його раптової агресії. Зима в цьому році поспішала, обіцяла вже вночі сніг і мороз, а в майбутньому обмороження і відмороження всім, кого згребе в свої обійми, не звертаючи уваги ні на нації, ні на ранги, вводила і свою сольну партію в смертельний хор війни.
Але Льошкин светр з укороченими рукавами, без горловини, зате з подовженим низом, відмінно ховався від начальства під гімнастеркою, надійно захищав поперек, оберігав тепло його тіла, не даючи те тепло на поталу ні вітрові, ні морозові.
Льошка...
Він з тих, перших, з ким зрісся, з ким починав студіювати науку війни – науку виживання. Та війна ходила «русским барином» - садистська всеможністю, жорстока всевладністю. З апетитом голодного вовка атакувала їх, недосвідчених, перетрощувала, пожирала, залишаючи друзям і рідним лише пам’ять та сльози.
А йому ще й светр.
Цей шедевр материнської любові Льошка ні разу не одягнув. Перед боєм сказав:
- Светр твій!
І не повернувся... Він також ЗНАВ! І тепер тепло і ласка материнських рук, рук матері Льошки, повсякчасно обіймали його, чужого Володю, чужого сина, як свого.
І от сьогодні, у ямі, з мокрими обваленими краями, на дні якої ще хлюпало болото, яку чомусь називали «братською могилою» уже роздягнені тиловою командою догола, сірими трупами, складені «валетом», лежали піхотинці-новобранці, убиті нехлюйством свого ж командира мінометної батареї, заюшені запеченою кров’ю, заляпані багном, тикаючи в обличчя один одному босими кінцівками; поховані не стільки за списком, як за кількістю вибулого складу. У ямі, вгорі на тих трупах, одягнений в парадну форму за статутом, укритий розгорненою офіцерською шинеллю, лежав старший лейтенант артилерист Прохоров Олексій Іванович. У тій ямі Володя поховав не лише друга, а й частинку свого серця, і воно, зранене, обділене, одиноке, кровоточило, боліло і не допускало в свої обійми інших, не признавало нової дружби.
Він більше не буде шукати нового зближення, не хоче нових втрат, нового болю. Не має права на дружбу – ЗНАЄ ще з часів Обухівського військкомату, ЗНАЄ точно, що загине. ЗНАЄ, що хронометр війни безжально вкоротив час його життя.
А вони, не відаючи його думок, стояли поряд, його друзі, чорніли обличчями над Льошкиним похованням і вже не пам’ятали ні озлоблення, ні навіть ненависті, які викликав Володя в них на перших заняттях своїм безжальним словом, своїм кам’яним обличчям, не пробачаючи жодного промаху, жодної помилки.
Ігноруючи погоду, час доби, настрій бійців, заняття проводив по можливості часто, чітко, жорстко, доводячи всі дії обслуги до автоматизму, тваринної реакції, ювелірної точності, намагався з маси різноманітних людей, відчужених одне від одного вихованням, освітою, віком, місцем проживання, традиціями, вигартувати новий моноліт – нове плем’я роду Самонюків. Пресував і пресував команди батарей, підганяв їх склад до єдиного цілого, виковуючи в них дружбу, надійність, взаємозамінність, навчаючи азів медицини, рукопашного бою. Іншого колективу не уявляв. Злив минуле і сучасне великою метою – повернути підпорядкованих йому людей їх рідним живими і здоровими. Митя і Любка поруч. У них шукав поради. Мав лише один підручник, точніше кінофільм
34
їхнього життя. Воно було хорошим оператором. З дня на день, кадр за кадром вело архів перебування його в ньому, не пропускаючи жодної миті його існування.
І як часто в класі чи на полігоні, вдень чи вночі крутило і крутило воно той кінофільм під назвою «Плем’я Самонюків», гасло якого – сім’я, згуртована любов’ю.
Не чув ремствування за спиною, не помічав похмурих облич, просто не звертав уваги. Розуміння прийде до них потім. Аби тільки не пізно.
Війна – це мить. Даний момент. Твоя мить – і гине ворог. Проґавив - і тобі братська могила. І чим частіше хазяїном тієї миті будуть вони, його солдати, тим більші у них будуть можливості не стати для війни гарматно-автоматно-кулеметним м’ясом.
Але не все підвладне старлею Самонюку. Не все... Довга воєнна дорога солдата до батьківського порогу. Стелиться вона не тільки його вмінням, а й професійністю середнього і вищого командного ешелону. Потрібна пов’язаність всіх служб фронту. ланцюгова єдність всіх чинників бою, взаємна підтримка, злагодженість.
А цього саме і не бачив, бо й не було на що дивитися.
Брак! Сьогоднішній вбивця ста новобранців і Льошки – невигартований, самозакоханий, пансько-байдужий до всіх, хто був хоч на ранг нижче від нього, Лобченко Василь Васильович, що носив звання капітана мінометної служби.
- Бе-квадрат! Улюблене чадо! – кинув Льошка після знайомства.
- Імператорський байстрюк, ублюдок! – доповнив його Володя після першої зустрічі. – Клочок, що в батіг пнеться. Влади – катма, а пихи, як бур’яну на пустирі.
Ні, влада якраз і була. Цілий батальйон, сотня чоловік ходила під тією владою – пихатою, хвалькуватою, самодурною, ніби вивернутою ще дореволюційних часів. І кажуть, що підтримувала ту пиху якась можновладна рука.
Можливо, і справді ходив тільки біля батька, а не був законним сином, бо було не зрозуміло, що змусило Лобченка іти на фронт – міг би сидіти в штабі, як довго збирався тут бути. Певно, грав якусь роль той фронт у стрімкому злеті його кар’єри вгору, бо років мав менше, ніж Льошка, а команди викрешував з капітанської дзвіниці.
Вони відстрілялися. Пішла піхота. Два кулемети збоку від села, з двох млинів праворуч від окопів, не знищені його гарматами (розвідка проґавила!), раптом різонули по тому батальйону смертників. Біле покривало першого снігу, як мереживо, зачорніло чорними латочками.
І тут вступили в бій мінометники, мінометники Лобченка. Ніхто не повірив своїм очам: не млини були його ціллю – чорні воронки вибухів чітко вимальовували на снігу лінію, яка відсікала можливість відступу наших солдат. Били в спину!
- Твою ма-а-ать! – ревнув Льошка не своїм голосом. – Уб`ю, скоти-и-ну!!!
Кинувся до гармати - та на мінометну батарею.
- Вогонь!
Координати скоромовкою.
- Відставити! – кричить Володя, повиснувши у нього на плечах. – Відставити, Льошко!
- А-та-та-та-та! – кулемети.
- Гих! Гих! Гих! Гих! – міномети.
А в долині смерть жирує!
Вирвався Льошка – і в долину згори летить, не біжить, на ходу пістолет рве з кобури. Не сприйняла байдуже його щира, чиста душечка цієї панорами смерті, кинула в саму гущу рукотворного пекла рятувати піхоту чи зупинити мракобісся мінометників.
35
А німці швидко зорієнтувалися в ситуації, вискочили з окопів, і понесла їх радість впевненості у перемозі вперед, і нічим не можна було допомогти тій піхоті, і чорнів, і чорнів маленькими постатями сніг.
- Льошка!
Володя за ним. Та й недалеко. Упав Льошка навзнак. Головою вниз. Ногами
вгору. Не добіг до мінометників. Володя перевернув. Дірочка над бровою.
Окрилені перемогою, німецькі танки прискорено включилися в атаку, з`явилися перед його батареєю.. І от коли вони вже відвели душу, от де вони показали ворогу кулак батареї Самонюка!
Кольку Худа він залишив самого командувати – окомір кращий будь-якої оптики, не потребував уточнення. А собі залишив чотири гармати. З дванадцяти танків на полі бою залишилися одинадцять машин, горіли пам’ятником Льошці. Лише один водій втік з поля бою, бо і тримався позаду. Заєць!
Піхоту не рахували.
А Лобченка приставили до нагороди – за вміле ведення бою: виманив німців з окопу, що було „стержнем перемоги” в бою. Отак-то Льошко. Ціною твого життя, ціною життя піхотинців. І хоча їхню батарею, кажуть, нагорода не мине - радості це не приносило.
Він не помітив, як запанувала ніч. Вітер затих відразу, ніби упав, як п’яний на дорозі, і заснув. Але місяць вповні ще мчав вгорі крізь хмари, заглядав в їх розриви, як у вікна-двері, підсвітлюючи грацію і ніжність сніжинок, що вальсом відкрили новий сніговий бал.
Цей вальс... вів-вів... його до рідної хати, у спогад...
Зима. Відлига. Вони біля двору, на дорозі до Дмитрович. Митя за мішень. Хто промаже – снігова купіль без жалю. Любка – гоголем. Ніякого страху на мордочці. Йому б зважити на те бісеня. А він піддався. Боявся, що програє вона, а Миті доведеться дотримуватися слова. Даремне!
Любка, подивившись на його потуги, зайняла позицію і ніби зрослась з тією сніжкою, ніби народилася з нею, раптом перетворившись в якийсь незвичний інструмент, точніше зброю, і боляче (по-справжньому боляче, як жалівся потім Митя) врізала братові прямо в груди.
Тільки подумати! Миті боляче від руки десятилітньої казявки!
Спогади зривають його з лафету. Ніби Любчина тінь мигнула з-за гармати Кольки Худа. Сніжкою! Сніжкою в неї! Любка міражем ширяє між гарматами, проектується, як на екрані, немов жива. Йому трохи лячно на душі і радісно. Це вже не лякає і не дивує його. Звик. Він чекає цих видінь.
Після таких зустрічей йому легко і спокійно Спогад спогадом. Та бігало по батареї, ніби ціляло в нього сніжками не десятилітнє дівча, а сучасна Любка, у «панській» нічній сорочці з накинутою на плечі юпашкою. (Це у мами після служби в панів залишилася любов до красивої нижньої білизни. Балувала Любку. Економила місяцями, а потім на барахолці знаходила, ніде правди діти, таки красиву річ. Яка була щаслива, коли вони з Митею купили їй найпершій в селі справжнє «панське» пальто: бостонове, темносинього кольору, з чорним каракулевим коміром). Та шкода, не завжди вдається потрапити одночасно в спогад, як ото піймати діапазон рації.
Володя посилає Любці „на добраніч”. Туманіє скручене калачиком її тіло під ковдрою на печі. Любка, певно, засинає.
Сніг уже починає рипіти під ногами. На душі світло і чисто, як оцей сніг.
- Прощай. Льошка-а! - крикнув туди вгору, десь у хмари, що вже сполонили місяць і щедро валили снігом на землю.
Йому тепер тягнути лямку за двох. Завтра, якщо буде відлига і не почнеться наступ, поведе «своїх» вчити метати сніжки, по-Любчиному. Ото Колька Худ навтішається.
36
Володя посміхається. Закохався хлопець в Любку по фотографії. Зять знайшовся. Хоча, якщо поправді, хлопець йому сподобався. А Миті? Митя також би дав добро, заспокоюється Володя.
Про Любку – цей незрозумілий феномен – знала вся його батарея. На навчаннях допікав мазилам саме нею. Розбирав по-Митиному кожен промах, учив Любчиній методі метання гранат. Фотографію Любчину затягали не його руки: майже вся молодіжна частина батареї заочно була закохана в Любку. Мріяли звільнити комбатові село, побачити, нарешті, його славетну сестру, а Колька Худ – ото біда! – з фотографії змалював її портрет.
Засміявся. Навіть не помітив, що зробив це. Дочекалась таки Любка ікони, портрета своєї величності. Знала б вона!
Ой Люба, Любка-голубка! Стимул його батареї, прапор перемоги!
Бути Любці за батька ох, і клопітно. Причісували-причісували ту вихрясту душу удвох з Митею, а результат!? Катма! Ні, Володько, щось ти правду, чесно кажучи, не говориш! Любка – дівка що треба! Дівка? Швидше – хлопець. Тільки хлопцем хотіла бути. Комедіантка...
Вона в нас, як вогонь. Загорілася – з ходу не загасиш. Митя, було, кричить. А йому якось вдавалось заспокоювати те створіння незрозумілої статі. Відчував, що побоювалася його. Боліло йому це, не хотів бути страхалом. Але була в цьому необхідність: до Любчиної голови треба таки булави. Тепер він за неї майже спокійний.
Шкодував лише за мамою. Вичитав десь в російській літературі вираз «вековая скорбь!» Так це про маму. Відчай, інколи прямо відчутний, жив з нею, жив у ній, ранив їх душі. А його любила боляче, прямо якоюсь неземною любов’ю. І в цій любові здавалася йому підстреленою качечкою. (Цікаво, як Любка маму про себе називала?), та любов була і йому болюча. Виділяла його з-поміж них. а він не хотів того виділення. Ніби не помічав його, легко віддалявся, відчуваючи, коли мама могла перейти ту межу, яку сам і встановив.
Любив її обійми, особливо змалечку. Шкодував, що, подорослішавши, не дозволяв собі цієї радості. Треба було цілувати маму щомиті, по ходу – цмок-цмок.
Мамо – мамо – мамочко!
- Дай мама поцілує свою ясочку, свого синочка, – звучить біля нього. – Оцю головочку-золотовочку, оці очки-терняточки, оці щічки-рум’яточки. Вкушу носика-грушку й борідку-пампушку.
А в губи – ніколи!
Це відкриття вражає Володю. Знав, що дуже схожий на батька.
- Уродися та ще й вдайся! – казалось дядьком, щоб і він чув.
Він багач! Ні! Він злодій! Вкрав у мами те, що не належало йому – любов до батька! Обділив і Митю, і Любку!
Його знав Митя... Митя... Чому мовчав? Який він, той батько?
Митя!!! Чому не поділився тим знанням? Невже не довіряв?
І приходило розуміння: не мав права.
Митя, чому звалив цю непосильну ношу на свої ще дитячі плечі? Змалечку!... Мати Божа! Змалечку... Митя, Митя, ти став нам батьком! Та ще й братом, другом, хазяїном, вчителем – ти був всім, хто так потрібен в сім’ї. Митя! Спасибі тобі. Ми – це ти! Ти - знав його. Ти - став ним, а ми – тобою. Значить, ми - частинка батька.
Батьку! Де ти? Де ти? Чому я без тебе? Чому ми всі без тебе? Чому мама порожня без тебе? Та ми б з тобою повернули їй щастя, радість, сміх! Вона б не плакала в подушку ночами, і не зупиняли б нас вранці на півдорозі до неї заплакані очі. То плакало її кохання, то плакала її самотність
Він напише Миті. Він все узнає. Він поверне батька. Мамі! Собі! Всім! У них буде найщасливіша сім’я!
37
... Якщо він встигне...
Не встигне...
Нічого... Є ще Митя. Він накаже йому відродити те, що було колись, що він бачив, знав, що могло б бути, що упустили вони, залишивши маму одну із своїм болем і не на день, не на два, а на все життя.
Ні, він напише Любці. Правильно, Любці. Митя може повторити його долю. Чомусь згадалася дуже невчасно робота похоронної команди..
Ні! Він не буде про це думати. Він хоче жити! Жити! Зі сміхом! Зі щастям! З Митею! З Любою! З батьком!
Боже, він в житті не сказав гордого слова – батько! Батько... Батько!!!
Не гукнув його:
- Тату! Тату!
- Жи – и - ти!!! –виривається відчайно вгору, в хмари. А йому у відповідь: а-та-та-та-та! – автоматна черга якогось розбудженого його криком вартового.
Володя схоплюється з лафета.
Спокійно... Спокійно! Вождю індійського племені не годиться виражати емоції. Командиру батареї тим паче. Витримка і ще раз витримка. Спокійно. Думай, як належить твоєму високому подвійному статусу. Думай!
І раптом з неминучості відчаю приходить прозріння: що нічого він не зможе зробити, якби не війна, що зробити це треба було раніше, саме до війни у мами за спиною (аби не знала вона), що не напишеш тепер цього в листі, бо Любка прочитає його мамі та і сама мама може це зробити, а чи й згодиться – недаремно чомусь весь вік батьки його
самотою, не поруч в біді і в радості.. Чи не зроблять вони гірше, болючіше?
І підсумок, як страшний суд маминої віри: НЕ НАРОДИТИ йому ніколи МАЙБУТНЬОГО – ВБИЛА його війна.
І ще одне - у тій сім’ї, новій, повній, справжній, можливо б, відродилася і Клава, його сирітка-дитбудівка, хвора вічним жахом голоду 33-го року, красива як ангел небесний, і не захищена ніким у цьому жорстокому світі. Зрозумів, що вже не хвилює його жіноча краса, ще вдома вперше відчув, як Митя стовпом біля Катеринених ніг став, а вони йому – байдужі. Він дійсно любить Клаву.
Намагався донести до неї ті оновлені почуття, але вона вже не приховувала насмішки, вбачаючи в цьому тільки його слабість, козиряла перед подругами його любов’ю, новими вдяганками, сервізами. Де і діставала?
І тепер надолужував у листах (писав їх частіше, ніж додому), писав майже щодня. Боявся, що не повірить йому, і йшли не сказані вчасно слова безперервним потоком. Але «ангелок» мовчав. У цьому випадку він, чоловік її (а чи чоловік? - колупнуло в душі болем) був безсилий... Можливо, це і на краще...
Була настільки не схожа на них, що коли зрозуміли це, не могли знайти своє місце біля неї: хитрої, підленької, ненаситної в своїй жадібності до грошей, до їжі, до одежі..
Гребла тільки під себе. Була „пупом” землі - тільки по її і тільки, як вона сказала. Ніякої звичної для них колегіальності. Суцільне самодурство, одноосібництво.
Були з Клавою, як два полюси в електриці. А вони, як відомо, відштовхуються. Справжнє кохання – самородок. Та не йому він дістався.
Обмежена до анекдотичних ситуацій. Книжок не читала. Кіно любила. Любила? Схаменися! Використовувала похід у нього для похвальби обновами, зачіскою, відточеним манікюром і ним, звичайно. Не офіцер, не артист чи академік, але в зарплаті майже зрівнювався, бо не любив пустопорожню, одержував задоволення, відчував підйом від будь-якої зробленої роботи: чи домашньої, чи державної. Любив землю в усіх клопотах біля неї, левади з копицями, запах свіжовибіленої хати, запах води, полюбив блиск металу, його запах. І зрозумів тільки зараз: любив життя, яким би боком воно до нього не поверталося.
38
Біжать на екрані пам’яті кадри, і як часто мелькає в тих кадрах Митя! І як часто у всіх вирішальних подіях бере відповідальність на себе! І як часто до Миті з питаннями і мама, і він, і Любка!
А ось навіть його доця, маленька Галочка:
– Митя! – біжить до нього на руки і, підлітаючи весело вгору, ляскотить щасливим сміхом... А він ревнує до тієї любові.
- А тоді дивуємося, що на вербі груші ростуть, – блазнює, нагадуючи клопоти з Любкою. Всі це розуміють. Сміх – на весь двір, за двір – по кутку.
І в якусь мить відкриває старший лейтенант Самонюк, що і тут він перебрав. Перебрав не тільки чужу любов, перебрав і владу. Це Митя, не він, вождь індійського племені. Просто з нього Митя ліпив вольову цілеспрямовану особистість. Як він з Любки. Стоп-стоп! Гальмуй, Володько! Ти, мабуть, тільки біля брата. Кадри - один за одним, один за одним та новими очима, та новим поглядом по тому знайомому, по тому пережитому!
Брате, я стою навколішки проти тебе! Прости мою сліпоту, прости моє зазнайство!
І ці всі думки - без заздрісного щему, без самозакоханості і затятості.
А Любка?.. Господи! Любка...
Рвалася на фронт, уявляючи війну по кінофільмах, книжках і піснях - чистою, бравою і безкровною, де гинуть тільки вороги, а «своїх» хіба що легко ранять – ейфорія легких перемог.
«Ведь от тайги до Британских морей
Красная Армия всех сильней!»
Колись вона, можливо, такою і буде, тільки не зараз...
На душі муторно, і Володя тікає в спогади.
Спогади...
Останнім часом вони ніби вириваються з минулого і переносяться в сучасне. Чіткі, до болю реальні. Здавалося, Любка, взагалі, була з ним щосекунди, на підхваті – аби згадав.
А Миті ніби і не існувало. Якби хоч разочок, хоч на секундочку зустрітися очима! Скучив! Від народження звик відчувати його присутність, його надійність, звик знати, що він його надійний щит і караючий меч. Вчився битися не у вуличних бійках. За вчителя – Митя. Кулак – мов довбня. Не хочеш болю – рухайся. Він і рухається. Такий легкий на ногу, здавалося, міг би легко відійти від удару, ніби вайлуватого (в тому і біда, що «ніби») Миті. Та братів кулак легко знаходив його.
А потім були бої нарівно. Намагалися лише лице берегти, щоб мама синяків не побачила, не злякалася. Те, що руки-ноги в крові – дарма. Синяки чоловіків прикрашають. Сміялися. І вона сміялася – мама-мама-мамочка!
Думками - знову з нею.
Соромилися слів, то компенсував ділами. Захищали від роботи, як могли. За Митею, біля Миті, як Митя – та все для мами, щоб їй легше було, щоб не хворіла, щоб частіше посміхалася. А скільки було радості, як вдавалося її розсмішити. Це він найбільше старався.
Підросли. У них найперше оралося, сіялося, садилося, збиралося, косилося. Дрова під клунею, здавалося, ніколи і не бралися.
- Боже! І це все тепер ляже на одні Любчині плечі: копання і садіння, полоття і підгортання, збирання і носіння, косіння і сушіння сіна, а ще хатньої роботи цілий віз! – ножем гострим у серце, по саму рукоятку.
Ця, тільки що відчута серцем грань війни, потрясла Володю. Знав це? Знав.. Але якось відсторонено, лише головою. А відчув лише зараз, відчув серцем. Всадилося йому
39
ножем по саму рукоятку, скремсало – і зайшлося болем: це ж Любці самотність – на все життя (невідомо, що за чоловіки будуть після війни), тяжка робота – на все життя!
Любо, сестричко ти моя! Пробач, що залишив тебе саму, пробач за мозолі на руках, за біль в попереку, за незароблені гроші в інститут (яке може бути навчання?), пробач за сонце пекуче (бачив її, як жала просо саме в найбільшу спеку, бо тільки так і треба жати, бачив, як довго відходила, бо «не дружить її голова з великим світилом»), пробач за недотримання клятви захищати тебе все життя, пробач, що воно в тебе скомкане, споганене, перекреслене амбіціями якогось маньяка.
Всі ми стали його жертвами, і в першу чергу – його власний народ: скосить його під корінь. Віра перемоги жила в ньому, і бачив її в кожному солдатові. А тепер, коли повернули на захід...
Таки треба іти в землянку. На душі стало спокійно і тихо.
Не знав, що Любка слово дотримала: скатала біль із його серця на себе.
................................................................................................................................................
Бігла – летіла, не торкаючись землі, в його штанях (заборонив же так ходити: як гола, так обтягували!). Проникаючи через вогонь і дим, через метал танків, через залишки гармат (ніби, як він через стіни хати – згадалося), що траплялися на її шляху. Махала руками перед танком, що йшов на нього, кричала, забувши, що ніхто її не чує і не бачить. І в ці останні секунди свого життя зрозумів Володя, що вона поруч з ним, сидячи на полу в хаті з повними жаху і сліз очима, вона – біля нього, поруч. Він – ВОЖДЬ племені Самонюків - не може так просто здатися, ганебно загинути на очах у сестри.
Хотів стати Атлантом. Хотів підняти рідну Землю. Струсити всю фашистську нечисть, як сміття з рядна, щоб давити їх, прусаків, як тих комах, що мають одноіменну назву. Давити! Хотів... Та війна розвернула по-своєму. Підкинула вибухом снаряда, зрізаючи ноги, як жито серпом, сунула на нього німецьку силу, сильнішу за нього. Витягувала земля кров, яку не хотів віддавати. Був безсилий щось зробити. Рвалося серце від немочі і відчаю.
А тут - Любка. І доки він живий, вона з ним, вона - свідок, вона - пам’ять.
І прийшов спокій. Не машина несе смерть. Бачив уже в щілину огляду танка очі німця, молодого, як він. З холодною байдужістю чекали від нього істерики, жаху, того ж відчаю. Нічого! Зараз ти мені, сопляк, затанцюєш! Аби тільки встигнути. Кров ще біжить. Якась мить на життя у нього є.
Кам’яне обличчя – обличчя вождя індійського племені - вдарило німця зневагою до смерті. А піднята брова несла стільки презирства і гидливості особисто йому, водію танка, – ти мені... та гнав я тебе в рот! Мерзото ти фашистська!
Загальмував німець від раптовості того удару.
- Що цей обрубок ще удає із себе? - засичало в душі, вимітаючи спокій і байдужість переможця.
І раптом той напівтруп викинув ліву руку і перехрестив її в лікті правою рукою в інтернаціональному жесті чоловічої зневаги. Кинув в обличчя слова, які не потребували перекладу.
Сидів під березою, прекрасний у своєму спокої, сильний своєю погордою, і тільки ліва рука коротко і різко повторяла той жест, ніби і справді вганялась йому в рот, роздирала його, забивала дихання, виганяла сльозу.
Словесні рани – не тілесні, куди болючіші. Безсмертні. А він наніс німцеві таку рану. Невиліковну! В саме серце! На все життя! Блиснули очі переможним вогнем.
Він переміг!
40
Зігфрид Ветт – Музикант - Лицар
Вісла... Пекло! Рай смерті! Какофонія звуків писала їй хорал.
Його підкинуло вибуховою хвилею, вдарило об сосну і, певно, травмувало шийні хребці. Ні, швидше. загнало осколок десь в потилицю, бо щось пекло, заважало під головою, мокріло. Це він відчував. Тіла ж не відчував зовсім, не реагувало воно ні на дотики до землі, не турбувало ні лоскотом, ні болем. Посилав команди рукам, ногам, та вони бажань його не чули. Значить, тіла в нього вже немає. Вмерло.
Але, спасибі Богу, вибух поклав його горілиць, а не кинув обличчям у землю. Тепер в нього є ще кілька хвилин нормального життя. Хоча все це ілюзія. Він помирає. Відчував, як віддає кров оцій чужій йому землі. Землі, що зовсім йому непотрібна. Та загребуть його в ній, у воронці від снаряду чи бомби, разом з такими ж небораками, як він, і ніколи мами загиблих не прийдуть на цю могилку, не скажуть: „Це я, синочку”.
І його мама не прийде. Нікуди вже не прийде. Накрила її англійська бомба під час одного з нальотів на Берлін 1940 року. Залишився він з війною сам на сам.
А колись в маленькій берлінській квартирі їх було четверо: мама, тато, він і Велика Музика. З його смертю затихне і Музика. Навічно...
- Та-та-та-та! Та-та-та-та! – вдарили в пам’яті тривожні акорди бетховенської симфонії №5 «Доля стукає в двері до мене» і повели в минуле, далеке минуле - щасливе дитинство перед Першою світовою війною. Це батько за роялем. Тісно музиці великого композитора. І здається малому Зігфриду, що двигтять жахом стіни квартири, відчуваючи, що і справді зараз зайде доля в траурній одежі і принесе з собою незнаних до цього часу біду і горе. Він не любить цієї симфонії. Ніхто з них не любить. Навіть оптимістичні акорди не можуть нікого заспокоїти.
Потім була Перша світова війна, яка викинула Німеччину, як непотріб, на смітник історії. Кастрована найбільшими в її історії людськими жертвами – цвітом нації, - четвертована країнами-переможцями, які трощили її по живому, грабуючи величезні німецькі колонії під свій майорат, відсікли Ельзас, Лотарингію і навіть промисловий центр - Рурську область і, задовольнившись, наситившись, жбурнули країну в небачений до цього часу хаос з голоду, безробіття, анексійних виплат, старцювання, безпорядків - в глибоку політичну і економічну кризу, самі ж вийшли з війни ще могутнішими, багатшими.
А для нього з мамою найстрашнішим виявилося знищення флоту, на якому служив моряком за мобілізацією їх батько. У бухті Скапа-Флоу гинули не тільки німецькі армади кораблів, розстріляні англійським флотом, - під безжальним вогнем кулеметів знайшли свою смерть в льодяній, збуреній кулеметними чергами воді і їх екіпажі.
І ось мама дійсно в траурній одежі. Вона не скине вже її до кінця своїх днів.
І забувши про те, що саме їх війська, війська кайзера Вільгельма стояли під Парижем і Петербургом, загрожували народам загарбаних країн тим, що випало зараз на їх долю, німці зненавиділи Англію – організатора їх сорому і всіх перемог протилежного табору. А він - особливо. А він – особисто.
Хайль Гітлер! Хайль Гітлер! Хайль! Хайль! Хайль! Відродити Німечччину в межах 1914 року! Бо той обрубок, що на нових картах називається нею – ляпас кожному справжньому арійцю! Хайль Гітлер! Нагодуємо своїх дітей! Хайль Гітлер! Відродимо промисловість, дамо роботу, зарплату робітникові! Хайль Гітлер! Поставимо Англію на коліна! Хайль! Хайль! Хайль! Хайль Гітлер!!! – це він останнє кричить, як тільки можна голосніше. Забута музика. Є тільки ненависть. Ненависть! Ненависть! Хайль! Хайль! Хайль!
І ось він, нарешті, німецьким чоботом по старих німецьких землях. Зіх хальт! По переможеній екскурсійним походом Франції. Зіх хальт!
Fortisimo! Безмежною радістю звучать для нього перші вибухи німецьких бомб над Лондоном. Наївно чекає капітуляції.
41
- Чи можуть два павуки змиритися в одній банці? - охолоджує його ейфорію мама, історик-архіваріус.
Та тільки другий павук, по-маминому не Англія, а Радянський Союз. Він розчарований. Союз його не цікавить.
Гине мама...
Англія її вбила!
Їй мало батька?!
Але мама не помилилася. За словами Гітлера, шлях в Англію іде через Радянський Союз. Хід конем у шахах. Але він такого шляху не сприймає. Турою – прямо в лоб! Та він за всіма – nacht Osten! На схід! Хід конем!
Бліц-кріг?
Бліц смерть... Жирує вже який рік. І його сьогодні дістала. А здавалося - згидувала. Берлін – Сталінград – Вісла... Скільки боїв! Скільки смертей! А сьогодні – чатує.
Скільки ж їх таких, як він, загине разом з ним? Сьогодні... В цей літній день 1944 року. Тисячі. Десятки тисяч... Фронт від Каспію до Чорного моря. І по всьому фронту їх вперто витісняють назад додому, і там вже, вдома вони вип’ють чашу горя, сорому до кінця. Бліц-смерть мільйонів німців! Ні, зараз вони фашисти. Доки буде жити покоління, яке пам’ятатиме цю війну, доти їх країна буде символом зла, мракобісся, жорстокості і безглуздя. І він фашист. Так думають вони. Але не він.
Він – Зігфрид Ветт, студент останнього курсу Берлінської консерваторії, класу композиції, випускник Берлінського військового училища, офіцер вермахта – не фашист.
Не фашист, бо щодня заходиться сумним плачним акордом всіх матерів Німеччини:
- Сину! Коханий! Батьку! Брате! Де ваші могили?
У якійсь бібліотеці, ще в Росії, розпалюючи грубу, побачив картину їхнього художника. Голе поле до лінії горизонту. А на передньому плані гора черепів. Крук біля них. Перекладач переклав - «Апофеоз війни». Не згадає вже імені художника. Сильно намальовано, та мілко мислено. Апофеоз мрій ідіота при владі. Крук тут ні до чого.
Як тихо. Ні, це ще не смерть. Просто – тихо. Бій, певно, скінчився.
Соловей! Моя пташечко, мій композитор! Твоя пісня – реквієм по моєму даремно загубленому життю.
Відкрив очі, щоб востаннє глянути на цей світ. Біль ставав нестерпним. Зблякли кольори. А, можливо, то лише хмарка їх пригасила? Сльози заливали очні ямки. Кліпнув декілька разів, аби прогнати їх. Розбіглися по обличчю і струмочками прямо у вушні раковини. Лоскітно! Не витерти, не почухати. Та це, мабуть, останні незручності в його житті.
