Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2596
Творів: 47251
Рецензій: 91975

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Зигзиця(частина2)

© Ольга, 27-10-2009
В таксі
Мотор «Москвича» ревів натужно, ніби горював, що його  ресурс вичерпано ще в шістдесят восьму річницю Великої Жовтневої Революції, що  Степан жене як скажений, що ці студенти, зайшовши в бар випити пива ,  запізнились на потяг. Дядько Степан прислухався до двигуна, але все одно давив на гашетку,  часу зовсім не було, ще два переїзди і буде станція , де зупиняється їх потяг-втікач, треба під натиснути, він же пообіцяв, завдаток взяв. Не подумав, що двигун може лягти від цих гонок.
Трясло безбожно, на вибоїнах , коли авто підлітало вгору, виникало почуття невагомості.
- Космонавти , бісова мати, -  лаявся крізь зуби   Стас. І вмить йому згадалась історія, що трапилась з ними на дискотеці, ще тоді коли вони тільки познайомились з Настею .  Дискотека у них була на другому поверсі Будинку Культури, єдине місце , де можна було зібратись, та й не дуже дорого. Кінотеатр навесні  завалився, не витримав лихої долі, відсутності коштів на ремонт і пам’ятаючи про  цемент, що  вкрали при будівництві. Так і стояв посеред містечка сумною примарою і  назва у нього була символічна – «Родіна».
Кіно крутили у залізничників, в актовому залі, але дорого, кожної неділі  собі не дозволиш, тому ходили в цю бичарню, як всі казали.   Одного разу всі перепилися в смерть, втім все як завжди, і  один такий герой – орел молодий, вийшов до перил покурити, похилився з горя , та й шубовснув вниз з другого поверху, на цементні східці. Настя з Стасом в цей час якраз займались петінгом у фойє ,  простіше кажучи Стас лапав молоде дівоче тіло, а тіло всіляко тому допомагало.
Вони перші підбігли до цього заюшеного кров’ю юнака, у того було  дивно і неприродно вивернути руки і ноги, у світлі люмінесцентної брудної лампи він здавався просто кучкою брудного мотлоху. Вони не знали , що робити, боялися доторкнутись до нього.  Тим часом збігся чималенький   натовп, обступили колом, радилися що робити, аж раптом постраждалий заворушився, почав зводитись, незграбно як новонароджене теля. Натовп оживився: хлопці допомагали підводились, обтрушували штани, зняли закривавлений светр. Дівчата побігли запирати  кров на светрі.
- Оце дає, - гуділи хлопці.
- П’яного Бог береже, так гепнувся і тільки зубів лишився, - сказав хтось.
- Космонавт, - гордо і п’яно кричали друзі, що ще десять хвилин тому підливали сіромасі горілочки, а п’ять хвилин ховали відчай і п’яненькі сльози страху.
Кличка приклеїлась. Космонавт у результаті польоту чи то пак приземлення втратив передні зуби, але пити  не кинув.
Стас горілки не вживав, взагалі юнаків, його знайомих, друзів  можна було поділити на три категорії: перші – пили горілку, як не в себе, страшно дивитись на шістнадцятирічного юнака, що стискає пляшку паленої горілки у  руці (втім наркомани не краще) ; другі – пили рідко, переважно цмулили пиво і робили вигляд, що давно з п’янкою покінчили, у шістнадцять  - сімнадцять років, смішно їй-богу; треті – майже не пили або пили вино і тільки з якогось приводу: на свято чи День народження. Стас належав до третіх, його п’янило інше, ще тоді у нього була кличка – Жуанчик.   Його прізвище Доненко, і спочатку було Дон, та на Дона він не тягнув, не тягнув і на повноцінного Дона Жуана, так собі Жуанчик.
Того вечора  Стас, допомігши , як один із самих тверезих, довести  Космонавта  додому, і пояснити матері її щастя, що синочок сьогодні втратив лише зуби, а не життя, повернувся  до Настуні. По дорозі назад хлопці  прикупили пляшку самогону, навіть Стас зробив вигляд, що випив з горла .
- Страшно як, еге ж? – запитала вона його.
Він лиш здвинув плечима, мовляв і не таке бачив. Настя дивилася на нього своїми круглими блакитними очима, як на героя. Ніби вони і справді стали свідками запуску космічної станції  на орбіту, а не бачили як п’яний звалився з другого поверху. Її наївність тішила його, це тобі не зверхня Ілонка, що над усім кпинить, а коли  засунеш руку під спідничку, боляче б’є,  а сама ж аж стікає від своїх бажань.
Вони  повільно дійшли до Настиного будинку, всілися на лавочці, довго цілувалися, Стас уже був готовий до рішучих дій, але мужньо прийняв рішення: зробити все по-людськи, і вже перебирав варіанти - де й коли, і як її умовити. Настине запитання приголомшило:
- Коли ми це зробимо? – сміливо, кладучи ручку, туди куди він і не мріяв.
- Скоро, моя принцесо! – видихнув він.
Як вона цього чекала, він назвав її так як вона мріяла, вона не Настька, не  сіра посередність, вона – принцеса, королева, пері, ханум, незрівняна, радісна…(Нещодавно прочитала «Роксолану» П.Загребельного)
- Настя, ходи додому, добраніч Стасику, дякую, що провів онучку додому, - висунулась з вікна Ташенька.
- Іду, - протягла принцеса і полинула спочивати.
- І Вам доброї ночі, Наталя Семенівно, до завтра, Настуня! – крикнув Жуанчик, і  радісно помарширував додому, роздумуючи, де знайти вільну пристойну хату.
Навіть зараз трясучись у цій колимазі, не дивлячись на неприємний осад від вічних сварок, про ті миті було приємно згадувати. Ці спогади тішили самолюбство.
В поїзді
Я ще стояла в тамбурі, роздумувала, що можливо я приїду в своє містечко, а бухгалтери там не потрібні, і я піду  реалізатором на базар, і з роками стану схожа на Ліду Яківну. Знайду собі чоловіка з вантажників, головне щоб поменше пив і допомагав клумаки  тягати.
- Мариночко, Ліда Яківна вже спить, лягла на бік, не хропе, ходіть лягайте, - у тамбурі з’явилась Марія Кирилівна. Закутана у світлу шаль , з розпущеними косами,  у нерівному світлі, вона здавалась молодою, навіть моєю одноліткою . Занадто молодою для дорослої доньки і бабусі. Мабуть гарні гени, спадковість.
- Я не засну, і лізти на другу полицю не хочу, краще постою тут, - відповіла я.
- Але ж тут холодно і не зручно, хочете я зараз одягнусь і ми з вами сходимо у вагон-ресторан? Вип’ємо по чашечці кави, може там якісь тістечка є чи просто шоколад, скоротаємо якусь годинку, - несподівано запропонувала Марія Кирилівна.
- Можна, а Ви знаєте,  де він тут є, вагон-ресторан? – уточнила я.
- Зараз у провідниці запитаю, - і зникла.
- Не треба, - не встигла я зупинити Марію Кирилівну.
Вона повернулася вся червона, просто багрова.  Мені стало соромно, що не встигла втримати жіночку.
- Вагон-ресторан у дев’ятому вагоні, майже як у Задорнова, я піду одягатись, а Ви почекайте мене там, - повідала мені Марія Кирилівна.
Я з ввічливості  поплелася у ресторан, відчуваючи нову сповідь, а може мені  взяти бика за рога, і самій розповісти свою історію. Та мабуть ще зарано, бо я й сама не можу сформулювати, так лише кусочки, пазли і скласти їх докупи ще боляче і важко. Ліда Яківна он як лаконічно мені все виклала, мабуть думано - передумано про це. Я йшла по коридору потяга, мене качало і це чимось нагадувало  саме життя. За вікнами мерехтять дерева і стовпи,   обличчя і постаті, світлофори і шлагбауми,   якісь значні події, що мають для мене значення і не мають, але вони визначні для інших людей, а ти ідеш і ідеш собі уперед. І що там попереду? Вагон-ресторан!
