Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

ЖАХ ЛЮБОВІ або ЩЕМЕЛИНА

© Юрій Кирик, 11-12-2009
Юрій Кирик

ЖАХ ЛЮБОВІ або ЩЕМЕЛИНА

„Написав досить довгого листа, бо не мав часу написати короткого”, - писав Блез Паскаль.  Цей парадокс стосується мови літератури. Не берусь навіть визначити цей жанр. Думаю, гріх невеликий - у літературі немає аж надто чіткої градації. Навіть важко розрізнити поезію з прозою. Справедливо Пушкін назвав свою поему Євгеній Онєгін романом, а Гоголь свій роман „Мертві душі” - поемою. У літературі все умовне. Що до змісту?.. „Кожна людина тільки й береться за перо, бо намагається віднайти в житті бодай якийсь зміст”, - писав Бєлінський. Літературні твори почав писати, коли свідомо повірив у Бога, відтак, маю надію, що мій скромний доробок не видасться  читачеві, позбавленим змісту.

ВІЧНА ТЕМА

Чому любов називають вічною темою? Переважна більшість книг, що ви їх на дозвіллі прочитали – про любов. Кіно й теле фільми теж у переважній своїй більшості про те саме. Та коли поставити запитання прямо, - що таке любов? Відповісти не можна. Можна спробувати виразити любов. Та й то не повністю. Дозволяючи пережити людині любов, Бог якби показує їй стан душі в раю. Відкриває двері у иншу, незнану їй Сферу.

ПОЧАЙНА

У Києві я мешкав на березі Почайни…

Моя Любове, ти скоро станеш спогадом любові, як ріка, на котрій я колись жив стала спогадом ріки …
Люди дозволили замулити її, забувши, що вони в ній хрестились. Затратити пам'ять може цілий великий народ…
То хіба ми маємо хоч найменший шанс не забути, що колись любились?
Затерлись береги, (аж ще двадцять тому років обриси виразно проступали…) Так забудуться, зітруться у пам'яті моїй   твої прекрасні риси…
Міліють ріки і міліє любов, аж врешті її голос умовкає зовсім.
“Та річка була неперспективна” – каже нині увесь люд. Воно ж будь, де охреститись можна…
Скільки разів ми й любов відміряли “перспективністю”. Цікавий вимір для Божого дару.

МАЙБУТНЄ

Логічно мислячі добрі психологи казали, що немає у нас майбутнього…

Треба шанувати й логіків і психологів, але чи не краще тут прислухатись до лінгвістів, ті знають, що М А Й Б У Т Н Є – це є те, що М А Є  Б У Т И…
Що ці два слова  немає майбутнього разом ужити не можна. Вони мовний ляпсус.

ДИВНІ  ДВОЄ

Вам  по дорозі?..

Уже два місяці ходять по дорозі двоє. Вулицями глухими, відлюдними, тупиковими, аби їх ніхто не побачив і вони не дай Боже не зачепились о гострий край людського осуду. Брестимуть вони й нині – не знаючи куди, бо сніг засліплює їм очі. Прокляті вони чи причинні? Та видати їм усе ж по дорозі, бо йдуть, і нікуди не приходять.
ФАТАЛЬНІ  КРАПКИ

Треба ставити крапки над  « І »?

Не вміє поставити крапку над «І»! - Звинувачення в нерішучості, чи незрілості… Не вміє покласти край… Осудити. Розірвати стосунки. Відрізати. Сказати: - «усе»! Розлюбити. Зганьбити. Словом, поставити крапку над «І» і довести свою дорослу рішучість, мудрість, здоровий глузд.
А я так боюся тих фатальних крапок над «І», бо це ще й засвідчити свою непомильність… Це як засвітити по комусь свічку. А коли той хтось ще живий? А якщо ця свічка у руках живої істини? Лишу Тобі Боже, довірю ставити крапки на «І».

СТИГМАТИКИ

Щасливі каштани. Їм травень запалює свічі.
А нам хто освітить зневіри глухий лабіринт?
С. Антонишин.

Коли двоє ступають у свою незашлюблену весну, може охрипнути голос любові, як і зів’яти нерозпущений квіт. Ми пасуємо до себе - як  квіти кульбаби: ти з жовтогарячою голівкою, а я її посивілим пухом. Забутий годинник узявся за свою катівську працю – відраховує час розлуки, (хоча ми ще разом), чи може, то він відраховує час нелюбові… Торкаю устами знайомі риси – таки уже не цілую, шукаю того, що мало б там залишитись. Бо любов, що принесла стільки болю, мала б залишати по собі бодай якийсь слід. Бодай  якусь стигму…
Так  безглуздо виглядаємо у цій незашлюбленій весні, як безлистяний сад. Але у його чорних стовбурах нуртують соки й він лада-хвиля зацвіте. А наші почуття зав’яли, як нерозпущені пуп’янки пролісків у твоїй руці…  Вірю, що навіть безкрилі птахи годні долетіти у вирій. Але не можна у  вирій тікати… від від того, що тобі зябко, як  узагалі не можна втекти від погоні, яку влаштовуєш собі сам.