Щось прикувало його погляд, зацікавило і не дало закрити очі. Стояла над ним і плакала. Вона. З того далекого українського села. Зітхнув полегшено. Таки не один. Тіло міражем мерехтіло, і тільки одні очі живим блиском сяяли з того дрижання. Це була Вона. Та дівчина, що повернула його до музики, яка довела йому марноту ненависті, яка змогла через неї переступити і рятувала того фіна-насильника, не маючи до нього, він це точно бачив, ніякого фізіологічного потягу.
- Не стріляти! – вимагала, відкривши в ту мить, як готував він зброю, даремність смерті, гидливість вбивства, була сама як гімн життю своїми блискучим очима, ореолом пшеничного волосся¸ грудьми, гордими, такими, як і вона, був впевнений: нецілована, некохана жодним чоловіком.
Він вперше ... і востаннє... побачив так близько дівочі груді. Розгубився. А потім заграла його душа величчю мелодій Моцарта. Ні-ні, то було... його творіння! Якби міг записати – збільшилася б когорта великих. А фін, впіймавши його погляд, диким
42
звіром витріщився на нього і тільки не щирився у вовчому оскалі, і він позаздрив рижому за той мимовільний контакт з тією дівчиною, яким обдарувала його доля.
Він тоді біг рятувати німецьку жінку - настільки чистий акцент мала її мова. А врятував богиню. Бо таки і врятував – фін себе вже не контролював.
А вона відчула їх слабість і вмить стала великою, недосяжною, і оте Wek!- з її хати, Wek! - з її життя, Wek! - з її країни, WEK! - Зігріфд Ветт!
Як вони англійців...
У той день повернулася до нього Музика. Його музика. Кожен бій – симфонія життю. Шукав інструмент. Але їх частина обійшла Київ з півдня. Села бідні. Гармошка, мандоліна, домбра – і жодного фортепіано. І, нарешті, в Полтаві, у якомусь майже аварійному приміщенні, де їх поселили, він його побачив.
І руки упали на клавіатуру, допались до неї, як спраглий до води, - і раптом:
- Та-та-та-та! Та-та-та-та! - здригнулись стіни дерев’яного барака, який чомусь звався клубом, Бетховенською симфонією №5, останнім батьківським виконанням. Але її вже грав не цивільний викладач консерваторії, не студент-недоучка, її вели руки, обпалені війною, руки, які несли смерть від Берліна до Волги і знову до Берліна, і симфонію слухали такі самі вбивці, як він – убивці мимовільні, убивці часу, убивці обставин. І був він, старий глухий композитор Бетховен, зрозумілий тепер не тільки йому, спеціалістові, а й його слухачам, які в більшості своїй, чули цей твір вперше у своєму житті.
І вона тоді вперше прийшла до нього. Стояла біля інструмента і читала в очах всі його болі і сумніви. Нікому невидима, прозора. Не задумувався ні разу, як могло це статися. Сприймав, як дарунок долі.
Але лише один раз – і зникла. На всю війну.
А зараз стояла над ним і... плакала. А очі – сконцентроване горе, затягнуте пеленою самотності, смертельної безнадії. І зрозумів він, що війна пройшла по ній щедрою рукою. А він – носій тієї війни, гореносець. Це він убив у ній Амазонку, Героїню, ЖІНКУ(!), майбутнє її щастя.
- Прости, дівчино! Прости за всіх, хто пройшов зі зброєю по твоїй землі. Не знали, що творили. Розуміння прийде пізніше, коли Німеччина згубить і те, що їй залишили в милість Англія зі своїми спільниками за Версальським договором, - хотів він сказати.
Та думки згасали. Спокій...
Вибух… Фагот? Ні, мабуть справжній вибух. Голова відчула, як здригнулася земля.
- Фі-і-іть! Фіть! - флажолет скрипки. І куля справжня. Вдарила в сосну. Відлетіла тріска. Боляче врізалася в щоку. А він думав, що лоскіт остання незручність у його житті. Починалася нова атака... Атака... на залишки... його життя. Але він... не один...
43
Епілог
Вересень 45-ого. З Багринової гори вузенькою дорогою на Корчувате, притискаючись до дерези від машин і підвід, що досить інтенсивно розбивали людський потік, поспішаючи то в Київ, то з Києва, помаленьку спускалися двоє. Він – ще молодий хлопець, але військова форма без погон, приладнаний на плечах наповнений ранець і легке шльопання правої стопи, яка нагадувала про себе болем і свідчила про його фронтове минуле. Війна не зламала хлопчину. Сірі очі з-під чорних летючих брів поблискували смішинкою, чорні кучері були невлад з кашкетом. Витончений з горбинкою ніс намагався врівноважити ту летючість, та весела посмішка переважала його строгість своєю щирістю й відкритістю.
В одній руці у нього була досить дивна для того часу річ – футляр для креслення, а у другій – бабці-супутниці важеленький кошик.
Бабця та мала років шістдесят - чи справжніх, чи горенних. Хода її також важка, повільна. Вдвох і міряли шлях із Києва до Безрадич через Ходосіївку.
На транспорт, що обганяв їх, бабця Катерина уваги не звертала: то вже , як повернуть на Ходосіївку, то можна буде на щось надіятися. А так тільки голову людям морочити. Та й то треба великого щастя... А воно з нею не дружить.
Тому бабця без поспіху розказує Колі (так звати хлопчину) історію сім’ї Орини Самонюк-Загородньої – це їх так по-вуличному називають: побудувались за городами, за селом. Саме до її дочки, бач, іде цей добрий хлопчина. Добрий, бо і її, стару, пожалів, якби не забрав кошик – не знати, що б і робила. То Катерина і намагається нічого не пропустити з того, що дійшло до неї з людських язиків, бо живе далеченько: Орина, бач, на самому початку села, а вона - в центрі.
Розказує та й не знає, що підтверджує слова Миколиного командира капітана артилерії Самонюка Володимира Борисовича: і про дружбу в родині Самонюків, і про жалість до матері, і про добробут, що прийшов перед війною, і про Любку – зірвиголову і забіяку.
Та немає вже тієї Любки. Ні, жива! Жива, Господь з тобою! Та, може, було б краще, щоб Господь прибрав її до себе. Схибилася вона. Розумом схибила. З доброго дива, було, схопиться і біжить кудись. Та все кричить то по-німецькому, то по-нашому, щоб не стріляли. Після кожного приступу їй гірше робиться. Орина про своє нездоров’я вже й забула. Журиться: хлопці прийдуть з війни, а вона Любку не вберегла. А останній раз вже наші німців десь у Польщі гнали, чи за Польщею - вже і не скажу точно, то, кажуть, Любка, як вискочила з хати босоніж надвечір, в одній сорочці, через колючий дріт у Ковалів на городі перестрибнула, як коза, та в Тихань. Тихань? Це річечка у нас така є. Любка недалеко від неї живе. „Володя! Володя!” – давай кричати.Та знову оту беліберду якусь про стрільбу. Догнали її, а вона в річці лежить. Мабуть, головою об камінь стукнулася. Як нежива.
Бабусина розмова залишає Любку, звертає в інший бік.
Польща... Вісла... Літо 1944-го... У серпні загинув капітан... Вся батарея полягла. Він один залишився. Ледве вичухався. З трьох поранень лише одне від німців – в плече, решта – у голову і в ногу – подаруночок від наших мінометників. Бракований ланцюг... Шкода, що не знає, чи розстріляли Любченка за їхню батарею. Нічого. Ця справа ще почекає. Дійдуть і до неї руки. А зараз він знайде Любку.
Агакав, угукав на бабці Катерини розповідь та й знову зводить на Любку.
Та померла мати. Добре, що похоронки прийшли після її смерті, а то б вона і дочку б не врятувала. Так-так! І Митя там поліг. На отій Віслі розпроклятій.
44
Дає-дає вона собі ладу, та тільки від людей сторониться. Замкнеться в хаті і з неї ні ногою, хіба що в двір. Сяде на призьбі і сидить годинами. Дядина Катерина – брата Орининого Юхима жінка – принесе їй поїсти, то воно стоїть, доки не скисне.
Чому Орина померла? Від людської жорстокості. Невістка у неї була – сина Володі жінка. Стерва ще та, я тобі скажу. Все панійку з себе удавала. А що ти є – дитдомівка, приютка! Так вона ж листа написала: коли Володя загинув (їй, мабуть, першій похоронка прийшла), то вона має законне право виходити заміж удруге. Чоловік, бач, у неї не простий, а майор-інтендант, тиловик. Він хоче Галочку - доцю Володину – удочерити. Так щоб листів їй не писали і дитину не травмували. І ні слова жалю за чоловіком.
Любка того потрійного горя ніби і не зрозуміла. Як ховали Орину – не плакала. Певно, сльози в ній запеклися, я думаю, бо сиділа біля матері всю ніч, а на ранок десь зникла. Та на похорон встигла.
- О Степане ! Степане! – радісно перебиває себе бабця. - То і ми з тобою під’їдемо!
Його представляють Степану – зять Орини Самонюк. Пояснюють, що і до чого. Швидко в розмові переходять на своїх, незнайомих Миколі людей, і про нього забувають.
От і добре. Микола вгрузає в свої тяжкі думки. Зять? Так його і Володя називав. Жартома. Та прийшов, мабуть, час жарти полишити. Ні! Він Любку вже не кине. Він відродить її і стане вона, як на тій фотографії, що з неї він зробив перший портрет. Ті портрети з ним. Зберіг усі малюнки. Після війни переніс їх на ватман. Ледве знайшов на барахолці.
Легка посмішка пробивається на обличчя. Спогади...
Ось старший лейтенант про Любку на вербі розказав. Малослівний. А йому досить. Про бій в сніжки - тисячу і один раз – і вже ілюстраційка до розповіді готова.
Скільки їх зібралося!
Якось старлей побачив. Точніше, хтось доніс. Колька думав, що вже амба, прийшов його малюнкам кінець.
- Трусики треба на жопеня одягти. Панські, з мереживом.
Це Любка на вербі, а плаття на голові. Для сміху вибрав такий ракурс та нікому і не показав.
Добре, що тітка зі Львова з оказією до війни передавала матері красиву білизну, то знав, що то за «панські» трусики. Тією білизною у нього весь ранець зараз забитий. Чомусь вірив, що сподобається їй подарунок.
- Груди не її! – категорично, аж зі злом каже командир.
Це Любка на фізкультурі в футболці і братових штанях. Було роботи! Попомучився.
- Це – смерть чоловікам. - Доповнив, дивлячись у його, певно, незрозумілий погляд. – Зброя. Два пістолети невідомої ще марки. А вона їх має.
Зброя? Хай буде.
- Агресії багато. Жіночні вони на всі сто.
Не те.
- В неї що - дітей вже цілий віз?
Довго добирав толку. Нарешті, зрозумів. Соски – як горошинки. Ледве вгадуються через футболку.
Все. Вгадав.
Отак за кожним малюнком: Любка свистить у два пальці чотирма способами.
Вчив старлей батарею тиждень. Звук свисту запросто перекриває звук бою. Річ інколи безцінна. Він надивився на потуги товаришів та й скопіював.
- Експресія зайва. Свистіти, як дихати.
Зрозуміло. Це легко.
Любка в українському вбранні. Попомучився з сорочкою, бо і сам старлей до жіночих фантазій не придивлявся. Щось творили разом.
45
Любка на лижах. Це зима 1942 року. Снігу! Всі пройшли підготовку. Змагання щотижня. Все може бути.
На малюнку відразу поставив її на високий пагорб. Тільки посміхнувся командир.
Любка метає гранту. Це вже дитячі забави, бо визубрили її методику. Із закритими очима попадали в ціль.
Якось одягнув Любку у військовий одяг, дав снайперську гвинтівку: якщо «ворошиловський стрілець», то місце її в тих військах. Сам, чекаючи на похвалу, показав уже капітану Самонюку. Зблід.
- Спали! – наказав.
Палив і руки тремтіли зі злості.
- Війна – чоловіча справа!
Оце і все пояснення.
А то був намалював Любку привидом – наснилось йому таке. Тільки очі зоріли. Глянув командир і не здивувався сюжету.
- Що і тебе дістала? – запитав, не чекаючи відповіді і не пояснюючи нічого. То коли ті очі знову впіймалися йому, знаючи, що то якимсь способом зирить Любка, показав їй язика. Фиркнула – і пропала. Пропала на всю війну.
Неспішно йдуть коні. Неспішні й думки у Худа. Та вже спланував, що скаже сестрі командира при зустрічі.
Підвода зупинилася надвечір. Все так, як і уявляв. Шовковиця. Хата - гномикове обійстя. У них на Рівненщині так не будують. Та оббили дощі білі стіни – років два, як не мазана. Стріха їсти просить, лати в огорожі потрухли, дошки в різні боки тягнуться: хазяїна шукають.
Довго стукав. Довго.
Рипнули двері. Відкрилися. Ледве втримався, щоб не відсахнутися. Слаба у тебе, Колька, фантазія! Не все війна показала?
Мила моя!
Щось дивилося на нього і не бачило. Мутні, ніби за густим туманом, очі, погляд сліпого. Не здивувалася. Не зацікавилася.
Любко! Мила моя Любко! Що з тобою зробила війна? Вона вихолостила твою душу й убила твоє тіло.
- Добривечір! - сказав і, не чекаючи відповіді, уповільнено, буденно, ніби ходити до неї було звичайним явищем, додав:
- Мене до вас прислав мій командир капітан-артилерист Самонюк Володимир Борисович.
Він попав у ціль! Ударили її його слова. Пряме попадання. Здригнулася! Кліпнули очі. Розповзалася полуда з них, висвітлюючи знайомий каштановий блиск на блідому, безкровному обличчі («І тебе дістала...»). Спасибі тобі, старлей, за язик твій зміїний, за його відточеність, за любов до сестри!
Дивилася на нього довго-довго і впізнала, згадала.
- Ти? – видихнула.
Підхопив на руки, бо вже падала зомліла, і, намагаючись не зрушити болем поранену ногу, обережно поніс її в хату.
Колискова по – німецькому
Виховання
У війну мені тих років було зовсім мало. бо я світ побачив у 1937 році. А все, що зв’язано з німцями пам’ятаю, ніби вчора було.
Сплю я якось і сниться мені, ніби літає наді мною макітра. І такі смачні запахи від неї ідуть. Кинувся я ловити ту макітру, а вона від мене тікає. Ловив-ловив, доки з печі на припічок не звалився. Почухав забите місце, але не плакав, бо не було кому жаліти та й не до жалощів, бо сон продовжується – пахне чимось добреньким, довоєнним. Я вже і забув, що то може бути. Слини не встигаю ковтати.
Шукаю ту смакоту по хаті. На столі традиційні дві сині «мундєрки», до кожної по одній молодій цибулині з пірям, на шматочку газети – дрібок солі. Це мені на снідання і на обідання. І так той моціон мені вже в печінки заліз, що як побачив його , захотілося мені плакати.
Коли добираю толку. що пахощі ті знадвору у вікно тягнуть. Визираю. Дійсно, із-за рогу хати. де холодочок, дим тягне і пахощі несе. Мені з руки через сінешні причілкові двері роздивитися.. От я з-за спини німцеві і заходжу. Дійсно, у холодочку поставив німець триножник. біля нього табуретка наша, на табуретці дві тарілочки не зрозумілого виробництва (пізніше –пізніше, я зрозумів, що то була пластмаса). На одній лежить ШМАТОЧОК САЛА, настромлений на виделку ( у нас виделки до війни не водилося), і тим сальцем маже сковорідку. Нашу сковорідку! І ті пахощі сала мене прямо до істерики доводять. Потім кладе це все на одну з тарілочок, набирає чогось з каструльки великою ложкою і виливає щось ріденько-жовтеньке на ту сковорідку. Коли як підкине тією сковорідкою, так в ній млинець і перевернувся. Мені що на ту ловкість рук поглянути хочеться (я так не вмію). а ще більше того МЛИНЦЯ хочеться, бо німець перевернув його у другу тарілочку ( там уже гарна купка була), змазав ШМАТОЧКОМ МАСЛА, та й за наступний береться. Швидко у нього це все получається.
Як ви розумієте жарив німець тоненькі млинці, які ми під налисники використовуєм зараз. Господи! Слини у мене повний рот. Хочу я того млинця до сердешної болі. Мучаюся, а піти від тих налисників, кленсу не вистачає.
Коли німець допік ті млинці та й поніс сковорідку у схорон. Я щодуху до тих лакомок, ухопив два верхні ,найбільш гарячі, пробую їх вкусити, а сам тікаю у кущ бузку. Це була моя схованка, де я любив гуляти.
Не скажу, чи пощастило мені хоч раз вкусити, бо де не взявся переді мною велетенський чобіт і з усієї сили вдарив мене по грудях. Дихалку мені забило. Пробую я дихнути, а нічого не получається. Рот у мене судорожно розкритий далі нікуди. а звук із нього не йде.
А тут німець не довго думаючи мені «добавки» та якось не дуже вдачно: чобіт по гілках бузку поїхав. Коли від сусідів, як закричить німець і давай щодуху до нас бігти. Вихопив мене із куща , кричить на молодого. бо кухар молодий ще пацан був, а рятівник мав років із сорок, трясе, по спині стукає. Тут мене і прорвало. Ще б трохи, задтхнувся від судорог легень. Плачу я, заходжуюся. А рятівник, взяв мене на руки, я його обійняв і голошу, зупинитися не можу. Він поніс мене до себе, дав гудку цукру. Цукор в більшості тоді грудками робили. Зрозуміло, це були дуже дійові ліки. Навіть торт для сучасних дітей не йде в таку лаком ку, як той грудковий цукор.
Це значить перший випадок виховання по – німецьки. Другий також не легко мені дістався. Та то... Слухайте. Зайшли вже окупаційні війська. Стали у нас на постій і. як народ акуратний давай в порядок себе приводить. От один, такмй високий білий, зняв свої нагроди, почистив їх, поклв рядочком на призьбі. І так ті нагороди блищать проти сонця,Мені захотілося їх собі за цяцьки взяти. Я за них, і в щілинку призьби поглибше Кинувся німець після шпону, шукати нагороди, а їх , ясно, немає. Німець позаглядав скрізь і до батька. А батько на той час з оточення німецького привезли. Леде живий та теплий. Німець і пояснює якось що і до чого.
Батько мені спершу ласкаво: віддай Іванку. Я затявся:
- Не брав! Уже я у батька не Іванко, а Іван – будеш битий. А я на своєму:
- Не брав!.
Німець показує: голову між ноги і по задниці. Батько сповз з полу. Зробив так, як німець сказав, бо і йому терпець урвався. Та що його удар,? Що сили немає, що і шкода. Коли тільки в’їть. Опинився я у німця між ногами. Батьків солдатський пасок, як припечатає моє заденя. Тут уже, як кажуть, не до жиру – бути б живу.
- Ой брав! Брав!
Німець мене відразу ж відпустив.
Пізніше я взнав, що крадіжки у німців генетично не сприймаються. Та і по правді кажучи на другого німця у мене ніякої образи немає. Мати також ввечері підкинула:
- Не заробляй!.
А «кухаря». якби зустрів, я б йому у вічі плюнув. Невже за ті два млинці мені. неповних чотирьох років дитині треба було заплатити своїм життям?
