Маленька істота у чорному капелюсі перетнула місто, розрізаючи його навпіл своєю тихою, до жаху, тихою ходою. Він чи воно йшло в нікуди, в саме серце тиші. Ніч проковтнула капелюх, зжерла до останньої ниточки. Ще мить, перейшовши на інший бік вулиці, на іншу лінію життя, ...маленька капелюшна мара зникла.
А ніч снідала містом. Місто марило в напівсні. Все як завжди. В спокої не народжується нічого. Спокій, нажаль - це смерть.
А він йшов собі і мріяв про смерть, про яку-небудь смерть: випадкову, навмисну, дурну, фатальну... він так шалено прикликав її до себе! І зараз, в напівтиші і темряві, відчуваючи навіть свої думки на отруєно-солодкий присмак, він ковтав сльози, проштовхував у груди відчай і там звірине виття сколихувало чорну розбиту душу. Серце римувало біль, в голові паморочилось, нудота охопила горло. Майже біг, тікаючи від власної тіні, він стрибнув у вузький провулок, тут, серед чорних дерев де-не-де осяяних сивим світлом місяця, зупинився і присів на сиру лавку біля клену.
Час наповнював легені:
Подих.
Подих.
Подих.
Відпускати почало поступово. Ще один приступ страху і болю, дуже різкий, нестерпний. І ось одна сльоза як крапка –„ все скінчено.”
Скільки минуло часу? Дві з половиною години. Якби ще три години тому хтось сказав би йому, що...
Змінилось би щось? Ні. Так. Мабуть. Мабуть...мабуть...чи шкода йому? ...
З кишені дістав пачку цигарок, запалив сірника. Тепер дим був єдиним слухачем його німого каяття...зізнання.
Ну так сталося в житті, що Шарикові не пощастило. Він закохався. Так іноді трапляється. Це почуття було подібне падінню, легкому злету у низ. Ти знаєш що навіть у прірві є змістовний кінець, і ось зараз він душею лежав на власних льодяних скелях. Вона – бідна як церковна миша, він – до чорта багатий, вона – прекрасна, мила, тендітна, він –маленький, огрядний, лисий гном. Хвороблива пристрасть! Дурні сподівання на щастя! О ні, не про щастя він мріяв! Біль бажання був приємніший, полум’я робило з нього звіра, царя, імператора власного ідеалу, володаря і раба богині і бранки водночас! Маючи дві вищі освіти, тисячу людей, що вірніші за псів і хто те зна скільки мільйонів у хтозна яких банках, він возвеличив худе, шмаркате дівча до рівня небесного скарбу, срібнорукої Аврори, до цнотливої Венери. Ой дали б йому волю і він назвав би її Сонцем! Світом! Життям!...
Його Галатея була з плоті і крові, а не з амброзії і мармуру. Вона була тихим і світлим дитям, старанною студенткою, гарною звабливою дівчиною і нещасною іграшкою в руках хворого, божевільного майстра. Він купив її за розкішний дім, гарний одяг, прикраси, машини, за багатий світ за вікном: шепіт океану і мовчання альпійських гір. Він купив її тіло, розум, душу і зненавидів себе за це, бо розтягнений на шматки ідеал став тінню...сірим...нічим. Він купив її, але жодного разу в її очах не було і краплі любові. Подяка, шана, навіть жаль, АЛЕ НЕ КОХАННЯ!
Вона з більшою ніжністю дивилася на Рамона – її білого дога, ніж на нього. Через півроку, коли він став усвідомлювати, що кохання її йому не належить, отруїв собаку. Так було з кошеням, канарейкою, карликовим кроликом, а рибок він спустив в унітаз. Її очі були завжди сумні, його – хворобливо палали. Рік за роком вона танула як свічечка, він блід від болю. Його богиня була з піску, пісок роздмухував вітер.
Дивний сон переслідував Шарика третій рік: ніби-то він розпинає Ромашку на христі і стільки щастя в нього, стільки захвату...
Вона стала тінню...він сам втікав від неї до інших німф. Персефона заквітчана зимою, Ромашка благала:
- Відпусти! Відпусти, Шарику!
-...
- Я так більше не можу, - Вона була жалюгідна, змарніла, зів’яла, не камінь, а глина після дощу...Шарику стало огидно і моторошно. В прикрасах і в дорогих апартаментах вона виглядала як серед смітника і в лахмітті.
- Іди! – процідив холодно і чітко.
Вона вийшла з кімнати пташкою без крил.
Щоб ти здохла! – побажав, злякався і впевнено додав:
Здохнеш!
Через півтора роки він побачив її у парку. Три людини. Вона, він і хтось під серцем в сонцеподібному череві. Вони зоріли щастям і коханням, зоріла осінь барвами калини, мабуть йшли додому, мабуть з роботи, мабуть...
Він розірвався у ту мить. Вона така закохана, людська, замріяна, не богиня, а жінка! Лють стискала мозок. Він звіром, уночі прийшов до неї, кумедне, в чорному капелюсі, п’ятдесятирічне чудовисько. Як відчинили двері, як стріляв у хлопця він не пам’ятав...навіть її крик, стогін, благання – в якомусь тумані. Вона замовкла від страху і безвиході, тільки все ближче і ближче підкрадалася до тіла коханого.
Хочеш його?! – спитав звір.
Пробач мені...
За що?
За надію...за те, що я була, за твою пристрасть, за те, що тебе ненавиджу...
Кохана моя! Ромашко, щастя, доля моя...я все тобі віддам будь моєю, покохай мене, – він стояв перед нею, кривавим янголом, і плакав.
Подаруй мені смерть, відпусти мене в смерть, пожалій мене смертю...там є він і моє дитя, там не буде тебе.
Чи цей діалог намарився йому?... Але в мить смерті вона була прекрасна, чиста, свята. Аврора! Венера! Вона була його!
Моя!!! - застогнав він.
Моя!!! – власна, тваринна оргія самовизначення звіра, на олтарі Богині лежить сама Богиня.
„Відпусти”...чув її голос у темряві... „відпусти”...клен шепотів її голосом. Дим зник, зникли і примари вбитих тіл...
Чи шкода йому?...
Ні.
Він у подобі людини пішов собі геть, спокійно, врівноважено, вільно. Чисте зло, без домішок сумління. Ситий йшов і посміхався. Життя – прекрасне! Де ви мої Богині?!