НЕ  ДОРУЧЕНИЙ  ДАРУНОК

В нас так багато не було, що не було нічого…

Ти кохаєшся у квітах. Шаленієш від троянд, зводять із розуму вишукані кольори тюльпанів. Та й ще, якісь екзотичні, яких я й не повторю, чудернацькі назви. Чекав весни. Мріяв тебе подивувати – повести у ранній ранок, прекрасний, як пташина пісня, у малу дерев'яну хату на околиці, де доживає віку пані Зваричева і щороку обсаджує свою хатинку квасолею. На весні вона втопає у квасолевому квіті. Що там мальви, що там рута! Я так хотів показати тобі той пречудовий цвіт квасолі. І запах. Що ми тямимо в запахах? Квасоля втопає у золоті бджіл, звідки вони сюди й прилітають! Таким манливим є для них отой запах. А у запахах вони тямлять краще за нас… Чи тобі дарував хто суцвіття квасолі? Чи така думка може зродитись лише у шизі поетів?
Нам не судилось дочекатись весни. Розійшлись дороги (якась дуже гидотна банальність!). Нехай уже й так. Ми справді, розбіглись та й іще по різних материках. І коли на твоїх життєвих дорогах (буде це Нью Йорк, чи Бразевіль) твій чоловік, чи коханець, гоноровий пан у кадилаку (не погоджуйся на менше, бо ти того варта!), запитає, яку піднести тобі квітку, скажи: «Найбажанішим був би квасолин цвіт, а ще б із бджілками й осами… І засвіти до нього очима… Маєш же ти право за його (чи уже, дай Боже, ваші) великі гроші побачите те, чого показати тобі я так і не встиг…

P.S. Значно згодом переконався, що мій пієтет стосовно квіток квасолі має своє виправдання, прочитав у книжці Чеслава Мілоша Придорожний песик: "Дороті Ретеллейд кілька років проводила експеримент – у неї різні рослини слухали музику. Результати тих досліджень, здається, було опубліковано у книжці "The Sound of Music on Plants". Вона пускала з магнітофона кілька годин на день важку рок-музику кімнатним рослинам, і ці рослини за деякий час, вже за два-три тижні, помирали. Листя жовкло й опадало. стебла відверталися, тікали від джерела звуку, набуваючи аномальних, гротескних форм. Натомість, рослини, яким пані Ретеллейд ставила Баха, джаз, або релігійну індійську музику "сітар", прекрасно розвивалися, були сильні, а стебла, наприклад, квасолі, мандрували до джерела звуку, обвивалися довкола динаміків і навіть пробували через якісь шпарки втискуватися досередини". Як мало знаємо ми про квасолю!

КУЛІЗМ

Кубізмом ми вже перехворіли. Захворіймо колом,
наскільки воно досконаліше…
«Кулізм» цілком може жити як новий мистецький напрямок»

Сутінки прокрадаються в кімнату нечутно, як кіт, що ступає по долівці своїми мікропористими лапками. Залазять нишком по кутках. Ще живу ілюзією дня, ще звично сягаю за яблуком, що у полумиску на столі і… промахуюсь. Я таки зіштовхнув яблуко, воно скотилось на підлогу і покотилось… А воно вже сутінки, й не догледиш куди покотилось…
- «Ти ще докотишся!..» – голос із вічності батька. Любив невизначено широкі і врівночас погрозливі пророцтва. Яблуко, напевне, закотилось під тапчан і має шанс там зогнити або муміфікуватись, бо мені  ліньки за ним нишпорити… Татові теж було ліньки доглянути за мною і я таки докотився… До нужденного життя, до безпробудного пияцтва.


Я вже скочував хлібні кульки і кидав їх на корм рибам у потік, де риби не водилося… А тепер запускаю камінці на озерному плесі по гунцвотськи, порушуючи спокійну задуму води, і від тих миттєвих торкань іде коло за колом… Слідкую, аби хто не доглянув мене за тим заняттям, аби не почав підраховувати, скільки, то разів камінець відскочив від плеса. Не люблю рахунків. Жодних! Ця дитяча забавка так нагадує моє життя. Не відгаданий кінець у хвилястій отій траєкторії… І я щоразу сам лечу отим камінчиком і називаю це своїм життям. І немає нічого дорожчого, за ту мить, коли черкнувши спокійного плеса, знову ширяєш у тихо прозоре небо.

Що приніс мені мій вік? Або, що я втратив? Це вже як хочете? Коли згадую про любов – поринаю у акварель дитинства. Акварель надто розмиту, аби бути реальністю. Акварельний сад, тремтливий і солодкий спогад, що зцілює зеленим спокоєм. Ніколи не писав зеленим, підсвідомо уникав того кольору, ще й інших, (своїх учнів), переконував, що він узагалі не існує, що не можна зеленим писати зелене… Певне той зелений спокій, я залишив тільки для себе, у своєму спогаді. Тут уже не болить кохання і не всихає грушка мого дитинства – сторожа моєї любові, яка укривала нас старими і добрими,  як мамині руки вітами. Ніхто не може увійти у акварель моєї пам'яті…
Пам'ятаю, ти любила рахувати роки. Мої роки. Свої роки. А вони минуть, як і все минає. Коли мине двісті двадцять і один рік ми зустрінемось з тобою знову. Думаю, на Новий рік, який я за той час полюблю (а, може, принаймні, визбудусь щодо нього алергії…) і ми зустрінемось у хаті Луки (вона збудована «на совість» і, напевне, єдина до того часу витриває). Ми не можемо не зустрітись… (задля того, я готовий сповідувати вайшнавізм й вірити в реінкарнацію). Ти будеш  зеленою ялинкою, (справді, чим же й бути тобі, як не зеленим деревом), і пахнутимеш морозом і лісом. Я ж буду скляною ялинковою кулькою, бо чим ще може бути творець «кулізму»?)  Ми візьмемось за руки і розповімо один одному, що відбулось за 200 років, (бо 21 уже був!) 200 років розлуки. 200 років самотності. А коли нас знову розлучатимуть… і скажи, чому  нас знову розлучатимуть? (Хоча чому, я здається, вже знаю, й тепер…) Аби тебе викинути на дровітню, а мене укласти у пуделко з ватою, я бризну з рук на підлогу…

НА  ПОГРАНИЧЧІ

Хлющить вода. Так час біжить захланний,
наближує мене до реченця.
Василь Стус

У ранок іду відважною ходою, зовсім не так, як удень чи у вечір, то пора суєти, коли Час квапить - тікає, чи наздоганяє, коли ходиш по світу, як по незнаному мінному полю – квапливо й сторожко. Лише ранніми ранками (хоча ні, іще раніше, це пора ніяк не визначена, бо про неї ніхто не знає), власне у ту пору я довільно маніпулюю стрілками часу мого життя, наперекір захланному часу, який нас пожирає, (й узагалі, таке враження, що у того дракона додалась іще одна голова)… То єдине чудовисько, перед яким насправді маю страх – бо беззбройний а, відтак, - безпорадний. Але є години, ні, напевне таки хвилини, але для мене нескінченно довгі, коли його присутності не відчувається, можливо, сам Час зупиняється, аби перевести власні стрілки, бо кожен сущий механізм має точку спокою. Предивна пора , коли може затверднути світло на такий собі білий кришталь і само із себе світитися. У ту заповітну хвилину, коли вслухатись, можна почути нечуване, якось я чув, як дрібно у стиглому яблуку тремтять зернята у тривозі розлуки. Безпечна зона. Час, коли усе можна побачити, почути й зрозуміти, а головне, що майже неможливе для людини – повірити, що цей Богом створений світ, розумніший за тебе, бо він цілісний і ніщо й ніхто в ньому не губиться, не пропадає – ні людина, ні мовлене слово, ні думка, ні тим більше почуття. Бо - усе це не наше, а Боже, бо світом Він, лиш користується, аби проявити Себе. Нині Господь показав збожеволілу нашу планету – тремтяча вранішня росинка на тонюсінькому всохлому стеблі, якій життя, - до сходу сонця, (коли от зараз не зірветься від подиху вітру). Росинка дрібно-дрібно тремтить, їй нерадісно й невтішно перебиратись у Незнане. А я й не злякався, бо коли я можу бачити увесь отой світ, усю цю нашу тремтливу планету, то не можу водночас належати їй, я винесений за її межі, і ніяк не пов'язаний з нею. Явлене знання - найбільший вияв Божої любові – моє перевоплочення, чи самоусвідомлення. По якомусь там календарю я – скорпіон, але, то бздури, бо по – житті я равлик, що усе прагне заховатись у тишу тиш своєї мушлі й стати невидимим. Нині я покидаю свою домівку – свій Страх. Єдине, чого варта боятись, це СТРАХУ. Натомість у білому кришталі світла, що світиться само із себе живу уже не я…

ТІНЬ ЛЮБОВІ

Цей зв'язок кидатиме на неї тінь…

Як пояснити вам, невіруючим, що Любов є Божою субстанцією? Якщо Він, що ніс тільки цей один дар, - не зумів вас переконати, як можу зробити це я, смертний? Тінь любові не може нікого очорнити, бо Тінь Любові може бути лише білою. Вона може лише освітити.

ПРОЛІСКИ

Ти так раділа першим ище нерозквітлим проліскам, що її у ту холодну пору дбайливо закутали в целофан. Намагалась обігріти своїми завжди холодними руками, вичути аромат, чи зогріти теплом свого подиху. Того дня ми сколесили пів Львова, як завше довго й захоплено плануючи майбутнє, а повернувшись домів, спостерегли, що букетик прив’яв, так і не розпустившись…

КОХАННЯ  ЗАЛИШИТЬСЯ

Своєю любов'ю ти не маєш права нікому зашкодити. Бо та людина може бути не вільна, може бути священиком, або одруженим чоловіком. Не зрікайся почуттів, якщо вони високі й благородні - кохай!!! Однак, кохання - це перш за все бажання добра коханій особі і вже у другу чергу - бажання єдності з нею. І якщо добро коханої особи вимагає відмовитись від єдності з нею (якщо ця єдність буде їй на шкоду), то кохання це зробить. Інакше, це не кохання, а егоїзм. Кохання ж може бути чисто духовним, для нього необов'язково особового чи тілесного єднання. Таке єднання є найвищим вираженням коханням, однак, якщо того вираження не може бути, кохання все одно залишиться.

ЛЮДИ ТРАВИ

Не був сином гір (хоча понад усе люблю гори), в мене немає навіть «свого села». Народився у місті, але не був стовідсотково міським, бо завше тікав із міста, - на трави. Люблю збирати трави, лише їх запах і монотонна мелодія турботливих й неспокійних бджіл, які завше видавались воплоченими ангелами, приводять у сущу гармонію єство. І, якщо треба себе якось визначити, то я – ЛЮДИНА ТРАВИ. Того літа Людиною Трави стала й ти. Нині ми ще можемо жити запахом трав нашого літа. Але запахи за рік вивітрюються, й трави втрачають на силі. Уже збираюсь по трави, а ти?


СПОГАД  ПРО  ТЕБЕ

Наша розпізнана любов схожа до зрізаних квітів. Вони якнайбуйніше розквітають, але біля коріння вода уже тягуча, застояна. Ми можемо ще й ще раз поміняти воду, але квіти усе рівно засохнуть.

У ГОРАХ

То не є вимисел,- переважна більшість львів’ян своє щастя, свою половину віднаходили саме у горах. Якби, підтверджуючи баєчку, що там у горах, заблудилось щастя, і тільки там його можна віднайти. Тільки там можна відчути, як багато важить свіже повітря, тиша, спокій. Тай наші тато у горах в блуд пішли разом з неньков.


ЗАГЛЯД ФІЛОСОФА

(Мамардашвілі)

Коли б світ був довершений і того ж існувала така собі велика теорія, що пояснює нам, що таке любов, що таке думка, що таке причина і т. д. ... коли б це було так, то було б зайвим переживати, наприклад, почуття любові, тай мислити взагалі. Але ми усе таки любимо. Хоча усе давно відомо, усе пережито, усе випробувано. Навіщо іще мої почуття, коли усе це мільйони разів уже відбувалось. Н а в і щ о?
Тому є лише одна відповідь: Цей світ, не задуманий Творцем, як довершена цілість, і я у своєму почутті унікальний і неповторний. Мої почуття не виводяться з чиїхось там почуттів. В иншому разі не потрібно було би ані моєї любові, ані усіх прекрасних і жахливих переживань із нею пов’язаних. Їх би цілком годен було замінити попереднім, добре класифікованим знанням про любов. Але ж так не є. Отже, світ улаштований, як щось, що є у стадії постійного становлення й у ньому завше знайдеться місце й для мене.


МАРКО І ГАЛЬШКА
  
Маленькі статисти у дзеркалі вищої долі…

Марко і Гальшка, - найщасливіша пара – “індійський принц” і “китайський філософ”, (так їх нарекли рідні при появі на світ), ще й не усвідомлюють, що є парою, як із певністю ніколи не пам’ятатимуть своєї першої зустрічі, ані того, у що були зодягнені й яке у кого було волосся. Бо, як і належить особам королівської крові, їх перевдягають по декілька разів на день у різні шати, і ще кожних пару місяців повністю змінюють гардероб – такі привілеї стану…
Вони не подарували один одному навіть посмішки, бо ще не навчились сміятись.  Чомусь народжуються  лише з умінням плакати…
Гальшка ще принцесою не є, бо не збудовані сходи, на яких вона загубить свій чарівний срібний  черевичок; ще не дібрались зоряні музики, які зіграють їм  марш Мендельсона, а мо, й не зберуться ніколи, бо зіп’ється майстер, який мав  скласти годинника, який би  вибив час їхньої любові.
Такі щасливі, бо живуть у найдивнішому калейдоскопі реінкарнацій, де усе, а головно вони самі дивовижним чином  міняються, це викликає радісний подив й захоплення, бо, - ростуть… Я ж знаю инше – то від початку почали сплачувати данину ненажерному монстру по імені Час.
Вони зронюватимуть свої молочні зубчики, нігтики й волосячко, полюблять, а потім поламають й викинуть сотні забавок. Лиш два маленьких  хрестики, що прикрасили їх ніжні тільця усе важчатимуть й на мить не дадуть про себе забути. Й кат з іменем Досвід уже розігріває своє одвічне знаряддя, аби ставити своє тавро. Учора на спільноті християнського життя юна учасниця визнала, що з острахом чекає свого повноліття. Вона усе зрозуміла.

ВАЛЬС

Ви чули, у свої п’ятдесят я врешті навчився танцювати?

Самовпевненість - риса усіх початківців не минула й мене.
- Я б хотів запросити Вас, панно Доле, на вальс. Ви ж мені не відмовите? Ми так довго знайомі й такі непрості між нами зносини: визнаю, я по – дитячому  бавився із Вами у під жмурки, ховаючись по закутинах залу, але, то було давно й я попросту не вмів танцювати… Ще вибачте за ті  дурнуваті підморгування й двозначні жести, то, я так невправно залицявся… Ще пробачте мені, панно Доле, за те, що вас уперто “не помічав”; і… чи й простите мені  мій найбільший переступ, - коли усіх переконував, що ви надто стара панна, аби звертати на Вас увагу. Ви маєте, за що на мене ображатись, панно Доле, але будьте милостиві й великодушні, прошу Вас, я готовий, і дозрів до  першого з вами танку…
- Ой леле, Панно, вибачте, я не витримую ритму, чи не можна повільніше, Доле? Я поламаю ноги од Ваших карколомних “па”. Ви така ніжна й витончена з вигляду панна, чого ж рука така важка на моєму плечі, що раз-у-раз угинаюсь? Ослабте обійми, прошу… Може я поведу бодай коло? Я привередливий партнер? Й обтоптав вам ноги? Але чому ми вальсуємо до виходу, панно Доле? Я так сподівався, що то перший наш танець можливо… Кажете, нічого не можливо? Він останній?

ВІЗИТ

Її майже неможливо описати, хіба окреслити: “істота ненормованої краси з нетутешнім вогнем в очах”... Пойменована “Панею” самим фактом свого існування. Ніхто не годен привласнити її, як рабу. Прекрасне створіння, якій найбагатші, найвідоміші, найзнаменитіші у світі “пуриси” низько вклоняються й звертаються на “ви”.
Появляється нізвідки, бо ніде не має питомного місця, й запитує:
- Ще мене хочеш, пестунчику?
Неймовірне запитаннячко. Ходиш щасливий, мов качур у дощ - несповна розуму чи несповна щастя. Насолодно задоволений, мало чи не пісюняєш гарячим по колінах. Й збагнути не годен, - за що така честь? Розумієш, - це найбезглуздіше у піднебессі запитання: - Пані приходить як благодать, як милість Господня - на кого вкаже Божий перст.
Зацна пані, безумовно, стота духовна. Та я, кому випало щастя її у себе загостити, засумнівався у нематеріальності цієї субстанції. Дух - мислилось, - величина без вимірна. Удача ж поводиться, як матеріальна стота, - не може врівночас бути там і сям... Повсякчас спостерігаю дивне урівноваження тієї величини. Та й мовиться - повезе у картах - втратиш у любові. Тобто, існує вона за якоюсь своєю, внутрішньою справедливістю: комусь повезе з жінкою, комусь пофортунить у бізнесі, когось підчікує удача на сцені...
Пані не терпить неповаги чи, бодай, миттєвої байдужості до себе... Віддаюсь їй повністю - забуваю за їжу і питво, ані не думаю про сон, а що головне, - не випускаю з теплих обіймів очей. Але я лише людина -  заплющую від любовної знемоги очі, розплющивши... (краще я б їх не розплющував)! - стужавіла порожнеча. Багну, - потрапив у зовсім инший вимір часу. Той, у якому зараз, - уже нікому не потрібний - коли спати ще рано, а братися до якихось серйозних справ - запізно. Відтак живу  уже у втраченому часі.

НАГОДА ДЛЯ ГРІХА

Св. Альфонс де Лігуорі наказав іменем Христа бісові, щоб той сказав, якої проповіді найбільше боїться. Відповідь була: "Проповіді про уникнення нагоди до гріха".

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

- Ми поселимось з тобою десь далеко-далеко у глушині прекрасної Гуцульщини, десь за Космачем, можливо у Бабинопіллі. Відкриємо там невеличку ферму й розводитимемо сонячних зайчиків.
- Невже ти гадаєш, що я іще не виросла з того віку, аби вірити чоловікам?
- Шкода. Ядовгі роки жив мрією, що ми з тобою так і зробимо. Мені навіть гадалось, що нам удасться вивести нову породу сонячних зайчиків - кольорових...
- Ти справді такий наївний фантазер? Таким ото примітивним способом задурюєш дівчатам голови? Чи косиш під блаженного?
Посміхався, бо говорила, а по її серйозному личкові стрибали жовті зайчики випущені із клітки моїхокулярів. Чув дивний аромат її шкіри, волосся. Запускав своїх зайченят у “шкоду”, а того вона й не помічала.
- Скажи, Оксанко, чи міг би я поцілувати тебе у крильце брови?
- Куди, куди?
- Розумієш, кохана, я залюбки поцілував би тебе у вушко, ротик, шиийку й навіть піхвочку. Та ми під зосередженою увагою перехожих, пантрує міліція, цнотливі американці підглядають у супутник, уже не кажучи, що Бог не зводить із тебе недремлючого ока.  Оксана на мить припинилась. Ніжно торкнув утами той звабливий вигін.
- Сподіваюсь цим твої забаганки на нині закінчаться? Скромно мовчав.
- Вигадуєш нову екстравагантну небиличку?
- Думаю. Про що цікаво?
- Звідкиля беруться у цих загиджених будинках такі вродливі дівчата з таким бентежним ароматом тіла? Невже тут виростають? Й чому на моїй смітярці Дзідзя таки тхне смітниковим контейнером. Це усе одно, що сказати, ніби парфуми пахнуть жінкою...

ЛЮБОВ – РІЧ ЇСТИВНА

- Любов, як на мене, річ цілком їстивна. Про це говориться ще у Біблії. Вона, як яблуко, яке з'їв Адам. Є любов, як маринований грибочок, який важко зачепити вилкою, є така, з якою не впоратись без ножа, а іще є ріденька, яку сьорбають ложкою...

ИЩЕ ПРО ЛЮБОВ...

Якщо ви когось дуже сильно любите, то ця любов теж стає частиною вас самих. Своєю любов'ю ви теж не володієте, це не власність. Це якість вашого існування.

МУДРА СТАРІСТЬ

Притомившись роботою за комп’ютером, бо день його починався о четвертій ранку, обов’язково виходив надвір. Чимчикував у монастирський сад Кармеліток босих чи в Райський сад, аби обов’язково привітати з ранком, рожевим пасмом на овиді, уклонитись кучерявій яблуньці, яка вже й забула, як мали б виглядати яблука, але тій розбуялій весні все ж раділа. Дерева видати мудріші за нас, людей, - ще декілька років тому не міг спокійно переживати ці хвилини, коли відповідно й у його душі не розквітала квітка любови. Нині вже не потребував того душевного унісону. Відцвітають - те ж і про себе, але Все рвалось аби розквітати: півонії, сережки, яблуньки. Вони  лагідно лягали на дно серця, сповнювали душу легкою замрією, солодкою благодаттю. Не може бути смутку й печалі в такий ранок, яким був дурнем, що сичав ненавистю вар’ював що не квітує сад у його серці. Відсвяткували ж бо  бузки “Одцвітини”, без страху й печалі. Здіймаю кросівки, і ступаю по сивій од холодної роси траві, довкола зірчаті квіточки, що розсипались побіля дерев. Як гарно, як високо! Можливо, навіть, добре, що тут не вплетене особисте… Давно не було йому так добре, так безмрійно, як нині. Глибоко-глибоко вдихав холодне й свіже повітря, згадав, цей процес мудрі індуси називають – „пранаям”, бо воно із запаморочливим запахом уже, справді, не просто повітря, а загадкова “прана”, - енергія - життя.
Жодні незлагоди, людські турботи, захланности не здатні ані на мить потьмарити світ краси, довершености, граційности. Умийся сльозами, заморочена душе, змий кіптяву та сміття клопотів, оглянься... бо ж світ такий широкий, такий ясний...

ЧИСТОТА

Найбільше, чого можна сягнути в щасті кохати, це чистота. Моральна, фізична, духовна, що є основою внутрішнього багатства людини. Недарма ж  висота й чистота завжди мисляться в парі: “чисті небеса”, “небесна чистота”, “білі сніги на вершинах”, тощо.
Пригадуєте, як починався відомий вірш Дмитра Павличка, - “Моя гріховнице пречиста// Моя лелія на багні...” Це поетичне свідоцтво, що від гріха, до очищення в лоні любові - одна мить. Але вона настає лиш тоді, коли закохана людина перебуває на межі своїх енергетичних, душевних можливостей, коли любить так, як “сіль свою Сиваш”,// Як ліс у грудні свій листок останній,// (М. Вінграновський). Тобто, як уперше й востаннє - без фальшу й підробок: “То мить, яка надходить після болю”// тобто завданого, - ніжна мить...” (Д. Павличко).
Та в тім то й філософськи - благородний відтінок людського життя, що Господь обдаровує тим високим почуттям тільки обраних, котрі насправді заслуговують на звання людини талановитої в коханні. Тих, хто здатний не лише розпізнати земну мадонну з її “перлом чистоти”, а й зректися себе в ім’я кохання.
Справді, істинно сказано: любов вартує рівно стільки, скільки вартує людина, котра любить.
Якщо існує поняття первородного гріха, то це означає, що фізіологія людського організму гріховна, инакше б не потяглась нитка продовження роду від первісних Адама і Єви. Проте, як ми вже згадували, від гріха, до очищення в любові - мить. Нею лише треба заволодіти. А для цього одвічні антагоністи - душа й тіло - мають вступити в ширший діалог, що привів би їх до згармонізованого фіналу. Як тут не згадати великого авантюриста Джакомо Казанову, який вбачав у коханій вищий сенс життя і ніколи не робив спроби ділити його на “високе почуття” й “плотську пристрасть”.

НЕ ТРЕБА СЛІВ!

Уже в “Лісовій пісні” Леся похитує нашу віру в людське “раціо”. Поетка, заглибившись у світ лісової нечисті відчуває недостатність слів. Вона вже тоді “у тому, що в скалі сидить” прагне вийти за їх межі. У самій “Лісовій пісні” цей процес іще складніший - від не переходить від слів до мовчанки, а йде через розспіваність русалок, цієї досконалої музики - до тиші небуття. Тут маємо справу не просто з небуттям, а переходом у инший стан, у иншу сферу. Це смерть сущого, слова, і музики - Мавки. Ліс і все в ньому співає, кожна пташина, кожне дерево, повів вітру привносить у цей оркестр свою неповторну гармонію, у яку ми ввійти не годні. Годнісмо лише зберегти її, а значить, мовчати, нічим не порушуючи. Ліс навчає тиші. Ця тиша, і вслухання в наспіви лісу є своєрідним злиттям із Богом. Колись, гадав, що мої відчуття, не що инше, як поезія. Висока поезія не працює в земних, так би мовити регістрах, у неї инша, вище сфера, але чому обов’язково “вимріяна”, “нереальна”?.. І от, знайшов у Діонісія Арепагіта, у його “Містичному богослов'ї” таку цілком “не поетичну” думку: “... по мірі опускання від світу вишнього до долішнього і мова моя, відповідно стає багатослівнішою; ... а по мірі піднімання від світу долішнього до недосяжних вершин, мова моя стає небагатослівною, щоб після кінця шляху досягнути повної безсловесности, повністю розчинитися у (божественному) безмов’ї. Тоді досконалим логосом буде не конкретне слово чи музика, а власне їх відсутність, чи мовчання.”
Треба віддати належне поетам, - вони до цього додумались. З поетично-музикальним рядом експериментував Варлен. Одначе, він на тому й зупинився. Мало хто відважувався йти далі. Це осявання прийшло й до Малларме, який увів у тканину вірша порожнечу між словами, тобто апелював до недомовленого, не взятого в слово, увів семантичне “ніщо”.
Поезія, якщо це, справді, поезія, є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови, культури й світу, як “сущого”. Це завжди спроба схопити щось принципово несхоплюване ні в слові, ні в чомусь иншому. Тобто, якщо бути строгим, це є мовлення порожнечі, “ніщо”.

ЛЮБОВ – ПІЗНАННЯ

Є хибна думка, що природу найкраще вміє відчути, і полюбити ботанік, пейзажист - маляр чи фотохудожник. Брехні. Коли бродив лісами й полями з мольбертом, це не дозволяло мені відчути повень природи. Її душі. Коли я вишукував ландшафти, які б якнайповніше заповнили мій етюд, почувався егоїстом. Переконаний, любов у всіх своїх проявах і вимірах живе за одними й тими ж законами, - коли хочеш лише брати, - це не любов. Художник щось хоче узяти від природи передовсім  для себе. Є тут, безумовно, елемент користі.
Любов до природи, це, мушу вам повісти, не просто любов, до її неперевершеної краси. Звичайно, ж, кожен фрагмент, кожна деталь тут  вартує замилування: дерева, трави, квіти, птахи величні папороті - але коли милуєшся окремими фрагментами  вислизає, часами неоглядно звітрюється дух пори року: весни, осені чи літа й самого місяця. Тут головне “увійти”, перейнятися духом, настроєм, словом п і з н а т и. Природу треба власне „пізнавати”. Це біблійне слово. Ісус так мовить про Слово, Він не радить нам його читати, чи слухати, а саме, „пізнати”. У Старому Заповіті „пізнанням” називають акт близкости між чоловіком і жінкою, ”коли двоє стають одним”. Людина злучається з Господом в акті пізнання.  Закоханий у природу, той, хто прагне, аби природа говорила тут і зараз, теж мусить увійти в неї, стати з нею одним, пізнати її…

МІЛКА

Хочу розповісти вам про чудо нашої вулиці, про Мілку. Жінку на яку всі хлопчаки Майорівки, яким виповнилось бодай тринадцять, дивились, що на той ласий льодяник, що їх продають у празники біля церкви. Не дарма, лиш почавши розповідь про Мілку, згадав про льодяника. Це, справді, солодкий спогад, як солодкою була ця чудо жінка. Найбільша поряд із першим причастям, подія в моєму житті. Полапую себе на тому, що оце я вперше наважуюсь про це говорити, бо Мілка пообіцяла: “коли писнеш бодай слово, - приб’ю. В очах її прочитав, що таки виконає свою погрозу, і мовчав. Хоча про цю пригоду хотілось розповісти всьому світу. Звичайно ж, “світом” були тоді для мене майорівські хлопчиська, які захоплено, а й ласо поглядали на Мілку, яка ніколи не помічала ані їх, ані їхніх поглядів.

