Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48061
Рецензій: 92817

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Таткова доня Продовження (6)

© Тала Владмирова, 21-11-2009
Попередні розділи можна прочитати на моїй авторській сторінці.
                                   15.
Влад знав, що на нього інколи находить. Добре ще, що не часто.
От і зараз, він сидів у досить зручному кріслі, ледь зігнувшись над столом. Клята звичка, через неї от-от почне сутулитися!
…І водночас ніздрі тріпотіли, втягуючи різкий запах кінського поту та пропеченого травневим сонцем полину. У вухах – посвист вітру. Швидко біжить вороний кінь. Та все ж не птахом лине. То бабські дурні теревені, що як характерник степом їде, то кінь ледь копитами землі торкається. Ну, хіба який шмаркач буде на такі витребеньки силу витрачати. А у Владка Сича – он, у чубі вже сивина пробивається. Щоправда, у їх роду рано сивіють.
Не те штука, щоб коню невидимі крила приставити, а те, щоб не поспішаючи, бо де бачено, щоб справжній хазяїн степу куди квапився, завжди вчасно встигати. От і зараз: сонце ще ген високо, а до кінця дороги не так уже й далеко. Залагодить справу, та й на тому ж хуторі переночує. А як відмовлять чи не щиро запросять, то степ великий і щедрий, чи вперше під зоряним шатром спати?
Їде козак, не поспішає. Побратима згадує. Бо приятелів у Владка – чи не ціла Січ, усяк як побачить – зрадіє, запросить випити-закусити разом, почне вихвалятися здобиччю чи геройством, біду розкаже. А побратим один був. Не так багато охочих брататися із характерником: його смерть боїться займати, а чи буде такою терплячою та Клята Молодиця до того, хто братом зветься? Та  Максим Малий не із тих був, щоб думати про погане завчасно: наздожене ворожа куля, тоді й сумувати нема коли буде, а наперед роздумувати про те, чи золоті галушки в раю їстимеш і в карамзині походжатимеш, чи у пеклі чорти припікатимуть – то вдома треба сидіти на печі, нема чого на Січ сунутись.
Чи ж Владку Сичу, що його самого вважали відчайдухом серед відчайдухів, було сперечатися?
Тепер їдь, козаче, крути вуса та думай: може, нагримав би коли на зломиголову, дивись, він зараз живісінький був би, а самому не довелося погану звістку родичам везти. Та що звістку, чи багато серед січовиків до старості доживають? І червінці у поясі широкому не вперше возити. Хоч і далека рідня Максимова, а годували ж сироту, поки він підлітком на Січ не втрапив. Несподівані гроші, Максимова частка здобичі в останньому поході, як знахідка їм буде. Інше непокоїть: у притороченій до луки сідла сумці –  старанно загорнута у чисте полотно ікона. Хай що там пащекують про характерників, а до церкви Владко справно ходив. Двічі на рік: на Різдво та на Великдень. Як прохав побратим ікону, що ще від матері йому дісталася, далеким родичам передати – то хто ж сперечатися буде?
От тільки… Ікона та непростою виявилась, не лише материнське благословення на ній було. Ікона, як довгий вік проживе, усякого набачиться: і благословляють на ній молодих, буває, в головах важко хворого розміщають, прохаючи, щоб або помогло, або хоч… нащо людині зайве страждати? А от більшість не чули, як інколи кленуть на іконах чи ножі перед помстою святять. І добре, що не чули… Аби не забували хоч коли ікони від пороху обтирати, бо інколи хрестишся на червоний куток, так і не скажеш відразу, що там понамальовані за святі…
А вже як ікона починає дива творити… От за те, що не втримався Максим, похвалився: материнське благословення сильне, хай її на світі давно не має, вже й сам син не пригадає, якого кольору очі в неньки були, - Владко лаяв приятеля нещадно. Зітхав усе, що немає такого вміння й у характерників, аби дурням язика вкорочувати. Та що зробиш? Не відмовиш же людям, які благають про допомогу у дещиці: прикласти ікону Матері Божої до рани, аби не боліло та швидше гоїлося. Гріх відмовляти, бо ж не із подряпинами зверталися по ласку. Самого Максима і лікувати не довелося: не взяв із собою ікони, коли на лови вирушали, бо чи й далеко? І от, і поболіти як слід не встигло, чорти тих турок так далеко в степ занесли, бачте, від основного загону відбилися!
Не те, що батюшка церкви січової, сам сотник натякав: що тим родичам-гречкосіям із ікони прибуток? Пальця сильно вріжуть чи, чумакуючи, із возу впадуть, то й лікуватимуться?
Та хіба кому колись щастило умовити Сича, як той впирався рогами (тьфу, нечистий поплутав проти ночі згадувати!)? «Не всяке зцілення у спасіння», - тільки й почули від упертюха. А на натяки сотника, що не варто одненькому в дорогу вирушати: нечисті розвелося у степу і добре, якби тільки серед нехрещених. Чи ж важко хоч одного супутника із собою в дорогу взяти?! Так тих натяків Владко ніби й не почув. Хоч зазвичай міг почути не те що кінного чи пішого ще за обрієм, але й ходу лисиці серед степу розрізняв.
От і їхав тепер сам-один, інколи стиха щось до вороного свого примовляв. Та як вершник немов з-під землі вродився, не дуже й здивувався, так ніби й чекав. А от коли побачив, що то – Максим Малий… Знав, що то - мара. Навіть зміг би сказати, хто той клятий оберіг для нападника майстрував, щоб жертві очі відвести. Не багато аж такий вмілих по всьому степу, хай і домовленість, що вони не помічають характерників, а ті – їх, та все ж… Але знання – знанням, а на мить одну рука козака завмерла над шаблею… Нападник встиг вдарити першим.
Довго потім дивувалися в Липенівці, як такому скаліченому чоловіку пощастило дістатися їх села. А вже що вижити зміг… Одне слово, характерник.
Сотника знайшли у степу мертвого. Негарною смертю сконав, із мукою із життя йшов, хоч, здавалося б, кілька легких ран мав, не козакові від такого помирати. А ще, кажуть, в той же день син його загинув. Незадовго до цього, кажуть, скалічили хлопця, та погано, не в поході, а через якусь дівку у п’яній бійці. Вже й одужувати почав, хоч і повільно, хоч і не встигав уже оклигати до походу. Аж раптом згорів в один день…
…Влад відчував себе так, немов прокинувся від глибокого сну. Що й казати, не надто приємного, але ж цікавого… Із здивуванням глянув спершу на вікно, а потім – на годинник. Здавалося, уже й вечоріти повинно. І нога болить так, ніби не засидів, а, принаймні, сильно чимось порізався. Так ні ж, лише година минула, певно, винна у всьому незручна поза. Треба сказати Захарові, щоб кинув дурощі, хоча б ті ж нахабні опівнічні телефонні розмови із «серйозними людьми» і як слід узявся за своє писання. Дивись, ще й потім хвалитися можна буде, що знайомий із відомим письменником. Звісно, якщо хлопець сам зможе дожити до цього… Але треба попрохати, щоб змінив справжнє ім’я козака та назву села на щось інше. Бо Влад чув зовсім іншу версію тої історії, не незвичайну. Буцімто, кілька приятелів відшукали скарб. Серед них був і Владибор Сич, він і місце показував закляте. І що ж? Жадібність людська згубила усіх не згірше ніж ворожа куля чи смертельна трута. Один Сич у тому побоїщі вцілів. Та небагато шани у такій перемозі. От цікаво, чи «офіційну» версію написав, бува, не родич того сотника, що вирішив такою ціною сина зцілити? Влад невесело всміхнувся і перегорнув аркуш на інший бік. Залишилося не так багато написаного, аби кидати історію на півдорозі.
                                     16.
Спершу Влад трохи здивувався. Історія Владка Сича раптом уривалася. Натомість йшли виписки із різних книг, присвячених міфології. Він переглянув їх нашвидкуруч, не сподіваючись побачити щось нове. Так, «обмінчата – діти нечистої сили, підкинуті недбалим батькам, що нехтували оберегами, замість їх власних… погано ростуть, часто хворіють і гинуть… за деякими джерелами – завжди мають помітні фізичні недоліки… тварини відчувають чужинців, страшенно бояться їх, виняток становлять коти, що інколи ладні визнати їх хазяїнами…». Влад відчув, що йому чим далі, тим більше не подобається читання.
А все ж: «Відрізнити хто перед ним: людське дитя, що до нього причепилася якась недуга, чи обмінна, кволе від народження, але наділене надзвичайними здібностями, може лише праведний священик чи ворожка, із справжніх – не навчених, а вроджених. Ну ще й характерники, звісно». І поруч іншою ручкою, певно, пізніший коментар: «От тільки робити характерникам не було чого, тільки по селах глухих лазити, підмін чат вистежувати…»
Влад ледь всміхнувся: от хлопець штукар, ніби вже й зрозуміло, до чого йде, а не відірватися. Хоч навряд чи Владибор Сич став би викривати дітей нелюдського походження, не тим гроші заробляв. Що там далі?
« Звісно, оті легенди, що як потупцювати бідолашне дитя на перехресті, то з’являться його справжні родичі і запропонують скарби, що потім обертаються битими горщиками чи половою, а для більш стійких – їхніх справжніх дітей, дурниці. От хіба полова – то може бути правдою, чого й чекати від торгу із нечистим? А якби трусилися над своїми дітьми, то не підкидали б їх людям. То таке. Вміючи, не так уже й неможливо відмолити підмінену дитину.
Та це зараз за кожним дитям трусяться, а як семеро на лавах сидять. У людей-он, і хвороба кого прибере, і старші вже доросліші, можна в найми віддати, і чоловік справний господар, а не п’яниця… А тут усі тільки їсти можуть, ще й ростуть так, немов їх з ранку до вечора пундиками напихаються, аж сорочки тріщать – полотна не напасешся. То тут хіба звернеш увагу, що найменше слабує і весь час пхикає? Потиличник брату, що не заколихав, та й по всьому…
Мале росте, а помічник із нього ніякий, ходить, немов весь час до чогось прислухається чи з відкритими очима спить. Батько потиличка дав, щоб швидше ворушився – руку за день зламав; собака сусідська спробувала вкусити – на животі відповзла і вила жалібно, немов дух вовка почула. Не стало за день собаки – хтось знічев’я втопив. Між сусідами поговір: «якесь воно не таке…». А чи в кожному селі буде досвідчена ворожка чи священик, що справді усіх законів дотримується?
А як де і були, то гріх на душу не брали. Бо хоч рідко, а зустрічаються згадки про те, як такі діти доживали до дорослого віку, усвідомлювали, на що здатні і що можуть. Розуміли, що не зовсім свої ні у селі, ні в лісі. Але «не зовсім свої» - не значить «чужі»…
От тільки любити їх, тим більше, кохати – себе не жаліти. Та живуть же якось і без любові…
Є й взагалі дивна легенда.. Немов, бували випадки, коли деякі сім’ї зумисне такий обмін робили, бо…»
Останній аркуш обривався неохайною попаленою каймою.  
Хтозна, як би відреагував Влад, якби мав час. Але саме в цю мить мобільний обізвався знову.
Звісно, Гришаня, кому ж ще? От тільки голос у знайомого був незвично серйозним:
- Вибачай, що турбую. Але тут така справа… Захар зараз у лікарні. Якісь покидьки в його ж квартирі сильно відлупцювали хлопця, зламано кілька ребер, права рука. А це в його стані… Він прохав, щоб ти приїхав, як зможеш. Навіть не так, не як зможеш…
- Що, ліки відмовляється пити, як я не приїду? – зопалу припустив Влад. Дуже хотілося курити, хоч кинув більше року тому й ніби більше не тягнуло. А ще – лаятися останніми словами.
- Здурів? – Гришаня по телефону примудрився поставити досить точний діагноз. – Чи в тебе сьогодні час на вагу золота? Його там якимсь знеболюючим накачали, хтозна, чи він взагалі зможе розмовляти, але як тебе побачить, мо, трохи заспокоїться.
- Зрозуміло. Я – в якості заспокійливого, - Влад натиснув на відбій. За мить довелося телефонувати знову, уточнювати, де знаходиться та лікарня.
На порозі квартири Влад завагався було: як взявся охороняти хвору дівчинку, нема чого містом мотатися. Але, врешті, що може загрожувати Ангеліні у рідній квартирі, під наглядом знайомої няньки, в будинку, у який сторонньому потрапити важко? Ще раз кинувши у бік дитячої кімнати, що він повернеться дуже скоро, Влад рішуче натиснув на клямку.  
          Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Обмін робили, бо?..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 23-11-2009

Не дарма про обмінчат йдеться,

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-11-2009

Обмінчата

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 22-11-2009

"Не всяке зцілення у спасіння"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 21-11-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68717193603516 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …