Відколи війна, Любка - не Любка. Та хто це бачить? Кожен зі своєю бідою, як жабурниця в раковині.
Проводжала братів на фронт – сльози не зронила. Не дивувались: сльози - не про Любку. Це в неї ще змалечку: на образу – очі сухі, зчорнілі від гніву. А кулачок - як молоток.
Виросла.
Не терпіла ніякої фальші. Чуйна на все лихе, зле, несправедливе. І вже не кулачком била, а словом гострим, точним. Хай і недотягувала до Володі, поразок не знала.
Не боялась нікого і нічого. А її остерігалися. Навіть хлопці. Навіть в інституті.
Стояла на подвір’ї військкомату серед руїн того мирного, щасливого, чому раніше ціни не знала, сприймала, як щось буденне, звичайне, не варте особливої уваги. І хоча війна йшла вже третій день, тільки зараз зрозуміла, зрозуміла саме тут, у вирі нелюдського горя і розпачу, що життя її розбите вщент: не буде ні спортивних перемог, ні лісопромислового інституту, ні практики в тайзі з вогнищами і піснями – всі мрії, всі плани, все, чим жила, в одну мить знищила війна, позбавила права на існування, стерла в попіл, а зараз виривала з її життя Митю і Володю. І не відомо, чи віддасть війна їх, чи повернуться вони.
Чорніли очі, палахкотіли вогнем ненависті і безсилля. Ворог був і водночас для неї нібито його і не існувало.
Цілував Митя. Можливо, востаннє. Вгледів ту чорноту її очей. Злякався: кипіла Любка - таку темінь бачив вперше. Була на межі. Рвалась, тріщала витримка вулканом ненависті, озлоблення, шукала вихід, вимагала дії.
- Удар мене! – пробував пожартувати, як колись.
Колись?.. А, три дні тому...
Скривила посмішку. Поцілувала, обійняла такі знайомі широкі плечі, відчуваючи їх силу, надійність.
Востаннє?!!
Прорвалося! Засичала стишено, щоб не почули мама і Володя. Особливо Володя – боялася лише одного на світі: його язика зміїного, що жалив безжалісно, без промаху – наповал. І все це з кам’яним обличчям вождя індійського племені, непроникним, непорушним. А піднята вгору брова – знак особливої зневаги - красномовно доповняла відточений до мінімуму словесний напад. Лексичний арсенал - сарказм, гротеск, іронія. Під настрій – гумор.
- На фронт втечу! Чуєш? Втечу! Там мені місце! Не тобі! Повільному! Вайлуватому!
Дивився на неї вражено: Любка – на фронт?!
І раптом зрозумів, що не встигне він нічого їй довести, що таки втече, бо і справді, ніби їй, спортсменці, легкій на ногу, меткій на руку, ворошиловському стрільцю, чемпіонці інституту з метання гранати місце на фронті; що саме там належить їй бути за характером, за силою духу, і нібито не йому, як вона думає, повільному, вайлуватому - П’єру Безухову (за її ж звичкою давати людям свої імена), який, на її думку, потрапить на фронті під першу ж ворожу кулю.
Але ж він чоловік. А чоловік – мов звір: швидко акліматизовується, призвичаюється. Ну що з того, що повільний? Зате сильний. Залізо вигне, підкову зламає. Гиря пудова - як іншому м’ячик. А на війні такі ой як потрібні.
Десь глибоко в душі ворухнулась образа: «вайлуватий, повільний»». А хто швидше за всіх вагони розвантажував? Доки інші по одному мішку, то він - по чотири: два мішки на одному плечі, два на іншому. Чи не знала? Знала! Не звертала уваги. Ех, Любко, Любко... І більше ні в чому не мав змоги себе випробувати. Скінчив лише два класи. А решту – біля них, меншеньких. Допомагав матері вчити Володю – сім класів, ФЗУ; потім разом тягли Любку. Хай десятирічка по 400 карбованців за рік, а інститут – півтори тисячі! Підручники, зошити, одяг – все вимагало грошей. А тут Володя одружився. А Клавка, та дурепа, ревнувала Володю до сестри, та до всієї сім’ї, навіть до матері, не хотіла ділити його любов ще з кимсь, а точніше не любов, а велику зарплату токаря шостого розряду. Підмітала її, не залишаючи йому навіть на цигарки.
- Конфискация денежных средств в особенно крупных размерах! – вивернув Володя порожні кишені на другий день після першої сімейної зарплати, і на його обличчі, обличчі вождя індійського племені (все ж та Любка) не відбилося нічого, лише брова виражала не зневагу, а розчарування і подив.
І як часто тоді він не залишав собі на шматок хліба, виручаючи і Володю. Але про це ніхто не знав: ні мати, ні Любка, ні тим паче Володя.
А Любка заглядала у вічі, горнулася – і вже молила:
- Будь ласочка, Митю, дорогенький, умов Володю. А він – маму. Вона його послухає.
Послухає?..
Тримав у пам’яті дитячий спогад. Не ділився ні з Володею, ні з Любкою. Вони, малі, наїлися батьківських гостинців та й спали на печі. А він одним оком визирав з-під ковдри, не спав, бо ще не надивився, не налюбувався на батька, нового батька. Весь в пасках, з пістолетом в кобурі, з червоною зірочкою на кашкеті. Полюбив його відразу ж за сміх його веселий, за підкидання до стелі, за ігри різні – ой, за що тільки не любив; скучав за ним, коли довго не бачив, допитувався у мами, коли буде.
І ось батько приїхав. Веселий, голосний, з гостинцями. А мама нерада. І зараз плакала. Страшно плакала. Мовчки. Тихо. Сльози бігли і бігли з її очей, а батько цілував її, заплакану, все чомусь називав «сонечко моє», а не Ориною та все допитувався, чого покинула Київ, квартиру, чого приїхала до матері? Чи він чим завинив, чи образив? Невже не любить? Чи любить? Любить?
Кивала, що любить. Припадав до неї ще ніжніше. То чому? Чому? Тут і місця мало – зайва вона з дітьми у батьковій хаті. Дивувався, цілував руки, що лежали на колінах, гладив, занурював у них голову. Чому? Чому?
І тут мати блиснула Любчиним поглядом – тим, майбутнім, і ледве чутно сказала таке, що він мало не закричав на печі:
- У тебе руки в крові. По лікті.
А батько від тих слів омертвів, лежав непорушно на маминих колінах. А вона ніби віддала всю силу, що мала, на ті слова, бо геть здерев’яніла, і тільки сльози бігли і скрапували батьку на чуб часто-часто. І які вони обоє були страшні своєю тією непорушністю.
А потім батько, тягнучи руками по маминому тілу, ніби не бажаючи його залишити, повільно піднявся, підійшов спроквола до жердки, взяв шкірянку, якось довго одягав її, поправив паски, натягнув кашкет, перевірив чи правильно, взявся за клямку дверей і лише тоді повернувся до мами. Лице мав кам’яне, Володине, лише права брова поповзла вгору - таким знайомим (у майбутньому) рухом підготовки до словесної атаки – і потягнув по-Володиному, єхидно, холодно:
- А раба Божа Орина хотіла б моєї крові? По лікті, – утвердив останнє.
Клямка гаркнула. Хряснули сінешні двері. Упала тиша. Пішов. Пішов назавжди. Більше вони його не бачили.
А мама, ніби відчуваючи ту вікову розлуку, впала на стіл і запричитала пошепки, вмиваючись слізьми:
- Сонечко моє! Радість моя! Не залишай мене! Не залишай! Прошу тебе! Я ж тінь твоя! Ти життя моє! Як нам порізно?
І загойдалася, як маятник:
- По-різ-но! По-різ-но! По-різ-но!
І він також заплакав, але голосно, бо тихо не умів:
- Тату! Тату! – І вже обіймав маму. А вона тоді закричала не менш страшно, як мовчала, на всю хату:
- Не хочу! Не хочу! Не хочу!
Він і зараз, маючи 27 років, не може зрозуміти, що означали ті слова: „не хочу батька? не хочу порізно? не хочу сліз?”, бо в ту ж мить стала такою, якою знав її зараз – сильною в своїй тихості і мовчазності.
А він у ту ніч став дорослим. Жалів маму, і в тій жалості рівнявся на любов того чоловіка, якого так хотів називати батьком, любив її дітей, бо то були ЙОГО діти. Не знав, чи відчувала вона його любов, а вони відчували, переймалися нею, входила вона в їх душу, полонила. Тяглися вечорами на руки:
- Мамо! Мамочко! – проганяли на якусь хвильку сум з її очей.
А потім він лежав, слухав, як мама молилася за бабу Ганну, за них, за інших рідних, за раба Божого Бориса. Чекав саме цього імені, як привітання від батька, і лише тоді засинав.
А Володя, не відаючи нічого, все ліпив і ліпив з себе ЙОГО копію, не дозволяв забути, викинути з серця, замінити іншим.
І коли вперше та славнозвісна брова підскочила вгору і ламкий басок потягнув щось їдуче, мама охнула, зблідла і тихо вийшла з хати. І він знав, що понесла свій біль сторицею.
- Митя! Митя! – тормошила сестра, вириваючи його зі спогадів. Дивився на неї і вже знав, чим заспокоїть цю праведну душу, знав слова, що дійдуть до її опаленого безсиллям серця. Можливо, і переміг би у тому словесному поєдинку, та команда ”Шикуйсь!” трупним смородом жбурнулась їм в обличчя, пазурами жаху шмагонула серця, намагаючись відірвати Митю від Любки, а Володю - від матері.
І тут мати, така зовні спокійна, тихоголоса, заголосила тонким, як голка, голосом:
- Діти мої!
Тяглася, тяглася до Володиного тіла, схиляючись все нижче, нижче до землі. Зомліла.
- Митя-а-а! - не впізнали б Володиного голосу, якби на свої очі не бачили ту судорогу, яка блискавкою рвонула обличчя.
- Мамо! Мамочко!
- Лікаря! Лікаря сюди! – рвався Митін бас через нечуваний багатоголосий звуковий витвір з нелюдського страждання, розпачу, що вибухнув після команди. А вона, та команда, молотила й молотила по їх душах, виривала коханих, рідних, тих, на кому зійшлася вся радість і надія життя, без яких не можна його й уявити.
Але вони вже не чули тієї команди, не могли розірвати те єдине, ціле, чим були досі, згрупувалися навколо маминого тіла.
Митя підхопив його з землі, горнув до своїх широких грудей, ніби бажаючи наповнити, перелити всю свою багатирську силу у це слабеньке, до жаху легесеньке тіло, рвонув через натовп, що кучкувався, пресувався острівцями горя, розпачу до військкомату, з якого вже бігли люди в білому.
Стояли над мамою, кожен зі своїм відчаєм, не могли рушити з місця – приросли, чекали будь-якого погляду, ласкавого слова. А їх гнали: невже не розуміють, що не перенесе їх мати ще одного прощання. І тут Митя обхопив долонями Любчине лице, і, виглядаючи ТЕ в її очах, засичав так, як тільки-но вона сичала:
- Ти уб’єш її! Зрозуміла? Ти! Ніякого фронту! Сидіти вдома! Біля матері!
Те сичання повернуло Володю в дійсність, з’єднало роздвоєність його тіла і душі, що ніби вже були там, на полі бою і разом з тим ніби тут. І той, збагачений якоюсь невідомою силою, НЕ ВІН ясно бачив кінцевість їхнього єднання, відраховував останні хвилини спільності, знав напевно, що ніколи вже не почує ні ласкавого маминого голосу, ні нахабго в своїй самовпевненості Любчиного сміху, що більше не відчує могутності Митиного тіла, яке щиро служило йому снарядом тренування витримки і сили. Дивився на Любку, розумів її, як самого себе, розумів, що їй найважче з них трьох, і зрадів, що все він розрахував правильно: війна - чоловіча справа.
Згріб Любку в обійми, що й дихнути не змогла, і, вкладаючи всю силу своєї невимовленої любові в ті міцні обійми, прошепотів на вушко незвично лагідно, але роздільно-дерев’яно – аби мала час все осягнути:
- Мені... дали... бронь.
Любка сіпнулася.
Стиснув сильніше, аж відчував її біль.
- Я... від-мо-вив-ся,.. щоб ТИ – жила!
6
Вечірня зоря
Спогади... Спогади... Спогади...
Невід’ємна частина Любчиного існування – ні на мить не залишають її ні в дієвості дня, ні в спокої ночі. Невідступною, відданою тінню вони двоять те існування, в одну мить перетворюють все лихе, горенне, страдницьке в пустельний міраж, розчиняють його в мороці сьогодення і легко переносять Любку в світле, щасливе, справжнє довоєнне життя. Вони всюдисущі, багатоокі, нечутно проникають в Любчині думки, полонять їх, і у тому полоні вона щаслива. І тільки у ньому. Те, що ранило колись, завдавало болю, зараз лікує, заспокоює, навіть смішить.
Та згадка про Володину бронь для Любки, як лавина на дорозі – ні обійти, ні об’їхати, ніби пута для пташини – ні злетіти, ні відірватися. Що б не робила, чим би не займалася, веде й веде з братом нескінченний монолог, плюсує і плюсує доводи, складає і складає факти: що розрахував він ніби-то і правильно, та насправді як гірко помилився.
- Щоб ти жила!
Жила... Та те, що зараз називається життям, зовсім не відповідає гордому значенню цього слова! Воно – розумова порожнеча, животіння, суцільна фізіологія!
І лише одне повнить ту мізерію - ненависть! Любка наповнена нею вщент, по вінця, до краю. Та не вихлюпнути ж – ні грама, ні краплі, та не обдарувати ж німця щедрою рукою! Все при ній – з дня на день! З дня на день! Ненависть – їдуча, кислота сірчана.
І відчуває Любка, що згорає вона у вакуумі бездіяльності, мертвіє душа її від безсилля і безнадії, десь губить вона свої сили - і гасне, як та вечірня зоря в сутінках ночі.
Сьогодні ж узагалі все валиться з рук. З самого ранку давить якийсь підсвідомий неспокій, точить душу, паралізує, робить чужим тіло. Никає поторочею по хаті. Ні до чого руки не стоять. Шукала причину. Але думки плелися, чіплялися одна за одну, сонні, байдужі, ніби сліпа коняка.
- Геть втратила спортивну форму! Геть! – буркнула вголос, щоб хоч на мить розбити могильну тишу в хаті. А, можливо, це якраз тиша і вивертає душу? Любка ж, дійсно, вперше з початку війни залишилася у хаті сама, зі своїм відчаєм, із своїм болем.
- Табу! – гаркнула злісно подумки, відчуваючи, що ОТЕ дев’ятим валом насувається на неї.
– Це просто рецидив, - повертає думки в інший бік. – Рецидив через недоспані ночі.
Скільки днів несла в собі прямо тваринний жах: мама не встане, не зуміє вона, Любка, поставити її на ноги. Все Митине сичання чулося. Гнала ці думки від себе, а вони, мов гадюки, нечутно підповзали, аби тільки на вечір пішло, і Любка вляглася спати.
Мама лише з тиждень, як піднялася з постелі. Врятували довоєнні ліки. Якраз вистачило. Більше немає. І не дістати.
- Бережи материнське серце, дочко, - наказувала Олена Миколаївна, коли Любка проводжала її до хвіртки. – Війна не для таких хвороб.
Зітхнула та й потягла свої опухлі ноги на другий край села рятувати іншу страдницьку душу.
Бережи... А вона що робить? Митя розумний - мало вбивцею не назвав... Табу! Табу! Та-а-бу!!!
- Все – табу! Скоро і життя стане табу, – бурчить Любка на Володю, шматуючи тишу, аби хоч трохи та її було зверху. – Розкомандувався! Вождь Зміїне жало! Це в неї лайка на Володю. Та про це нікому. Навіть собі.
Табу те брат ще в першому і, на жаль, єдиному листі наклав.
Ліки?..
Ха-ха! Ліки? Господи! Які ліки? Врятував маму Володин лист. І тільки він.
7
Любка свою радість диким танцем індійського племені в сінях залишила, щоб, не дай Боже, маму не злякати: радість у великих дозах – також не для серцевої хвороби. Плакала, сміялася, цілувала трикутничка мама, тулила його до грудей – і ожила.
Любка не дивувалася. Давно здогадалася, що у мами до Володі якесь особливе ставлення, що любить його більше, ніж її і Митю. Пам’ятає, як боляче їй було, коли в років десь дванадцять зрозуміла, що не всі вони для мами ясне сонечко, а лише Володя. Відчувала дитячим серцем, що саме Володі мама несла всю повноту своєї душі.
- На, Володенька, цукерочку, - було, каже мати, чомусь не пропонуючи цього ні старшенькому Миті (хай, мовляв, поділить по-чесному), ні меншенькій Любці (яка чомусь меншою ніколи і не вважалася, не мазалася, як Наталка Зайчиха), а давалась лише Володі. А він ніби зовсім (Любка і зараз не може точно сказати) не помічав цієї відокремленості, того виділення, бо, схопивши ласощі, легко ділив на частинки:
- Оцю – мамусі Оринюсі, оцю – Любусі-кричусі, а це нам з Митею, потрішечку. І це було дійсно «трішечки», бо як Любка не придивлялася до хлоп’ячих жмень, їй ні разу не довелося нічого побачити. Мама відмовлялася хворими зубами, які чомусь завжди починали боліти при появі цукерки, і віддавала свою частку Любці.
І лише, коли підросла, зрозуміла, що годі було ту частинку і шукати: її таки і не було. Поділ брала в свої руки, але хлопці також подорослішали і солодке, виявляється, геть перестали любити. Та мама традицію не порушила.
Боже мій! У Любки ніби полуда спадає з очей. Нічого собі – не мазана! Все життя, майже вісімнадцять років, хлопці водили її за носа! І тільки зараз Любка зрозуміла все: і Володине благородство, і радісний блиск Митиних очей (пишався Володею) і його обурення, коли вона спробувала якось поплакатися на цю тему у брата на плечі. Відчула ще тоді, своїм дитячим серцем, що не можна маму про це розпитувати. Спитала у Миті. Краще була б цього не робила. Глянув на неї чужим поглядом і потягнув зневажливо, майже по-Володиному:
- Я думав, що ти свій хлопець, а ти, - сплюнув (!), - баба базарна!
Раз Митя не бачить тієї осібності, то і Любка осліпла. Не ображалась на маму, не заздрила Володі.
І тільки якось почувши осудливо-здивоване дядька Юхима: „То ж треба, уродися ще й вдайся: кістка гладка - чекіст Борька!” – дещо зрозуміла. Та нічого не зрозуміла! Батько - чекіст? Це ж яка гордість! Вся романтика революційних подій стала поряд з нею. Чекіст! Дзержинський! ЧК! Уява у Любки, як кінофільм: шкірянки, пістолети! І між ними - батько-чекіст!
Гордість? А як же тоді зрозуміти заборону на розмови про батька, на його стосунки з мамою? Хто наклав? Як? Коли? Чому? Знає точно, що правди їй скоро не взнати. Без хлопців тут не обійшлося.
Тоді Любка не додумала на цю тему, а треба таки проаналізувати!
- Доцю, доцю! Чого ти оніміла? Читай швидше, бо я не бачу! – і на цей раз зупиняє мама її логічні побудови.
Любка подумки знову вертається до Володиного листа. Їй хочеться взяти той трикутничок, до якого доторкалися братові руки, почитати його ще раз, але мати забрала: пішла сьогодні до баби Ганни ділитися радістю. А Любка лика ніяк не зв’яже тепер сама.
Лист - лікар, на диво, був важенький – Володя ж із тих, у кого слово – золото.
- Таки точно на політзаняттях писав, - дивується Любка, зважуючи у руці трикутничок і намагаючись якнайшвидше розкласти аркушики з таким знайомим до болю почерком. Видіння братової голови, схиленої над зошитом, шпичкою пронизує її груди.
Любка подумки вже біля Володі. Все, що писав брат, ніби їй уже знайоме, ніби бачила у тому тумані. Тільки не все написав: як горів Харків, як тікали від бомбардування. Ніби і не було. А вона знає точно, що було. Він промовчав, і Любка
