Він зателефонував. Ми говорили довго й весело і мені здавалось, що я закохуюсь ще більше.
Ми познайомились місяць тому. Він дарував мені квіти, телефонував, писав ніжноелектричні смски...Все було закономірно і навіть романтично. Аж раптом! – Дзвінок!......заплаканий голос дівчини...
-Хто ви? Чого вам? – запитала я.
-Я, я....я, мені потрібно терміново з тобою зустрітись. Є розмова...Це щодо Франца...
-Не зрозуміла. З ним щось трапилось? Скажи хто ти? ,- вимогливо цікавилась я. Мене це чомусь дуже насторожувало.
-Я....його дівчина, - якось раптово і просто відповіла мені телефонна трубка.
-Ти?, - я була шокована. Моя голова потихеньку начинялась божевіллям. Як? Чому? Я розгубилась і через це ставала злою. Врешті я спитала :
-Де? Коли?, - до мого горла підступав моток сліз і незрозумілої ситуації.
У цей же день ми зустрілись. Її звали Марі.
В неї приємна зовнішність: довге каштанове волосся, червоно-карі очі..., але очі. Вона певно довго плакала?...довго...вічність...?
Марі почала свою розповідь. І з кожним її словом я відчувала спочатку ненависть до неї, потім до нього, потім до себе...
Вони зустрічаються вже 5 років.Так, правда; я сама не повірила. Для обох – це вперше. Вони виросли разом, змінювались, вільно піднімались вгору і боляче падали вниз... І дійсно, так дійсно, кохали одне одного... Можливо, це звучить навіть смішно..., але це була правда. По Марі було помітно, що почуття в ній ще не згасли...любить...
Я почувала себе жахливо! Невже це я порушила цю священну ідилію?
А вона продовжувала. Місяць тому вони посварились. Вперше. Крик. Плач. Стукіт дверима. Дурниця. Можливо, кожен це розумів, але...
Франц зустрів мене. Можливо шукав втіхи? Спокою? Чогось нового?... смішно...
Марі карала себе. Вона розуміла; а може назавжди?...
.... І тихий болючий, розрізаючий душу плач....
Хтось сказав їй про нас. Перше : покінчити з життям...?...., але не наважилась. Знайшла мене.
Я слухала це і мені хотілось розриватись сльозами від цієї розповіді... Для мене перше кохання – це щось непорушно міцне, вічне, справжнє, романтичне, тихе...! Мені було жаль Марі.
Я вже знала свої наступні кроки. Я пообіцяла що допоможу.
Може я його люблю? Ні, вона більше. Кінець.
....
Франц зателефонував, я попросила зустрічі. Погодився. Я розповіла про Марі і нашу зустріч. Він обурився. Я говорила, що це ж його перше кохання! Перше! Найцінніше! Не кидай його! ...ви маєте бути разом... не можна знищити все в одну хвилину назавжди – це ж почуття...
Він слухав. В його очах я зловила каяття (так ось що це було!), розпач і кохання, таке ж як у очах Марі.
Ми попрощались...Він про мене забув...
Вдома я плакала. Образливо. Гірко. Тяжко. Вони заслужили на це. І десь у глибинах душі, я зрозуміла, що зробила правильно. Перша закоханість не завжди така довга, і не завжди переростає до справжнього почуття. Вона зазвичай болісно закінчується, руйнується через якісь дрібниці і тікає назавжди... А я врятувала. Я врятувала перше кохання, хай не своє, але справжнє... Мої думки почали наповнюватись романтичним смутком.
Бережіть його, своє перше кохання, бо більше ніколи так не полюбите!
