Був це час війни в Чечні, коли після декількох зачисток нашим підрозділом кишлаків, таліби стали вкрай агресивними. Атакували колони не лише на маршруті, повадились нападати й на місця наших постійних дислокацій. На той час найдорожчим товаром для військовиків були навіть не набої, а горілка й наркотики. Бо відстрілюватись доводилось таки не увесь час, страх же був постійним, і його необхідно були глушити... Саме тоді нашу маршову роту поповнили. Серед прибулих був і водій БМП Аміран. У перший же марш-кидок Аміран навідріз відмовився брати зброю: „Коли Бог не захистить, „калаш” мені не допоможе”, - твердив уперто. Ми відразу ж зрозуміли, яке поповнення отримали на свою голову, та „перевиховувати” бійця не було часу...
Водій він був на диво вправний. Дратувало лиш те, що ні на хвилину не вмовкав, виспівуючи якісь гімни (як пізніше довідались, були це Давидові псалми). Раз-по-раз у тісному БМП звучало загрозливе: „Глохни!”, та Аміран нас якби й не чув. „Коли повернемось, ти в нас по-іншому заспіваєш!” крізь зуби – обіцяли юнакові.
Невеличка улоговина в скалах стала западнею для нашої колони. На вузькій дорозі враз були підбиті передній та задній БМП, що заблокувало нам вихід з улоговини. Справа урвище, зліва - скала, звідкіля духи поливають нас вогнем. Чути лиш зойки поранених, та машини, що раз-по-раз вибухають,спалахуючи смолоскипами. Відстрілюватись ми й не думали – висунешся – вірна смерть, адже ми мов на долоні. Як може помінятися обрис людини в час небезпеки! Рослі, дебелі солдати, заповзли під днища броньованих машин, перетворювались у невеличкі сірі грудочки, намагались віднайти виступ чи шпарину, аби бодай якоюсь частиною тіла втиснутись у скалисту землю. Лише Аміран, здавалось, ніскілечки не лякався. Лежав собі горілиць і під вибухи мін, і кулеметні черги ми чули ті ж мотиви, які нас так дратували в тісній БМП. Лиш тепер нас вони не дратували, навпаки, дивним чином заспокоювали. Серед нас була людина, яка вірила, у те, що його Бог захистить, і ми підсвідомо намагались триматись ближче до нього, хтось, дрижачи зі страху намагався вторити мелодії псалма. Вірне прислів’я: „Як тривога, то до Бога!”. Ми ладні були молитись, та ніхто з нас не вмів звертатись до Бога. То ж єдина надія була на Амірана – іншого виходу в нас не було – мусіли повірити, що Бог Амірана й нас захистить.
Коли врешті прилетіли наші „вертушки” й відігнали талібів, - ми побачили розпачливу картину: З усієї колони неушкодженим залишився лише екіпаж нашого БМП.
Того ж вечора, коли ми зібрались пом’янути загиблих товаришів. Тоді мені на все життя запам’яталась фраза, яку сказав наш капітан: „Уся країна, увесь світ знав нашого популярного журналіста й телеведучого Бодрова, та він безславно загинув у Крамадонській улоговині. Амірана знав лише Бог, і Він врятував не лише його, а й усіх нас”.
Іще півроку ми несли свою службу в Афганістані. Ставлення до Амірана змінилося - він став для нас добрим талісманом. Вірю, - те, що наш екіпаж повернувся із цієї війни без втрат заслуга Амірана. Про могутнього Бога Амірана знав уже весь дивізіон. Навіть мусульмани, коли відправлялись на небезпечне завдання просили начальство, аби з ними відрядили Амірана...
Коли ми йому в простоті душевній про це казали, Аміран напоумляв: „Гріх таке казати! Уся слава Богу нашому – Ісусу Христу! Він наша броня, наша скеля й наш захист! Коли будете надіятись на мене чи на іншу людину, обов’язково потрапите в халепу. Я не можу нікого врятувати. Рятує лише Бог!”
