо у твоїй кімнаті. Ти лежиш на моєму животі, точніше на крихітній подушечці, що лежить на моєму животі... А на тій подушечці вишиті індійські символи... І ми дивимось телевізор, а у твоєму телевізорі так багато зеленого кольору, що я навіть не вдумуюсь у зміст фільму... Та й хіба це можливо, якщо я можу торкатись твого волосся – майже чорного...
І я починаю розуміти, чому нас вигнав Ангел...
Особливо після другої картини. Осінь і палять листя. Палять у парку біля оперного і навколо багато диму, від якого хочеться плакати... І ти стоїш по той бік диму... А я простягаю руки і натрапляю на вогонь... А ти теж простягаєш... І теж натряпаляєш на вогонь... І нам трохи боляче, але ми ж повинні це пережити – ми досягаємо один одного. На одну мить. Кінчиками пальців і не більше. Щоб щастя не було забагато. Потім ми падаємо в листя, яке ще не встигли спалити і я нахиляюсь до твоїх губ... Але я не бачу більше нічого... Ця картина дуже невесела. Вона забирає в мене надію...
А третя спочатку надію повертає: потіштеся, дітки, все ж літо надворі і можна дозволити собі трохи щастя... Ти спиш, а я цілую твою смагляву спину... А потім ми переносимось на вершечок автозаправки – вночі він горить неоновим вогнем. І нас хтось змушує хитатись у такт секундоміру... Ми стаємо наче живими годинниками, а потім я падаю вниз, а ти відчуваєш у роті присмак металу – кров подобається не всім... І ти починаєш жалкувати, що впустив мене у своє життя...
І більше я не бачу картин...
Тільки ще одну: по вулиці Богдана Хмельницького, до рогатки мчить якась стріла – червоного коліру, блискуча... Летить вона, аж доки не вдаряється об стовп ліхтарика... Вона відскакує і безсило падає вниз... Подальша доля стріли невідома...
А якийсь голос каже: «Це безнадійно! Їм двом не судилось...» Інший його перебиває на півслові: «Нічого, ти робитимеш це стільки, скільки треба, доки не втрапиш у людину, а не в стовпи. Я ж тобі плачу достатньо дорого за твої послуги і вимагаю професіоналізму. Якщо ти сліпий чи обтяжений комплесками неповноцінності, то це твої проблеми. Йди на пенсію!»
А я за цим усім спостерігаю ніби зверху... Хочу щось вигукнути, вплинути на події... Потім помічаю, що знаходжусь у досить просторій клітці, з гратами досить великими, щоб пропхати голову, але більше нічого... Люди не наближаються до цієї клітки – оминають її метрів за двадцять і боязко озираються... Я час від часу трясу гратами і гримаю в них, а потім сиджу і плачу...
Я би ще багато мала сказати, але ти ж і так мене не слухаєш... Я приготувала тобі багато віршів про кохання, тепер я відівчилась їх говорити... І співати українські народні пісні, яких ніхто не розуміє...
Ти знаєш, хто винен... Винні всі!
...Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як... у людини?.. *
3.
Ви не бачили.
А тепер дивіться. О шостій ранку – хід Принцеси, забутої долею... Не треба звинувачувати мене в патетиці. Я кажу тільки правду, бо дуже добре її знаю, можу навіть сказати, що вона – це я. Принцеса йде гордо, як уміє. Як тільки може у її ситуації... Вона зараз тільки збагнула, що падіння – це пришвидшений політ, отже нічого поганого у потовчених ліктях і колінах немає. Навпаки, це дуже навіть оригінально, ніхто ж не має потовчених колін, а вона має.
Вона гарна. Фея в принципі майже нічого у неї не забрала після фатальної дванадцятої години. Тільки принца. Дрібниці. Плаття є, карета є, ось-ось під’їде (не забувай: № 45 або № 24), є те, що називається цигаркою останньої надії, є трохи грошей, нема тільки принца, але хіба то так важко красуні – знайти цілий букет принців...
-- Ти ж знаєш, ти знаєш, чорт забирай, що мені не треба б у к е т у принців! Ти ж знала це завжди, дурна фея, не можна вживати наркотиків чи алкоголю, коли даруєш принців невинним принцесам! Не можна... Навіщо?..
Але ви не слухайте, що говорить Принцеса. Ви дивіться, потім буде пізно... Потім вона розчиниться у юрбі і ніхто не згадає, що була така-ось красуня, яка перебирає принцами і ризикує залишитись у старих дівах...
Отож, вона ще не втратила свідомості, і йде стежкою... Вона йде трохи неправильною дорогою, але це не так суттєво... А навколо – багато сміття. Це брудний район. І ніхто не бачить її тріумфального ходу після дивної ночі, коли мрії можуть збутися, але не збуваються... Не збуваються, бо фея під кайфом і чарівною паличкою помішує білий порошок на чистому, як сльоза, склі...
Потім Принцеса йде серед трави – простої собі трави, у загальному значенні цього слова... А вона, знаєте, не зовсім у бальному платті, а в такому лляному... А в руці вона несе солом’яний капелюх і лляну сумку... Вона має прикраси із глини... Багато прикрас на шиї. І на руках.
Потім вона йде згинаючись під заржавілими погнутими трубами, пригадує присмак металу, який живе у крові, а згодом, вийшовши до зупинки, довго чекає на ту 24-ту карету... Їй зимно, їй сумно, що все так вийшло... Їй не хочеться додому, хоч там чекає мама, а не зла мачуха з поганими сестрами...
Ви двоє, ви, Ангеле і Принце, не бачили цієї картини?.. – «Ні, а на що тут дивитись?..»
Ангеле, ти розумієш, що це якийсь трикутник?.. Але він розімкнутий... Та це взагалі не трикутник, а окремих три лінії, може вони десь і перетинаються, але їм ніколи не стати трикутником. Ти дивишся у бік Принцеси, а Принцеса дивиться у бік Маленького Принца... А над нами голосно і гірко регоче приречена на смерть Фея...
Ангеле...