Цей штампований інтер’єр приївся мені за час моїх відряджень. Спочатку я  була і від них в захваті. Я  часто виходила вночі випити кави іноді навіть брала свій службовий ноутбук з бездротовим  модемом Інтернет провайдера. Якийсь шик, драйв був в тому, щоб  пізньої ночі сидіти в швидкісному потязі і користуватися високошвидкісним  Інтернетом , пити каву і почувати себе супер-супер. Все це до випадку, як кажуть до часу , до пори. До тієї пори поки до мене не почали приставати п’яні агресивні солдати, що їхали додому у відпустку, тоді мене врятував лише випадок. Випадок у вигляді любимчика Паші. Згадувати так боляче і так приємно.
Я сиділа в нічному потязі і хизувалася собою, аж у вагон-ресторан зайшло двоє солдат. Один уже був настільки п’яний, що дивно як він взагалі пересувався, другий чи був крепший, чи менше випив, та перебував у стані: «зараз я вам усім покажу». А так як глядачів до цього шоу було не багато, то він вибрав найкращого, тобто мене. Скупивши в барі  пляшку коньяку і коробку цукерок, вмостивши свого аморфного друга за  одним із столиків, він підрулив до мене, я звичайно ввічливо відмовила, але в цьому стані відмова сприймається, як кровна образа. Спочатку він зблід, аякже відмовили, потім почервонів, ну от так ці сучки на  гражданці гуляють, а бідні парубки оберігають їх спокій, вартують і вдень , і вночі, а  потім схопив мене за руку і почав тягнути  невідомо куди. Хоча, звичайно,  я здогадувалась куди, і що буде далі. Вічні метаморфози -  з впевненої бізнесвумен я миттю перетворилася на слабку, розгублену дівчину. Я опиралася як могла і в результаті ноутбук  опинився  на підлозі, на цей шум з комірчини виглянув бармен, і швидко метнувся до рації, але допомога прийшла не від стражів правопорядку, а від чоловіка у синій залізничній уніформі. Моя  свідомість фіксувала якісь дрібнички – розстебнуті  верхні ґудзики, послаблена краватка , закачані  рукави на сорочці. Я автоматично підняла ноутбук  - виробники напевне передбачили нештатні ситуації з п’яними дембелями, провели відповідні краш-тести – і ось: машина не постраждала!
Тим часом  активний солдатик був всаджений поруч з своїм стомленим другом і слухав  поради з етикету і  основні правила поводження з жінками  від мого рятівника , незабаром нагодилися  і міліціянти, що продовжили бесіду у іншому місці, вивівши солдатів з вагону-ресторану.
- Привіт! Я не хотів підходити, хоча часто бачу тебе тут, а ти все така ж, нікого навколо не помічаєш і не прихильна до солдатів! – звертався до мене чоловік з Павловими очима.
Отак ми знову зустрілись, після майже шестирічної перерви, після того, як я  не дочекалась його з армії, письмово відмовилась від запропонованого заміжжя, і  … стала стервом!
Я нарешті дійшла до вагону-ресторану, замовила дві кави і тістечок, і знову занурилась  у той вечір.
В таксі
Набридло! Коли ж нарешті вони пересядуть на потяг, там хоч лягти можна буде, а може навіть і заснути. Трусило безбожно, спершу вона  групувалася аби менше трясло, але потім, коли задрімала, зрозуміла, о краще розслабитись. Правда так виникало відчуття, що везуть не людей, а просто перевозять трьох манекенів, так же безвольно опущені плечі і теліпаються голови, та вони і є манекени – ні думок, ні почуттів, ні вчинків. Досить! Досить? Чого ж досить? Що ти можеш, ти ж просто лялька, яка начиталась «правильних» книжок, але  не зрозуміти їх, не жити так як вони вчать так і не змогла, лише піддакувати їм і тим хто гаряче розказував, що той то автор знайшов панацею, довів нову стару теорему чи навпаки   нежиттєвість аксіоми. Гаряче піддакувати з пустими очима, які повернуті лише на себе, всередину, але бачать там пустку і відображують її ж. Може піднятись на дах їхнього дев’ятиповерхового гуртожитку, розставити руки, уявити, що це крила і полетіти в пустку.
Бр-р-р! Як накотить отаке, добре, що хоч не часто. Кажуть, що від інцесту народжуються неповноцінні, схиблені діти, а тут уже у самої дах їде. З цим пора закінчувати. Ці спогади гарного дитинства, міцної дружби треба закинути подалі і жити життям, яке не обтяжене такими дурницями.
- Скоро? – кинула Ілона, як каменем у спину дядька Степана.
- Скоро , - дядько Степан вже встиг не раз пожалкувати , що погнався за цим потягом чи скоріш за довгою гривнею, хай би їхав Сергій Тацюк на своєму мерсі . Тим мерсам зносу не має, а його «Москвичок» вже все, майже здох, хоча може ще вдасться підремонтувати, бо на нову ще не назбирав, а так хотілося купити собі десяточку,  ці молоді схибились на іномарках , йому кращої не треба. Він би зробив з неї…
- Скільки ще? Ми не запізнимось? – не вгавала Ілона.
- Все  в нормі, - от клята дівка , не сидиться їй спокійно, такі горло перегризуть, якщо щось не так. Немає у них поваги до старших, а от ми у свій час…
Дядько Степан не  встиг  додумати свою звичну думку про молодь, і про те як він був молодим, зустрічна вантажівка засліпила, загнала у баюри, та ще обдала фонтаном рідкої грязюки. Залило все, всю бочину заляпало, двірники працювали погано, щітки позатиралися ,  треба було стати і витерти все, але ж часу немає, та й потім можна не рушити, хтозна що там карбюратор викине. Щось підозріло стукало під капотом і тормозна педаль западала, але ж не зупинишся. Дожати, а там треба буде  ставати на капремонт .
Ілона скоса зиркнула на Стаса і Настуську. Сплять  голубочки, парочка. А що , якось відсторонено подумала, без ревнощів, вони і справді пара, може поберуться. Життя підкидує запитання, на які ми відповідаємо, або правильно, або… так як вона. Треба було гнати Стаса з його інцестними ідеями, гімна б  перегоріли, як бабуся казала, і все було б по-іншому. Погано чи добре, але по іншому. Добре, що хоч тепер дотумкала, ще не пізно. Протрусило її в цьому драндулеті, мізки на місце стали.
В поїзді
- Марино! – висмикнула мене з спогадів Марія Кирилівна, - ви вже замовили?
-А? Так, замовила!  Сідайте, будь ласка!
Не маючи досвіду психолога, я все ж не помилилася, Марія Кирилівна затіяла бесіду, краще б вона помовчала.
- Що Вас турбує , Мариночко? Ви смутні, щось сталося у Вас? Повірте моєму досвіду – все мине, як казав цар Соломон, і це також! Я нещодавно в Інтернеті прочитала в щоденниках заміточку про віслюка, хочете переповім?
Я приречено кивнула.
- У одного господаря  віслюк  упав у стару висохлу криницю, і застряв там. Підняти його господар не міг, а так як  осел був того ж віку, що і криниця, він вирішив засипати криницю і заодно поховати там старого осла. Покликав сусідів і вони разом почали засипати криницю, осел кричав не своїм голосом, та поступово ослячий лемент стих. Чоловіки швидко працювали( я думаю мріючи про добрий могорич) , вправно  кидали землю лопатами. Осел знизу прийняв мудре рішення, він ту землю, що попадала на спину струшував і втоптував копитами, струшував і притоптував, і за якийсь час опинився на горі. Правда ж повчально? Отак і ми повинні   неприємності струшувати і притоптувати, і тоді опинимось на горі.  Жаль не завжди нам це вдається….
Вона змовкла, я вже зраділа – може просто посидимо, помовчимо, без розмов, мені доста Ліди Яківни. Та все ж навіть така інтелігентна жінка не могла побороти спокуси  сповідатися  , ефект  пасажирів , що ніколи більше не зустрінуться діяв подібно рефлексам собаки Павлова. Вона зібралася з думками, зітхнула і почала:
- Ось Лідія Яківна мені дорікає, що я мовляв дуже горда, що була проти доччиного заміжжя , як вона думає за сина торговки не хотіла дочку віддавати, а мені хоч за жебрака, тільки щоб любив її та не дорікав нічим, бо сама знаю як з цим важко жити. Мене в містечку вважають багатою вдовою  військового з таким собі націоналістичним прибабахом, що і доньку так виховала, - вона схилилася на чашечкою кави, що нам щойно принесли, ніби хотіла видивитись щось у темній каламуті ресторанної кави.
- «Дві блазнюючи дурепи у вишитих сорочках або просто з жиру бісяться» - так про нас кажуть в містечку. О , вони б з задоволенням обсмоктали кожну мою кісточку, аби знали які скелети я тримаю в шафі! Дивно, про це я ніколи не розмовляла вголос, лише подумки, вона видихнула, розгублено подивилась на свої пальці, яким нервово кришила еклер і вже добралась до крему, витерла об краєчок серветки , зробила це настільки елегантно, що я мимоволі замилувалась, паралельно відмічаючи на які дурниці замкнена моя свідомість – закочені рукави, послаблені краватки, гарні пальці.
- А насправді я ніяка не вдова, - продовжила Марія Кирилівна, - мій чоловік живий , здоровий, а от Олеся – вона не моя рідна донька, в мене взагалі дітей не може бути, вона донька покійної чоловікової сестри. Сестра з чоловіком загинули в автокатастрофі, а дівчинка залишилась круглою сиротою, от ми з чоловіком, знаючи що своїх дітей не матимемо, забрали Олесю до себе і вдочерили.  Їй тоді  десять років було, а мені двадцять сім. Я  така вдячна була Богові, навіть такі ниці думки до мене приходили, що Господь нагородив, а якою ціною мені тоді було байдуже. Та скоро ваги вже силилися у інший бік. Чоловік раніше не гребував дорікнути мені, що я бездітна, тепер  ревнував до Олесі, адже їй я віддавала більшу частину уваги . Життя стало нестерпним –  затримання на «нарадах» і повне ігнорування нас з донькою, ми не розмовляли тижнями,  я дуже страждала і вирішила подавати на розлучення.  Але він і справді військовий у високому званні, тому про розлучення навіть мови не йшло, він просто виставив нас з свого життя. Купив мені гарний будинок   у   цьому містечку, щомісяця надсилає допомогу, що перевищує мою вчительську зарплатню втричі, відкупається напевне перед пам’яттю  своєї рідної сестри, а от самого ми його не бачили з моменту нашого переїзду, - вона посміхнулась чомусь всередині себе, якомусь приємному, світлому спогаду.
- Про що Ви  подумали про Олесю чи про онука, про Назарчика? - запитала я, дивлячись у її на мить щасливі очі.
- Я всміхалась? Не знаю чому на думку спав мій  нездійснений гріх, - вона знову  посміхнулась,  мій чоловік набагато старший за мене, і заміж за нього я вийшла по рекомендації батька. Моя мама померла  від аневризми головного мозку, їй ще не було й сорока, а мені лише одинадцять. Коли я іноді читаю дамські романи або детективи, я ніколи не дивуюсь якимось незвичним обставинам – амнезії, загублені близнюки, нічого не дивує мене. Ви  на мене так здивовано дивитесь, Мариночко,  в мене щось не так  , - вона почала озирати себе.
- Ні-ні, мене просто ввів в оману томик Франка, в дорогу ж краще Донцову взяти, - я теж посміхнулась.
- Просто  в мені не має категоричності, я не критик і поважаю працю кожної людини, а Донцову шанувати можна за багато рис, вона ж не крала, запропонувала на загал свій талант і знайшла свого читача, але це просто моя думка. Так от виховував мене батько, а він завжди  мріяв стати військовим, та щось не склалося у нього, але він завжди крутився між військовими, всі друзі його були офіцерами місцевого гарнізону. Я звикла  до мерехтіння форм і погонів у нашій квартирі, а одного   разу ненароком побачила як батько  під час чергового обмивання чиїхось зірочок одягнув чужий кітель, недбало кинутий  на канапу, як виправились плечі, розгладились зморшки на обличчі. Мені було жаль його, адже він  навіть не міг розраховувати на сина, що колись здійснить його мрію, саме в ту мить я зрозуміла, що моя доля – бути дружиною військового. Мені на ту пору було п'ятнадцять років, я була така романтична і  вже серцем прагла свого принца. І мені здавалось, що знайшла, - вона допила свою  холодну каву, і продовжила:
-  У нас бував такий собі Дмитро Романович, ідеальний офіцер , гарний, шляхетний, трошки молодший за мого батька. Завжди мовчазний, безпристрасний . Військова виправка, ніби з кіноекранів, фільмів про білогвардійців. Дивною була його присутність в цій компанії відвертих солдафонів.  Він не зловживав алкоголем, коли приїздив, то приносив завжди  пляшку коньяку і шоколад для мене, а  випивав лише маленьку чарочку. З’являвся він  у товаристві молодого лейтенанта Олега, що у компанії бував декілька хвилин , а потім чекав Дмитра Романовича у автомобілі. Ці декілька хвилин я з-за дверей спостерігала за моїм принцом, намагалася бути в кімнаті, пропонувала  чай або каву, витрушувала попільнички, а потім мріяла про те як він нарешті зверне на мене свою увагу, щось скаже мені, або горювала, що у нього мабуть є дівчина, яку він кохає. Чоловіки жартували, дивно кривлячись і посміхаючись: «Ад’ютант його превосходительства…» А я думала – заздрять! Вечорами перед сном придумувала, вимріювала різні історії, вони калейдоскопом проносились перед очима. То Олег попадає в якусь неприємність, а я його виручаю, то просто він нарешті розгледить у мені свою долю, то ми розлучаємось надовго, а потім випадково  зустрічаємось і …  ці придумані історії роздмухували в мені пристрасть. Мої почуття ніким не контрольовані і не розраджені набирали сили. Мої однолітки, хлопці-однокласники здавалися смішними з своїми дьорганнями моєї коси чи штовханням на перервах. Я збирала у свою скарбничку спогадів все , що стосувалося Олега. Одного разу батько зробив мені неоціненний подарунок – купив меблі до вітальні. А ось розвантажували  і збирали солдати, вони багато чого в нас робили, але цього разу ними керував Олег. Було жарко, вони поскидали гімнастьорки і Олег також залишився лише в майці. Я милувалася його статурою, його сильними руками на яких випиналися жили, це було так … привабливо, мені хотілось припасти йому до грудей і водити пальчиком по цих венах, цілувати їх.  Я не помітила як минув час, як меблі вже стояли на своїх місцях і батько покликав мене прибирати у вітальні. З того дня мої вечірні мрії забарвились тими спогадами і відчуттями, що я  пережила того дня. Я пестила і голубила Олегові обличчя, цілувала плечі і руки. Читала йому вірші  про кохання, складала вірші для нього. Я з острахом прислухалася  до реакцій свого розбурханого цими мріями тіла. Лежала у ліжечку струнко , як солдатик, а просипалась у позі ембріона – коліна прижаті до грудей.     Так тягнулося два роки, кожне свято я чекала, чомусь свята були для мене як поділки , я йшла до них  з надією, і від них з розчаруванням та знов набиралась надії від одного лише байдужого Олегового погляду. Я  легко  здала  випускні екзамени. Батько не пожалів грошей і у мене було казкове випускне вбрання, на вечорі я була королевою.. . сніговою. Потанцювала з татом і директором школи, а потім забилася у куточок. Батько вже давно пішов, він святкував з своїми друзяками-військовими. Я думками теж була там, бо там був Олег. Мені належало їхати в інше місто – вступати до педагогічного інституту, і я в розпачі думала, що буду позбавлена навіть можливості бачити Олега. Грала музика, мої друзі святкували, правда справжніх друзів серед них не було, я завжди була одиначкою, згодом навіть дітей Господь мені не послав, залишивши мене саму та спасибі йому за Олесю. Над майданчиком кружляли пари, кружляла пісня. Її   мелодію я пам’ятаю і зараз, а ось слова, щось: «біда не в тім, що ти мене не любиш, біда, що я тебе не можу розлюбити  …» я зірвалася з міста і побігла додому, я збиралася поговорити з Олегом , він же повинен бути  в машині, я все  йому розповім, все одно я поїду і якщо він буде мене зневажати, я цього не побачу. Я поспішала, бо вже починало сіріти на сході, хоч би він був там. І правда автомобіль стояв біля нашого подвір’я,  я завмерла на розі вулиці, заспокоїла дихання, але серце калатало так, що в грудях щеміло від болю. Я повільно пішла до автомобіля, хтось таки був там, то міг бути тільки він. Я наблизилась і зазирнула в вікно. В той час ще  ніхто не чув про тоноване скло, вікна були прозорі, на сході вже загорялася зоря і я побачила, що Олег … пристрасно цілує  … Дмитра Романовича. Цілує так, як я мріяла цілувати його. Я  не пам’ятаю , що було далі, прийшла до тями в руках у Олега. Я так довго про це мріяла і ще не встигла осмислити побачене, що спочатку мені здалося, що я знов у  своїх  видіннях, та тут підійшов Дмитро Романович з нашатирем. І той нашатир таки добре прочистив мені баки, бо я все зрозуміла і про ад’ютанта, і про насмішки татових друзів, і про себе. Того ж   ранку я зібрала речі, і не чекаючи поки тато протверезіє, поїхала  вступати до інституту. Як я здала вступі іспити, як прожила час до зимової сесії не пам’ятаю, все на автоматі, аж взимку трішки оговталась і почала помічати щось навколо. Звичайно я вибрала українську мову і літературу, і якщо хтось згадує студентські роки, як щось веселе і захопливе, то я тільки як повне єднання з наукою, всі мої почуття померли червневого випускного ранку. Зараз існувала тільки я і наука. Дивно, я жодного разу не хворіла навіть на простуду, у  навіть мене припинились місячні, ніби я була не дівчинкою, я якимось андроїдом, роботом. Мені б тоді кинутись до лікаря,  а я …ось так я стала бездітною.
За час розповіді Марії Кирилівни я пошматала паперову серветочку у пух. В голові гуло, я не могла сприйняти трагізм цієї історії, мені вона здавалася нереальною, відчуженою від реального життя - мило, елітне мило. Знаєте мексиканські серіали називають – мильними операми, а ось фільми про де присутні гомосексуальні стосунки – інтелектуальними драмами, а по мені весь кінематограф, за дуже рідкими виключеннями, що лиш доводять правило, це мило, що ділиться лиш за ціною та способом виготовлення. Не люблю телевізор і кіно. А ось Марія Кирилівна вирішила не випускати мене живою і добити влучним ударом:
- А згодом батько примусив мене вийти заміж….. за Дмитра Романовича, це було на третьому курсі. Я пручалася та в’яло, і мій спротив загальними зусиллями батька та майбутнього чоловіка було зломлено. У  Дмитра  не просувалася кар’єра ,  бо він був не одружений, він чітко прорахував, що я була б найкращим варіантом і переконав батька, що кращої пари мені не знайти. Господь милосердний до мене, Олега я поруч вже не бачила, інших коханців чоловіка не знала. Він виявився бісексуалом, іноді  приділяв і мені увагу. Та мені та увага… Я вас втомила,   Мариночко? Ходімо в купе! У мене  є заспокійливі пігулки, час трішки поспати!
- Я трошки подихаю у тамбурі, а на пігулки у мене алергія, - я втомлено закрила очі, коли золотаві кола пішли перед очима, відкрила за столиком було порожньо. Лише я і мої проблеми. Тільки вони.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72024011611938 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …