Вночі вдарила гроза. Гриміло, лопотіло по вікнах, освіжало обличчя дарунком неба, освітлюючи неземним світлом раптом очужілу землю, робило і його якимось інопланетянином. Стояв біля вікна, не вдихав, а прямо їв свіже озонове повітря на повні груди, виганяючи з легень госпітальний сморід. І саме тоді і прийшла рятівна думка-куля! Оце за вікном - вічне. Природа. А людське життя не варте того, щоб його зводити на п'єдестал.
Він - нащадок німецьких переселенців часів Катерини ІІ, відірваний від батьків, які, як вороги народу, вже десять років замерзали десь у тюрмах Сибіру, і невідомо, чи були ще живі. Його здали до інтернату під зміненим іменем і прізвищем, і пам'яттю, яку не змогло вихолостити НКВС, втомився жити не в злагоді з собою, зі своїм «я». Втомився. Отупів від безвиході, втомився той вихід шукати. Сьогодення так його скрутило, що залишалось тільки пустити кулю у скроню і зупинити його біг і недоречне існування.
- Пам'ятай, синку, що ти німець. Пам'ятай! — це мамин розпачливий шепіт.
І він пам'ятає, не забуваючи ні на мить, що ніякий вік не Борсук Данило, а Девід Еккарт і що десь по інших інтернатах розкидані його браг і сестра. Але малоймовірно, щоб їх пам'ять зберегла це, бо Отто молодший за нього на п`ять років, а Ельза - на вісім. Не ніколи вже не впізнати один одного і не з'єднатися знову в одну сім'ю.
Слово «Німеччина» для нього звучить як віруючому «рай». Довгими
вечорами після відбою він мріє стати її громадянином, складає плани майбутнього - нереальні, фантастичні.
Ідуть роки. Десятилітній хлопець стає дорослим. Інтернат дав семирічну освіту і професію шофера. Та ще книжка з ним. Який великий світ!
Жив у гуртожитку. Не приймав бруду, пиятик, хамсько-цинічного побуту. Не пив, не курив. І як тільки зарплата дозволила, перейшов жити до бабусі на квартиру. Господарював їй на радість. Не обминули його руки ні городу, ні обійстя — не міг без роботи. Пішов достаток у хату.
А тут армія. Плакала баба Катя на проводах, як за рідним сином, бо свого не мала: в громадянську війну помер від обмороження її чоловік. Боялася Девіду такої долі. І як тільки вже прилаштувався у війську, надіслала посилку: байкові онучі та три пари вовняних шкарпеток, одну з яких віддав Віктору Виноградову.
Вітько...
Худий, як очеретинка, гнучкий, як вербова гілочка, він не вписувався у загальну армійську масу. Був одинокий у цьому морі примітивізму і верхоглядства. Чистий, аж прозорий, душею, єдиний син професора Ленінградського Великого театру опери і балету. Балерун, втік до армії, хоч при бажанні мав би бронь. Але бажання не було. Любив свою країну, любив комуністичну партію, молився на Сталіна. Ненавидів фашизм. А за друга саме і вибрав Девіда Еккарта - єдиного німця на весь фронт. Доля знала, що робила.
Решта армійського оточення не розуміла Віктора. До його професії придумували хамуваті рими, сміялися з її «буржуйності», незрозумілості (ото робота — дриґати ногами! Ха-ха-ха!). Вітько губився перед цим невіглаством, червонів, не міг грубістю себе захистити. Девід не витримував цього і гримав: треба було сільський гучномовець краще слухати, по якому щовечора йдуть передачі з Великого театру, а в залах того театру якраз сидять члени політбюро і уряду. Подіяло. Раз і Сталін слухає, то, звичайно...
Девід біля нього роздвоювся. Дивився на нього і бачив себе, того Девіда, який міг би бути, аби повірили його народу. Намагався зрозуміти Віктора, повірити. А сам нічим не ранив світлу душу друга. Нічого не розказував про себе. Сказав - сирота. Той округлив очі жалістю; „Як? Не знати батьківської любові, маминої ніжності, сімейної підтримки?” І прикипів до нього співчуттям. За знання німецької мови дуже поважав.
Днями - армія зі своїми статутами, маршами, муштрою (добре, що водіям нема коли під муштрою ходити), а у вільний час - невідомий світ культури: балет, опера, видатні письменники, поети, композитори, художники, артисти, режисери. І всі вони, як живі. Віктор скопіює і голос, і людину. Новий Девід - ерудит, як губка, все вбирає. Бібліотеку у Чернівцях прочитав би всю. На будь-яку тему може розмову підтримати. Але багатовікова культура, якою так пишається Віктор, не викликає у нього позитивних зрушень - тільки нагромадження знань.
Почалася війна з фашизмом: його «рай» хоче створити пекло в країні, яка стала йому не матір'ю, а кровожерливою мачухою, цілеспрямовано знищуючи все святе в його душі, що могло б стати почуттям до нової батьківщини.
На фронті він водій колісних машин, так написано у його військовому квиткові із гербом країни, яку він ненавидить. Він її громадянин і присягається на вірність.
НКВС помилилося. Десять років інтернатного режиму не знищили Девіда Еккарта. Все залишилося при ньому. Все збурилося, вимагало дії.
Його мрії з міражного стану нарешті окреслюються в реальність: він дезертирує, перейде до німців, до своєї нації і відімстить СРСР за знищену сім'ю, за розтоптане дитинство, за мамині сльози, за розграбоване господарство. Він нічого не забув.
Але... був Віктор! І його зраджувати Девід не збирався.
Німці оточили їх під Липовцями на Житомирщині. Виходили з оточення. На піхоту страшно глянути. Зброї катма - забрали гвинтівки старого зразка, новими ще не забезпечили. Замість обіцяних чобіт – обмотки зі шмаття. Добре, що водії – еліта, тому у чоботях. Спека. Пилюка. Гарний орієнтир німецьким льотчикам. Задній борт передньої машини майже не видно. Дверці всіх кабін відчинені. Ліва нога на підніжці, правою газ
тримаєш. Віктор від нього за чотири машини.
А тут німці в піке. Всяке бачили, але такого не доводилося. Їх не допускали до Києва. Рвонув у степ. У колоні, як у тому Бородіно, змішались коні і люди! Все всипано снарядами. Рве землею осколками, шматками тіла, машин, дерев. Машини - факели! Вогонь! Дим! Крик болю серед ревища моторів! Бабахнуло і його масою землі, вдавило у землю, засипало. Але, слава Богу, не контузило і не поранило.
Відбомбили. Вікторе! Вікторе! Стоїть полуторка в степу, далеченько від дороги! Вижила у цьому пеклі! Устиг вирватися! Як на крилах, до машини. Чому не поспішає виходити?! Мало не наступив. Нога... Хотів перестрибнути - і загальмував: латка... велика латка... Впізнав. Пришита ним власноруч на ліве коліно Вікторового галіфе. Ліва нога Віктора Виноградова – потенційної зірки балету - відтята війною подалі нікуди і відкинута нею, як непотріб. Море крові... Ноги далі не несли... Нарешті кабіна... Розкурочена осколком... Кров! Все злите кров'ю. І з кабіни струмок вже до землі присмоктався. Мертвіючи душею, заглянув. Сидів Віктор вчепившись за кермо і поклавши на нього голову, та струмочок тихо жебонів з-під ніг на дно кабіни: це віддавало останні краплі крові молоде дуже тіло. Права нога, відтята певно іншим осколком від сідниці, виверталася під немислимим кутом. Нікуди і жгут накласти! Вкляк біля цього жаху.
- Адреса... - прохрипів Віктор і затих.
Потягнув його попід руки з кабіни. Не міг дивитися на той обрубок, що бив двома фонтанчиками крові, на ті балеруна - у страшному відділенні від тіла - стрункі ноги, які моторошними гілками тягнулися на залишках галіфе за вмираючим тілом, ніби прохаючи не залишати їх.
А-а-а!!! А-а-а!!! - вив, як вовк на місяць. Шматував той крик груди, котився під горло і рвався назовні. - Будьте ви всі прокляті - і Сталіни, і Гітлери! - кричав, вмиваючись слізьми, забувши, що органи мають вуха навіть у такій ситуації.
Встиг поховати Віктора під березою. Вирізав на стовбурі хрест.
І знову сам...
Тоді ж, ще у стані шоку, за інерцією мислення, він вийшов з колони, перейшов до німців, до вбивць друга і спокійно, на очах у своїх колишніх товаришів, відрапортував по-німецьки і став солдатом рейху. Зраджував всьому тому, що вже стало йому дороге, і чекав пострілу в спину. Зроби це, Вікторе! Сказав би йому „спасибі”. Тоді ж зненавидів себе. Ненавидить і зараз.
Здавалося, що із самотністю покінчено, здалося, що він міцно пристав до рідного берега, покинувши чужину...
І знову помилився. Рідний берег зустрів його таким же підозрілим поглядом, який намертво засів у його спогадах. Брати по крові заходилися сміхом, чуючи його, виявляється, архаїчну мову, яку так свято берегли його батьки. Дивувалися зі «старорежимних» звичок, дехто навіть зловтішався з його горя: треба було, натякали, сидіти його предкам вдома, як їхні батьки, а не шукати по світах легкого хліба. А він між ними шукав кого-небудь схожого духом на Вітька Виноградова і не знаходив.
- Пам'ятай, синочку, ти - німець!
Навіщо? Він і тут чужак, він і тут „біла ворон”. На ньому відточують жарти, насміхаються. Він ніколи в кишеню за словом не лізе, відповідь завжди напоготові, кулаки, за словами інтернатівського фізрука, на заздрість Піддубному. Та якось збайдужів, ніби те, що відбувалося з ним, зараз не стосувалося ні Данила Борсука Данила, ні Девіда Еккарта.
Він утік до німців зі своєю полуторкою, яку лагідно називав «чаєчкою». У першу ж ніч намалював на її бортах німецьку свастику, замінив номери і так ішов від бою до бою з нею дорогами війни, доки не дійшов до Сталінграда. За цей час ні разу не схопився за зброю, автомат лежав за ним на сидінні, здавалося, зайвим вантажем, лише возив і возив продукти і боєприпаси з тилу до лінії фронту.
Війна його милувала. На «чаєчці» прорвався з оточення, рятуючи майже роту піхоти. По них довго не стріляли, приймали, напевно, за своїх, доки хтось окатий не добачив ту свастику і гахнули тоді скоромовкою гармати, але він, дитя цієї країни, дитя її доріг, дитя заносів і бездоріжжя, таки прорвався. «Чаєчка» теж не підвела.
А в німецькому тилу поночі його «живопис» не добачили і „врізали” по них прямою наводкою. Роздивилися лише вранці, коли більшість поранених бійців, як не зійшли кров'ю, то пообморожувалися. Його викинуло з кабіни, гахнуло головою об мерзлу землю і вибило свідомість. Але загалом відбувся, як то кажуть, малою кров'ю - мав найменшу площу обмороження: безім'яний палець і мізинець лівої руки. Загубив баби Каті рукавичку. А ноги, обласкані її руками, лише ледве приморозились, тоді як іншим загрожувала ампутація.
Відправили їх у глибокий тил. У Козельськ, у госпіталь.
До всіх бід прибавилася ще одна, для солдата на війні страшна: він не переносить запаху госпіталю, особливо ефіру. Терпнуть у нього губи, десь летить у бездну серце і хочеться кричати тваринним риком. Діставав однопалатників відкритим взимку вікном, але терпіли - герой Сталінграда, врятував 37 солдат (це ті, що мороз не відправив на той світ).
Його представили до нагороди. Залізний хрест, не Срібний – згідно з правилами. Намагався зрозуміти командування і не ображатись – як-не-як додаткова нагорода: їде у землю обітовану - Берлін, мрію його батьків, фата моргана його інтернатівських надій.
Але і тут він не свій. Він суттєво збільшив за цей час свій словниковий запас, ніби і акцент відшліфував, але в Берліні його відразу ж відчули. Пояснення сприймалося з легкою зневагою, як до істоти другого ґатунку, яку треба терпіти за необхідністю. Зрадників не люблять. А його рід зрадив двічі.
- Пам'ятай, синку, ти - німець.
Він пам'ятає, та Німеччина про це забула...
Як тільки потепліло, звернуло на весну, втікав від госпітального смороду, блукав містом. Але думки тінню бігли за ним слідом.
Весна відходила, відроджувала душі поранених, притягувала їх до жіночої статі. Молоденькі санітарочки блискали і на нього, та ні одна не змогла пробитися через заслін його болю ні поглядом, ні усмішкою. І слава Богу.
А воно таки знайшло його те кохання, коли він зовсім про нього не думав, і зашморгнуло його ще однією петлею болю і розпачу, загнало в новий тупик безнадії. Тільки він тоді того ще не знав.
А вона не знала, що він ходить за нею уже котру годину, не знала, що її маскування уже викрито. І тепер вона могла безпечно ходити по місту, бо більш надійної охорони, як він, не могло бути. І не знала вона про головне, що відвела від нього руку з посланцем смерті, геть змела думки про необхідність тієї смерті, повернула його до життя, даруючи йому невідомі почуття невідомі, болюче радісні. Вона повернула усмішку на його обличчя і поселила в серці радість завтрашнього побачення.
Вона так собою заповнила його життя, що для всього іншого у ньому не залишилося місця. Вдень стеріг її, а ночами кадрами кінохроніки багаторазово проганяв нове сьогодення, складаючи в архів пам'яті кожен її рух, кожне слово.
Він відчуває, що знову посміхається. За день зрозумів: марно з цим боротися. Тільки подумати: його підкорила п'яточка старої бабусі. Сказати кому - умерли б зі сміху. Він із задоволенням вмикає кіноапарат пам'яті.
Перша серія: «День перший» - доленосний, день першої зустрічі. Тільки розвиднілося, втік з госпіталю. Ішов площею за якоюсь бабусею. Йому залишилося спланувати де, як і коли... та й поставити крапку на його недолугому існуванні.
Згорблена бабська фігура помаленьку човпла перед ним босими ногами, важко опираючись на патерицю в правій руці, допомагаючи інколи сапою в лівій.
Щось прикувало його погляд до баби, але не міг ще зосередитися, вийти із стопору отупіння. Та раптом весняний вітер забіякувато підхопив нижній край бабиної спідниці, на долю секунди продемонструвавши бабині ноги у всій їх молодій красі, але не подужав підняти того краю високо і бухнув його знову донизу, прямо у маленьку калюжку, оббризкавши ноги дощовими крапельками. П'яточки потерлися одна об одну і знову... І тут він зрозумів, що вело його за цією бабою вже стільки часу - саме рожеві плямки п'яточок, які пустотливо раз по раз з`являлися між фалдами широкої і довгої спідниці, ніби підморгуючи йому: „я тут! я тут!”. Вони приковували незвичним поєднанням із згорбленою старечою поставою, трясучими руками. Він не встиг зробити висновки, як:
- Аська! Що за новорічний маскарад? - раптом зайшлася сміхом молода дівчина біля бабуся, ігноруючи її солідний вік.
Він поспішив їх обминути, ніби байдуже, як перешкоду на шляху, але відмінним бічним зором водія встиг упіймати бабусині метаморфози: згорблена спина раптом набула шляхетної постави, приклеєна до грудей голова гордо піднялася. Від цього раптового поруху стара запиначка сповзла з голови на плечі - і молоде дівоче обличчя, увінчане подвійною короною попелястих кіс, незадоволено блискаючи великими сірими очима, відкрилося Девіду.
Серце затріпотіло в його грудях, йому забило подих... Але він нічим не видав, що був свідком того дива. Зупинився кроків за десять від дівчат, ніби роздумуючи: йти чи не йти до пивної діжки, а сам намагався не загубити дівочі фігурки.
На його здивування, за такий малий відрізок часу він випустив їх із поля зору - вродливиця-зваба пропала, а на її місці знову стояла старенька бабуся, важко переносячи вагу тіла з однієї ноги на іншу.
Другу дівчину також не минули маскарадні клопоти - вся практика проживання у цій країні кричала йому, що у мирний час жодна з дівчат не дозволила б собі натягнути таке ношене-переношене шмаття, певно, ще їх бабусь.
Дівчата, сподіваючись, що німці не розуміють їх мови, досить голосно обговорювали способи маскування своєї молодості, щоб не привертати уваги фашистів.
Ой недаремне те маскування! Йому вистачило лише п'яточки. І тепер він від тієї згорбленої фігурки, що направляється в його бік, ні на крок, як хвостик, як тінь. Дочекався, доки минула його, і пішов паралельно протилежним боком майдану за нею, підслухавши, куди вона йде - на город!, який аж у протилежному кінці міста.
Майдан, поступово звужуючись, перетворювався на дороги, стежки. І чим далі від німецьких очей (вони не любили окраїни), тим реальніше на його очах поступово старенька бабця знову перетворювалася у молоденьке дівча Асю. Яке гарне ім'я - Ася, Ася, Асенька! З лебединою шиєю, гордо поставленою голівкою, з подвійною короною кіс, зі шляхетною поставою і ланцюжком маленьких слідів елегантної ніжки, які нагадували йому напівзабуті пушкінські рядки саме про такі ніжки. Та рядки ті, як не намагався, не міг згадати. Ланцюжок той, чітко вимальовуючись на напоєній вологою землі, з віддаленістю від центру, розривався уже на окремі острівці. А він оберігав ту вервечку слідочків, намагаючись не наступати, не затоптати.
Раптом, вигнувшись молодою пантерою, шмигнула попід колючою проволокою чийогось городу. По ходу знімаючи маскувальне ганчір'я, опинилася лише у благенькому платтячку, змінила запиначку на біленьку косиночку, присіла і відразу ж уклякла біля якоїсь грядки.
Вроджена грація панянки вісімнадцятого століття призабутими кадрами кінофільмів і книжок вперше послала йому шпичку попередження, вперше кольнула в серце – не про тебе вона - і вперше в далині зачорніла стіна чергового тупика: що може бути спільного між ним, відщепенцем, зрадником, фашистом („фффа-шшшиссс-том”, повторив, чомусь тільки зараз відчувши всю гидоту цього слова, якусь його гадючість) і цим ефірним створінням?
Певно, відчувала його погляд, бо кілька разів різко розгиналася і шукала джерело тривоги, але він встигав притиснутися до старої берези на краю шляху. А потім, взагалі, заховався за нею, заплющив очі, відгородившись повіками від всього світу і навіть від Асі.
Не хотів відривати погляду, але думки круговертю бились, шукаючи вихід, вірніше, підхід до цього нового, справжнього (це відчув серцем) можливого щастя в його сплюндрованому житті. „На багато, таки, на багато ти, Девіде, замахуєшся! Щастя? А що воно таке і, цікаво, яке на смак?” – допитувався сам у себе.
І прийшло розуміння: відтепер ніякого театру, ніякої гри, дуже вже багато ролей він зіграв протягом життя. Щирість і правда - ось його ведучі!
Визирнув з-за дерева. Здавалося, за цей час і не зрушила з місця. Пам'ятав з дитячих літ, з інтернатівського животіння, що найбільш марудна в справі полоття морква. Обійшов город, ховаючись, з протилежного боку і зайняв три рядки їй назустріч. Дійсно, морква.
Біль у спині розігнув їх одночасно. Сірі очі округлилися не то переляком, не то застереженням, але доки мозок перекладав чужою мовою обурливу тираду, він буденно кинув українською:
- Пройдеш сапою, я втоптав міжряддя. - І спокійно минувши убиту паралічем здивування Асю, зайняв нові три рядочки з її боку, присів над ними і підняв сапу, що лежала на початку грядки. Підняв її і, не розгинаючись, подав дівчині. Не відводячи погляду від його очей, щось шукаючи в них і не знаходячи, взяла мовчки сапу і пішла по міжряддю. Мовчки. Ігнорувала, ніби його і не існувало. А він був їй вдячний. Не ставила істеричних сцен. Певно, аналізувала ситуацію. Добре, що залишила можливість їй допомогти: не зміг би піти від неї зараз ні на крок. Не зміг. Навіть можливість такого перебігу подій здавлювала серце невідомим болем, народжуючи в душі отой дитячий відчай, який змушував ховатися під ковдру і плакати ночами в самотності. Ні, він нової самотності не витримає. А доки є вона, ЙОГО Ася, доти і він їй буде потрібний. Хай думає. А він внесе корективи. Він буде боротися за право бути біля неї.
„Моя розумнице”- ніжно подумки пригорнув її. Висновки ти зробила правильні, бо коли довів до двору (без ганчір'я), відкрила хвіртку і глянула, побачив усе, що чекав: зневажлива гримаса скривила досить тверду лінію її губ, а очі... очі сказали тобі все, Девіде. Словесного доповнення не потребував. Він, як і вперше, спокійно зустрів той погляд. Закрила хвіртку і пішла в хату. Вулиця Садова, 36. Це ніби паспортні дані.
День другий, мабуть, треба назвати днем випробовування або Божим провидінням. Починався він особливо невдало: затримався лікар, пізно робилася перев'язка. А його серце шматочками вже лежало біля тієї хвірточки з номером 36.
Біг, не сподіваючись на удачу. Дівчини вдома не було. А здавалося, що з двору не виходила. Узнав, що місцеву молодь, яку не забрали до Німеччини, німці зобов'язали працювати на овочевій базі, а зараз саме почався сезон полуниці. Де ж шукати дівчину Асю з вулиці Садової, будинок 36?
Протовкся на розі вулиці з годину. Не стоялося. Щось змушувало думати, шукати вихід вже з цієї ситуації. «І пошвидше!» - вимагала, кричала душа.
Поліцаї! Ось довідкове бюро! Місцеві. Знали всіх і вся. Він з ними на короткій нозі. Як не дивно, тягнувся до них: міг говорити з ними на рідній (отак-то, Девіде!) українській мові. Слухали його без ніякої двозначної міміки і пересмикування обличчя. Дивилися на нього знизу вгору - як-не-як - німець. І хоча зневажав їх за відступництво, за зраду, але, що гріха таїти, відчував себе з ними набагато вільніше, звичніше, ніж з німцями.
- Садова 36? А чого ж не знати? Та запитай ти будь-кого, аби місцевий був, кожен тобі розкаже про Серафиму Львівну. Це у нас місцева знаменитість. Таких людей, як вона та її покійний чоловік, рідко родить земля. Добре, це все добре, але Ася?
- Ася?
Морда у Кольки-поліцая, як у кота перед макітрою сметани.
- Ти б зразу запитав.
Та раптом супиться.
- Тільки тут така справа, пояснює він. - Аська у нас перед війною з'явилася. Серафима Львівна упала на ноги, а тут ще й чоловік її помер. Ася покинула перший курс Харківського військового льотного інституту (там її батьки працюють) і приїхала рятувати бабцю. Вона ніби в її тіні - хлопці не ображають, не чіпляються. Кого вибере, той і буде, без образи. Стій! - раптом скидається він. - Аськи сьогодні на роботі не було!
І висвітлила пам'ять: очі! Очі блискучі від гарячки, а він, телепень, зайнятий собою, не взяв той хворий блиск до уваги! Думав - зневага іскрить в них.
Він не дослуховувався до скоромовки поліцая, що ледве встигав за ним. Ноги несли його, а йому здавалося - зчужіли. Вилетів по сходах. Двері замкнуті. Микола поруч. Гахнули в одне плече. Двері відлетіли. Перелякана старенька пані на ліжку. Впізнала поліцая.
- Колю, врятуй Асю, - показала на двері у другу кімнату та й заплакала.
А він уже біля неї. Жахнувся. Вогонь. Палахкотіла в гарячці і, напевне, ще з ночі. Мамо, мамочко! Спасибі, що... Не думав далі. Механічно, як гарно вивчений урок:
- Миколо, негайно затопи піч! Постав два чавуна води! Швидше кажу! - гаркнув услід.
- Є у кого взяти глечиків з п'ять кисляку? - до Серафіми Львівни.
Та, молодець, відразу ж повірила, про лікарів не згадувала:
- Сусідка через три хати ліворуч має корову.
Влетів у хату, ігноруючи всіх мешканців, крім тієї сусідки. Як же звати ж її?!
- Матінко, це для Асі Серафими Львівни, - викинув з кишень щось з великих асигнацій. - Шість глечиків кисляку. Пошвидше! - зірвався на крик, бо отетеріла і від його форми і від української мови.
- Палажко! - це вже чоловік. Кивнув йому з вдячністю. - Шукай кошолки, бо бачиш солдат з однією рукою.
Але біг вже Микола. Ухопив два глечики, а він - кошолку.
Ася! Асенька! Горіла вогнем, дихала важко. Щось гаркотіло в її грудях, сичало на різні голоси.
- Сіна побільше! - наказав, а сам готував піл для того сіна. Згріб усе зі столу, зняв клейонку. Сіно на піл, ямку для тіла. Накрив клейонкою. Простирадло. Два глечики у ямку.
- Козиний лій є? Слава Богу!
- Марш з хати! – Миколі. - Чекай команди в сінях!
Не бачив краси її тіла. Щити на очі поставив. Навіть під розстрілом, не зміг би розповісти про форму її грудей. Єдине пам'ятав - жар того тіла, який не хотів спадати, женучи у минуле спогадом про маленьку Оленку, яку не змогли з мамою врятувати - пізно кинулися це робити.
- Отче наш! Іже єси на небесах...
Намагався втримати темп читання. Закінчив. РїЗасунув руки під Асині плечі, а там замість кисляку - суха потерть. Бігом! Бігом! Переклав на кожух. Прикрив. Витрусив сухий, як попіл, кисляк. Погнав...
- Отче наш! Іже єси на небесах...
Дай, Боже, витримки! Руки під плечі. Мокро трішки. Аби витримало дві молитви! Боже! Молю тебе, прошу тебе!
Поклав утретє. Тричі прочитав молитву, доки кисляк затужавів. Гаркнув на Миколу. Швидко приготували води з оцтом. Вигнав його ще й по березові гілочки - якраз листки клейкі, дихати легше буде - та однорічні пагони малини на чай. Ягоди сушені є? От і добре. Купав, полоскав. А руки кричали:
- Мало збив темературу! Мало!
Натирав козячим лоєм: бігом! бігом! пошвидше! Спершу лімфовузли за вушками, під пахвами, потім груди, спину, пахові лімфовузли, п'яточки. Панчішки на них.
І тільки тепер... спав щит. До болю захотілося поцілувати цю частинку її тіла, яка саме і познайомила їх. Але закрив очі і мало не навпомацки запеленав її, як малу дитину. Переніс у ліжко. Укрив, аби ніде не протягло свіжістю. ^
Все. Решта залежить від неї. Молодість повинна перемогти.
Упав на стілець. Вижатий. Безсилий. Крутнув лівою рукою. Болю майже не відчув. Бинт мокрий, кишками теліпається.
- Спасибі тобі, дитя моє! - пані (не міг навіть подумки назвати її бабусею:
шляхетність, благородство, гідність - ніби невидимим, але відчутним німбом
оточувало її, змушувало схилитися перед тією силою) до нього руки простягає, сміється крізь сльози. Обхопила руки його, цілує, плаче, очі діамантами на нього сяють.
А він слова розгубив, онімів перед тією вдячністю, щось про маму, Сибір та й:
- Люблю Асю.
Чекав крику, обурення, а вона глянула на нього всерозуміючим поглядом:
- Це в тебе на лобі великими літерами написано, а я їх ще без окулярів бачу! Тільки увійшов - відразу ж і прочитала, - намагалася заспокоїти його жартом. І ніякого осудження, ніякого обурення! Співчуття і розуміння.
- Хто ти? -спитала, а очі, здавалося, в саму душу дивилися.
- Девід Еккарт.
- Хто? - не чекала такого поєднання з його українською мовою.
А він купився на той погляд душевний, і... прорвало в ньому греблю багаторічної витримки: зі сльозами впереміжку, спотикаючись, перескакуючи з одного на інше, погнав монолог свого горя, своєї біди, своєї образи, доки не дійшов до Асі, до сьогоднішнього дня.
- Бідний ти мій! – жінка гладила його колючий йоржик з такою ніжністю і співчуттям, що зрозумів: має подвійний дарунок долі: він зустрів у цій хаті не тільки кохання, а й материнське серце. То він біля неї, як і заслуговувала - по-синівському.
- Кислота, напевно, і у твоїй руці жар температури зняла. Давай я гляну, - сказала це так упевнено, ніби була лікарем все життя. А Колька-поліцай казав, що вчителька. Але і мама його також лікарем не була, а скількох людей у селищі врятувала. Чомусь тільки тут у чужій хаті вперше зрозумів, якою трагедією для людей, що залишилися в селищі, став арешт його сім'ї. До батька, було, по „залізу” чоловіча частина населення мотається, а до мами - жінки з усіма своїми бідами.
От тоді-то він і почув уперше від Серафими Львівни про траву парило, про його все дійну силу.
Та не дали договорити. Прибіг Микола-поліцай: ще дві дівчини захворіли. Нічна гроза ще вісьмох уклала на межу між життям і смертю: всю горобину ніч під потоками холодної зливи вантажили ящики з овочами: водії
сподівалися під покровом стихії прорватися до лінії фронту.
І пішло, і поїхало. Мотався між ними, та не мав такого клопоту, як з Асею: там майже повні сім'ї, всі на ногах, є кому доглядати хворих. А у Асі Серафима Львівна безпорадна, як мале дитя, сама догляду потребує. Бувало, і ночував у них.
Два хлопці-допризивники (хоч один давно з того віку вийшов) два дні вже його пасуть. Певно, ще не чули про його «лікувальну практику». Старший – громило! Та сила його дурна – тільки для вуличних бійок і годиться. Сьогодні вже йшли відкрито. Вирішили таки «завдати воєнного удару”. Хай буде так... Поборемося...
- Ей, ти! Як там тебе? - пробасив громило.
Голос - під статуру. Мабуть, місцеве лякало. Стали напівколом. От і добре. Аби тільки позаду чимось не врізали. Ростом він вищий за громилу, значить, руки довші, а боксерських навичок у нього достатньо, щоб нокаутувати з першого удару.
- Я слухаю. Про що мова буде йти?
- Про Асю! – проричав здоровило.
Цього і чекав.
- Асю? - Здивувався так, що і великий Станіславський захоплено сказав би „Вірю!” А про Вітька і казати нічого. - А що про Асю?
- Ти, фашистська мордо! Що тобі треба від Асі?
- Нічого. Абсолютно нічого, - здивовано-спокійно, як не бачив, що стягується коло. Давайте, хлопчики! - В Асі двостороннє запалення легень. Я допомагаю Серафимі Львівні її лікувати.
Шкода, що не зрозуміли. Нокаут! Лежати громилі спокійнесенько гарну годиночку. Хук! Зігнуло другого.
- Стояти! - Клацнув запобіжником. - Стріляти буду! - Вкляк третій. - Скажи усім бажаючим слухати, що хто тільки скаже на Асю погане слово, висітиме на площі - ти знаєш, де і на чому. Ася хвора і дійсно дуже хвора. І не скоро видужає. І я допомагаю Серафимі Львівні її
