доглядати. Зрозумів? (Дай, Боже, щоб мізки не відбило з переляку!). - І ще одне скажи. Нагадую, що за одного німця розстрілюють від десяти до півсотні заручників. Ви хочете всі ці смерті повісити на Асю?
Махав, що ні. Допоміг дотягнути громила до хати і пішов у госпіталь.
Так, не солодко доведеться Асі, як їх поженуть. А поженуть скоро. Фронт прямо підбігом, підбігом вперед. Треба буде обговорити це питання з Серафимою Львівною. Та мовчав. Колись, пізніше.
Ася відходила важко. Довелося ще раз пропускати через кислячну купель. Тільки просив допомоги у Палажки. Не міг, не міг ввести себе у такий стан, аби осліпнути біля її тіла. Збунтувала п'яточка в ньому чоловічу силу, а ні чим не хотів Асю лякати.
Прийшла до пам'яті. Він - до неї. А вона плаче.
- Що сталося, Асенько, скажи?
Підняла довірливо очі, як мала дитина. Зрозумів, що його не впізнає.
- Смердить, - простягла йому руку. – смердить.
Дивився незрозуміло на Серафиму Львівну.
- Оцет, Девіде. Вона змалечку запаху його не переносить.
- То чому ж мовчали!
Купляв яблука. Втридорога лимони з Чернігова привезли. Крутив сік, робив купель. Замучили Палажку то обтиранням, то переодяганням. Нарешті якось ввечері Ася мовила:
- Їсти хочу.
Нахилився традиційно поцілувати у лоб - перевірити температуру, а вона так і відсахнулася від нього - впізнала. От і добре. Все повернулося на круги своя. Як боляче! Як боляче... Йому б краще залишити їх,.. та не в силах це зробити.
Щодня він у них. Ася - звірятком. І більше спить. Це добре. Він уже перепродав все, що мав цінного: годинник Вікторів (а планував батькам передати. Нічого, він їм листа напише, все пояснить. Вони зрозуміють) і приймач саморобний. Сигарети з пайка, які роздавав раніш наліво-направо, тепер строго за гроші.
Та що того статку? Хто його знає, як би склалися обставини, якби не додумався відремонтувати покинуту полуторку. Назвав її «Чайка-2». Привіз Серафимі Львівні дров, торфу. Наступного дня відбою не було: будь-ласка. А такі послуги традиційно оплачуються. Зменшив ту плату до мізеру. Та як-не-як - копійка до копійки - та й карбованець. А як мали можливість заплатити продуктами, то і від цього ніколи не відмовлявся. Та і не можна було відмовитися! Був вражений повагою до Серафими Львівни і її чоловіка. Сади, на які звернув увагу ще у перший вихід у місто - це робота Юрія Дмитровича, вишиті сорочки на жінках - Серафими Львівни. Вона ж і кравчиня вміла, а куховарка яка! А яка вчителька! - всі вуха протурчали. Майже кожен двір мав свою історію про цю добру фею.
Так і вийшов з положення. Молочні продукти, фрукти, телятина, свіжа риба, яйця - щодня з базару потрішечки, щодня свіженького Асі на виліковування..
Почав Асю у садок вивозити бабусиним візком. Супиться, ігнорує. На вулицю ж хочеться, а сили катма. А йому нести ту пір'їночку у візочок чи до столу - найбільша радість. Хоче чи не схоче, а за шию його при цій справі обійняти треба. Той дотик маленької долоньки йому, як нагорода.
Є ще один приємний аспект у виїздах у сад. Подружки особливо з ним не церемоняться: „Як Ася” та „Що там Ася?”. А почули, що їй легше, так і обсіли її. Після перших же відвідин дивилася на нього у всі очі. Певно, натуркотіли їй, що він - нова місцева знаменитість.
Знаменитість... Та ніхто не знає, що з кожним новим знайомством, з новими сіяючими очима йому назустріч, рветься йому серце даремністю зради. Так, саме зради. Він замкнувся у своєму полоні горя. Але і вони, ці рідні йому люди, - бранці цієї системи. Тільки втяглися, як та в'ючна скотина, і не розуміють цього. Так доведено їх , бідних, що не розуміють того горя. Скільки ж це вони його перенесли за життя, з покоління в покоління?!
Таки не даремно Господь морозив йому руку. Він вів його до цих людей. Потрібен він їм.
Зараз він у раю. Рука давно зажила. Що за диво це парило! Така маленька квіточка, а така велика протимікробна дія! Він і в госпіталь носив. Та не тільки парило, а й ромашку, коров'як, календулу. Наскільки ефективніше лікування!
Його і на фронт через ці настої не відправили. Залишили водієм при госпіталі.
Не чекав, що доля буде такою щедрою з ним. Скільки щасливих днів, вечорів дарувала, коли сиділи по-сімейному лагідно і говорили по все на світі. Він - у головах у Серафими Львівни, Ася - в ногах, навпроти. Любуйся, Девіде, її личком. Розпитувалися про його одіссеї, але не по-бабському, а співчували всіє душею. Після тих розмов Ася відм'якала. Довіряла йому, навіть тяглася до нього останнім часом.
Нарешті Ася зміцніла. Сили слабенькі, але збирається показати йому місця, де парило цвіте. Ідуть удвох. А він – як падишах! Асю хвороба такою жіночною зробила, ніби з повітря переткала.
Через центр - не пройти: то до Асі знайомі, то до нього. Вітаються, просять допомогти в тому чи іншому. А він із задоволенням вникає в їхні проблеми, обіцяє привезти, дістати, поговорити. Здавалося, знайшов нішу, в яку привів його Бог - робити людям добро.
У той перший вихід Ася йому і повірила. Все біля нього та біля нього. Дивиться чистими очами дитини, що довіряє йому. Було, цілими днями блукають. Там руку простягне. Сама! То за плечі тримається, як він переносить через болото чи річечку. Маленька вузенька долонька... Як хочеться її цілувати! Як інколи важко, прямо неможливо утриматися, накидати на себе шпори витримки. Сірий туман майбутнього... Ні, він про це думати ще не буде!
Як весело проходили дні, коли збирали лікарські трави! Він, мабуть, і через двадцять років зможе пройти тими стежками. Медицина - це його. Якщо виживе (якщо виживе!), то відкриє у Німеччині спершу маленьку аптеку, а потім лікарню, де буде чисте, без хімії лікування. Аби тільки парило там росло. Нічого. Розбереться на місці.
Бачив Асю поруч із собою. Не може бути, щоб люди після війни не порозумнішали, не подобрішали. Скільки горя, смертей, каліцтва! Невже даремне?
Серафиму Львівну лікуватись відправить - гріти кісточки. Шкода, що не запам'ятав рецепт настою, який мама робила, аби кісточки не боліли. Запам`ятав лише живокіст, коров'як і «адамове яблуко». Але, як і скільки, не збереглося у голові. Та і де візьмеш те «адамове яблуко» тут на Чернігівщині та ще у війну?
Плив на мріях. Тільки не йшли чітким кадром, а сірим туманом. Або буде, або ні. Не хотів думати про погане. Живи, Девіде, одним днем. Добре сьогодні тобі - от і прекрасно. Найголовніше - нічим не виказати, що любить її. Нічим. Лише хороші друзі. Йому і цього вистачить. Сортність - його хрест. Голгофа.
Тут і осінь на підході. Звезли городину.
Сусіди і собі просять допомогти. А за сусідами - знову півміста. Не брав вже ні з кого ні копійки. Пояснював: Ася вилікувалася.
Але фронт насувався. Поранених не встигали оперувати. Не вистачало двадцяти чотирьох годин на добу. Бувало, по три дні не бачив Асі. Зустрічала його радістю. Та останнім часом чітко світилося в її очах запитання, і він знав яке. Стала ніби приглушена, заглиблена в себе. А він, завжди уважний, геть ніби не бачив тих змін. Незабаром війна внесе свої корективи.
Спасибі їй за три місяці щастя. Неочікуваного. Божий подарунок.
Надійшов наказ про негайну евакуацію. А у «Чайки -2» мотор полетів. Значить, смерть поруч... Шоферський „бублик” - його талісман. Всю війну береже. Без нього він - смертник...
А вечір який! Сонце вогнем сідає! Біг на ґанок. А вона вже двері відчинила. Очі перелякано округлені.
- їдете? - видихнула.
Раптом втратив мову. Відчув, що останнє це у них. Останнє... Шукав у майбутньому себе і її біля себе - і не знаходив. Чорний екран. Порожнеча. Живи, моя радість! Живи, Асю! Бажаю тобі щастя, кохання, якого ти заслуговуєш. Не хотів давати фотографії. Та бачив, як боляче відразу рвати по живому. Вона її заспокоїть.
Фа-фа-фа! Тікають зайці.
- Це щоб не забувала, - простягнув фотографію. Заіскрилися очі радістю і сльозами. Спасибі тобі, Асю, за ті діаманти. Моя хороша. Як хочеться обійняти! Пригорнути! Поцілувати! Але традиційним жестом обхопив голову і поцілував у лоб. - А це перешліть до Ленінграда, батькам Віктора, - передав листа.
- Чекай, - сказав твердо, - я тебе після війни знайду.
Пробач за брехню, Асечко, пробач. Деспоти, від яких залежать наші життя, - живучі, і надії на чарівні перетворення їх у добрих молодців смішні. Не народиться з вовка олень, навіть дворовий пес.
Хотіла бігти і собі по фотографію. Та час... час - проти них. Спасибі і так, що звернули з дороги. А тепер йому доганяти колону треба!
- Фа-фа-фа! - Все. Відірвався. Побіг. Догнав машину. Вчепився у борт.
„Рука!”— ойкнуло в Асиній душі.
Але рука не підвела. Легко викинув своє тіло до кузова.
- Ася! Я люблю тебе! Я обов'язково знайду тебе після війни! Асю-у!- раптом закричав відчайдушно.
Вона - за тією машиною. Пилюка очі забиває.
- Девіде! Девіде! - кричала, бо саме таких слів чекала від нього вже який час.
Його силует ледве пробивався крізь заслін пилюки, але видно було, що
на ньому повисло кілька однополчан, учепилися, відривають від борту, бо рветься назад, до неї... І це давало їй сили бігти далі. Не догнала. А його відпустили. Можна розібрати, що махає рукою. І доки не повернули машини на київську дорогу, пам'ять на схорон мотала останні кадри їх єднання. Помах руки - прощавай! Вона обома руками у відповідь. Чи побачив?
І все... Все... Пустка... Порожнеча... А вона сама - як на семи вітрах.
Пам'ять нічого не хоче забувати, і всю ніч червона вечірня зоря на мороз вогнем палає, пилюка на її фоні чорними клубами диму вихрить за машиною, а Девід, як з вогненного кільця, до неї рветься.
- Я люблю тебе, Ася! Люблю!
А реальність несе їй розуміння: втратила!
...Така рання зима. Вона - стежками-доріжками по тих місцях, де пройшли, виявляється, найщасливіші години її життя. Ті місця без Девіда - не ті. А почуття лягають рядочками вірша:
Ніч морозяна в місячнім сяйві.
Від морозу біліє трава.
Тихо скрізь, і простори безкрайні
Огорнула легенька імла.
А через деякий час Ася бачить, що щире бабусине захоплення капітаном танкістом йому дуже імпонує, кажучи культурно, а по-народному - підживлює його самозакохану пиху (але ж люби, Боже, правду - є чим!). Та залишайся ти чоловіком, сердилась Ася. Врода — не твоє здобуття, а лише подарунок природи. А то, як панянка на розглядинах першого балу. В Асі ж цікавість до Бориса (саме так звали колишнього бабусиного учня) дорівнювала нулю.
А він засміявся красиво, весело, ніби хто натиснув басовий акорд, став цілувати бабусині руки, щоки. Також щиро, дивується Ася. Мабуть, їх багато що єднає у минулому.
- Ловелас! Ой, ловелас! – відповідає Серафима Львівна на ту увагу. - 3 такою вродою - тільки в театральний.
- Тільки після ваших золотих ручок доброї феї. Це вже серйозно. Війна мене зіпсувала, Серафимо Львівно. Присмалила, підсмажила, - вказав на руку.
- Вилікуємо, Боря, - спокійно на те все бабуся. - Ти ж знаєш, це для мене не проблема. Весняний прополіс я зберегла і парило знайдемо. Основне, Борисе, ти живий.
- Я ж утік, фактично, із госпіталю. Коновали! Гади! Тільки пиляти і різати навчилися. Я згадав, як ви рятували Антона безногого...
- Не я, а ми. Ніхто не ризикнув мені допомагати, а ти не злякався.
Он воно що! Останнє змушує Асю починати відлік позитиву: лікувати серйозний опік - це вже щось та важить. Зробила висновок і хотіла вже вийти з хати. Та гість голосно:
- Серафиме Львівно, я вас не пізнаю: я не порядний, але ж і ви забули правила хорошого тону, - скопіював голос бабусі на той «хороший тон». І вона підтримала їхнє єднання сміхом.
- За правилами хорошого тону, - менторським голосом молодої вчительки (чимось невловимо став схожий на бабусю з фотографії молодих років), пародіював далі, - якщо у вашій оселі чи компанії випадково виявилися незнайомі між собою люди, в першу чергу, що треба зробити, Веселовський?
І як можна було в одну мить перетворитися такому велету на маленького хлопчика і дитячим дискантом дзвінко відтарабанити:
- Познайомити їх одне з одним, і лише тоді продовжувати зустріч, Серафиме Львівно!
Ася знову сміялася разом з усіма, забувши в ту мить усі, відзначені нею недоліки його характеру. Та, як виявилось, поспішила.
Руку її тримав, як найбільшу цінність. Але за правилами хорошого тону перегравав: губи приклеїлися до руки - занадто міцно, не випускав її - занадто довго. Але тільки Ася ледь поворухнула долонею, відразу відпустив. Чутливий. Уважний. Але... самовпевнено настирливий. Серце щось відчуло. Не розслабляйся, Асько! Очі, бач, ультрамарином беруться. Не такої, мабуть, реакції чекав: думав, розгубиться перед його вродою, почне тикати, микати, в словах плутатися - тобто упаде ганчіркою йому під ноги, скорена його красою. Йому залишиться тільки витерти ті ноги... А ультрамарин уже кобальтом переливається! Не любите програвати, товаришу капітан?
„Потемніло синє море” - згадалися рядки поета, і вона засміялася. Зрадів. Приміряв той сміх відразу до себе. Заіскрилися бісенята перемоги, від голубіла темнота очей. Як індикатор. Зробила висновок, що по них можна все прочитати. Відкрита книга. Але, Асько, ти ту книжку ще не прочитала, стриножила свою гординю, що самовпевнено прокльовувалася з майбутніх страхів.
А він не поспішав відходити.
- Сарафимо Львівно, - звертався до вчительки, а дивився на Асю, - ви, було, як історію Древнього Єгипту розповідаєте, я дивлюся на зображення голівки Нефертіті і думаю, яке ж прекрасне тіло мала ця єгипетська цариця, коли одна лише лебедина шия - взірець жіночності. А ви, виявляється, Нефертіті у себе вдома ховаєте.
62
Ася той комплімент, як і не чує. Бабуся примітила реакцію і ввела у розмову вчительські нотки.
- Ася, Борисе, моя внучка, Дімина дочка.
- Корецька Ася Дмитрівна, - протягнув, ніби хотів запам'ятати кожен звук її імені. А очі геть втратили кпин і зазнайство. Ніжили обличчя та й заблукали по її тілу, ніби і справді знайшли те, про що вік мріяли. Та зчорніли раптом.
Нахаба! Девіде, де ти? Погляд липкий, причепливий. Ася ледве стримує себе, аби не струсити його розглядини, як павуків-хрестовиків з тіла. Гидота! Що він про себе уявляє?
Ася підхоплює буденну інтонацію бабусі:
- Ви тут лікуйтеся, а я на базар.
Розкинув руки. Не обминути, та ще поранена прохід затуляє.
- Серафимо Львівно, - так і не відводячи погляду від Асі, обурився Борис. – Ви мене ображаєте! Який може бути базар? Гвардії капітан, танкіст, а в даний час тимчасово виконуючий обов'язки начальника Козельського міського відділу міліції Веселовський Борис Михайлович має всі можливості для того, аби піднести своїй улюбленій учительці маленький презент.
Борис шмигнув у сіни. Вони поглядом перекинулись: „Чого чекати? Почує про Девіда...” Серафима Львівна заперечливо головою похитала і на свої думки, і на Асину недовіру. Все буде добре!
Веселовський втягнув досить важеленький рюкзак, і через секунду на столі вивершилося ціле багатство: дві хлібини, кільце копченої ковбаси, шмат сала, банка тушонки, чимала головка цукру, вінчала це все пляшка вірменського коньяку, а велика плитка шоколаду завершувала натюрморт.
- Ася готує гарнір, - наказав.- А ви вже почаруйте над моєю рукою, Серафимо Львівно, бо ніч не давала спати, навіть уже дві, а як по правді, то і забув, коли й спав.
Де і поділося його збудження. Глянувши на те, що відкрилося їхнім очам, стало зрозуміло, скільки сил коштували Веселовському правила хорошого тону: багряно-чорна потворної форми рукавиця ніби приросла до руки, деформувала її. Опік захопив усю руку - що ззовні, що зсередини, піднімався вгору до ліктевої кістки, бугрився струпами, скрученими шматками чорної горілої шкіри, яка рвалася, червоніла розривами.
Ну, й Веселовський!
- Майже за Антоном, - дивився на колишню вчительку очима дитини, що впевнена у її всезнайстві і всемогутності.
- Ні, Боря. Площа твого опіку все-таки набагато менша, та і досвід у нас уже є. Тоді ми рятували людину наосліп. Тепер час експерименту пройшов: ми з тобою озброєні особистою практикою.
- Я – особливо, - посміхнувся гірко. - Вилікуємо - довідник напишу «Як лікувати опіки».
- Ні, Борисе, треба писати не менше як докторську дисертацію.
- Цю можливість я вам залишу по старшинству.
Сміх крізь сльози...
А насправді, не до жартів. Вікно довелося відкрити: в хаті немає чим дихати від смороду. Розв'язали пов'язки. Згадався Девід. Але немає коли про нього думати. Два чавуни води з настояним парилом використали, доки змили ту антисанітарію: повирізали залишки чорної і коричневої шкіри, пузирі, а гній - черв'яками, товстими, волохатими гусеницями, які ніби тільки і чекали, щоб вискочити, щоб вмить перетворити пахучий навар у гнилу бовтанку. Міняли ванночку майже щохвилини, доки нарешті площа опіку хоч трохи вичистилася.
- Не скригай зубами, бо поламаєш, а я вже їх лікувати не зможу - ноги не стоять. - пробує жартувати Серафима Львівна. І серйозно: - Кричи краще!
Сичав, зціплював стогін зубами, але не крикнув ні разу. Сильний. Витривалий. Взагалі, цікава особистість цей Веселовський. Нарешті його очі висвітлили свій колір.
Після «екзекуції» заснув на Асиному ліжку, обійнявши її подушку і заявивши, що це саме те місце, яке замінить йому живу і мертву воду, зцілить його, як Івана-царевича.
Прокинувся годин через дві. Пахощі хату повнять!
- Асенько, Асенько,- не проказав, а проспівав, - їсти - помираю!
Ася ту пісенність зачула, як Девідовим голосом обгорнулася. Чому серце так болить, тільки згадає про нього? Правда, Веселовський своїми клопотами ніби витиснув його із сьогодення.
Та Серафима Львівна безапеляційно:
- Поранення лікуємо в міру їх надходження.
Ася свіже парило у ванночку. О, мамо! Яке там покращення? Що вони там знайшли кращого? Ті самі черв'яки гною - аби встигала міняти настій! Так і крутить їх, так і крутить. Знову два чавуни варева пішло. Треба знову заливати парило. Бабуся, взагалі каже, що разів з п'ять треба митися тій руці за день. Шкода, піч не витримає. Треба, мабуть, позичати ще чавун.
- Овва! Обід!
Веселовський жартівливим поцілунком Асю в щічку. А здорова рука, як тисками, згребла не в жарт, аж боляче. Добре, що на якусь долю секунди. Ася кресонула поглядом. А йому смішно.
Ася печеню з тушонкою на стіл - коронною стравою, свіжо квашені помідори очі вбирають (квасили тільки пізні сорти), оладки Вавілонською вежею вивершені, вишкварками з цибулькою пересипані, канделябр свічками красується, розсипаючи безліч вогників по кришталю, по пляшці коньяку.
Стіл біля Серафими Львівни поставили. Борис у неї в головах - джентльменом. Весело, сміхотливо! Коньяк Асі гальма дещо відпустив. Та даремне боялася. Були обоє в тій щасливій порі молодості, яка так цінується, коли втрачається.
- Ася! Ти не знаєш, що у тебе за бабуся, що це у нас за вчителька була! Всі вчителі від дітей на канікулах подалі. А ми з нею тільки у смак входимо.
- Боря! Дійсно у смак!
Вони знову чомусь весело сміються. Ася терпляче чекає пояснення.
- Все літо у дворі Корецьких товчеться дітвора, - пояснює Борис. Голубінь його очей - іскорками на слухачів, у полон бере. - Майже щотижня проводиться якесь свято. Ти про такі і близько не чула. Наприклад, свято першої молодої картоплі обов'язково з першими малосольними огірочками. Вся «сіль» цього свята якраз у тому, що картопля й огірки дійсно дуже ранні були: дідусь твій був майстром у цій справі. Картопля для свята вибиралася
не більша за горіх ліщини. Відварювалася в чавуні у саду, обов'язково підсушувалася. Потім наступало найголовніше дійство – вона підсмажувалася на великих сковородах на маслі...
Раптом він замовкає, повільно повертає голову до бабусі, у нього погляд інквізитора. Бабуся червоніє, ховає очі, перебирає їжу.
- А скажіть-но, шановна Серафимо Львівна, а за які то, кажучи народною мовою, шиші ви купляли те масло на картоплю в голодні тридцяті роки. А разом поясніть і сметану з медом у день вареників, і не забудьте пояснити наявність цукру в джемовий день та і багато-багато іншого згадалося мені тільки що. Га? Я слухаю, шановна!
Серафима Львівна червоніє до сліз! Асі те «шановна», як наждаком по залізу. Та раптом Борис схоплюється, відкидає ногою стілець, падає навколішки перед бабусиним ліжком.
- За які шиші, наша хороша? Які? - і вже цілує бабусині руки. - За свою зарплату, свята моя. Вгадав?
Бабуся крізь сльози все гладить, гладить ту чуприну його чорну хвилясту, ніби хоче нарешті її та й пригладити:
- На дітей тоді тільки ти з Ніною Торчинською схожі були. Решта з навколишніх сіл (пам'ятаєш?) прибилися. Від вітру падають. Думаємо з Юрою - не дотягнуть до осені.
От ми підрахували прибуток, видаток, срібло продали, дещо з дуже вже панських речей... Виявилося, що дещо можна було зробити.
- Сережки також там? – Веселовський глухо.
- Ну, що сережки? - раптом заспокоюється бабуся. - Найголовніше, що ви вижили. До одного вижили! Картоплю ранню ми тоді роздали батькам ніби на розвід. А хто ж тоді про те думав? Приварок був тижнів зо два. А там день вареників підійшов - треба ягоди збирати у лісі. Також якийсь рух. Медом полили - скільки калорій діти одержали! Мед - якраз за сережки. Ваня Тищенко після того меду і почав відтухати. Я йому налила у чарочку. Він не бере. Я клянуся, що не люблю меду. Солодке люблю, а мед нудний мені. Повірив. Де ти бачив учительку, яка б обманювала дитину?
Поступово посмішки повертаються на обличчя. Чергова чарка коньяку висушує сльози.
Ася дивиться на цих двох людей, таких щасливих своїм єднанням, і починає розуміти, як багато вона втратила по тих піонерських таборах, куди щоліта посилала її мати. Але що ще за голод? Коли це він був? В «Історії СРСР» ні в школі, ні в інституті ніхто не згадував... Мати! Пригадала її слова: «Щоб дитина пішла на той світ з голоду у твоєї «доброї тьоті!» - аж сичить, було, на батька, не даючи йому і слово вставити.
- Батько з вами також був?
- Звичайно, частину своєї зарплати давав, - як щось звичайне-звичайнісіньке підтвердила бабуся.
- Щоб мати не знала?
Бабуся тільки головою кивнула.
- Почула і забула! - Веселовський наказово.
Чого це він розкомандувався?
- Я поясню, - миролюбиво бабуся, помітивши її наїжачення.
До вечора - спогади, спогади, спогади. І в тих спогадах Ася бачить іншого Бориса - серйозного, щирого, доброго, без зазнайства.
Промили руку ще й увечері. Гній ніби притомився витікати. Рану залишав неохоче.
Додому Веселовський пішов найкращим другом.
Другого дня – господарем в саду, по обійстю. Дерева обрізає. „Девід не встиг”, - зітхає подумки Ася. А Борис все тягає Асю: те притримай, те піднеси, бо рука у нього ж болить. Ася - слухняною дитинкою, але про „приклеєний” поцілунок першого дня не забуває. Все на крок від нього, аби не дістав. А він, як гадюка поглядом б'є без промаху на її тіло: то до руки доторкнеться, то на плече руку покладе, то, ніби ненавмисне, талію обіймає.
Остерігалася, та не вбереглася. Ось яблуня - місце, куди її Девід найчастіше вивозив. За літо трава не піднялася, так дівчата витоптали. І чується Асі, як господарює Девід за спиною: то ремонтує огорожу, то дрова рубає. Дівчата глузують: зять, Ася сердиться на те.
Задумалася. А жадібна рука з талії та до грудей шмигнула. Сіпнулася. Мало не закричала: „Девіде!” Аж сльози з очей від беззахисності. Що за біда?! Ася біля Девіда була, як за кам'яною стіною, а з цим тільки й остерігайся. Визволитель прийшов!
А він і примітив ті сльози. Потемнів поглядом. Не сподобалося, мабуть.
- Пішли в хату! - наказав.
А тут ще двері його зацікавили. Чому капітальний ремонт? Бабуся так байдуже, ніби і не чула те «чому?», каже, що Коля-поліцай з німцем з госпіталю відремонтували. Ніби не надав значення цьому. Але обідати не захотів: роботи багато.
Зате вечірня процедура показала таке раптове покращення, що навіть Ася його побачила. Розійшовся лише чавун парила. Деякі місця ризикнули змазати маззю.
Сичав-сичав, махав рукою, а фукати бабуся не дозволила - мікроби. Нарешті очі засвітилися своїм кольором. Проводжала на ґанок. Не дозволив нічого. Поцілував руку і зник, як за ним чорти гналися.
Та наступного дня - все шкереберть. Промили рану, поснідали залишками запасів рюкзака. Заснув, як завжди на Асиному ліжку.
Через деякий час якийсь шурхіт у кімнаті почула. Відкрила двері й оніміла. Веселовський стоїть біля її столу, шухляда відчинена, аркушик з віршем на столі лежить, фотографію Девіда тримає. Та як сміє?! Як ударив її! Ася вп`ялася в нього очима, убила б за безцеремонність. А він... не змогла зрозуміти тих очей: у них і відчай, і зневага. А вона б тигрицею очі ті б видряпала. Щось зчорніло в них - не розбереш.
- «Асі від Девіда Еккарта. 1 жовтня 1943 року» Навіть так?.. Свіжий слідок. Свіжесенький. Це не той, що двері ремонтував, з госпіталю? - уїдливо уточнив.
Ася ствердно кивнула, підійшла і спокійно простягла руку за фотографією. Подумав трохи, але віддав.
- Там, - махнув на шухляду, - ще «на пам'ять» є?
- Цілий гарнізон, з пораненими і медперсоналом, - вклала у погляд зневагу і на слова, і на обшук. Скриготнув зубами, як на найбільший біль. Взяв аркушик з віршем, потягнув солодким голосом: „Ніч морозяна в місячнім сяйві, Від морозу біліє трава...” Та раптом замовк, як скам'янів. Читав мовчки, лише щелепи сіпалися, та очі гнали рядки.
- Ти його любила? - скрипіло, хрипіло в його горлі.
- Любила! - її черга вдарити.
Схрестилися поглядом. Аркуш з віршем у його руках - шматтям по спальні. А у неї тільки куточки губ сіпнулися „Що з дурня візьмеш?” Розлетівся лише папір. А вірш серцем пишеться, в ньому і зберігається.
Мовчки вийшла з кімнати. Для неї він перестав існувати.
Він теж відчув ту зміну її настрою. Мабуть, збирав нерви до купи, бо вийшов хвилин через десять.
Черв'яки сьогодні - як мухи сонні. Вистачило одного чавуна. Мазь, хоч не жива і мертва вода, та зрушення видимі. Серафима Львівна рентгеном по їх очах, та соловейком і про дисертацію, і про лікувальну фізкультуру. Ася: „Ага та угу!”, а Веселовський онімів. Потемнів. Подякував за лікування, поцілував Серафимі Львівні руку, Асі - ні слова, ні півслова. Рвонув з хати, мовляв, на роботу, тільки підбори чечіткою.
- Він же ніби не збирався йти на роботу? - уточнює Серафима Львівна. - Що сталося, Асю?
- Освоював нову спеціальність. Обшук робив, допит проводив. Знайшов фотографію Девіда і вірш.
Обличчя Серафими Львівни - біліше простирадла.
- Що саме питав?
- Цікавився моїми почуттями до Девіда. Сказала, що люблю.
Серафима Львівна натягла на себе ковдру.
- Я відпочину, Асю, а ти помовчи.
Вона і так мовчить. Хоча вити хочеться. Скувала себе спогадами про Девіда, та кожне слово його тепер через призму його любові звучить для неї ласкою і ніжністю. Чому така сліпа і глуха була? І відкриває собі нового Девіда, незрозумілого тоді їй. І як їй не вистачає його зараз. Яке зараз? Асько! Прокинься! Фашист Девід! Фашист... Трупом розстріляним хіба що побачиш.
А Веселовський моральний виродок. Лицемір. Перед бабусею - сама культура. А тільки трохи вбік, так справжнє нутро і вилазить з нього. Це ж треба - нишпорити у дівочій кімнаті! І це ж не «при виконанні», а у хаті кращого друга!
Ввечері сидів, як ніч темна. Не звернув уваги на бабусине нездоров'я. На її запитання буркнув крізь зуби, що втомився, і замовк. Тихо в хаті, як за покійником. Зібрався після процедури додому і кинув уже у дверях.
- Я тут покопирсався у даних. Німецький госпіталь розбомбили наші льотчики в ніч з 1 на 2 жовтня. - І дивлячись прямо в округлені переляком Асині очі, додав, не ховаючи зловтіхи. - До друзки! Амінь!
Ніхто його не проводив.
Ніч – суцільний жах. Бабуся на ліках. Мови так і не повернула. Ася звірятком пораненим на ліжкові. Рядки крізь сльози:
Ти ніколи не прийдеш додому:
нас давно розлучила війна.
Ти в степу спочиваєш чужому,
а дорогою йду я одна.
Знаю я, проминуть іще роки
і з собою покличе життя.
Серце сум заховає глибоко,
та не буде повік забуття.
Ніч подушку сльозами поливала. Так і заснула з фотографією Девіда у руках. І прийшов Девід, схилився і поцілував її в лоб, ніби знову хотів заспокоїти. Став відходити, а виявився Борисом. Ася знову в сльози. Зненавиділа Веселовського всією душею.
Вранці де і поділася ширина озерна його очей: замість них - щілини вузькі, заховані частоколом вій. Не пробитись.
- Боря! - кинулася на його появу Серафима Львівна, ніби і не було плювка в Асіну душу, ніби і сама не сиділа ніч на ліках, та й знову:
- Борисе! - здивовано-вражено. - Знову болить?
Ася б криком стелю підняла, Ася Веселовського і на поріг не пустила б, а Серафима Львівна... Улюбленець... Як не зірватися?
Сів на стілець у головах і, дивлячись знову лише на Асю, кинув:
- Болить!
І було те «болить» дійсно таким болем замішане, що стало зрозуміло: тілесне тут годі і шукати.
Ася - каменем біля печі і погляду не відводить. Немає за що їй червоніти. Узнав про Девіда, от і казиться. Ну і що? Якщо з кимсь порівнювати, то він, як собака біля кістки. Девід віддавав себе, нічого не вимагаючи, і одержував радість від того дарування. А цей грабує. Подавай йому і душу і тіло. Точніше, тільки тіло. Знову погляди навхрест. Кожен зі своєю правдою, кожен зі своїм її виміром.
Тиша дзвоном у вухах.
- Асю! Готуй парило! - Серафима Львівна ніби геть оглухла на ту тишу. - А я поворожу тут. Давайте, Борисе Михайловичу свою руку.
Мовчки підкорився.
Ася біля печі заходилася: чавуни тягне, дрова підкидає - раптом знадобиться вогонь. По ванночку вискочила в сіни, перевела подих, а то очима, як ласо, заарканив, здерев'яніла вже. Тільки і відпустив, як стали рану вивчати. Ася і собі заглянула. Ура! Радість по обличчях. Відм'якнув ніби.
- Залишайся, Боря, на вечерю чи на нічну трапезу, як і сказати. Ася нас грибним салатом побалує.
Ніяких емоцій. Знову вкляк на стільці і пасе її, як удав. Ото горе! Невже бабуся і справді нічого не бачить? А сипле і сипле словами, ніби і справді загубила свою спостережливість, уміння бачити не дивлячись.
- Ти ж ото наштовхнув мене на думку, що треба шукати нові способи лікування зубів. Я і послала Асю за корінням ожини.
Брови сіпнулись вгору. Той злет бабуся не проґавила.
- Це, старовинний рецепт ще моєї бабусі. Взагалі, я думаю, що він ще з язичницьких часів. Зробив настій, охолодив його до кімнатної температури і полощеш ротову порожнину, особливо зубчик із дуплом. Вмить оніміє. Тільки передозування тут досить шкідливе. Відкритий нерв заспокоїш, а емаль: трісь-трісь-трісь, як оті дрова у печі. Так ти уявляєш, після таких здавалося б сильних морозів Ася знайшла галявинку десь два на два між
сосонками, всю вкриту опеньками! Звідси і салат. Залишайся, Борю!
Навіщо бабуся його просить? Хіба не бачить - він і не поспішає з хати. Хіба не видно їй, що не терпиться капітанові душу вилити, вірніше, з душі. Цікаво, яка гидота поллється?
- Ася у вас, як партизан. Не боїться сама у ліс ходити? – у нього не голос, а іржа смердюча. Серафима Львівна попереду Асі:
- А чого їй боятися? Наші прийшли. Вже не страшно.
- А хто ж це у вас до цього часу за охорону був? – щелепи так і ходять під шкірою. - Певно, гарна охорона була - он скільки трав насушено.
- Ой, Борю! У нас з тією охороною ціла історія вийшла!
- О-о-о! Розкажіть, Серафимо Львівно, розкажіть! Ви ж знаєте, історії я дуже люблю.
Якби могли слова реально жалити, то не було б кому ту його отруту приймати.
- Якби не та охорона, - зітхає бабуся, - не довелося б тобі з Асею знайомитися та і мене навряд би застав.
- Прямо мелодрама якась!
Але і цієї відкритої зневаги Серафима Львівна не помічає. І тут Ася зрозуміла її план: вона хоче подати події без пліток і перекручень, правдиво. Бідна моя бабуся! Він же твій учень. Він же поважав тебе все життя і молився на тебе дитиною, а твоє намагання сказати правду розглядає зараз, як намагання всунути йому дезінформацію. Він же начальник міліції! Уже встиг заразитися недовірою. Він все одно вас не почує, бо не хоче чути!
З кожним словом чорнів все більше і більше. Позитив про Девіда його вбивав. А негативу не було. До їжі ніхто і не доторкнувся. Крутив механічно вилку, вкляк очима на скатерті. Що думав - невідомо. Мовчання після розповіді розтяглося, здавалося, на віки.
- Серафимо Львівно, - почав глухо, без саркастичних витребеньок. - Ви не знаєте, що начальником міліції я став випадково. Першим секретарем міського комітету партії виявився мій викладач по військовому училищу. Щастить мені на вчителів, – посміхнувся криво. - Завтра мені на двадцять першу годину треба здати список ворогів народу, які співпрацювали з німцями під час окупації. Мені той списочок приготували сьогодні вранці.
Схопився раптом, пожбурив вилку - підскочила аж до стелі, закричав істерично-розпачливо:
- І кого я там побачив? Людину, на яку молився, за яку молився Богу, аби сподобив ще хоч раз зустрітися. І, бачить той Бог, навіть радів тому опікові - є надія зустріти її живою.
Рвонув убік Асі. Навис кручею.
- Людину, з якою всі ці ночі весілля в мріях гуляв, одягаючи її в небесне вбрання, з якою дітей ростив. Дітей-красенів! Саме так, шановна! – це на отетерілий Асин погляд.
Хмикнула зневажливо. І тут, як нарцис...
Раптом упав навколішки. Обхопив її ноги руками. Обома. Забувши про біль обпеченої руки. Припадав обличчям до них. У хаті тільки і звуку, що дрова тріщать.
- Я люблю тебе, Асю. З першої секунди тільки побачив у цій хаті.
Отут ти, - відірвав голову, притиснув праву руку до грудей, - радістю кохання поселилася.
Зорив знизу вгору темнотою виру річкового, ловив погляд очей, чекав у них відповіді. Ася думок своїх не ховала - ні чим не могла його обнадіяти. А він до цього не звик. Схопився.
- А тепер я його з кров'ю вирву! – оскаженів. - По живому вирву! Сука ти, шльондра фашистська!!!
- Паскуда! - не знала, звідки і взяла це слово.
- Борисе! - Серафима Львівна на нього із обуренням.
Ляпас Асиної долоні в унісон тому обуренню відбився на щоці і зупинив його крик. Схопився за обличчя. Рвонув у двері. Хряснув ними. Чечіткою по сходах. Затихло.
- Це ще не все, Асю, це ще не кінець, - приречено мовила бабуся.
Вона і сама це знала. Пішла стелити постіль, але не могла лягти. Сіла біля бабуні, пригорнулася до неї. Такими близькими стали за ці дні.
- Ба! А чому Девід ні разу мене не поцілував? Тільки на прощання, легенько, - уточнює і аж сама дивується, як може з бабусею про це говорити.
Бабуся мовчить. Довго. Нарешті зітхає і каже:
- Є любов, Асю, яка приходить до людини через душу, серце. На вроду у такому випадку не дивляться. Нівелюється вона на фоні людських цінностей. Це найміцніший шлюб. Але більшість, на жаль, бачать у ній лише статевий потяг, тобто тільки тіло. Наситилися, збили оскому - де й поділася та любов. Добре, якщо встигнуть заглянути один одному в душу і щось хороше там набачать. У Девіда любов була жертовна. Він себе тобі віддавав.
Ася це вже зрозуміла. Віддавав...
- Самородок, - продовжує бабуся. – Таких рідко зустрінеш. Любив тебе серцем. Йому було досить бачити тебе поруч, чути, знати, що у тебе все добре. Та майбутнього не мала ваша любов, і як мені шкода. Він це розумів, тому намагався не будити у тобі жінку, щоб не прив'язувати до минулого. Хай Бог таки дасть йому життя і щастя.
Бабуся замовкає.
- А Веселовський? - не витримує Ася.
- Боря? - Серафима Львівна знову надовго замовкає. - Веселовський, по-моєму, вже забув, як це гарно давати. Легкі перемоги над жінками його розбестили, змінили життєві орієнтири.
Вона також це вже зрозуміла.
- На мою думку, - видно, що бабусі думку ту озвучувати не хочеться, - у його душі зараз іде зважування, порівняння: хто вартий більшого - він, капітан міліції, чи фашист-зрадник. Ясно, що переважує особисте «я». А Девід...
Серафима Львівна замовкає. Спогади калейдоскопом в обох.
В Асі не переважує німець Девід. Це дійсно так. Але не фашист. Є провина його в зраді чи немає? Так йому склали долю. А Веселовський? Ася буксує у порівнянні минулого і сучасного Веселовського, але точно знає, що Девід у її речах ніколи б, без її дозволу не копирсався. Інтелігента він не грав. Він був порядною людиною. Решта - наносне. Цікаво, скільки наносного виявиться у Веселовського? А він сам господар своєї долі.
Бігла вранці на роботу, а виконавець на вулиці чекає, повістку в міліцію віддати. На словах переказує: „Бабусі не казати нічого”. Жалує, значить, бабуню товариш начальник міліції. Невже зберіг залишки совісті?
Попередила керівництво. Пішла до райвідділу. Видали перепуску.
При її появі не встав. Тільки поглядом прикипів до обличчя. Що шукав? На що надіявся? Вона - сфінкс з країни Нефертіті. Не запропонував сісти. Геть етикет? Не та установа...
- У вашій справі є кілька не вияснених моментів, - почав сухим діловим тоном. - Серафима Львівна дуже коротко охарактеризувала спосіб лікування гарячки, запропонований фашистом Девідом Еккартом і використаний вами до деяких радянських громадян. Я поцікавився у свідків, і всі вони, як один, утверджують, що процедура ця проходила без будь-якого одягу.
О, матінко! Це не ревнощі. Це вже дикість. А може вони дійсно на ідіотизмі замішуються?
- Без одягу, шановна Ася Дмитрівна? Це відповідає дійсності?
- А чому б людям брехати? - спокійно-байдуже, як і не про неї.
- Значить, він тебе лапав? - кинув останнє слово ляпасом, паскуда.
- Я була без пам'яті. Але думаю, навряд. Часу мало. Перший кисляк висихає у потерть за дві-три хвилини.
- Перевіримо час, не журися. Та був ще другий, третій раз, обмивання оцтом, яким температуру збивали, приводили тебе до тями, - слова, як гирі, що зривалися у невдахи-спортсмена і гупали об підлогу. Те гупання Асі головним болем. - Та мене найбільше цікавить лікування козиним лоєм. - Особливо цікавить місце натирання між ніж-ка-ми, - наголосив багатозначно.
Який він бридкий! Цинік! Хамло! Як можна, щоб красиве в одну мить стало таким ... огидним? Дай Боже, сили!
- Не між ногами, а натиралися пахові лімфовузли.
- Значить, зробимо підсумок і так і запишемо: „Корецька Ася Дмитрівна добровільно, вже при свідомості, дозволяла фашистові лапати, де він вважав за потрібне, своє тіло, розсувала ніжки для більш інтимних дотиків”.
- Не відразу добровільно (як швидко біжить ручка по якомусь бланку!), - відчуваючи, що скоро їй зрадить витримка, обперлася об край столу і, прохаючи подумки пробачення у Девіда за наклеп на нього, дивлячись прямо в ті очі-щілини, скопіювала Веселовського сухий насмішкуватий тон і кинула в обличчя хамуваті слова, десь почуті нею:
- У вас, капітане, неповна інформація. Німцеві довелося мене ще двічі «лапати», бо не було ж кому переодягти мене після потіння.
Побілів і на тон, і на зміст почутого. Щелепи загарцювали по обличчю. А вона - самий спокій. Яке, виявляється, задоволення робити боляче цьому павичу!
- Коли я за другим переодяганням намагалася зробити це сама, він сказав: що я там ще можу побачити, крім того, що вже бачив. Я подумала, що він, певно, має рацію. І тоді згодилася.
Чекала вибуху, а Веселовський розсміявся, як прогавкав, давився тим сміхом:
- Він мені починає подобатись, фашист клятий! І правда, що йому ще там
видивлятись, коли все вивчено на зубок!
І вже тряс її за плечі.
- Та я до цієї краси доторкнутись боявся!
Це ж кому він каже? Чи «доторкатись» у нього має якесь інше лексичне значення?
- А тут якась фашистська шваль хазяйнувала по цьому тілу, як хотіла!
Схопив її позаду за плечі, здавив, що і не дихнути, і вп’явся в її шию, всмоктався раз, вдруге, не контролюючи себе, заводячись від тіла її прекрасного, від неспроможності ним володіти.
Він, як вурдалак, не міг нею насититися. Вона ж, як звір, рвонулася, вдарила його по руках, забувши про хвору. Засичав. Відскочив. І; вже з крісла:
- Значить так, підведемо підсумок: моєю жінкою тобі вже ніколи не бути. Іти під розстріл за якусь німецьку підстілку я не збираюся. Але попробувати і собі смак тіла Нефертіті не відмовлюся. Один раз.
І раптом почула в останніх словах не стільки наказовість, скільки прохання.
Повернулася, щоб іти з кабінету.
- Корецька! - насмішкувато. - Візьміть перепуску. Без неї ви ризикуєте залишитися тут на віки вічні всьому гарнізонові на радість. – І, подаючи вже папірець, додав по-панськи, зневажливо:
- Прийду завтра ввечері. Місця на ґанку вистачить. Думаю, лавочка не раз служила бл...дським ліжечком, послужить іще.
Гуркіт кулака об стіл, що прорвався в коридор у неї за спиною, як реквієм всьому хорошому, що встигло поселитися до нього в її душі за цей час. Не бачила, як бився головою у стіл, намагаючись душевний біль замінити тілесним, не чула його: „Дурень! Дурень! Дурень останній, що наробив!”
І
Серафимі Львівні вона нічого не сказала. Обв'язала горло хустинкою, зіграла хрипи. Бабуся не дослуховувалася. Лежала, ніби згорівши дотла. Мовчала.
Хочеш завтрашнього вечора? Його не буде. Несла довідку від лікаря, як караючий меч зраді, хтивості, цинізму, хамству. Естет брехливий. А на перевірку...
Був на нараді при першому секретареві міському партії. Відштовхнула секретарку, що оніміла при її появі. Зайшла в кабінет спокійно, без натяку розгубленості і сорому. Присутніх - до двох десятків чоловік. Більшість - молоді. Вклякли очима. А вона - сучасна Нефертіті: подвійна корона кіс голову відтягує назад, плечі розправляє, груди - очей не відведеш. Кофтинка біла, яку бабуся пошила, ту красу лише підкреслює, поясок-змійка витончені талію, як рідну, обвив, маленька ніжка майже в дитячому ботику, тільки на високому підборі, як витвір древнього скульптура.
- Пробачте, я до Бориса Михайловича на секундочку. - посміхнулася.
Вони вторять посмішку їй у відповідь. А він, білий, як стіна, вражений у саме серце її появою якимсь ріжучим болем, не усвідомлюючи, що робить, взяв документ, який простягала йому.
- Прочитайте, будь ласка, Борисе Михайловичу, вголос, - попросила раптом тихо.
І він, мов під гіпнозом, взяв папірець, і холонув душею з кожним прочитаним словом:
- Справка, выдана Корецкой Асе Дмитриевне о том, что при гинекологическом осмотре врачем-гинекологом Сахно Л. Г. ее девственная плева оказалась без механических повреждений.
Хтось хіхікнув і ніби вдавився. А вона, помітивши ту смертельну блідість його, таки здавила все хороше, що почало проростати у її серці до нього, рвонула газову хустинку з шиї, виставивши на загальний огляд вже почорнілі вампірські синці. Хтось присвиснув. Повернулася до дверей.
- До побачення! - посміхнулася мило. Встали, як один. Двері зачинилися. А він стояв, фотографуючи очима шляхетну поставу, елегантну ходьбу, легкий помах руки, яка
взялася за ручку... І переляк катастрофи полонив його.
Хата була незамкнена. Пустка. Більшість речей на місці, але відразу зрозумів - виїхали. Забрали тільки необхідне. Навіть канделябр за цінність не порахували. Для нього ж він - символ найщасливішого дня в його житті. Це ж його злякались. Повірили тому, що він молов. Повірили!!! О, він гарний артист. «До театрального, Борисе»... Що ти крутиш, Борисе, сам собою? Артистичні здібності ні до чого. Ревнощі... Ревнощі! І знову брехня. Був переляк, що кар'єра згине! Та чого тільки не було! Паскуда! Паскуда!
На столі - пучок парила на десять таких хворих, як він, свіжо зварена мазь, її рецепт і лист.
Писала Серафима Львівна. Рука тремтіла, деякі літери розпливлися - плакала. Боже! Прости, що образив такого ангела. В душі порожньо.
«Я знаю, Борисе, те, що принесло нам стільки болю, - це не ти. Ти ж - вроджена доброта...»
Раптом сльози рвонули з очей на ту доброту, на ту віру у нього. Відсунув від себе пошвидше, аби не попливло чорнило. Продирався крізь них:
«Пам'ятаєш, як Микола Кузьменко „розмазав” по телеграфному стовпу сіреньке кошенятко, яке потерлося об його ногу. Ти ж його за те кошеня зсинів. А я вчинила, мабуть, не педагогічно, але по-людськи. Пам'ятаєш, як кричала: «Розмаж і його, Веселовський!»
А зараз ти уподобився Миколі: ти хотів розмазати дитину, яка прибилася до нас і потерлася в надії на людське співчуття. Дійсно, Девід і Ася полюбили одне одного. Та мірило, Боря, того кохання - різне. Для Девіда - перше кохання це дар Божий , для Асі воно - суміш жалості і співчуття. Воно мені нагадувало дитячу сльозу - солону, гірку, але таку чисту своєю беззахисністю і безнадійністю. Саме безнадійністю. Кохання без майбутнього. Девід це розумів. Тобі б тільки повірити у ту чистоту, порадіти за Асин порятунок і подякувати їм, бо і твою матір врятували обоє. Не повірю, що цього не знав.
І полюбила б Ася тебе. Любов'ю дорослої жінки. А ти...
Яку чужу чорну свиту приміряв на себе? З якого плеча? Коли встиг загубити себе? Невже роки війни виявилися сильнішими за десятиріччя нашої дружби?
Війна - минуще.
Добро - вічне.
Ти забув про це і програв. Програв мертвому.
Прощавай. Сім'я Корецьких. 15 листопада 1943 року.
Епілог
Любила таку погоду. Мабуть, мала предка-морехода. Любила, коли скаженіє вітер, рве гуркотом хвилі шматками, гонить піну сказу і гасить свою силу об гальку, заставляючи її плакати озлобленим шерхотом. Хотілося бігти до моря, вмитися бризками хвиль п'ятибального шторму і кричати якийсь дикий клич.
Але в неї сьогодні новий заїзд, прийом нової групи. Нові люди - нове враження. Знала вже Саки вздовж і впоперек. За десять років стали з бабусею старожилами. Якби не море, давно уже б виїхала до Харкова, до батьків. Але море не відпускало.
Зайшла до кабінету. Відразу до вікна. Відкрила. Вітер ніби тільки і чекав цього. Ввірвався. Вмить обхопив вологою свіжістю. Рвонув тюлеву штору відірваним парусом, залопотів нею над головою попід стелею. За спиною підозріло зашаруділо. Встигла впіймати букет багряних гладіолусів, в яких заплутався вітер-розбишака, збираючись футболити їх. Віднесла у куточок.
Повернулася до вікна. Але за цю мить морський пейзаж поповнився якоюсь людською постаттю. Якийсь військовий (знайома ніби фігура... А, скільки їх за життя бачила!) по-хлоп'ячому махаючи руками, нісся до берега. Вітер доносив шматки його крику, і вона щиро позаздрила тому офіцеру, що дозволив собі змалитися, пірнути в це дике царство морської стихії.
Ото споріднена душа! Ледве втрималася, щоб не шугонути у вікно і не бігти до незнайомця. Та раптом вітер піддав сили, аж сіпнуло її, аж завило за спиною. Рвонув кашкет із рук військового. Не втримав. Погнав клубком казковим прямо на корпус, прямо на її вікно. Сміялася весело, плескала, як дитина, в долоні, спостерігаючи намагання дорослого чоловіка обійти у спритності оскаженілу природу. Програвав. Здавалося ось-ось мав перемогти, та вислизав втікач, спотикаючись на кокарді і добавляючи швидкості на ободі. А він клав уривками чудернацькі поклони, ніби молився якомусь невідомому божеству, і як смішно це виглядало зі сторони. Сміялася... І раптом захлинулася сміхом.
Величезні очі-озера вже впіймали її погляд, сяйнули небесною чистотою, радістю летіли їй назустріч. Він що, все забув?
Її серце рвонуло незабутим болем, її пам'ять жбурнула безжально у Козельську хатину... І той біль - судомою по обличчю. Заплющила очі, щоб не бачити його. Іще хоч трохи не бачити його!!! Не хочу! Не хочу!..
І він зрозумів її присуд. Вкипів на місці. Та не повернув. Він і був настирливим капітаном Веселовським. Тепер бач - полковник. Добре, що виїхали з Козельська, не зіпсували йому кар'єру. Не приховувала ні своєї зневаги, ні огиди до нього.
Та раптом сонце вирвалося з громаддя хмар і сяйнуло золотом по золотих погонах, по емблемах танка на петлицях, ніби закликаючи її дивитися уважніше. Танкіст? А де ж малинові погони? Повернувся на фронт?
Знову перехрестя очей. Спокійний? Впевнений? Голубінь не скаламучена. Ну, що ж ... Хай буде й так... Вона прийме бій.
- Асю Дмитрівно, - почав спокійно, але вона пам'ятала цю хрипоту його голосу. - Я дуже радий, що доля знову звела нас на спільній дорозі і я маю можливість попросити у вас прощення за образу, нанесену мною вам дванадцять років тому.
А вони, ті слова, для неї, як з іншого виміру, як і не чує їх. Сіпнулись осудливо куточки губ. Даремні намагання. Його „культура” відома.
Потягло очі темною поволокою. От і добре. А то, бач, яку витримку демонструє!
- Іще, якщо зможете, пробачте мені за всі несправедливі слова, сказані мною на адресу Девіда Еккарта, - промовив.
Що? Що сказав?
- Опитуванням громадян Козельська я вияснив, що, як людина, він
заслуговував на велику повагу. Також вдалося дізнатися, що похований він на німецькому кладовищі у Нових Петрівцях...
* * *
В архіві Веселовських зберігається три сімейні реліквії: фотографія Девіда Еккарта біля «Чаєчки», довідка від лікаря та вірш мами Асі, написаний нею 2 жовтня 1943 року.
