Спить Любка.
І сниться їй, що стоїть на високій горі. А та гора - як сонце в сяйві. І радісно Любці, і весело. Та раптом насунула хмара. Зчорніло. Загуркотів грім. Та не боїться Любка того грому. Знає, що добрий він. Котиться гук ласкою, крапельки дощу по обличчю – ніжністю. Ось одна велика накрила губи. Тепла-тепла, ніжна-ніжна. Любка хоче її лизнути, а вона все наповняється, по губах розтікається. Хоче витерти, та як гарно Любці її пити.
І раптом все зникло. Любка відкриває очі. Якась чорна мара нависає над її обличчям, чорніє навпроти сонця. Любці нестрашно. Зараз грім прожене її. Дивиться сміливо.. Нарешті в тій чорноті виіскряються очі. Ось вони наближаються-наближаються. Щось поблискує над ними.
Свастика!!! Фріц! Фашист!
„Спокійно!” - наказала подумки. А сама, як звір перед стрибком.
Чорнів силует на фоні сонця з вікна. Лице злилося в суцільну чорну пляму. Нічого не розбереш. Але те, що вимальовувало сонячне проміння – вражало. В одну мить схопила
17
зором і двометрову висоту незнайомця – під стелю, і ширину плечей – два Миті, і автомат-іграшку в руках. Біцепси - камінь. Золоті волосинки – ореолом навколо рук. Скеля! Геркулес! Шедевр природи! За мить тверезо оцінила ситуацію.
І виростав відчай. У неї всієї зброї – один Жюль Верн.
Гантелі! Лежала зброя – дві двокілограмові гантелі за три метри від неї на Митиній полиці. Хоча б одну! А там побачимо, шедевр богів, чия буде зверху!
- Ельза... - прогуркотіло голосом грому, ніжно, прохаючи, пробачаючись.
- Ельза?! – збурило душу.
У секунду згрупувалася з положення лежачи, зірвалась і рвонула вліво під стіну з печі, жбурляючи водночас в його темну пику книжку, - і в тут ж мить зрозуміла: програла. Сильні руки ловили її, але вже перегруповувала себе. Вислизнула. Куток. Ненадійне місце для схрону. Дійсно, загнана в куток.
Ріс відчай. Клекотіла ненависть. Ненавиділа в ньому все: і силу його неміряну, і руки, що так прохаючи, тягнулися до неї, і голос-грім, що так обманув її, згидила оті поцілунки-дощі у сні, бо то все він був. Він! Зрозуміла. Яке мав право?!!
І тут він заговорив. Чекала рокоту твердих приголосних, як у німецькій мові, а її раптом огорнуло незнайомою милозвучністю, яка так підійшла до його статури
(ВІКІНГ проклятий!), вслуховувалася, але не зрозуміла ні слова. Це була не німецька мова. Тільки „Ельза, Ельза!” різало слух.
Слідкував за руками. Гахнула з обох ніг в груди - не чекав. Якби, гад, хоч зрушився. Ловив ноги. І раптом сказився. Полетіло плаття шматтям. Оголило груди. Витріщився, як хлопці колись. Повело Любку злом, а його похіттю. Не контролювала вже себе. Вела бій на підсвідомості. Пам’ятала тільки про гантелі. Час тягнувся безкінечно.
- Хенде хох! Du, rote Schweine!
Ти, свиня руда! - переклалося в її голові.
Німця ніби і не було. Витягнувся струнко перед офіцером, головою стелю ламає. А той офіцер, хлопчик п`ятнадцяти років: худеньке, окатеньке. Але дивиться на нападника з такою ненавистю - взяв би і вбив на місці. І пістолетом махає. І видно Любці з печі – щока у вікінга побіліла, як сніг. Щось намагається пояснити. І зрозуміла Любка: німецьку мову він знає гірше за неї. Не рідна вона йому.
Офіцер векнув, мовляв, „Геть!”. На вулицю показує. Клацнув запобіжник пістолета.
І тут Любка зробила те, що до скону віку не змогла пояснити. Ніби тайфун змив її з печі. І вже стояла, розкинувши руки, ангелом-охоронцем затуляла вікінга. Кричала, молила, просила, вимагала:
- Schiesen nicht! Schiesen nischt, Hirr Offuzier! Bitte, Hirr Offuzier! Не стріляйте! - плутала німецькі слова з українськими – і замовкла: офіцер, ніби вдавився. Почервонів. Дивився, незрозуміло куди. Вона впізнала той погляд. Жадібний, чоловічий. Глухо стукнув пістолет, вдарившись об долівку.
- Та що ж це за біда така! – відчаєм в Любчиній душі. - Гола ж до пояса! Якісь шматки замість плаття!
Горіла соромом і набиралася гнівом. Якийсь рух за спиною. Шарпонулася вбік, але вже вкривали її оголене тіло рядюжкою з жердки вікінгові руки. О, Боже! Та материні очі не дивились на неї ТАК! Ніхто з рідних не купав її в такій ніжності погляду, не обіцяв ним ТАКУ любов і захист, і як красномовно просили вони пробачення. Сонце, ніби також пробачаючись, щедро освітило його лице. Красень!
- Геть! Wek!– закричала, бо не могла перенести тієї метаморфози. Фашист – це ненависть, фашист - це ворог, фашист – це зло, зло, зло!
А очі - великі, сірі, з рудими краплинками, в каймі із золотавих вій, заперечували:
- Я - ні! Я – ні! Не я!
18
„Брешеш, гад! Ти що, не стрілятимеш у Митю чи у Володю?! Чи не розстріляєш, як накажуть, Миколу-льотчика?!” - чи думала, чи кричала.
Глянув, прощаючись (защеміло Любці незнаним болем!) і, як ртуть, переплив на вулицю - легко, плавно, нечутно.
А Музикант (пальці піаніста) також пішов до дверей, та раптом, почервонівши, ніби дійсно мав ті 15 років, повернувся і почав просити пробачення: мовляв, це не німецький солдат, це - фін. Німцям заборонено марати арійську кров. І, взагалі, війна - не для жінки, вона чоловіча справа.
Останнього не змогла винести.
- Геть! – просичала. Сльози закрутились, закрутились. Ось-ось вискочать. Схопила його за плечі і майже виштовхала за двері. Замкнула. Упала, притулилася до них. Боже мій! Що за день?
І тут же:
- Мамочко! - згадала. - Негайно до неї!
Кинулася до скрині, схопила якесь плаття, і, натягуючи на ходу, вже лізла через причілкове вікно. Вилетіла на гору, на Стежки. А тепер - до баби Ганни. Оглянулася.
Внизу по дорозі вже гуркотів всією масою передової військової техніки, крокував, мало не парадним строєм, фашизм.
А Музикант стояв у хвіртці, ніби оберігав Любку від його вторгнення.
19
Вікінг
ВОНА витиснула Ельзу з пам’яті. Була з ним. Щосекунди. І навіть бої не могли Її вигнати зі спогадів: стріляв і боявся, що раптом саме його куля принесе смерть Її рідним. Не може бути, щоб не мала братів, батька. Дуже вже відчувалася у дворі чоловіча рука. За час війни він навчився визначати, де тих рук не було. А в Неї - лавочки в холодочку, дровник доверху дровами набитий, огорожа новими дошками красується. Все по-хазяйськи: зграбно, продумано, красиво. Ворота, взагалі, майстровито сфантазовані.
З кожним кроком на північ до Москви ноги приростали до землі, вони не хотіли йти від НЕЇ. Та вони, ті ноги, з першої секунди після її „Wek!” не хотіли залишати ту маленьку, красиву, як білу трояндочку, хатинку. А тільки-но перекрита стріха з житньої соломи робила її схожою на хатку гномиків. Він ще з дороги, як побачив її, подумав, що в такій хатці тільки Білосніжці й жити.
Зайшов тихо, ніби боявся розігнати оте відчуття чогось незвичного, казкового.
У хаті порожньо... Гномиків не видно... А Білосніжка... (Засміявся радісно, як у далекому дитинстві). Дійсно була і дійсно спала! Тільки не в кришталевій труні, а на печі скраєчку. Згорнулась маленьким звірятком і не чула, як він зайшов.
Мій Боже! Її лице – лице Ельзи!
Час, вернися хоча б на хвилинку! Поверни її, розслаблену, таку жіночну, з сонними, нічого не розуміючими очима! Дай йому можливість знову цілувати Її, відчувати саме Її, Її, тільки вже не думаючи про Ельзу, дай йому можливість запам’ятати те тіло, наситити ним хоча б руки. Пахло свіжо-свіжо! Які джерельні води скупали тебе, моя Білосніжечко?
Моя, тільки моя... А він, як той казковий принц, повинен був розбудити її, таки зробив це, але бачив, на жаль, у той час в ній лише дивну схожість із Ельзою, думав про Ельзу, називав Білосніжку чужим іменем.
Була відсторонена. Така далека від нього. Здавалося, абсолютно не реагувала на його дотики. Бо й не реагувала. Спала. Міцно спала. І він встиг поцілувати її не один, а таки багато разів. Цілував щічку, праву, що так звабливо виглядала з розсипу пшеничних, м’яких, як пух, кіс, цілував ті коси, та бог сну не хотів відпускав її з своїх обіймів. Казка вимагала поцілунку в губи. Та не міг дістати: м’якенька подушечка під головою ховала їх майже до половини.
Та він і не хотів поспішати, не хотів її будити. Чому він не Антуан Ватто? Сюжет для його картини. Милувався натурщицею. І як йому це все подобалося! Спасибі Богу війни за такий щедрий подарунок! Це дівча так було схоже на Ельзу, що закинуло його в рідні краї, повернуло йому дещицю довоєнної радості. І він погнав себе у спогади.
Та коли пам’ять тіла стала вимагати більшого, він ризикнув: злегка повернув ту голівку і, нарешті, припав до Її напіврозкритих губ довгим неспішним поцілунком. І тіло тут же відреагувало: це не Ельза – не було звичної м’якої податливості: та дві тугі незнайомі пелюсточки також слухняно підкорилися, склались докупи – і дали йому незнану насолоду. Не міг і не хотів відриватися. Моя Білосніжко!
А вона виходити зі сну не хотіла: тіло не реагувало на ласку. Тільки права рука слабо піднялася – не то проганяла, не то обіймала та й упала безсило. І тоді він, не розриваючи поцілунок, обережно і повільно підсунув руки їй під плечі і вирівняв тіло, поклавши його горілиць. Відірвався від губ, коли не вистачило вже подиху.
І тут вії піднялися, і вона глянула на нього. Дивилась довго, тяжко виходячи зі сну.
Каштанова м’якість її очей вмить стерла Ельзине обличчя, і тієї не стало. Зникло минуле, ніби його і не існувало. Залишилася лише ця мить і Білосніжка в ній. Серце аж гахнуло в грудях, відгукнулося незрозумілим щемом, болем. Тепер він розуміє, що Амур не вигадка древніх, що дійсно вистрілив в нього стрілою кохання і не промазав. Спасибі тобі, старий звіднику!
Потягнувся мимовільно ще за одним поцілунком, хотів повтору.
20
Вибух!
Раптовий вибух ненависті такої шаленої сили рвонув з її очей, збурився так, що хіба з силою протитанкової міни порівняєш, осколками розметав їх жіночність і м’якість.
- Фашист! – просичала (перекладач непотрібен), і в ту ж мить врізалася йому в обличчя якась книжка (як муха), а вона - мимо нього з печі. Утекла б, якби він не бачив тільки Її. Падав вліво, перехоплюючи, як м’яч у воротах. Схопив і не встиг навіть відчути тіла – вислизнула, як вугор, і шкірилася вже з кутка печі. Що той куток! Потягни руку - і ось вона.
Відбивався, пробував пояснити, забувши зовсім, що вона не розуміє його мови, бо схожість з Ельзою збивала таки, і мертвів, спостерігаючи, як збільшується з кожною невдалою спробою вирватися, пресується в тих таких дорогих йому очах вулкан ненависті, вихлюпує на нього лавою зневаги, гидливості, і так легко вже читається в них смертельний вирок – вирок їхньому ще не народженому коханню.
А коли руки його, захищаючись, випадково рвонули якесь шмаття на ній, а воно й розлізлося, і дві округлості грудей, як втікачі з-за ґрат, вискочили на свободу та прямо в його руки, а він ще не в силі зупинитися, бачить Бог, не спеціально, спіймав їх, і маленькі соски-горошинки вперлись в його долоні, щось повело його, збурило тіло диким шаленством, затуманило мозок і кинуло назустріч тому прекрасному тілу, народивши в ньому таке бажання, про яке і не підозрював у собі, яке ніколи не відчував до Ельзи.
А вона билася, його кішечка, о! ще й як билася! Кричала якийсь клич. Йшла наступом на нього. І якби мала більший простір до дії – невідомо, на чию б користь міг закінчитися... поєдинок. Дійсно – поєдинок.
Ні, не кішечкою – тигрицею, диким звіром була, вислизала з рук гадюкою, руки подряпала, мов рись дика. А він потім уночі, щоб ніхто не бачив, цілував ті подряпини, бо вони були доказом, що саме тут доторкалися до його тіла Її пальчики, пальчики його Білосніжки. Сміявся щасливо, коли вранці наступного дня побачив синяк на грудях. Ніби привіт від неї. Це слід від її ніжки. Ні! Не ніжки, ні, такий синяк може бути тільки від удару сильної ноги. А хіба вона не доказала цього?
Раптом, ніби наново, руки його відчули те тіло, ніби уповільнений кадр ловили, держали, боролись з ним – і дали зрозуміти: протистояло йому тіло спортсменки - сильної, гнучкої, вправної і сміливої, бо він на свою силу не жалівся і чужу міг оцінити.
До амурної рани добавилася ще одна... Споріднена душа... Скільки років шукана... Знайдена за тисячі кілометрів від дому у маленькому українському селі. А він навіть імені не знає того дівчати.
Засміявся. Дівчати? Амазонки! Войовниці! І, мабуть, справжньої зірвиголови, забіяки в дитинстві... Нарешті, знайшов цілісний, сильний характер.
Але для нього на все життя вона залишиться ніжною, тихою (ха-ха-ха! останнє найбільш смішно) Білосніжкою, яку вперше побачив на печі.
Згадав те, що погляд ухопив мимохіть, на що не звернув зразу уваги: полиці з книжками по всіх стінах, гантелі на одній з них (бути їм на його голові, якби дотягнулася), репродукції картин, серед яких навіть автопортрет німецького художника Альбрехта Дюрера (а як же війна? фашизм?).
Хатка - ніби частинка інтер’єру міської квартири.
І ріс відчай. Він же не німець, він же – фін. Що робить він на цій, як вони кажуть, Україні? Що він тут загубив? Що він шукає? Що хоче він від війни?
Нічого!
Він хоче тільки б один ще разок заглянути в ті очі-каштани, прогнати з них обурення, припасти до тих ручок, що били його так заслужено, і цілувати їх, просити прощення.
21
А Ельза б плакала і здалася, - раптом подумалося і злякало. - А якби з Ельзою хто так, як він з Білосніжкою?! Убив би своїми руками, отак просто, без зброї. Руки самі, автоматично, почали шукати шию ворога.
І він – ворог! Для неї – ворог-фашист! Для рідних Її – ворог! Для баби, що перелякано виглядає з-за тину – ворог! Для дитини, що онде зирить у вікно – ворог! І у них так само піднімаються руки, щоб здавити йому горло.
Та не хоче він ним бути! Він, Отто Врайнен, громадянин Фінляндії, не хоче війни. Єдине, чого бажає всім єством - повернутися в те незнане ним село, прийти до Неї, попросити пробачення.
Це Сталін оголосив війну його маленькій країні. А вона гарно провчила зарозумілого лідера Радянського Союзу. Шкода, приціл його снайперської гвинтівки не дотягує до Кремля. Тепер – Гітлер! .
Та чхав він на них всіх!
Ішов по життю легко, не задумуючись. Об’їздив півсвіту, дякуючи дідові, вчився в Англії на корабела, спробував себе у всіх видах спорту, кинув все здуру, солдатом став: перемога над монстром шовіністські настрої народжувала. Ось ми які! А ще дід... Ох, діду-діду...
- Чоловік не має права жити після того, як жінки від нього перестали народжувати дітей, якщо нічне небо втратило зорі для його очей, а сонячний день туманом береться, якщо тепле літо валянки просить, а в кістках шашіль трубить. Смерть в бою – це саме те, що потрібно чоловікові. Так, було, він філософствує, сидячи біля каміна, із задоволенням перебираючи нагороди.
Не вдумувався фактично в маячню 96-літнього старця, приймав на віру. Був впевнений, що пройде по війні гуляючи. Лише вперше побачивши не через оптичний приціл, а наяву, очі хлопця-однолітка з автоматом, націленим йому в груди, зрозумів, що смерть поряд. Його врятувала випадкова куля. Впіймала за схорон хлоп’ячу голову - упав, нічого не зрозумівши. Життя обірвалося, як павутина в лісі: пройшов, зачепив, не помітив. Тоді смерть його НЕ зачепила. Але він ЗНАВ, що роздивилася на нього очима радянського солдата – і запам’ятала.
Відчай... Невладний він щось зробити. Невладний...
А тепер кожен крок, кожен бій віддаляє його, веде на північ до Москви, і шлях додому іде саме через їхню столицю (яка все-таки велика країна!), до Ельзи, яка йому байдужа, та все далі і далі від Неї. І немає ніякої надії на зустріч.
Була ж така надія . Була! Застряли між Києвом і Полтавою. Думали, що війні кінець У всіх – траур, а йому радість: женіть нас пошвидше зі своєї країни, та тільки ж тим же шляхом, як Наполеона.
Вся німецька армія сходила сміхом, коли Сталін раптом з доброго дива оголив фронт, знявши армію, цілу армію та ще й танковий корпус. Руських тут же скромсали, оточили, а в полон гребли неміряно. Чи були між ними Її рідні? А яка різниця, якщо і не були? Могли бути друзі, однокласники, однокурсники, бо звідки відмінне знання німецької мови?
Його скопом нагородили. Відіслав хрест дідові – хай гордиться.
То чому, чому кинулася його рятувати?! Його - загарбника, насильника! Раділа б його смерті. І офіцерика прихопила б разом - гантеллю або з пістолета. Він – як горобеня. Для неї скрутити його нічого б не коштувало. Зустрівся би він йому вдома... Лицар знайшовся! Та люби ж, Боже, правду! Якби не той Лицар – що могло б бути? Дійсно - свиня рижа! Яка ж він паскуда!
То чому? Не знаходив відповіді.
Невже відчула його ніжність? Навряд. Дуже вже міцно спала. Таке враження, ніби не мала можливості спати кілька діб. Він знає такий стан. Відсип тоді тяжкий. А все-то війна. Все-то він – носій тієї війни. Біль терзав душу. Шукав вихід і не знаходив.
22
Тікав у фантазії. Науяву не жалівся. От і вели вони його у те маленьке село, назви якого не взнав (все звалилося раптово, розгубився, а потім було пізно) і рятували, виривали його з буденщини. І він в тих фантазіях ... межі не знав. ніколи не думав, що багаті до такої міри.
Ще в перший вечір, тільки ліг у якомусь саду спати і закрив очі – попливли на нього з якогось туману, ні, швидше з міражної мли, її очі. Дивились на нього таким живим поглядом, ніби стояла поряд. І таке здивування було в них. Щось сказала. Переклав вільним перекладом, як уявлялося:
- А ти де взявся?
І тут до нього повернувся гумор. Показав їй найглибшу подряпину на руці – і поцілував. Дивилася якийсь час незрозуміло, потім фиркнула і – відключилася. Це було дуже схоже на замикання в електромережі: блимали, блимали сердиті оченята і все-таки зникли.
Так у них і повелося. Поза його волею, фантазії одягали її в різний одяг, робили різні зачіски, прив’язували до різної місцевості. Коли вона відпочивала, він знаходив можливості її подражнити, коли щось робила, то дивилась на нього осудливим поглядом – це через тебе мені важко, і він свого не відводив, надіючись, що вона читає в ньому співчуття і пробачення.
У фантазіях вона боялася спеки - навіть цим підходила для його сніжної країни. Зиму любила. І якось вони навіть грали в сніжки по першому снігу. Інколи йому здавалося, що Білосніжка відм’якла, ніби в Її очах іскринками виблискувало якесь почуття до нього, зовсім відмінне від ненависті. Боявся навіть у фантазіях дозволити повірити в щось вище, подібне до його кохання. Вдовольнявся реальністю.
Але дружні зустрічі були рідко. Частіше йшло замикання. Вона відмовлялася від нього. І як це було боляче! Його сила волі не спрацьовувала, й інколи йому здавалося, що їхні побачення – реальність: наскільки вони залежали ніби від неї, бо він свою Білосніжку хотів бачити щоденно, щоночі, цілодобово.
Останнім часом відчував, що і цього йому мало, мало Її: не вдовольняли його спогади про Її тіло, не вдовольняли німі фантазії. Хотілося більшого: душі, серця, хотілося знати всю одіссею життя Білосніжки – все, чим жила до нього, про що мріяла, навіть, що відчула, як побачила його там, на печі. Знати все, до останньої секунди. Говорити, говорити годинами.
Про що мріяла? Запитай її зараз! Бачив, як летять назустріч йому руки з кігтями-пазурами. Тобі мрії мої потрібні? А хто їх споганив, хто їх смертями перекреслив, в крові потопив?!
Так і його мрії онде з її поруч копошаться. Хіба не бачить? – пробачався подумки.
Доходили до Москви. У всіх тільки і розмови про закінчення війни. Запитай його раніше: хто переможе? Тільки засміявся б. І дурню ясно. Та очі Білосніжки відкрили йому всю глибину ненависті цього великого народу до фашизму. А очі молодого автоматника також підтвердили: війну німці програють. Одне діло – Фінська війна. В ній росіяни – загарбники. Тепер ролі помінялися. Народ воює за свою країну, за своїх дітей, матерів, за таких, як Білосніжка десь проливає кров батько чи брат, а можливо, і не один.
Хай і недолуге керівництво, та рано чи пізно буде Гітлеру – капут, але і його це не мине. Він у спільній зграї псів-людоловів.
І зростав відчай, і збільшувалася безнадія.
Ніколи не думав про політику. Що наказували верхи, сприймав, як аксіому, без доказу, без доведення, на слово: слухаюся! так точно! буде зроблено! А зараз, інколи втікаючи навіть від Білосніжки, намагався знайти своє місце в ній.
І прийшов до висновку, що існуюча система вибору керівництва країною не відповідає бажанню народів. Вона застаріла ще з часів епохи Відродження. Кожен керівник: будь то президент, король, цар повинен продемонструвати перед
23
народом не тільки свій інтелект, а й пройти перевірку на наявність в його характері схильності до жорстокості і людяності. І якщо перше зашкалить за потрібний рівень, а друге недотягне до верхньої межі – таку людину до влади допускати категорично не можна. Амбіційність – недозволена розкіш для політиків, і за нею стіною стоїть людське горе: війни, голод, бідність, і, як підсумок, - деградація, смерть нації.
Написав діду листа. Він помиляється. Солдат, воїн – архаїзм сучасності, пройдений етап. Старість у будь-якому вигляді – ось що святе. Старість мудра. В ній зібрані висновки поколінь. Фізичні негаразди не принижують таких людей. Виходячи з цього, завдання чоловіка не вмирати рано, а виростити свій рід.
«Авраам породив Ісаака. Ісаак породив Якова. Яків породив Юду і братів його...», це ще коли писалося.
Кожен чоловік повинен народити двох синів. Ті сини, в свою чергу, дарують дідові двох онуків, а ті - по два правнуки.
Дід не зумів, а він започаткує такий рід. Не для війни, а для миру. І матір’ю його дітей буде Білосніжка – дівчина з маленького українського села. Він подумає завтра, як це зробити.
Ліг на солому в якійсь хаті і тут же схопився. Дурень він! І засміявся. Недарма кажуть: все геніальне – просто. Є надія! Є! Ось поженуть їх назад. А поженуть. Він потомствений мисливець. Звичку ведмедя знає. Спершу той гарчить, попереджає, а потім нападає. На його думку – пройшов час попереджень. Не дарма Росію з царем тайги порівнюють. Ой, не дарма...
Дай Боже, щоб відступали тим же шляхом! А там він щось придумає!
Включав фантазію, але Вона на зв’язок не вийшла. Пошукав-пошукав. Не іскрило. Спить. На добраніч, моя Білосніжечко. Цілую твої такі бунтівні оченята. До завтра.
Про смерть не думав. Не знав, що виділила вона йому на життя лише кілька годин...
Він зрозумів свою помилку занадто пізно: за мить вони зустрінуться – його молоде дуже тіло, повне життя й надій, і кулеметна черга, що скосить його. Занадто він високий. Це для всіх інших - мертва зона кулемета, але не для нього.
І тут він побачив Білосніжку. Бігла, летіла над землею, розкинувши руки, як тоді в хаті, ніби хотіла врятувати його і на цей раз. Горіли очі відчаєм, жахом. Щось кричала, вимагала від нього
. - Падай! – зрозумів він.
Хотів це зробити, чи таки й зробив, бо раптом світ пішов кругом, зменшився до рівня трави, котив-котив його униз калейдоскопом. І в тій мішанині з неба, землі, дерев, людей, якоїсь крові, що застеляла очі, єдине, що було постійне - Її очі, повні відчаю і сліз.
- Сльози? – встиг здивуватися. - Чому, моя маленька? Не плач. Зараз я встану, - намагався пробитися до неї крізь якийсь чорний туман, що нагло ліз в очі, і раптом згріб навколишнє в якийсь величезний круг, стрімко зменшив його до сліпучо-червоної крапки, фізичної точки, яка, ще зменшуючись, падала-падала-падала в чорну безодню – і, вибухнувши, зникла.
24
Білосніжка
Боялася вечора.
Боялася ночі.
Боялася закінчення роботи.
Боялася думок.
Трамбувала себе роботою по зав’язку, аж тріщали м’язи, не вирівнювалася спина, колодками тяглися ноги.
- Перевантаження понад норму! – кричало її розумне тіло, звичне до всіх негараздів, до всяких навантажень, але ж не до тортур. Але вона відкидала всі попередження, не чула їх. Гнала себе у втому. Мелькали руки, як крила птаха, викладаючи пшеницю ніби тільки їх дотиком. Перевесла, як мотузки, і пшениця у снопах цівкою, ніби тисками затиснута, - колоска не витягнеш, а снопи – окоренками, котигорошками.
Жінки на лану – очі стрілами. Ох, і невісточка! Огонь! Та й падає той погляд додолу, жадібний, завидющий, ховається. Ото ж-то – вогонь... У всьому! Так відбриє... Не покомандуєш. Грамотна.
Попотрактували язики бабські та й замовкли. Немає коли. Добре, що районна влада не послухала вищого начальства і не спалила пшеницю, як наазували, а таки роздала по 10 соток на сім’ю колгоспника. Дехто встиг до приходу німців зібрати, а більшість - і ні. Хто знає, що нова влада заспіває. Поспішають.
А вона ті погляди ззорила. Та байдуже.
На своєму полі уже й миша зернини не знайде. Добре, що дядьку Юхиму поміч потрібна та і бабі Ганні.
А тут уже й молотьба.
Ціп:
- Гуп-гуп-гуп!
Та так швиденько:
- Чо-му! Чо-му! Чо-му! Чо-му, ду-ре-па, ря-ту-ва-ла фа-шис-та? Чо-му!!!
- Любо, пожалій ціпа! - це вже мати. – Сили не чуєш.
Ні! Це все потім. Потім! Не розмотати їй зараз цей клубок. Потім!
І гупає ціп на току у дядька Юхима, а потім і баби Ганни.
Та скільки клубку не витись... Солома у стодолі. Зерно у мішках.
Сьогодні вночі буде в неї час істини. Став, Любко, крапки над «і».
Ніч. Любка куль свіжої соломи поклала на долівку, рядюжку зверху, старою свитою укрилася. Мати заснула. А Любка, в грудочку звірятком збилася, а думок...
А одна – основна: як так сталося, що вона замість того, аби зробити все можливе для знищення фашистської мерзоти, зробила все можливе, аби ту мерзоту врятувати? А можна ж було, доки німець убивав, ні, возився, тьху! навіть зараз його рятує...
- .Любко! – кричить її душа. – Ти що, розум геть втратила? Треба було, - змушує себе аналізувати, кричить подумки, - доки німець убивав, вовтузився... Ну, добре, хай буде вовтузився! Заспокоїлася? Значить, так, доки німець возився з фіном, треба було б його ззаду стукнути гантеллю...
Любку пронизує тремтіння, тіло береться гусячою шкіркою: Бр-р! бр-р-р! Як гидко, десь знизу живота повзе хвиля блювотиння, чується хрускіт кісток черепа, руки обливає гаряча кров... Любка закриває рот, щоб не закричати і не збудити матір, і тут же їх відриває – вони їй смердять смертю, мертвим тілом! Горобеня на землі, з пам’яті тільцем підстреленим, і не тріпонулося. В чому весь шик і був – у голову попасти. Снайпер, твою...
Любка давить стогін, тіло маятником. Господи! Господи! Допоможи розібратися!
Вдихнула-видихнула, вдихнула-видихнула... Глибший вдих ! Повніший видих! Розслабилася... Молодець! Почнемо спочатку.
25
Значить, так: доки німець вовтузиться з фіном, вона позаду підкрадається до нього і б’є... точніше, Любко, точніше, розбиває йому голову.
Роз-би-ва-є, - полізли думки знову гадюками. Як він буде падати? На неї? Вперед на фіна, чи просто сяде? А кров по всьому тілу... Фантазія на підхваті, завжди готова прийти на поміч. І Любка вже за хатою, вихекує ???? смертельні сюжети.
Значить, так, - знову на соломі, і знову аналіз. Що маємо: вона повинна була вбити людину. Людину, яка врятувала їй життя. Ну, життя – сильно перебільшено. Ні, Любко, слова тепер тебе переганяють. Правда, все-таки, є правда: рано чи пізно, отам на печі, могло б бути так, що твій хорошенький фін зробив би тебе покриткою і ходила б ти з пузцем вище свого французького елегантного носика, за Володиною характеристикою, і народила б, великорозумна Любко, після потрібного часу руденьке фіненятко.
Любка не помічає, що посмішка розтягла її губи, що очі мрійливо блищать: а яке воно було б, її дитинча? Вона аж відчула вагу його маленького тільця.
Мамочко, та що це за горенько, що це бідонька на мою голову?! У неї щось з головою таки не впорядку. Та носила б ти, проб..дь остання, байстрюка від фіна, а який чорт знав би, що від фіна, значить, від фашиста?! Та і яка різниця? Обоє загарбники! Можеш ти це зрозуміти своєю дурною головою? Ти про маму подумала? Ти про Володю подумала? Ти про Митю подумала?
Ти про маленького подумала? О Господи... Хоча, правда, ходити йому і його дітям у фашистах, не переходити цілий вік.
- А що то за хлопчик?
- Та то ж Фашистів Микола, Любки Загородньої байстрюк. Бач, яке руде. –Любчина фантазія безжальна.
- Господи, милосердний, - молиться Любка материному Богу вперше у своєму житті. – Постав мене на шлях істини, врозуми мою голову, заспокой моє серце. У мене немає сили боротись з собою... Отче наш, іже єси на небесах...
Молитва дійсно заспокоює.
Але... Але треба розібратися..
Значить, так: їй треба було вбити німця-рятівника її честі, потім вихопити у нього пістолет і вбити фіна-ґвалтівника. Це треба, виходячи з аналізу, було так зробити. Треба було піти на повідку у війни, треба було клацнути підборами і віддати честь ідіотам при владі і піти, як тупа скотина, у них на налигачі.
А вона вчинила по-людськи. Нікого не убила... Навіть заборонила це робити...
У чому справа? Отче наш, іже єси на небесах...
Фін... А не так-то просто з тією Фінляндією, з тими білофінами. І випливає з пам’яті... дядько Петро. Так, в тому-то і справа, що не фріц Вікінг. «Це фін», - сказав німець. З того, певно, все і почалося? Ні, раніше, як пробував виправдатися перед німцем, перекручуючи німецькі слова... Ні, як заговорив... А пам’ять така податлива.
З сімдесяти одного чоловіка, що пішли із села на Фінську, повернулося лише семеро. Коли якось дядько Петро, п’яний, прийшов матір провідувати, то таке порозказував!
- Не вірите! – кричав. – А ми у воді по груди, отак, при тридцяти п`яти градусах на тому перешийку замерзали, геть без шинелі! А сокирою з льоду - не хочеш!? - замерзлі трупи, як пам’ятники, тягали?! А скільки їх, наших, на весні по тих водах, по болотах поспливає? А босими по снігу – не хочеш!? – це він їй, Любці, що аж фиркає від недовіри до дядькової розповіді. А мама дивиться на брата з таким сумом і по-всьому видно, що вірить йому.
- А рука моя чого гниє?
Бо і гниє. Як поворухне дядько рукою, так гидкий запах і піде по хаті. Що вже дядина Лісовета не робила, які примочки не клала. А воно ще гірше. Сичить дядько ночами від болю, рве кашлем тишу хати - ні собі відпочинку, ні рідним.
26
Дядько нахиляється до материного вуха і щось таке розказує, що у матері очі, мов царські п’ятаки. Не хоче, щоб Любка чула, бач, сяка-така, не довіряє йому.
- Петре, ти хоч нікому цього не розказуй, бо знову з снігами та морозами зустрінешся, - просить мама.
- І-і-іх! – дядько хотів кулаком по столу, та ліва рука не дала потрібного удару, не переніс він болю серця на щось інше. Дядько падає на стіл і плаче. Страшним неконтрольованим плачем – за всіма, хто встав зараз у нього перед очима. Мати обняла брата. І тут Любка побачила її очі. Як криця! Якби могли – убили б.
Виходить дядько і вже з порогу:
- А молодці фіни - за свою землю зубами трималися. Знаєте, як Швеця Семена підбили? Поклали нас на снігу. Мороз градусів під тридцять, боїмося дихнути – пара іде. Ото по тій парі снайпер і стріляє. Попадає точно. Щелепи так і вирве. А ноги у кирзяках відпадають. Це вам не валянки. Крутимо перед боєм за онучі все, що може влізти у той чобіт. Семен не витримав, хотів поворухнути ногою, аби кров хоч трохи розігнати. Ну, снайпер і розігнав йому, - відразу зайвою на снігу опинилася. Він і крикнув: „Товаришу командир, мене пора...”, а „...нило” вже не доказав. Коли удалося зняти того снайпера, ним виявилося дівча років десяти.
І раптом Любка розуміє те дівча. Ми в тій війні - загарбники. Любка лякається крамольних, шкідливих думок. Вона що – ворог народу? Цілі сторінки у газетах тими прізвищами задруковані. Добре, що ніхто не вміє думки читати! І вже кожне слово дядькове готова пасти, але він іде додому.
Мабуть, дядько за приказкою «кому, що болить, той про те й говорить» не тільки улюбленій сестричці плакався - скоро його не стає. Коли і де забрали, ніхто і не побачив.
Любка ще в усьому не розібралася. Вона ще дядька Івана розпитає обережненько. І буде вірити всьому, що він скаже. Ой, недаремне дядька Петра десь не стало! Пробувала „розколоти” матір, та вона на розмову не йшла.
Ото, мабуть, звідти і фін...
І приходить Любка до висновку, що якби десь в мирноті довоєння зустріла його – гору сили, оптимізму, бадьорості, - щоб раніше побачила ніжність тих очей, щоб раніше почула оксамит того басу, щоб раніше відчула трепет тих рук із золотистими волосочками, та щоб раніше зустрівся їй цей ВІКІНГ, - пішла б вона за ним на край світу.
Щоб раніше...
А так... не підеш, Любко... Бо та ніжність, що тобі дісталася, була лише далеким відгуком того великого, як він сам (велетень проклятий!), почуття, що мав до якоїсь Ельзи. Ельзо, мила моя подруго! Прости, що посміла забрати в тебе частинку його кохання. Не сама - він віддав мимохіть. Зірвалося, упало та й потонуло в моєму серці.
Та чи потрібне воно їй? Вона розбереться - заспокоює себе та й плете думки далі.
Ельза?!
Виходячи з Вікінгового «Ельза-Ельза», вони дуже схожі. Вони, ніби дві сестри-близнючки: статурою, обличчям. Тотожні, як дві руки, як пара очей. А чому не серцем, чому не душею?
Любка гальмує, гальмує. Думка аж димить в її голові. Ельза! Дівча, яке любить фіна, дівчина, яка купалася в морі... Ні! В океані! Ні-ні! В безконечності, безмежності його кохання. Та дівчина, так, як і вона, Любка, ненавидить війну, сльозить ночами подушку (слава Богу, це ще не вона!), животіє від листа до листа - і оживає, ні – квітне, ні – буяє радістю, коли, нарешті, одержить його. Їй також війна не потрібна.
Це відкриття приголомшує Любку. То де ж ворог? То і Вікінгу війна ніби-то ні до чого. Бач, якими очима зорив на неї. А вона лише відбиток його кохання.
27
І знала тепер Любка точно, зрозуміла вже не тільки головою, а й відчула серцем, що лише тупий ідіотизм можновладних кинув Вікінга в мішанину чужого болю і горя людського. Війна має лише одне обличчя – обличчя смерті. Смерті тіла, смерті надій, смерті щастя, смерті ненароджених дітей, смерті щасливих днів. Смерть Вікінга – це смерть цілої галактики - галактики його сім’ї, галактики його майбутнього. І війна не потрібна ні йому, ні його родині. І точно такими ж шляхами, минаючи смерть і горе, шукають орбіту щастя і вона, Любка, і її рідні. І так само, можливо, зараз починає згасати і галактика роду Самонюків.
І Музиканту війна не в радість. Рятувала його від сьогодення музика. У великих сірих очах його був задавнений тяжкий сум, з тих, коли губи сміються, а очі плачуть. Згадала: рвав пістолет, зненавидів в одну секунду Вікінга за намагання зневажити честь жінки. Людина з такими високими моральними принципами не може добровільно стати підсобником, точніше, м’ясником війни. Хто та жінка, яка виховала тебе, ЛИЦАРЮ? Я вклоняюся тобі, мамо, до самої землі.
Але виховання одного, кохання другого не опустять автомат перед ворогом. А ворог – це Любчина родина. Скількох дістануть кулі їх друзів, земляків-фашистів! І в свою чергу її друзі не піднімуть руки у жесті миру, бо ненависть щедро посіяна в їх душах.
Так! Щедрий урожай збирає смерть, бо його вже спланували в обох генштабах і посіяли на обох фронтах. Скільки матерів не дочекаються обіймів своїх синів, не почують таке дороге „мамочко!”. Скільки наречених не скажуть вже ніколи „коханий!”, скільки дітей не вимовлять більш ніколи слово „тату”, і вийде воно з їх лексикону назавжди! А скільки знову-таки їх, тих дітей, не з’явиться на світ...
І здається Любці, що гаснуть галактики, гасне небосхил, тьмяніє його краса, великі чорні плями з’являються, збільшуються, зливаються в одне чудовисько, яке заковтує ту віковічну красу, націлену в безмежність, у вічність. І відчуває Любка, що її світ - світ Володі, Миті, мами - під загрозою, гойдається, хитається і ледве тримається на якійсь випадковості. І якщо той випадок: очі в очі, зброя в зброю, ненависть в ненависть зведе Митю і Володю, Вікінга і Лицаря?.. Зведе, і не знатимуть вони в шаленстві бою, що єднає їх всіх, всіх чотирьох, вона, Любка. Що всі вони в її серці рядочком стоять. І кожного з них вона згодна закрити своїм тілом, викинувши абсолютно всі національні відмінності.
Та поглине їх морок, темінь, порожнеча. У тому вакуумі тільки вони з мамою - одинокими зірками. Та чи довго горітиме мамина зірочка, як потухне життя її синів? І замість галактики Самонюків горітиме Любка одинокою зіркою. Невже це її доля?
Любка лякається. Їй вперше в житті лячно. Ось що найстрашніше... Самотність... Порожня, постійно мовчазна хата – камера-одиночка!
І зривається Любка, і, доки вона може всіх побачити, доки вони з нею, шниряє між ними - від одного до іншого. І виясняє раптом, що Вікінг у будь-яку хвилину готовий до контакту. Таке враження, що він її з думок випускає лише, коли спить.
- Жди! Жди... – бурмоче на нього. От якби Лицар закохався, то не проміняв би ні на що своє кохання, тим більше на якусь там сільську красуню.
А звідки це вона взяла, що вона, по-перше, красуня, а, по-друге, що Лицар так і зробив би, як оце вона сказала?
Любка рве по-живому, кидає Вікінга, хоча відчуває, як інтенсивно він пробивається до неї, і бачить Бог, як хоче на нього глянути ще разочок. Табу, Любко! Вікінг – ТАБУ! Все! ЗАБОРОНЕНА ЗОНА!
А от Митя... не могла зрозуміти... був відгороджений від неї чиєюсь сильною волею, що тримала брата в своєму полоні. От Любка від Миті - ні на крок. Два дні пасла, як погану скотину, в сон улізла (тож треба!) – і ха-ха-ха! – вичислила: агресор - Катька Мотринина.
28
Ну, і Митя, ну, і партизан! Ані словечка! Тож Катька на неї так дивно зиркає, нітиться та червоніє. А в очах запитання – знаю чи не знаю?
Треба буде побалакати з нею. Може, знає про Митю, що більше? Ой, та що там знає? Мабуть, крім „люблю, страждаю” у безлічі варіаціях нічого й не пише.
Боже! Митя полюбив! Любка зітхає.
- Щаслива Катька. Митя надійний, як скеля. У його любові Катька, як сир у маслі.
Думки Любки враз змінили напрямок і опинилися – о горе! – на печі з Вікінгом. Любку це вже злить. Що, купилась на пику красиву, на голос той ніжний? Тьху! Геть! Шуруй до Ельзи! Любка відчуває, що думки про Вікінга, як болото затягують її. Ні, дзуськи! Вистачить зустрічі в перший же вечір!
- Володя! - шугає вбік Москви, десь на північ. Ото рідна душечка. Вже й відкрився на Любку. Та що це з ним? Обличчя ... мертве обличчя .... молоде... стоїть в її очах. А біль! Біль, як туманом густющим кругом нього. Пробитися б! Побитися! Як він сам зі своїм болем?
Любка зачепила його тихенько-тихенько та й повела тоненькою павутинкою. У спогад... Сніжкою його! Сніжкою! Митя за мішень... Отак, Володю, отак брате! Лікуйся. Любці відчувається навіть його сміх. Шкода, що лише здається. Поговорити б з усіма. Мертве обличчя відходить вбік. Любка ще побула б з братом, та втома зліплює очі. Любка калачиком - і в сон.
.............................................................................................................................................................
Любка сидить на троні. Якось дивно сидить. На ній стара материна юпашка, запнута вона теплою хусткою, на ногах – кирзові чоботи. Сильні руки мотуззям звисають вздовж тіла, голова розслаблено зачепилася за праве плече, блідо-жовте обличчя залите сльозами, і сирий пронизливий вітер не в змозі їх висушити. Чи спить?
Чвок-чвок-чвок! - підкрадається коза. Ба-а-ац! Попала! Ме-е-е!
Ні удар кози, ні її мекання не виводять Любку з того дивного стану спокою, не будять її. Від удару її тіло зсувається вправо і мало не падає з трону.
...Летіла над скошеною радянським кулеметом головою Вікінга, яка набираючи швидкість, ніби тікала від свого тіла вниз, в долину, звідки починали бій. А те тіло продовжувало впевнено йти в атаку, б’ючи з артерій фонтанами пурпурової крові. Ловила останні іскорки життя в тих милих очах, кричала, що любить його, бо вже не мала права мовчати, обманювати його і себе, а вони в останню мить сяйнули на неї такою любов’ю, що зрозуміла Любка – все, що було між ними, належало тільки їй.
Війна таки отримала перемогу – нарешті, послала Любку в глибокий нокаут.
29
Митя
Він приліг на хвильку, а йому наснився сон. Стояв під високою пологою кручею, вершину якої красив середньовічний замок. Ховаючись за ним, сідала вечірня зоря, займала півнеба, підсвітлювала знизу його червоно-багряним золотистим сяйвом. І те сяйво вторилося у вузенькій стежечці, що в’юнилася з долини до замку, розсипалося блискітками по білому платті дівчини, що повільно піднімалася нею до замку, сліпило на обладунках лицарів, які йшли обабіч неї.
На фоні цього різнобарв’я фасад замку раптом зчорнів, перетворюючись на химерну примару, яка потяглася чорними тінями шпилів і зубців униз, у долину, підкрадаючись до нього з Володею і Любки (чомусь знав, що це саме вони троє оті жителі середньовіччя) намагаючись зжерти, розтрощити. А вони чомусь не бачать тієї небезпеки: мечі за спиною, зняті шлеми в руках.
А тіні все ближче, а замок все чорніше, уже і зоря в останніх жаринках. Ось-ось вдарить їх ворог. І тут Любка злетіла раптом білим ангелом, розкинула руки-крила, затуляючи їх перед тією чорною марою, і закричала так, що і його розбудила:
- Не стріляти! Не стріляти!
Кинувся. Дійсність ввірвалась різнозвуково: гуркотом далекої перестрілки, сміхом товаришів, стогоном поранених, криком санітарів, а Любка-ангел спокійно сиділа перед ним на його дровітні і посміхалася найгидкішою своєю посмішкою дитинства, коли таки чимось їх обдурювала і думала, що це їй зійде з рук. Тільки мала тіло якесь туманне. Лише очі були дійсно очима Любки.
- Згинь! – і лякаючись, і радіючи, наказав він і навіть перехрестився.
Як вона сміялася! Як вона сміялася! І він з доброго дива раптом зайшовся сміхом і повірив - Любка поруч. Показала на мигах, щоб він про неї думав частіше, то і вона буде провідувати його також частіше, махнула – бувай, зникла, але він побачив її у Дикому полі: сиділа і посміхалася йому на всі свої тридцять два зуби. Зникла.
Любка права. Забувся він про неї, навіть маму забув. Ні, не забув, а просто відійшли вони ніби вбік, даючи дорогу йому в невідомий двадцятисемирічному чоловікові світ кохання.
Ця біда чи радість звалилася на нього, як то кажуть, з ясного неба у літній день. Неочікувана. Немріяна.
Поверталися з Березової з Володею, наловивши мамі в’юнів на піст. А воно, те кохання, стояло на обриві, з-під якого било джерело, його вода сильним струмком стікала до річки, повнила Стугну. Це було улюблене місце полоскання білизни всіх хутірських дівчат. Але той обрив змушував тягнутися до води, безсоромно тягнув плаття, оголюючи ноги і демонструючи їх у всій молодій красі.
У Катерини було на що дивитися. Не мала на собі нічого, крім плаття. Оголені далі нікуди точені ніжки газелі прикували Митин погляд і нічого, ну, нічого не міг з собою подіяти. А коли відірвав очі, то був здивований – Володя за цей час відійшов досить далеченько, заглиблений в свої думки, не помітив Митиного отетеріння.
Йшов додому і лаявся на дівчат: незугарні одягнутися правильно, хіба не можна накинути спідницю? Так ні ж - немодно. На чоловіків березовських, незугарних зчесати той горб для своїх дочок, сестер і жінок.
Все! Пропав...
Хоча і не бачив так занадто багато, але стояла перед його очима ота прекрасна нижня частина дівочого тіла, зі стрункими ніжками, точеною сідничкою (уява легко домальовувала небачене). І так хотілося присісти біля тих ніжок, охопити долонями ту красу і тягнутися по ній руками, піднімаючись все вгору і вгору по голому тілу, все вище і вище, доки не пройде, не пропустить його через свої руки, через всього себе, не зіллється
30
з нею губи в губи, груди в груди, не відчує її своєю плоттю, яка чомусь (така інертна, байдужа завжди) ожила, зродилася саме біля Катерини, Катрусі, Катюші, Катериночки - мого сонечка.
Мого сонечка... – згадалося і повело в спогад.
Співала його душа пісню любові батьку. Не випускав його зі своєї пам’яті всі роки ні на мить. Любив вести розмову з ним вечорами, коли всі засинали, питав поради, відчитувався за кожен минулий день: заготовляв ліс на хату з дядьком Юхимом, навчився корувати колодки, дітей навчив не боятися дерева, ощіп хати звели, Любка снопи в’яже для стріхи, як лялечки... І так з дня на день, з дня на день.
І ті розмови робили з нього чоловіка-хазяїна, вчили аналізувати пройдене, планувати наступне.
Степан все у них за їздового, що піде попросити у колгоспі транспорт, то він тут як тут. Степан – красень Ріст – під два метри. Сині очі на циганському обличчі аж притягують. Співає – заслухаєшся. Та все: „Ги-ги-ги!
Він спершу також купився на ту веселість. Та ще вдячний дядьку за поміч – руки в кишенях не тримає: обов’язково допоможе і завантажити, і розвантажити. Свої плечі по-чесному підставляє.
Коли дивиться, а дядько біля матері, як той півень Галаган біля курей. Тільки й того, що шпорою не січе. А мати навіть пару разів і засміялася з якогось його жарту. Рветься Митина душа. Не знає, як краще. А може, Степан - материна судьба? Не така вона і стара, його мама. А Степан, по-всьому видно, – хазяїн, неледачий.
Хто знає, скільки б мучився, якби не гроза, що застала його напроти Копиців. Давай тікати у старий сарай молочарні. Добігає, а звідти стогін жіночий. Дивний якийсь, незрозумілий. Він - тихенько до дверей. Біліли два оголені тіла, кричали в неконтрольованому екстазі.
-Ги! Ги! Орино! Ну, ти й гаряча баба! – впізнав знайомий голос... і омертвів.
Вранці Степан біля двору, у двір хазяїном іде. Митя на порозі - очима щит виставив.
- Ну, що, хлопче? – і вкляк на півслові, наштовхнувшись на його погляд.
Мовчав цілий день. Більше в їздові не набивався.
- Мамо, а може ви хочете вийти за нього заміж? – питав ввечері, знав відповідь, але боявся почути щось інше, болюче, що викинуло б з його, ні - з їхнього життя - раба Божого Бориса.
І мати, відчувши той сумнів і страх, обійняла, пригорнула, ні - сама пригорнулася до нього. Підняла голову здивовано, напевно, відчувши його досить сильне для 14-річного хлопця плече (коли встиг вирости?), і заспокоїла:
- Ні, синочку, куди за такого йти? Бугилий він.
- Це ж як? – не зрозумів.
- Ну, як бугила. І красива, і висока, пахуча, аж бджоли казяться, а користі...
- Чому без користі? – підхопив він її думку і їдуче додав: - А трубочки дітям, щоб плюватися слиною і горохом?
- Що він і робить, - зітхнула мама. – Плює у душі. Не одна відмитися ніяк не може.
Тепер зрозумів той стогін. Та не шкодував за вчиненим. Степан ніби комусь жалівся, що стільки часу біля Орини потратив «в холосту», та хлопець не допустив «погратися». Значить, любов’ю там і не пахло. „Бугила” одним словом.
Синівську любов віддав сторицею. В любові до матері, до Любки, думалося, досягнув вершини поклоніння перед жінкою, не відаючи, що то лише малесенька частинка того багатства душевного, що народилося в нього тільки від одного погляду на Катю.
Наступного дня ноги ніби поза його волею самі понесли до Катерини. Намагаючись не дивиться на її тіло звабливе (чому сліпий раніше був?), на здивовані очі-озерця, пробурмотів:
31
- Дай лопату і ножівку! – і за півгодини у тому проклятому обриві вирізав східці, сходив на Городок, накорчував з його розвалин тисячолітньої цегли, яку не здолали за цей час ні вітри ні морози, виклав ними сходи, у Чатирковому проваллі нарізав акації і дуба для настилу.
Катерина, ошелешена і засоромлена спочатку, стала першою його помічницею. Потім набігла ціла гарала. Знайшлися дошки і цвяхи. І про перила не забули.
Про той настил навіть у районній газеті написали – ініціатива молоді! Та йому байдуже. Ввечері Катерина з мрії-фантазії стала реальністю. Цілував, обіймав, вивчав те тіло і тримав себе в узді, як дикого коня. Приходив додому заповнений любов’ю і змучений нею вщент.
Запізнився він з нею. Залізниця – артерія країни. Новини по ній – живий телеграф. І той телеграф спокійно-розсудливо, впевнено-безапеляційно стверджував одне – війну чекайте з дня на день. Розмовляли лише з вірними, надійними, які не видадуть і „панікерську тенденцію” не припишуть.
А яким смачним було те молоде тіло. Обіймав, тулив його до себе, як ніби хотів перелити кожну його частинку в себе, відчути, запам’ятати його навічно, цілував і не міг збити жагу на них. Цілував ніжну шкіру, запам’ятовував її запах, вивчав на дотик. Ті ласки запалювали і в дівчині невідому їй пожежу тіла, розтікалася воском по ньому, боячись загубити хоч частинку того багатства, що звалилося на неї неждано-негадано. І він згорав у тій пожежі. Рвалося його єство. Хотів пам’яті після себе, хотів сина, але не мав на це права: війна – безжальна. Чи повернеться він – невідомо. Не хотів Каті майбутнього клопоту, самотності біля маленької дитини, надивився на маму. Дівкою швидше вийде заміж. І ніхто ні в чому їй не дорікне. І ніс своє кохання, і ніс своє тіло, свого сина, своє майбутнє в жертву війні. Нічого, як повернеться – надолужить! У нього вистачить любові – на все життя. Жодної секундочки не залишиться його Катруся без неї.
Не була у військкоматі. Соромилася прийти.
Не могли відірватися одне від одного тоді, востаннє, останньої ночі.
Каталися по пшениці. Просила-молила: взяти її, віддавалася без ніякої надії на майбутнє щастя, скидала себе безжально з п’єдесталу цнотливості, непорочності - всього того, що підіймає дівчину в очах всього світу. Була шалена в своїх бажаннях.
А він - здерев’янів.
«Як нам порізно?! По-різ-но!. По-різ-но!»
У мами був він - Митя. А Катя – пізня дитина старих батьків. Допомогти, не дай Боже, не буде кому.
І один лише мамин Бог знав, що коштувало йому те здерев’яніння. Повторяв, як молитву:
- Сонечко моє!
Писав їй, як тільки випадала нагода. Та варто було взятися за олівець, тікали слова, губилися, а самобичування гальмувало і те, що могло народитися. Ніколи так не шкодував за браком освіти, як над тими листами. А потім прорвало і писалося, як душа просила. Поспішав передати побільше, доки німці не окупували село, доки з трудом, але працювала пошта. Летіли трикутнички, несли його кохання, жаль за нездійсненним, вселяли в неї віру в майбутнє.
А вона...
Зливала сльозами рядки, що інколи тільки здогадувався про що мова йде, і кричало кожне слово:
- Люблю! Люблю! Люблю! Жду! Милий! Жду!
А скільки було радості, як звільнили село, та він, на жаль, був на іншій ділянці фронту. Йшли листи! Йшли листи! Часто. З радістю! З надією!
32
Після тих листів він тікав, як не в спогади, то у мрії, доки, пройшовши з ним у злагоді, без поранень і контузій, війна не привела його на берег Вісли.
Німці вгризлись у Віслу, як собака у кістку. Безперервним роєм пікірували і пікірували на переправи. Не встигали їх наводити. Розліталися трісками. Бурилася вода вулканічною лавою, обливаючи всіх, затягуючи у смертельний вир водяних воронок.
Били прожектори в темряву неба. Вишукували носіїв смерті. Зенітки пеклися дулами. А з німецької сторони вели прицільний вогонь по них, не допускаючи до авіації.
В’ють! І довбонуло в ліве плече ударом сили йому невідомої і болем незнаним. І той біль полонив його, відгороджуючи від всього світу, концентрував тільки на собі, шаленою повінню потік по артеріях, вимагав стогону, гнав сльози, забивав дихання, миттєво наповнивши рот і легені кров’ю, що рвалася назовні гидким фонтаном блювотиння, розсипалося пеком нестерпним по грудях, по спині, миттєво забираючи тепло з нижньої частини тіла: з ніг... з попереку... все тягся вгору – до серця.
Намагався пересунути тіло з цієї клоаки та, мабуть, не зрушив його з місця, бо, здається, і не поворухнувся.
Катю, сонечко моє!
Згадав Катю, а побачив Любку. Летіла, держачи слабою тінню Катю за руку, щось кричали обидві – не зрозумів. Рвонув своє тіло в останньому бажанні до неї, до них, найрідніших. Це він так думав. Конвульсія руху пробігла по дужому тілу. Востаннє. Завмерли очі на якійсь точці. Лише усмішка переступила через рубікон смерті. Та залиті кров’ю обличчя і груди вже стирали на губах радість єднання, і вона, та посмішка, вже швидше нагадували ситий оскал смерті, оскал вурдалаки.
33
Вождь племені Самонюків
Десь була землянка. Манила теплом, гарячим чаєм, але йому хотілося побути на самоті. Думки громадилися, налазили одна на одну, розбивалися, як крига на Стугні під час льодогону.
Вітер, якийсь розхристаний, розгвинчений, наскакував на нього зусібіч, женучи у затишок, але Володя продовжував сидіти на лафеті, ховаючись за гарматним щитом від