ЛЮБОВ ЧЕЛІНДЖЕРА

Челінджеру все по цимбалах. Він закоханий. Щасливий як шмаркач, посилає “есемески” своїй пасії, і радіє, м'якне на очах коли надходить відповідь. Закохані, у якому віці вони б не були, (а йому за п'ятдесят), виглядають як несповна розуму, особливо коли в коханця волоссячко на маківці стає, що дитячий пух, животик звисає, а борода усуціль покривається памороззю... Ті рядки, написані застояною жовчю. Підсвідомо ненавиджу щасливих закоханих, що отримали тимчасову перепустку до раю. Можливо, навіть бажаю їхнього любовного падіння й спустошення. Переконаний - у п'ятдесят, це вже не любов, а фарс. Але Челінджер має мене “десь” з усіма моїми почуттями й почуваннями. Він з усією інтуїтивною генетичною мудрістю вдихає ці недовгі молекули щастя, ці крихкі атоми анрогідности, цю заколисуючу музику свого кохання.

ПОЗА ЧАСОМ

- Ти обіцяв мені дивну подорож... Ми поїдемо з тобою на Канари?
Ні.
- Можливо в Єгипет, до мумій, пірамід.
- Ні  ні.
- Знаю, ти хочеш показати мені Вріндаван, духовну столицю Індії.
- Я поведу тебе в инший вимір. У Сферу, де час зупиняється...
- Ой, а це можливо?
- Ще трішки, і ми почнемо свою подорож.
- Таки сьогодні? Не обманюєш?
- Ось зараз. Він настає, - особливий час, де єдино можливий справжній прояв буття. П Е Р Е Д Н І Ч Ч Я. Зараз день буде змішуватися з ніччю, а ніч із днем. Треба не проґавити цієї миті. Ось бачиш, усе довкіл стало невимовно гарним, наповнилось дивними теплими барвами, якби зм'якло, і хоче розтанути, перетворитися в ніщо. Світло пересипається з тінню.
- А й, справді, які дивовижні образи! Які істоти! А ще поміж них блукають привиди...
- Це тіні, люба, найдовші, які лише можливі, тіні.
- І це відбувається завжди, кожного вечора?
- Не лише вечора, а й ранку.
- Боже, чому ж я всього цього не бачила?
- Бо ніколи не прощалась із днем, не зустрічала ранок.
- Прийми обов’язок передранків і підвечір’я, і знатимеш усілякі новини з безмежжя світів, бо всі вони перед тобою розкриються.  

ЩЕМЕЛИНА

Вечірка була студентська. Стихійна. Хтось відзначав захист диплому. У тісну кімнату гуртожитку людей набилось – тьма горлопашної публіки, половина не знали одне одного. Роль тамади, теж ніхто не поспішав на себе брати, то ж не дуже охочі до чаркування, поволеньки вислизали у сад, на території якого, власне й розташований гуртожиток. Так доля й звела мене ніс у ніс з міцненькою шатенкою, з якою до того й словом не прохопились. Перша простягла руку : Роза. Трохи здивувався міцному потиску руки. Досить висока, у простих відкритих сандаліях, біла парусинова сукня прямий трішечки продовгуватий ніс, що дуже пасував темного, що ледь прохоплювався пушку над справді чарівними вустоньками, які увесь час були в русі, вона їх закопилювала, покусувала, якби мала на меті, аби вцілості не потрапили в поле зору. Сукня тісно облягала її стан, чудові груди, впевнені рухи – все в ній дихало якимось таємничим зв’язком з землею, з довколишнім світом. А іще його хвилювала її манера чіплятись за його одяг, ідучи поряд, узявши його під руку її в абсолютна невумушеність і довірливість. Яка ти Роза? Ти Смоктунчик, відчув, як  випружнилась уся – видати слово викликало не цілком гарні асоціації. Задирливо скинула очиці.
-- Ти чого, дурненька, зростає у наших краях така квітка.
-- А кращої назви їй що, не могли дати?
-- Є в неї ище й инша – Щемелина. Та це все народні, є в неї лікарська назва – Медунка лікарська.
-- Щемелина, - кажеш, це вже мені до снаги. Вона обійняла його й він нараз відчув , що вростає у землю разом з Медуницею,  ніколи в житті не переживав нічого навіть схожого – що це? не міг збагнути, адже обіймався з десятком дівчат?
- Смоктунчик, Медуниця, Щемелина, повторювали вуста утверджуючи й благословляючи якусь нову у собі самому сутність...
Познайомився з нею на вечірці, а що ні він ані вона не виявляли бажання проводити цей прекрасний літній вечір Смоктунчики,  -- перше визначення, яке дав ці Ця дівчинка  була справжньою квіткою, із польоових, із тих, що саме любив. Смоктунчик, щемелина. а ище медунка лікарська  зустрічається лиш на крайньому заході України.

АЛКАШ

Пивна бляшанка сипло, як стара бомжиха зітхнула, і зім'ята каблуком схлипнула востаннє реінкарнуючись в алюмінієвий диск, що літаючою тарілкою олминаючи перехожих врізався увітрину магазину поряд зі смітником.
- не втрафив "бомбардир"! Ні на що він вже не годиться. Куди й подівалась інтуїтивно розрахована філігранна точність рухів, здавалось дарована йому самою природою.
Дзюня це стах розлютило, він зпересердя голосно вилаявся, що перехожі звернули увагу, оглянулись. Це його ще більше розлютило. Припадаючи на свої неслухняні ноги Дзюньо пошкандибав по тротуару натикаючись на спини тих, що йшли попереду. Його обурливо відштовхували, від чого його тіло цілком втрачало напрям, він мичав бо нічого зв'язного не могло з'явитись ні в голові, ні навіть язик уже не в стані був зв'язати не те, що фрази, йому не давалось уже й слово. Усе ж доторки сторонніх були йому неприємні. Він відмахувався від них рухами, що інакше, як конвульсійні важко було назвати. Руки його усе ще були великі й сильні, розпростерті, вони не вміщались на вузькій львівській вуличці, ковзали по кострубатих стінах будинків й від чого були в суцільних синцях і  подряпинах. Чого вони штовхаються? Адже ніхто нічого не тямить у його житті. Варто  б їх усіх добряче провчити! Та не зараз, не сьогодні. Сьогодні він надто понівечений. Надто самітній у цьому порожньому холодному коридорі, який провадить? веде невідомо куди. Чи губились ви колись у цьому місті, у самісінькому центрі? Чи заєте який це внутрішній відчай? Який тривожний щем хапає за горло?
Стіни коридору поволі, але неухильно змикаються. Єдине бажання – перервати той лет. Приткнутись будь – де на лавчині, квітнику, або й навіть так, на тротуарі й заснути. Але залишки свідомості промовляли, що спати не можна, що опісля буде ще гірше. Головне, аби не погасло це мерехтливе світло, він зривався на біг, в очах людей це був дивний лет, скидався на камінь пущений з пращі невмілою рукою. Не знати яка сила примушувала його долати велетенські простори, наповнені злими й бездушними людьми.
Хіба той будинок безконечний? І що за дивна властивість у тих новобудов розтягуватись до безмежжя у просторі? Запас сил вичерпався доостатку. Треба б підкріпитись. Він обвів довкола змореним поглядом. Чи не приховалось десь неподалік чарівне місце, з виду дуже просте й непримітне, але таке помічне в його непростій ситуації. Його ангел завжди приводив його власне у таке місце. Завше це було схоже на чудо. "Дозаправка" в польоті. Ех! Аж надто понадіявся на автопілот... Тим разом, система, здається, підвела. Він посилав своє тіло в надії, що воно само зайде куди треба, знайде те, що потрібно. Але саме зараз у тіла виникло інше, ліниве бажання – не рухатись зовсім. Ніколи не був шматою. Він же Дзюньо! Завше уважав себе вольовим, мужнім фацетом, завше виходив переможцем у боротьбі із недолугим тілом, і ось на тобі, маєш, розслабився...
Ноги почали підгинатись, та зібравши останні сили Дзюньо кинув вперед своє тіло. Нерівна бруківка нараз стала ще й задиратись уверх, як Горгани, які запрошують до сходження, це найгірше, коли тіло затрачає управління, - зараз воно стало завалюватись набік, пропонуючи йому більш простий альтернативний варіант. Він як міг додав у швидкості, але тіло з упертістю заводного дитячого  автомобільчика збочувало вліво. Йому жодним чином не вдавалось випрямити тіло, яке що літак, що нараз затратив керування. Він налетів масою усього свого тіла на якихось дівчаток збиваючи їх з ніг. Лайка застряла у горлі, коли побачив дзеркало води, що наближалось з шаленою швидкістю. Це був незворотній кінець.
Купіль привела його до тями. Розплющивши очі з подивом знайшов себе у калюжі. Звичайно. він мріяв про відпочинок, але будь де, але ж у воді... Не по сезону приймати купелі. Процес підіймання був довгий. Він цілком забув як це робиться. Забув, що для того, аби підняти тіло потрібно опертись, тому спочатку прокатулявся у калюжі. Завив з пересердя, безпомічності й люті. Врешті обіперся на лікоть, знайшов точку опори. Зводився на ноги повільно, пам'ятав, що йому не слід розпрямляти ніг. Поволі вичовгував з калюжі погляд блукав довкола, намагаючись зорієнтуватись. Місце здалось йому знайомим. Холод почав пробирати до кісток. Слава тобі Господи у провулку він запримітив палатку. Кинувся до неї навскосяка, не розбираючи дороги. Буфетне віконце ухопив гарячково, мов втопаючий пліт:
- Сто і п'ятдесят, - замовив, знав, коли нальють в одну склянку, може розхлюпати життєдайний дар. Спочатку перехилив "соточку". У другій склянці напою було менше, але пив його довго, цідив крізь зуби, сосав, що немовля, - праг аби алкоголь подразнював усі можливі рецептори, увіходив у кожну клітину його організму. Вивернув усі свої кишені, грошей вистачило іще на пляшку пива, яку він бережно усунув в кишеню.
Поволі відійшов, і тут його серця торкнула  чиясь долонька, своїми делікатними, невагомими пальчиками затиснула і відпустила. Не звернув на це уваги. Він, що пройшов через сотні запеклих бійок, що побував у двох реанімаціях, - нічого не боявся. До того ж світ знову йому посміхався, й навіть ласкаво підморгував. Дзюню лише не зрозумів – чим? Не зважаючи, що тіло було промокле, до нього поверталось тепло. Він, почав обіймати світ своїми довжелезними руками, достоту, як це чинить дитинча. Жінка яку мало не зачепив у пориві почуття гидливо поморщилась, відходячи убік. Дзюньо здивувався і сказав, що вона прекрасна й теж йому подобається... Та жінка не звертаючи анінайменшої уваги на роздобрілого Дзюня повернулась й пішла геть.
Дзюньо розгублено дивився їй вслід.  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Твір на любителя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Пардон Мамзель, 13-12-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тед Лещак, 12-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61063003540039 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …