мовчить. Мовчить... А один Бог знає, чого коштувало їй те знання. Добре, що тоді ще не все розуміла. Думала: страшний сон. Заспокоювала себе: що дниться, те і сниться.
Ніби намагаючись компенсувати тритижневу розлуку, тритижневе мовчання, Володя написав на шести аркушах звіт про все, чим жив цей час: як дійшли пішки з Митею до Василькова, як їх розлучили на вокзалі, куди Митя потрапив – не знає, бо його першим відправили в Росію (куди не вказав – таємниця), що війна – чоловіча справа, для таких хлопців, жартував, як вони з Митею: дадуть щигля старій відьмі – і розсиплеться кістлява; що потрапив у артучилище, буде командиром батареї. Та й знову: війна – чоловіча справа. Любка на той повтор, як лягава на зайця. Чомусь він їй дуже почав не подобатися.
Розповідав, з яким задоволенням банилися, жартував, що голова його зараз, як близнюк місяця: обоє круглі і лисі. Як приймав присягу, як годують, і знову: війна таки чоловіча справа.
Значить, вона не помилилася: «чоловіча справа» - камінь в її город, треба чекати прицільної атаки.
І дійсно, після детального звіту про своїх друзів, особливо, про Льошку-сибіряка, після розпитування про мамине здоров’я, всіляких наказів мамі берегти себе, - грянув залп, пряме попадання:
- Фарби я тут у магазині бачив. Акварель. Ленінградські. Кажуть, дуже якісні. Можу купити. Можливо, дехто схоче нову ікону великомучениці Любові намалювати? Ну, то як? Гроші – не проблема.
Любку ніби оса вжалила.
- Ах, ти ж!..
- Не розумію, доцю! Прочитай ще раз, що то Володя написав, - вирвало мамине прохання Любку зі смерчу сказу, що в одну мить згвинтив її.
- Це наші жарти, - намагаючись зберегти попередній тембр голосу, заспокоїла вона матір і, не повторюючи прочитане, продовжувала читання далі.
Він, брат, добре таки її знав. Самонюк Володимир Борисович знав, що у Любки язик також гарно підвішений, і читати йому не перечитати всього того, що видасть йому сестра у відповідь, тому зразу ж додав:
- Іменем вождя нашого (не індійського? – дивується Любка) племені накладаю на цю тему – ТАБУ. Ця тема – ЗАБОРОНЕНА ЗОНА! А ми з Митею план по валовому збору німецьких скальпів обіцяємо виконати і перевиконати.
- Що то він написав, нічого не зрозуміла, що заборонено, який план, Любо? – заплуталася в незнайомих словах мама.
- Я ж вам кажу, що то для сміху, - нічого не пояснюючи, викрутилася Любка і мало не ойкнула від наступної розповіді брата, який тут же довів, що попередня тема його абсолютно не цікавить.
- А що зі мною було! - почав Володя. – Якось під вечір сидів я на полігоні під гарматою. Втомився за день. І до того захотілося додому – схопився і пішов би навпростець, по прямій, без доріг, стежок. І мабуть, заснув. І сниться мені, ніби я, як стріла, додому не йду, а лечу. Все ніби в тумані. Але я точно знаю, що лечу прямо на хату. І ось з туману виринає шовковиця, хата. Я стрілою – прямо в неї, крізь стіни, навіть двері не відчиняю. Дивлюся, а ви удвох на полу лежите. Мама вже спить, відвернувшись до печі, а ти, Любо, (Любо? – не Любко? – ця зміна вже жахає її: що за телячі ніжності?) лежиш на животі біля причілкового вікна і читаєш книжку. Каганець наготовила, сірники під жердкою лежать, бо в хаті скоро геть стемніє. Голову помила чебрецем, любистком, м’ятою – мої улюблені пахощі, Митиною косиночкою, тією, що з мереживом, запнута.
Тут ти голову на руки поклала - і все зникло.
Я той сон у собі три дні носив, ніби вдома побував, боявся, що розгублю в спогадах. А було все ж як насправді!
Любка дочитує листа, але зміст втікає від неї.
9
Значить, і Володя її бачить... Радість відкриття збурює Любку. Було таке! Було ж! Був такий вечір! І сірники, і каганець, миття голови, і косиночка. Вона не скільки читала, як думала над словами Володі. Бачила його лет. Подумала – сон.
- Га-га-га! Гей, ти, беззуба стерво! - кричить Любка злорадно на всю хату, розбиваючи тишу, як сварлива баба посуд. - Думаєш, що по-твоєму вийде? А ми все одно ра-зо-о-ом!– компенсує тодішній шок мовчання при читанні листа мамі диким танцем та веселим гиком.
Хай війна і розкидала їх, але оте відчуття довоєнної єдности, споріднености стало глибшим, виткало якісь свої незримі ниті єднання, переродилося в якусь нову форму, яка лякає і водночас заспокоює Любку. Здавалося, сконцентруйся сильніше, забажай міцніше – і з’явиться з тієї невідомої далини Митя чи Володя. Тільки щоб водночас подумати один про одного.
Особливо тісний контакт з Володею. Здається, за час, що пройшов після написання листа, він почав здогадуватися, що не сон привів його у материнську хату. У неї таке відчуття, що він щовечора шукає зустрічі. Шкода, тільки мови не чутно.
От і зараз Любка точно знає, що у Володі все гаразд, а Митю щось турбує, не дає спокою, але не вони з матір’ю і не бойова обстановка. Цікаво – що? Та не пробитися ж!
Від нього була лише одна записочка. Мовляв, його військова професія дуже мирна – ремонт мостів, наведення переправ через річки. Автомат немає коли тримати в руках. Єдина зброя - молоток і сокира. Мирна, це щоб не злякати маму. Скільки разів вже Любка своїм новим зором бачила ту широченну спину, оголену своєю беззахисністю, підставлену, здається, всім видам зброї: від кулі до осколка авіаційної бомби.
Любка тяжко зітхає і лізе на піч.
Лягла горілиць скраю, щоб не так душно. Взяла «Діти капітана Ґранта». Уже який день «мучила» цю книжку. Любила Жюль Верна. Його герої були співзвучні її душі, її пориванням. Звідти, мабуть, і лісопромисловий інститут, з майбутньою тайгою і Північним Льодовитим океаном. Намагалася вникнути в проблеми жюльвернівських героїв, але талант великого письменника пасував перед сьогоденням.
Сьогодення... Це – війна. Війна з фашизмом, що ось-ось стане перед нею у всій своїй жорстокості і нелюдяності. Ще з уроків історії зробила висновок: війна – результат людиноненависницької розумової патології тих, хто вважає себе Homo sapiens, насправді ж – homo, ні – без homo! debilius - inbizilius - idiotus.
Раптом Любку підкидає на печі. Тиша! Проклята тиша! Канонади ж не чутно! Тихо з самого ранку! Три дні гуркотіло - і затихло...
Злетіла з печі на долівку карколомним стрибком, майже не групуючись. Омертвіла серед хати.
Затихло... Так ось в чому справа! Йдуть гади! Наші знову відступили. Відступили... На фронт! На фронт!!!
Закрутилася по хаті. Отут, в її оселі, з’явиться дебільна фашистська морда?! Ні! Морди! Смердючі, брудні, хамсько-настирливі! Будуть лізти в її життя!
Німці рвуться на Київ. Нічого, вона їх обмине, Дніпро їй не перепона: тричі біля Дарниці перепливала.
Сьогодні! Змело інертність!
Любка вже не чує, що кричить:
- На фронт! На фронт! Стріляти! Стріляти фашистську гадину! Всіх! Без розбору! З кулемета! З гармати! Танка! Та всього, що може рознести в шмаття її отруйну голову! Метнулася в сіни. Щось шукала в скрині. Летіло ганчір’я.
Любка раптом гальмує. Снайпером! Щоб бачити на власні очі, як кривиться судорогою болю тіло фашистської мерзоти, як жах смерті судомить арійську морду, як чіплятиметься наволоч за останні секунди життя і здохне нарешті. Вона кожного з них пам’ятатиме персонально до скону віку свого.
10
Любка здіймає руки в звичне положення, майже реально відчуваючи вагу гвинтівки, пружність курка, віддачу приклада. Все правильно, вона стане снайпером! Щоб точно вести рахунок. У-у-у! Один! Два! Три-и-и! Двадцять! Тридцять! Хай її уб’ють, але і вона не одного з собою прихватить на той світ.
На фронт! На фронт! На фронт! Радість дзвінким сміхом повнить Любку. Пішла колесом по сінях, через поріг, по двору, по споришу до хвіртки.
- Ме-е-е! Ме-е-е! - раптом рвонуло тишу басом.
Любку – як коня на диби. Аж іскри з серця. Коза! Крик розгруповує Любку, і, розганяючи курей, вона летить прямо в місиво з шовковиць, курячого помету, мало не врізаючись головою в дерево.
Коза... Шаляпинша проклята... Який фронт?.. А мама?.. А Володина бронь?.. Митине сичання?.. Фіолетові руки, коліна, плаття... Як мара...
І Любка не менш голосно, як тільки що коза.
- Хлопці, милі мої! Не можу я більше! Не можу! Навіщо залишили мені цей біль? Навіщо? Я мало не стала вбивцею. Я мало не вбила маму... Не мо-о-жу я-а-а...
Сльози народжувалися десь глибоко, йшли хвилею. Але сила духу, сила, викувана Митею і Володею (третій хлопець в сім’ї), ще тримала їх, заспокоювала, скидала в прірву витримки..
- Ме-е-е! Ме-е-е! Ме-е-е!- не змовкає коза, бачачи хазяйку і не розуміючи, чому її не ведуть на пашу, і її крик - довбнею Любку по маківці.
Вона встає і, навіть не обтрусивши бруд, в який обліпилася, іде до хати. Тіло,мов ганчірка, яку шарпає вітер. Ось гойднулася земля. Любка тупо дивиться на двері, але чергове істеричне «ме» одурілої від голоду кози, яке почули, мабуть, і в центрі села, виводить її з отупіння. Вона зачиняє двері, ставить перед ними віник – знак мамі, що вона недалеко, залигує козу, бере батіг (єдиний ляк кози) і веде її в Дике поле.
У вибалку прохолодно. Пологі стіни його щедро заросли низенькою травичкою. Старі акації і клени куполом закрили небо, створивши неземний палац. З-під кручі б’є джерельце з холодною доброю водою (це Володя його відкопав), воно тонесеньким струмочком біжить ховатися у траву під вербою. Навіть у найбільшу спеку тут прохолодно. І ще тут тихо. Це було улюблене місце їх трьох: Миті, Володі і її, Любки. Любка прив’язує козу до верби (це Володя забив вербовий кілочок) і сідає на «трон», - вирізане в схилі місце для вождя. Саме тут, граючись у індійців за Купером, вона назвала Володю вождем індійського племені. Тут ще живе той дух – дух індійського племені Самонюків.
Так, це саме те місце, де вона зможе відійти душею, відновити свою спортивну форму, і ніхто і ніщо її більше ніколи не зламає. Ніхто і ніщо!
Вона розуміє, що тільки-но одержала нервовий шок. Треба якось заспокоїтися, врівноважити свої нерви. Згадує сльози – їй соромно. Соромно... до сліз, які, здавалося, засіли зовсім скраєчку і тільки і чекають можливості таки втекти з очей.
Володя! Любка швидко витирає очі і пробує помаленьку підключитися до нього. Не дай Боже, він побачив її хлюпання носом чи «похід» на фронт. Але те бачення не включається, і вона заспокоюється. Пробує кілька разів глибоко вдихнути, зробити пару рухів руками. «Землетрус» не повертається. Любка намагається розслабитись. Найкращі ліки – спогади. Вона кличе їх, відпускає напругу тіла і поринає в забуття.
Ось вона на вершечку верби. Верба – ровесниця Любки, молода, гінка, дужа. Але ж і Любка – не промах.
- В’ю-у- ух! – пружинить верба її в піднебесся, змагаючись з нею в силі.
- В’ю-у-ух! - стрімголов жбурляє вже вниз, намагаючись зірвати, розбити, розчавити.
- Ха!
11
Любка навколо гілки – ліаною, ліаною, руки-ноги – пагонами! Одне ціле! Не справиться вербі.
- В’ю-у-ух! В’ю-у-ух! В’ю-у-ух! – батожить верба. Дарма!
А світ навколо Любки – мозаїчне різнобарв’я, акварельне розмаїття: синьо-зелено- біло-солом’яно! І Любка молодим птахом у те розмаїття – ловить вітер! То пірнає в нього, то тікає!
- В’ю-у-ух! В’ю-у-ух! В’ю-у-ух!
Коси - віялом!
- В’ю-у-ух! В’ю-у-ух! В’ю-у-ух!
Плаття – парусом!
- В’ю-у-ух! В’ю-у-ух! В’ю-у-ух!
Думки - в друзки!
І не зрозуміти, чи щемом радості кричить її сердечко, чи диким переляком наповнене воно.
- Любко! Любко! Злазь! Негайно вниз! - раптом наказово б’є її в груди, стрілою пронизує те сліпучо-осяйне, що повнило її душу і вмить брязнуло купою скла.
Митя! Ні! Це не Митя. Чужак з важким осудливим поглядом. І цей новий Митя, цей незнайомець вперше лякає Любку. Здається, зараз струсить її з верби, як грушу. Ні! Швидше, як хруща з вишні, - різко і бездушно.
Та жаль за втраченим раптом несподівано для неї перемагає добровільне бажання завжди слухати Митю, звихрює темінь образи: і що вона погане зробила, і зовсім не страшно було змагатися з вербою, і вийшла вона з того бою багатшою і окриленішою. Ха! Та і хлопцям-однокласникам слабо її повторити.
Уява підхопила і понесла: хлопці під вербою, очі - мов тарілки - чи з ляку, чи з заздрощів, тільки – ох! та ах! Слабаки...
- Що, допомога потрібна? – громове відлуння Митиного басу котиться по Тихані.
Любка повертається в дійсність. Зітхає. Механічно давить на гілку – ніби хоче ще раз хоч на мить відчути ту ейфорію злету, але тіло чомусь не пружинить, і верба, як камінь. Треба таки злазити, бо як «догримить» до хати – буде біда! Чекай тоді Володю або, не дай Боже, маму.
Запізнилась!..
Володя - без сорочки, піт – через очі! Біг? Точно, біг... Господи! Серце у Любки – шкідливим звірятком під віник би заховалося.
- Залиш її, - навіть, не глянувши на Любку, кидає Миті спокійно-байдуже, ніби і не було того кросу для Любчиному врятування. – Вона зараз із себе ікону Георгія Побідоносця малює.
Хук! Любці – під дих!
Виходить, все, чим повнилася її душа, - ікона, похвальба якась, по-Володиному?
Вмить – на землі.
- Яку ікону? Яку ікону?! – як завжди губила, не знаходила слів і аж пінилася з злості і безсилля.
- Ах, пробачте, ваша милість, - пародійно повторив брат буржуйський уклін, - помилився - портрет вашої вели-и-чности. Художник! – кинув осудливо Миті, ніби не знає, що для Любки глядач, як для кози капуста, ніби в тому, що сталось, він і винуватий найбільше, та й пішов додому.
А Митя залишився. Дивився вслід Володі, і те, що злякало Любку, згасало в його очах, а натомість заповнялося вони болем, смутком і втомою. Дивився так, ніби знав щось, чого не відав ніхто – ні Володя, ні Любка - і втомився від того знання. Вони, отой біль і втома, а найбільше смуток, зламали Любку – не хотіла нічого такого - і кинули її до
12
Миті. Охопила його руками, сховала носа в таку знайому ямку на грудях, притулилася – саме розкаяння - і сказала те, чого секунду тому зовсім і не думала казати:
- Я дурепа, Митю? Ге ж? Велика дурепа! - згодилася сама з собою, хоча ще не розуміла, в чому її провина. Ні, розуміла! Вона винна уже тричі за те, що чомусь зробила Миті боляче, що Володя не пішов додому своїм легким кроком, а потягнув ноги, як старий дід.
- Я це знаю. В мене найгірша сестра на селі, - не то серйозно, не то жартома констатує Митя (Любка не може встановити). - Чого понесло на вербу? - допитується, і відлуння обурення ще відчувається в його голосі: де набрати сили, терпіння, яких знайти слів, щоб хоч трохи причесати цю вихрясту душу?
Любка хотіла відбрехатися. Але той погляд Митиних очей соромить її, засуджує, і Любка каже напівправду. Бо хіба ж розкажеш про той переляк, що паралізував її руки і ноги, коли лізла вгору, чи коли вперше глянула вниз, чи про перший порух гнучкої гілки, що, здавалося жбурне її вниз, чи про те, як довго відходила, призвичаювалася до дерева, намагаючись зрозуміти його, подружитися. Та не скаже Любка нікому про це! Навіть Миті.
- Вітер ловила, - бурмоче вона в його сорочку.
- Ясно. Романтик. – констатує Митя, і Любка відчуває, що напруга так і не залишила його тіла. – Правду Володя сказав: хвалько ти. Все малюєш перед іншими ікону з себе. Ця – яка, мовляв, я гарна, а ця – яка смілива чи ще якась там. Хто знає, що збреде тобі в голову наступного разу?
Але ж і правда, встигає подумати розумна частина Любчиної натури, але зупинитися не може, бо чортеня непослуху, що здавалося вже втекло, знову буднуло Любку ріжками, відірвало від Миті і кинуло з викликом:
- А що ви торік на вербах витворяли? А мені не можна?
В очах Миті мелькає якийсь відблиск, але Любка не встигає його зрозуміти, бо її голова знову на грудях у брата ще й притиснута, щоб не вислизнула.
- Яка ти ще дитина, - зітхає Митя, аж Любчина голова ходором ходить по його грудях. – Яке літо торік було? Пам’ятаєш?
Любка витягує торішні спогади:
- Спекотне.
- Так. Найспекотніше. Трава згоріла. Годували козу вербовими гілками навіть взимку.
Любка раптом розуміє, що то у Сірка очей позичати. Сліпа, самозакохана дурепа! На серце хтось камінчик поклав і грається: придавить-відпустить, придавить-відпустить.
Дмитрусю, золотко! Не дивись на мене такими скорботними очима! Огорни мене в свою доброту. Любка зупиняє плин думок. Аж злякалася їх незвичності. «Огорни мене в свою доброту»... Де слова такі взяла? ... В любов,.. у ласку,.. в ніжність... своєї... душі, - несміливо плететься мереживо речення, приголомшуючи її тільки-но відкритою неповторністю слова, його глибинним значенням.
І здалися раптом Любці її слова велетенським зміїним клубком, а вона у ньому, як у болоті борсається, борсається. І раптом те болото гидкою квашею вихлюпується на берег.
А на тому березі війська стоять. І розуміє Любка, що то Володине військо, його слова-солдати до бою готові, одні - відточені, мов лезо, другі – меткі, як стріли, треті – як зміїне жало. Підняв брат брову - і потрібне слово тут же з шеренги підбором пристукує, честь віддає.
- Гей! Любко! Ау! Ти на якому полюсі: Північному чи Південному? – відриває Митя Любку від її перших лексичних експериментів. Не дивується перепаду її настрою: звикли до Любчиних «походеньок» у фантазії.
13
- На словесному, - спроквола тягне Любка, не поспішаючи виходити подумки з того нового, яке тільки-но встигла відчути, боячись розхлюпати чи розбити.
- То й мені туди можна? – жартує Митя. – Там також верби ростуть?
- Ще не роздивилася, - навіть не відчуваючи, як легко підхопила ниточку гумору, кидає механічно і добавляє з того нового, що тільки-но, здається, придбала. – Царина - необжита.
Словесна баталія повертає звичного Митю, він зітхає розслаблено, цілує Любку в маківку голови, її знову піднімає вгору - мир.
На душі у Любки радісно, усміхнено.
... У класі – тихо. Якби схотіли учні, то почули б, як дзвенить муха. Але ніхто не прислухається. Всі слухають Любку. А вона те словесне мереживо на Чіпку накидає і творить свого, а не Панаса Мирного, літературного героя. Спокійно, без «тутечки», «осьдечки», без «нукання» та «щокання», яким бачить Чіпку, та своїми словами, та своїми словами. А всі слова кругом неї, в класі, готові прийти на допомогу.
Макар Сильвестрович Любчин феномен пояснив інтенсивним читанням художньої літератури.
- У певний момент відбулося потрібне накопичення слів. Наслідуйте Самонюк, – порекомендував усім.
Любка посміхається. Феномен...
А цей спогад, взагалі, один із найприємніших. Вона вперше зрізалася в словесному поєдинкові з Володею. Не навмисне. Вийшло якось само собою. І перемогла!
Брова підскочила вгору, і потягнув Володя:
- Невже язик прорізався?
- І зуби отруйні, - дивилася на нього переможно. - Протиотрута не запланована.
Як вони сміялися! Як сміялися! А Любка - як скеля. Стара Любка кулаками уже б махала. Серединка на половинку - в багатослів’я б кинулася. А нова Любка лише презирливо дивилася на ті конвульсії сміху – і мовчала.
Брати пересміялися:
- Нашого полку прибуло, я бачу! – поплескав її по плечі, як хлопця, Володя. – Давай-давай!
- Тільки з хамством не плутай та з бабською скандальною мовою, - добавив Митя.
- Володю! Митю! - вискакує зойк душі! Як же я скучила за вами, як не вистачає мені вас, вашої насмішки, гумору колючого! Сміху! Захисту! Надійного захисту! Ніякий я не «свій хлопець».
Любка червоніє, згадуючи, що мало не плакала.
- Просто – Любка. Ні-ні! Не Любка, а просто дівчина – Самонюк Любов Борисівна, вся бравада якої від вас же йшла.
Любила братів однаково. Вони доповнювали один одного, а для Любки були єдиним цілим, пишалася ними (а хіба ж не було за що?), копіювала у всьому, не хотіла ні в чому відрізнятись, бути слабшою (дівчиною) – лише третім хлопцем у сім’ї. З ними, біля них, як вони – у всьому. В одному лише пасувала, не могла зрівнятися – в умінні ховати свої емоції, не дотягувала до чоловічої витримки. Зривалась, як порох. І ще та брова, приклеєна до лоба, не хотіла рухатися автономно, ніяк не хотіла окремо рухатися, як у Володі, тягла шкіру обличчя, витріщала очі, робила з Любки виродка.
І дивиться Любка – мудра Любка, підбита горем і бідою, воєнним лихоліттям в минуле на Володю і Митю і ясно бачить (і що за день: суцільна «Еврика!» - куди тому Ньютону?!), що з розумом вона у свій час не особливо і дружила. Користі з неї, як зі ступи тріснутої.
Лікували хлопці... Мізки вставляли.
Думка рветься... Пробач, Володю! Пробач, Митю! Тріснута ступа далі ж свого носа не бачить.
14
Володина бронь... А дійсно, ну пішла б вона на фронт. А мама? Де їй дітися? Одну не залишиш. Довелося б Володі брати з собою в евакуацію за Урал. Чи доїхала б вона? Ні...
А Клавка? То ж нелюд! Швидко б відправила матір на той світ.
Було, мама приїде в гості. Сама не доїсть, а везе добреньке на гостинця. А та заховає, хай вже від Володі, а то і від Галочки - дочечки-сорочечки – та й давиться сама.
- Щоб тебе вже вдавило! – щиро бажає Любка Клаві, але ж тут і спішить забрати слова назад.
Навіть мама боялася гріха менше, ніж того, що з часом виросте з Галочки друга Клавка.
Знайоме „чвок-чвок-чвок” вириває Любку зі спогадів. Це Шаляпінша вже стійку на задніх ногах прийняла, підкрадається. Зараз з розгону упаде на Любку, щоб сильніше вдарити. Шаляпінша вона по голосу, а по характеру - гірше римської патриційки: подати видовищ. Чвок-чвок-чвок... Бац!
- Мимо! Мазило!
Любка вже відкотилася, не дістати козі. Коза за нею, Любка навколо дерева. Хоп, останній виток - і коза аж давиться. Приїхали... Останній акорд – батіг по хвосту. Не любить цього коза. Любка її жаліє. Вистачить і одного удару. Наступний етап - біг у протилежному напрямку. Валить козу набік.
- Спати-спати-спати! – повела колискову. Традиційний ритуал. Коза заспокоїлася. Засинає.
Хух! Козина гімнастика розставила всі крапки над «і»: брати, як завжди, праві -Любка знову дружить зі своїм тілом. А якщо треба буде убити німця, вона з рогатки його вцілить камінчиком у висок. Братам про цей «подвиг» ні гу-гу, не знають, що з першого ж разу поцілила в горобця. Сама не думала, що така уміла. Хлопці – ах! та ох! , а вона б убила себе – чим пташечка завинила?
Пора й додому. Ху, ну й вигляд у неї! Наташа Ростова на першому балу.
Любка біжить за милом і рушником. Є така у них схованочка у вибалочку-апендиксі. За тернами не знайдеш. Там і котушки з чорною і білою нитками, мило пахуче (особлива гордість), мило звичайне, широкий шматок дошки-сороковки, що кладеться на трон в сиру погоду – все, що інколи буває дуже потрібне після братових спортивних тренувань.
Любка сміливо знімає плаття. Ніхто сюди не зайде. Вибалок межує з їхнім городом, ніби, як їхня земля. Здавна це все.
А плаття геть вже благеньке.
- Не витримає ще одного прання, - зробила мама йому аналіз.
А шкода. Любка його любить. Тільки, дійсно, як ганчірка вже.
Вода в джерелі м’яка. Любка швидко змиває голову, стирає з тіла звичайним милом шовковичні синці, пере плаття, струшує залишки води з нього. Ціле. Слава Богу. Ха! А з надіванням не так-то просто: мокра матерія збивається на спині мотузкою, груди не хочуть ховатися. Груди – найнелюбиміша частина Любчиного тіла. Як не намагається бути хлопцем, а вони демонстративно все заперечують. Та ще якісь там не такі, як в усіх.
Нелюбимий спогад поліз, коли його і не просили. Несла воду від Зайців. За кукурудзою її не видно. А брати з Києва прийшли. На призьбі сидять. Вона вже хвіртку ногою відчинила. Чекала, що схопляться назустріч. А вони витріщилися на неї, ніби вперше побачили. А погляд! Ні до того, ні після того таких... таких... таких, мабуть, підленьких очей вона у них не бачила. Дивляться і сидять. Мовчать, як їм заціпило. Любка також – мовчок. Занесла відра. Одне в сінях залишила, а друге в хату занесла. Вікно прочинене.
15
- Ти давно помітив? – це Митя.
- Місяців два тому, як забирав у Київ з уроку фізкультури. Біжать. У всіх, як вим’я у корів, а у неї, як приклеєні.
Любка дихнути боїться. Соромно підслуховувати. Гріх це робити. Але не все зрозуміло.
- Виросла... – знову Митя.
- Уб’ю, як руки простягне! – комусь погрожує Володя.
- Не доведеться! – сміється Митя. - Хай сам остерігається.
Гигонули в два голоси. Підленько гигонули. Доки дійшли до дверей, Любка вже на полу – книжку читає.
Не скоро Любка той ребус розгадала. Розгадала і груди зненавиділа. От і зараз здавила їх без жалю і таки влізла в плаття.
Додому... Заховала речі знову у печерку. Щось почулося. Звук якийсь незрозумілий.
Ніби декілька джмелиних роїв, злих, стривожених, гули, наближалися, переходячи у ревище, рвали барабанні перетинки і зависли над полем у неї за спиною. Рвонула що є сили через терновий заслін, дряпаючи ноги і шматуючи поділ благенького плаття. Знала, що побачить, але такого не чекала.
Над бугаївськими полями в небі йшов бій: три німецькі «юнкерси»-бомбовози - гордість німецької авіації - кібцями ганялись за нашим літаком. А він малою птахою легко втікав від погоні, шугаючи між ними, не даючи їм очікуваної перемоги. Шаленіли аси: пів-Європи пройшли з перемогою. Мотори заходжувалися басом, як матюкалися, а він, фанерник, невловимий, переможно вився між ними, притискався до їхніх боків під потрібним кутом, даючи німцям надію на вдале точне попадання, і тут же відходив убік, створював загрозу збити напарника.
Бачила пілота молодим. Віддавала всю себе, всю енергію свого тіла йому, посилала її стрілами з протягнутих рук. Були єдині – душею, розумом, відчувала його, як саму себе. Сиділа там із ним в літаку, ластівкою шугала, давила гашетку.
Ні... Не давила.. Не стріляв... Німці остерігалися стріляти, а він патронів не мав. А якби мав, то не один із них запалав би вогненною кометою погибелі. Це була гра зі смертю. І німці це давно зрозуміли. Гралися ним, як кішка з мишкою. Чому вирвався в небо беззбройний? Чому ішов на вірну смерть? Та зв’язав же навколо себе трьох носіїв смерті, не пускав на Київ. На щось надіявся?
- Вниз, вниз падай! – і він падав. - Дивись праворуч, тікай вліво! Вліво! – була його ведучим.
- Живи! Живи! Живи, миленький, живи, ріднесенький!
Ніколи не казала хлопцеві таких слів. Десь прийшло ім’я – російське ім.`я Николай.
- Николай! – шепотіла. – Николашенька. Бий їх! Прошу тебе – збий круків фашистських, гадів хрестатих! І він, ніби відчув її прохання, ніби отримав той дар, її силу, бо раптом зробився ще стрімкіший.
Брали в круг, давили до землі. А він, здавалося, здався і підкорився, та раптом злетів вгору-вбік і стрижем легкокрилим рвонув на Київ, до лінії фронту.
Не чекали...
І гавкнув у раптово підставлений оголений живіт літака товариша німецький льотчик всю обойму свого кулемета, що готувалася для Миколи, - і загойдало судомою «юнкерс», плачно, на одній ноті завив мотор і, ніби вогняний метеорит, стрімко полетів до землі, несучи погибель машині і екіпажу.. Вибух!
- Так його! – кричала Любка, відчуваючи, що стокрила, що все їй підвладне, затанцювала щось дике – і впала. - Коля! Николашенька! Живи! Живи, соколику!
Певно, на якусь коротесеньку мить пілот дозволив собі порадіти, подивитися на палаючий літак, на переможеного ворога, на здійснення своїх планів, ослабив увагу – і
16
всадили йому з обох кулеметів хрестаті. Вирівнював-вирівнював машину, кидав її врізнобіч, а вогонь, ніби цього тільки і чекав: зачорніло, запалахкотіло, і вогненний факел, як реквієм відвазі, розгоряючись все сильніше, поніс його до землі.
Гинув літак – гинула і Любка!
Та раптом від нього відділилася маленька чорна цяточка і шугонула вниз.
- Тікай! Тікай! - волала Любка, ніби льотчик міг її почути.
Не розкривав парашут. Падав затяжним стрибком. Правильно! Так і треба!
Два стерв’ятники кинулись навздогін. Але Любка відчувала, що не встигають впіймати ту цятку у приціл, що порятунок близько – скоро земля.
Відкрив парашут. Завис. Майже над землею. Любка спринтером на довгі дистанції - до того далекого білого орієнтиру. А він віддаляється, тікає-тікає чомусь від неї!
Боже! Чому ти такий жорстокий? Вітер, північно-східний вітер (хто на нього звертав увагу?) вперто гнав білу цятку до Василькова, звідки з такою надією тікав льотчик, віддаючи його прямо в руки – прямо в руки німцям, що вже мчали на мотоциклах йому назустріч.
Упала серед поля. Біль! Нестерпний біль струснув тілом, кинув межи пшениці. Безсилля окупувало. Звикнувши миттєво реагувати на всі перипетії свого тіла, Любка з жахом відчула, що воно чужіє, цурається її, а м’язи, такі раніше слухняні, локшиною звисають вздовж нього, перетворюються на мотузки, і можна їх вузлом в’язати.
Подвійний шок.
І Любка – зламалася. Плаче. Вперше. Отут - серед поля. Дві сльози викотилися і побігли по щоках, невпевнено і несміливо.
Скільки лежала – не знала. Вишкребла залишки сил. Змусила себе рухатися. Кожен крок давався над силу, а наступний здавався неможливим, але дійшла.
Ганчір’я... Здійснила подвиг – вкинула в скриню. Добре, що відкрита. Хряснуло віко. Зачинила двері. Лізла на піч старою бабою. Збилась у грудочку. Оніміло тіло.
„Нерви”, - згадалися чиїсь слова. Отупіла. Лежала бездумно. Давило сном. Очі закривались. Спати... Ні про що не думати... Спати... Підсвідомо відчувала в цьому порятунок.
Спить Любка...
Сонце вже на захід повернуло. Заглядає у вікно та й промінчиком прямо їй в очі: вставай! вставай! А вона розчервонілась, вспалася. Коси золотистим покривалом до пояса прикривають.
Спить Любка.
Не чує, як тихо відчинилися двері, не чує, як тихо сміється зайда, не бачить, як уже став над нею і здивовано прошепотів: Ельза! А потім вже чужою мовою щось радісно ніжно-ласкаве.
