Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47898
Рецензій: 92711

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

А гроші – дурниця

© Зоряна Биндас, 22-11-2009
Тарасику бурчало в животі. Він їв ще вчора ввечері, а зараз був обід. На сніданок не знайшлось свіжого хліба, то він не дуже переймався, попив чаю з цукром, з’їв два горіхи, та й сів читати. А обідом ще й не пахло. В мами було багато роботи, то вона тільки почала теребити бараболі, щоб приготувати їдло. Вже другий місяць у їхній сім’ї було звичне меню – снідали тим, що здибали в хаті, або й не  снідали взагалі. На обід Тарасикова мама варила бараболі. Десь по полудні, вона лізла до льоху, набирала відро дрібних картоплин, кілька великих морквин. Потім йшла полоскати під криницю. Перекидала овочі з відра в відро, а потім встромляла в путню металевий гак і ним колотила, щоб болото трохи повідчіплялося. Ті бараболі теребила, чистила моркву. По тому, варила пюре, а з моркви робила підливку. Просто терла її на дрібно, піджарювала на маргарині, доливала води, давала капку сметани, як було за що купити, а як ні, то притрушувала трохи мукою. Часом бараболі тушкувала, але то було рідко, бо для тушкування потрібно багато жиру – нечувана розкіш.
То були важкі дев’яності. Тарасикова мама не могла знайти роботи, а тато робив людям ремонти, але зараз замовлень було дуже мало, бо люди не мали грошей. Часто розраховувались мішком цукру, чи муки. Часом вапном, часом яйцями і курчатами. Гроші в руки потрапляли рідко. Їх давали хіба за дрібні «халтури» – стелю підбілити, стіну підлатати, бо посипалась, сходи поправити. За те давали пару гривень, але вони одразу розходились, бо в сім’ї були величезні борги – за газ і світло назбирались космічні для них суми, в сусідів і родичів напозичали, щоб хліб було за що купити. Того року Тарасику чоботи дерматинові купили, бо старі, не досить того, що розклеїлись і ноги в них були мокрими, то ще й замалі стали, бо нога за літо виросла. Теж гроші позичили.
Той рік був найважчим. Тарасик не дуже знав, скільки заробляє тато, але розумів, що мало. Минулого року принаймні якусь кашу часом купляли, а на свято – масло було, часом навіть сардельки і щось солодке. Цього року їли тільки те, що було з городу. Мама казала, що бараболь вистачить лише до лютого, а що їсти далі – ніхто не знав. Зараз був тільки кінець грудня, але у відрі з льоху мама приносила все менші і менші картоплини. Тарасик інколи плакав, коли батьки сварились через гроші. Вони голосно кричали, обзивали один одного, гримали дверима, навіть били посуд. А Тарасик сидів у своїй кімнаті і плакав. Він хотів їсти, але ще більше він хотів, щоб батьки не сварились. Він навіть би погодився бути голодним кілька днів, або їсти остогидлі бараболі роками, щоб тільки батьки не сварились. Йому було страшно, він хотів піти і сказати їм: «Тихо», але боявся, бо вони під час сварки ставали схожими на лютих ведмедів. Йому здавалось, що то інші люди, яких він зовсім не знає. Виглядало, що в них всиляється щось лихе, і голосно кричить погані речі.
Сьогодні тато жбурнув тарілкою з бараболями, сказав мамі, що не може більше їсти «такого гімна». Він кричав, щоб вона нарешті йшла на роботу, бо йому надоїло, що вони в нього на шиї сидять.  Мама плакала і теж не їла. Потім вони заспокоїлись, і думали, де взяти гроші на свята. До Різдва лишалось трохи більше тижня.
Тарасик сидів у своїй кімнаті з книжкою, інколи читав, інколи вдавав, що це робить, а насправді просто думав. Він хотів знайти спосіб, як допомогти батькам. Він мріяв, щоб в них все  було добре, щоб вони заробили гроші, віддали борги і більше не сварились. Тарасик часто про це молився. Колись йому  дідо сказав, що як на Святвечір з’явиться перша зірка, то можна загадати бажання. Тарасик пам’ятав про це і знав, що він загадає. Дідо казав, що на Різдво буває чудо і навіть неможливе стає можливим.
В переддень Святвечора батьки знову сильно посварились, бо подзвонив сусід і попросив віддати позичені гроші. Знайти ту суму не вдавалось, перепитали всіх, але ніхто не мав, чи не хотів позичати гроші батькам. Вони голосно кричали в сусідній кімнаті, Тарасик плакав, бо почував себе винним. Він же теж член сім’ї. Тато каже, що Тарасик в нього висить на шиї. Хлопчик плакав, бо хотів якось заробити грошей, а не знав як. Він витрусив гроші з своєї скарбнички, порахував: не багато, але пару гривень є.
Поки батьки галасували, він одягнувся в стареньку балонову куртку, взув холодні дермантинові черевики, взяв шапку і шалик, що мама зв’язла  Копійки скинув у торбинку і тихенько вислизнув на ганок. Старі двері голосно рипнули, але тато з мамою сварились, вони не почули. Тарасик йшов на зупинку. Він не мав годинника і не знав котра година, але сподівався, що буде якийсь автобус у місто. І він був. Тітка Стефка на зупинці питала, куди він їде і як його самого пустили. А він сказав, що одразу ж вернеться, батьки не були проти, бо він тільки туди і назад.
Але Тарасик не вернувся. Він не знав, чого їде в місто, куди він піде, що робитиме, але просто вже не міг сидіти вдома і слухати крики батьків. Він приїхав в місто і вирішив, що буде ходити по великих магазинах і питати, що не треба кому ремонт зробити. Бо в місті, мабуть, для тата буде більше клієнтів, а у великих магазинах люди мають гроші, і зможуть татові щедро заплатити. Може тоді усі проблеми зникнуть, а мама буде мати за що купити продукти на святковий стіл.
Хлопчик не знав міста, він був тут з татом і мамою кілька разів. Він просто бачив вивіски, заходив, підходив до людей і казав:
- А в мене мато – маляр. Він може вам ремонт зробити. Вам не треба ремонту?
Люди дуже дивувались хлопчику, питали дитину звідки він, чого тут ходить. Але хлоп’я діловито пояснювало, що розмова про ремонти, а не про нього. Тільки починали ставити зайві питання, то він йшов геть, шукати інших потребуючих ремонту. Коли на дворі почало смеркати, а пошуки клієнтів для тата не принесли жодного успіху, Тарасик засмутився. Він змерз, змучився, засумував.
А місто було дуже гарним. Тут світились гірлянди, на вітринах був сніжок, ніби з вати, в дорогих крамницях були штучні ялинки із кольоровими іграшками. Подекуди було чути дзвіночки, або навіть вже колядки. Навколо дуже гарно і казково. Тарасик подумав, що в селі – не так. Тут у місті цікавіше, бо багато кольорових вогнів. Дехто ніс ялинку на плечах, щоб потім поставити в хаті на Різдво. В Тарасика вже два роки не було ялинки, не мали за що купити. Раніше, як дідо був живий, то приносив ялинку на свято. Вони потім знімали зі стриху іграшки, які зберігались у великих ящиках, гірлянди, і прикрашали деревце. Обережно розгортали з вати дідів морозів, білочок, снігурочок і вішали на гілочки. В хаті був різдвяний запах. Так, Різдво пахло ялинкою. Вбирати її, чи розбирати – завжди радість. Тоді всі сміються, тішаться, жартують. От якби і цього року так було…
Хлопчик йшов, перебираючи задубілими ноженятами, і тягав носом. Сльози котились від образи і від холоду. Тарасик уявляв, як приїде додому, скаже мамі і тату про те, що знайшов роботу, потішить тим, що тепер будуть гроші. Він уявляв, як вони зрадіють, може тато навіть би більше не казав, що Тарасик в нього на шиї висить. А так… батьки, певно, злі на нього. Він нічого не сказав, куди йде, може його навіть шукали. І тепер він вернеться з порожніми руками. Тато буде кричати, мама – знову плакати. Але що було робити. На вулицях міста ставало менше людей, мороз все більше щипав за носа, а ноги у дерматинових чобітках геть задубіли. Тарасик вертався на автобусну зупинку. По дорозі хотів порахувати гроші, які треба були на проїзд. Він запхав руку в кишеню за торбинкою з копійками і не намацав її.
- Не може бути, я її точно туди ставив. Кишеня, ніби, не подерта. Гроші не могли вилетіти. – Тарасик гарячково обмацував тепер вже всі кишені, він оглядався, чи ніде не лежить торбинка.
Хлопець побіг назад по магазинах шукати свої заощадження, але заблудив. Було вже темно, магазини з кольоровим світлом вогнів здавались однаковими. Він не пригадував, куди заходив. Змирився з думкою, він загубив останні заощадження. Вибору не було, треба просити дядька шофера, щоб відвіз «за дурно». Якщо буде той добрий сивий, що до школи дітей підвозить, то він не відмовить. Тарасик з годину чекав автобус, а його не було. Навіть ніхто з сусідів на зупинці не стояв. Хлопчик запитав якоїсь жінки, чи не знає, коли буде рейс у його село.
- Ой, дитино, та останній вже поїхав. В те село автобуси тільки до восьмої години їздять. А ти сам? Тебе хтось пустив?
- Та я був у діда з бабцьою, а хтів вернутись до батьків. Вони не пускали, але я пішов. Треба таки йти до бабці.
- Вертайся-вертайся. Ти дорогу знаєш, тебе відвести?
- Та нє, вони тут близько, я сам.
Тарасик заспокоїв ту жінку і вирішив, що піде додому в село пішки. Він пригадував, що раз вони їздили в парк, а автобус поламався. То вони з мамою йшли довго-довго пішки. Він вийшов на дорогу, по якій з міста виїздив автобус. Дійшов до жовтої церкви, а тоді по вузькій вулиці з ямами пішов просто. Мав дійти до перехрестя. Вечір був світлий. На небі ясно світили зірки. Ось там, здається, завтра мала засяяти Різдвяна зірка. І хоч того року буде сумне Різдво, але дідо казав, що може бути чудо. Сніг, здавалось, зараз був яскравим-яскравим, аж світився. Добре, що видно ся, бо треба йти. Тарасик крокував вже добру годину. Його маленькі ніжки дріботіли тепер без ентузіазму. Йому не було страшно, бо то була якась безлюдна вулиця, не було кого лякатись, тільки сумно.
Хлопчик дуже змерз, втомився. Він не міг більше йти, хотів зупинитись, сісти на якийсь пеньок і задрімати. Він не уявляв, чи правильно йде, і скільки ще до дому. Він дуже хотів до своєї хати, до батьків, до книжок, до теплого чаю з м’яти, до пісних бараболь. Йому було все одно, що свято буде без гостинців, головне вдома.
Хлопчик волочив ноги і плакав, гірко ридав, не стримуючись, його тут і так не чули. Та на раз, він побачив світло фар, машина їхала по тій вулиці. Тарасику стало страшно, бо не раз мама казала, що ввечері на машинах їздять бандити. Вона наказувала, щоб хлопець ніколи не сідав у машину до них. Тарасик хотів заховатись, але не було де. Чорна «волга» їхала повільно, бо дорога була з ямами. Світло фар падало на нього і робило тінь на снігу. Машина під’їхала близько, а потім взагалі зупинилась. Відчинились двері, з автівки до нього говорив чоловік, трохи старший за його тата.
- Хлопчику, що ти тут робиш, - питав чоловік.
Тарасик дуже злякався, він думав, що його хочуть вкрасти, тому геть забув про втому і почав тікати.
- Хлопчику, не бійся!!! Ти заблудився? Я відвезу тебе додому.
Чоловік вибіг з машини і догнав хлопчика, який від страху плакав і копався. Незнайомець заспокоїв дитину, сказав, що він добрий, що він не бандит, а їхав пізно, бо засидівся на роботі. Тарасик повірив. Він розказав дядьку про тата і маму, про те, як він хотів допомогти, як шукав татові роботу і заблудив. Виявилось, що хлопець таки правильно пригадав дорогу і вже майже дійшов до перехрестя, а звідти – тільки в село.
Незнайомець посадив дитину до машини і повіз до батьків.
- Кажеш, твій тато ремонти робить? – питав чоловік.
- Так, він дуже добрий майстер, його всі хвалять. Але зараз ніхто не має грошей, то татові не мають чим платити,  і він не має заказів… Але він в нас вдома всюди поробив ремонти, я вам зараз покажу. Мій тато – найкращий в світі, він на стінах такі квітки намалював, так більше ніхто не зможе.
Тарасику було страшно заходити до хати, він думав, що на нього дуже кричатимуть. Хлопчик прочинив двері, побачив, як тато обнімав маму за плечі і заспокоював. Батьки не сварились між собою і не сварили хлопчика. Вони кинулись до нього і довго-довго міцно усі обнімалися. Тарасик вже й не пам’ятав, коли бачив батьків такими щасливими.
Коли емоції трохи перейшли, то батьки звернули увагу на незнайомця, який стояв у дверях.
Потім усі сиділи за столом і пили м’ятний чай, їли яблука. Тарасик розказав про свої пригоди, якими навіть тата розчулив до сліз. Батьки пообіцяли, що більше ніколи не будуть сваритись, а разом дадуть собі якось раду. Тарасик був щасливий, бо його мрія здійснилась, значить, таки не даремно він їздив до міста, батьки таки не сваритимуться. А гроші – дурниця, так каже тато.
- Слухайте, а ви великі об’єкти робили – питав тата незнайомець, який сидів з нами за столом. Батьки хотіли йому віддячити, що він привіз Тарасика, але не знали як, то просто запросили випити з чаю.
- Та робив, колись навіть бригадиром був, але то до скорочення, а зараз тільки сам роблю.
- А якби Вам запропонували знов бригадиром стати і взятись за багатоквартирний будинок?
- Та не смійтесь з мене, зара такі часи, хто на таке мене закличе?
- Я закличу. Якраз закінчили будівництво, треба зробити ремонти, вставити вікна, та й продаємо. Вже навіть є покупці більшості квартир, треба спішити. По святах можете братись за роботу.
- Ви жартуєте, - питав тато з великими очима, він став з табуретки і дивився на свого рятівника.
- Та чого ж. Я саме шукав таку людину, як Ви. Я навіть можу лишити завдаток. Тут пару гривень, то вважайте частиною зарплати, а ось це лишаю гроші, щоб купити інструменти, можете зробити навіть на третій день свят, на базарі все має бути.
Тато кинувся до незнайомця і не знав, що йому робити, чи то обіймати, чи цілувати. Він був цілком збитий з пантелику, як і вся сім'я.
Того року був гарний Святвечір, казкове Різдво. Тарасик був певний, що дідо не збрехав, чудо таки сталось. На Різдво всі колядували, їли кутю і багато смачного, мама таки встигла поїхати на базар і купити  продукти і ялинку. Знов був запах хвої. Правда цього року мама купила гілки, які були зв’язані у вигляді ялинки. Може тим врятували якесь деревце. Усі разом вони діставали з горища ящики з іграшками, обережно діставали тендітну блискучу верхівку, яку чіпали на верх ялинки. Вони сміялись і бавились, ходили в гості до сусідів, були в церкві, де всі гарно співали і посміхались. То було казкове свято для усіх, і не тому, що з’явились гроші, а тому, що ніхто не сварився. Після зникнення Тарасика, всі зрозуміли, на скільки дорогими є один для одного. А гроші – дурниця, так каже тато, а Тарасик татові вірить.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Найкраща знахідка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій, 11-12-2009

Реалістично

© Оля Биндас, 24-11-2009

В очікуванні дива...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 23-11-2009

Картина голоду?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 22-11-2009

Перша Різдвяна історія

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-11-2009

мило

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Соліляк, 22-11-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 22-11-2009

Сумно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вакуленко-К., 22-11-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4934229850769 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …