Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48092
Рецензій: 92839

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

D.stiny(Продовження)

© Ірина Новіцька, 08-10-2009
Тої ночі прийшов меседж, розбудивши її несподіваністю: Віка з подивом читала екзорцистську формулу вигнання сатани, набрану по-латині. Зовсім хлопчик зсунувся з глузду, втомлено вирішила вона і тісніше вкрилася. Її злегка морозило. Більше від дощу й вологості, але частково й від лажового відчуття облому. Зранку телефон чогось був відключений. Абонент десь пропадав весь день, а ввечері не відповів на дзвінок.
Якась чортівня творилася за її плечима. Спочатку це її дратувало, потім бісило, потім остаточно виводило з себе, і вона зривала злість на всьому, що її оточувало; коли за три дні між ними не було жодного слова, почало лякати. Спитати у Санчеса чи у ще когось не давала специфічна гордість. Віка раптом згадала, скільки їй років; на ставленні до самого Шеллі це не позначилось ніяк, але вона почувалася тепер пов’язаною тупими умовностями. Врешті-решт Віка випитала у Санчеса адресу й поперлася на околицю Львова до Шеллі додому, але там нікого не було. Могло бути й те, що він не відчиняв, але ж навряд, сумнівалася Віка, намагаючись додзвонитися.
І додзвонилася-таки аж по обіді. На свою голову.
- Здрастуй, сонце! Як справи? Ти де?
Голос у слухавці був розтягнутим і непевним.
- Я зараз трошки дуже далеко від центру…
- Ти що…
- Ідемо по якійсь вулиці. Фіг зна якій. Я п’яний в дупу, вибач…
- ….??
- Сьогодні день фізика… ми відзначали…
- Шел!!! Ти з ким?
- З тусою… Шайтан, Тоха… Все окей…
- Шел! – повторила вона, намагаючись бути твердою. – Ти граєшся з вогнем.
- Знаю… Нічого зі мною не буде. Ми до Шайтана додому зараз, кіно дивитись. Я довго не буду… Слухай, я зараз не можу говорити – давай згодом передзвоню…
- Не роби дурниць! Слухай, іди додому краще. Я хвилююсь. І передзвони, як будеш у нормі, якнайшвидше.
- Так, як-небудь…

Ще навіть не перевдягнута, у вітрівці та ватних штанах, Віка похмуро плелася містом до універу. Санчес сприйняв на ура її ідею поїхати в гори, замовляв фотки, але їй було не до фоток. Вона не привезла навіть звичного після гірської мандрівки здоров’я і спокою. Хотілося бити стінки. Мучив кашель. Телефон мовчав у мертвій відключці. Чи то поміняв картку, чи то…
- Та дивися трохи по боках! Чого така нелюдима, ніби два тижні не трахалася? – зустрів її Санчес. - Знаєш прикол? Шайтана відпиздили.
- Опа! А хто? – округлила очі Віка. – Давно?
- Та давненько, але я тільки вчора дізнався. Примка проляпалася.
- І серйозно?
- Думаю, що ні. Я його ще не бачив, він на людях не з’являється.
- А Шел?
- Той також кудись пропав. Неможливо додзвонитися. Бодик каже, що і на уроках його не було. Я думав, що ти мусиш принаймні знати, якщо не бути з ним разом.
- Я йому не сторож.
- Даа. А я покладав надії. Думав, що хоч ти його переконаєш учитися нарешті нормально. Побачиш його перша – передавай, що Шайтан хоче, аби він до нього зателефонував. Ну, давай. Про фотки не забудь.
Тільки-но попрощалася з Санчесом – навернувся Бодик. Він мовчазно подав їй руку і якось докірливо глянув спідлоба.
- Ти чого в центрі?
- Шел під Грушевським, просив зустрітися. Я побіг.
- Так я теж туди.
- Але я поспішаю.
Вона здогадалася, що вони обоє хочуть змитися, поки вона не прийде.
- Він не хоче мене бачити? – запитала вона прямо.
- Не знаю чому, але так. Вибач. – Погляд Бодика потеплішав, наткнувшись на вираз її обличчя. – Я його уламаю, щоб на тебе зачекав.
Під пам’ятником з якогось доброго дива – Віка не одразу згадала про роковини – стояв вінок з ядучо-жовтих квітів. Шеллі стояв, прихилившись до постаменту, - у знайомій курточці з каптуром, з відсутнім обличчям. Не бачив її. Тупо не бачив, хоч вона підійшла майже впритул.
Обличчя не бліде – сіре, землистого кольору. Очі побляклі, безживні. Без душі. Голем. Земляна абияк стулена тінь, подоба людини.
- Привіт.
- Привіт.
- Бодика бачив?
- Бачив.
- А це ось на мене чекав?
- Шайтан має надійти.
- А, ось воно що.
Вона ще намірилась його обняти. Він прибрав її долоні з плечей і, розвівши в боки, опустив їх.
- Не варто.
- Що з тобою?
- Нічого.
- А що це за садно на скроні?
- Ударився.
- Шел…
- Називай мене Руслан Шелест. Нафіг здалися ці ігри. Ти щось хотіла?
- Так. Знати, що змінилось. Чому ти не відповідаєш на дзвінки.
- Нічого. Я намагаюся витримати біль. Думав, не переживу, цього разу точно. Ні… Льогко. Тільки так… Викреслити факт, - подумаєш, разом більше, разом менше… а там, гляди, й у звичку ввійде, і нічого переживати. Між нами все, - різко перемінив тему.
- Порнушки з Шайтаном передивився? – ущипливо спитала вона, не стримавшись. – А я в горах була. Брала вершину.
- Я тебе не питаю, де ти була.
- Ти так говориш, ніби у тебе температура.
- На себе подивись. На ногах хитаєшся, - звернув він увагу на її кашель і заплилі слізьми очі, - на, купи собі води. – І простягнув їй на долоні якусь таблетку.
- Що?..
- Купи собі води, кажу. Запити щоб. І їдь собі додому, відлежись.
- Чорт, після Карпат у Львові не продихнеш. Ніяк не звикну. – Віка все-таки поперла ва-банк. – Не треба так. Я порву все з…
- Нах здалося...
«Тоді, коли ти в недавній захопливій і безпонтовій експедиції брала ту неймовірно красиву вершину – першу в своєму житті серйозну висоту! запаморочливу! грубо, в лоб, з натиском, як беруть довго жадане тіло, - ти прагнула одного: звідти, з-над хмар, докричатися в мовчазний куток, куди не досягає нормальна, занадто нормальна для таких двох схибленців мобільна мережа, - але не докричалась: і що ж? задля чого тепер? задля кого?... так і здихати з цим почуттям – уже нікому не потрібним?»
- Ти мені подзвониш?
- Мабуть, ні. – Шеллі дістав цигарку і запальничку («Все тільки починається…» - літери стерті, ледь вгадуються). – Курити захотілося. – Він оцінив її олов’яний погляд. – І перехотілося. І так уночі дві пачки з Шайтаном скурили. Просто у кімнаті. Не пили нічого, не подумай…
«врізати тобі, задушити… сука ти слабовольна…»
- Ні на чому не наполягай, нічого не домагайся, - продовжував він, - фіг це щось дасть… - Він наголосив значимо: - В своїй хаті своя й правда… і сила… і воля. Я за тих, хто зміг і зробив, - завжди був, - і нічого тут крутити, все ідеально просто. Нічого у нас із тобою не вийшло. Якщо хотів, та не міг, - значить, погано хотів. І все.
«жорстко з тобою треба було… відмахати не дивлячись, побити, сволоч… і не жаліти ні в якому разі!»
- Чому ти це зробив?..
- Так було треба. Видно, написано… - Він усе ще раз обдумав і заперечив: - Ні, туфта. Це мій вибір.

Після гірського повітря гостро, ядуче смерділо димом, ніби всі двірники міста позмовлялися вловити момент оманливого випогодження і якнайшвидше зметнути по всіх кінцях вогнищами вирок примарному бабиному літу, якого, як подумати, може, й не було насправді. Місто, мов старий обкурений алкоголік-доходяга, випльовувало їй у легені з кожним вдихом субстанцію, якою не можна було дихати, - схожу на смерть.
Вона сиділа на телефоні, марно набираючи його номер, мабуть, кількадесят разів. Звідти мовчанка: вже не відключався, просто не відповідав. Все це, казала Віка собі, врешті-решт смішно: втюхатися в малолітку, при нагоді не змогти його взяти, і тепер він точно вже не дасть, марно сподіватись, - їй було вигідно думати саме так, але неправильна геометрія цих стосунків і далі тримала її в своєму гіркому прохолодному полоні, і її трусили дрижаки – ніби авансом, на всю цю небувало холодну зиму, яку прогнозували синоптики.

Життя пливло в байдужий вирій, ніби провисаючи над днями хиткою примарністю: усе було більш-менш гаразд, вона отримала підвищену стипендію, вона з’їздила до Києва, налагоджені стосунки дивували безхмарністю; вона довго сиділа в бібліотеці, строчила реферати за пропущені пари, готувалася до заліків, складала заліки, сиділа на клюмбі під універом із Санчесом і компанією і горлала пісню vechnaya_molodost під пиво; Санчес остаточно посрався з домовласниками і з’їхав до батьків - вона ночувала у нього останню ніч, у важкому мареві їй приходив Шел і плів нісенітниці, намагаючись помиритися, - у реалі ж він завзято уникав її, ніби духом чуючи, де вона перебувала, і не відповідав на щораз рідші меседжі; вона хронічно кашляла і практично не ночувала вдома, зависаючи у добрих і просто випадкових знайомих, часом закладала за комір і незмінно посилала непрошених радників, поки врешті-решт не збайдужіла до всього. Було вікно між заліками, що припадало на двадцяті числа грудня; стрімко холоднішало, сік мороз і падав сніг, проте вона вибралася на вечірню месу перед польським Різдвом – це була данина польським її кореням. По обіді вона виповзла в центр. Ішла, хухаючи на руки. У маршрутці було ще більш-менш тепло, але холод загнав її на Кривій Липі в кафешку з нагальною потребою змочити невгавний кашель хоча б горнятком чаю. Вона вибрала найтемніший куток, не розглядаючись по боках, сіла за столик і чекала, відігріваючись, поки принесуть замовлення. Щось вибило її зі звичного трансу: чи то приторний запах шоколадного кептенблеку, який разив, незважаючи на те, що тут не курили, чи то чийсь тихий, мелодійний голос. Вона підвела голову якраз вчасно, щоб помітити двох, які розташовувалися навпроти. Другий відвернувся і зіщулився, перший вигукнув щось на подив радісне і помахав рукою на заклик до їхнього осідку. Худорлява міцна постать з рухами хижака, лижна шапка і довгий сіро-блакитний шарф, спортивна стьобана куртка, гостре пронизливе обличчя з різким упевненим поглядом.
- Ходи сюди, підсідай!
- Привіт, Шайтан. – Не одразу, швидко, неохоче видушила: - Привіт, Шеллі. Сиди, не втікай, я тільки чаю вип’ю і лишу вас у романтичній атмосфері.
Шеллі невловимо, криво усміхнувся і втягнув голову в плечі, ніби дитина, що нашкодила. Віка пересіла за їх столик. Шайтан зняв шапку й шарф та розстібнув куртку, розвалившись на стільці й прихилившись до оббитої вагонкою стіни. Шеллі так і закляк у своїй біло-червоній растаманистій плетеній шапочці, що йому неймовірно пасувала. На ній танули сніжини. Віці принесли чай. Шел нарешті змахнув з обличчя зляк і сів вільніше. Розмотав шалик і стягнув шапочку, проте його тонкі напружені руки так і світили восковими перемерзлими пальцями з прорізів рукавиць. На столі стояла свічка; Шеллі засвітив її запальничкою. Намагався показати, що розпружився, що прагне створити оту згадану романтичну атмосферу; стріляв очима на Шайтана, не зводив погляду на Віку.
- Ну, як живеш? – почав розмову Шайтан. – Не повіриш, але я дико радий з тобою стрітися.
- Не повіриш, але я теж.
- Ти кудись поспішаєш? – помітив Шайтан її хапливі рухи. – Як завжди.
- На польську месу. Навечір’я різдва, якщо хто не в курсі.
- Я в курсі. Ти що, маєш польські корені?
- Так.
- Ненавиджу поляків, - рубонув Шайтан. – Ми, скінхеди, ненавидимо таких, як ти, - з якоюсь злісною іронією додав він, нахилившись за столиком до сполотнілого Шеллі. – І не підлизуйся більше. Бо відмахаю – мало не здасться. Ти не зважай, у нас свої порахунки, - заспокоїв він Віку, - давай розказуй щось веселе, бо цей уже заїбав.
- Ну, що тобі розказати? Раз не завернулась, то живу і жити буду. Заліки складаю, стипендію підвищену просираю, до Києва їздила…
- Шел, ти маєш які-то гривні? – перебив Шайтан. – Замов щось пожерти, зроби таку велику милість. І вино не забудь. Усе-таки польське різдво. Але червоне бери.
Шеллі слухняно зіскочив зі стільця і спритно потусував крізь хмару відвідувачів, яка густішала з сутінками і позимнінням на вулиці. Якби не сумка і шапка з шаликом, що бовваніли на стільці, то він, певно, втік би.
- А я тут намагаюсь дослідження з батьком писати. Пробиваю президентську стипендію. Треба ж якось жити і забезпечувати це мале хуйло. – Він розв’язно підморгнув. – Не подумай, не динамлю. Мамаша його з нас обох пляцок зробила б, якби дізналася. Про все. – Він досадно зітхнув. – Знаєш, один з таких типів, які не дають людям жити своїм життям. Вірьовки з нього плете. Жопа.
- Ти її непогано знаєш?
- Дуже навіть добре. Я з нею бухав.
- А я до Києва їздила, - вчепилася за обірвану думку Віка, - я там тусуюся з одним без перебільшення геніальним журналістом і за сумісництвом моїм хлопцем. Ми починаємо готувати один масштабний проект… Всеукраїнський сайт. До речі, умієш розробляти сайти?
- Аякже, і непогано. Щось треба?
- Можливо, буде треба. Не безкоштовно, само собою. Так що заробиш і на себе, і на того хлопця. Даси номер мобільного?
- Я тобі сам зараз замаячу. Шел колись давав твій номер, якщо не поміняла... – Шайтан скинув їй дзвінок. – Так у тебе з журналістом усе серйозно?
- Серйозніше не буває.
- Ох малий засранець потішиться. Та он і він.
- А тобі раптом чого на журналістові так залежить?
- У мене своя дорога. Не зважай. – Шайтан знизав плечима. – От молодець, краса неземна, сам і приніс… Дай подякую, - він чіпнув Шеллі за руку й було хотів притягти до себе.
- Іди на фіг!.. - сіпнувся Шел і поставив одну тарілку з картоплею фрі перед Шайтаном, одну перед Вікою. Віка відсунула її на середину столу. Шеллі взявся протикати серветку ножем, раз попри раз. Мовчав. Офіціантка донесла вино; Шайтан узяв келих у руки, по-сибаритськи понюхав і пригубив.
- Так що, за компанію навіть вина не вип’єш? Шел! Ану збігай ще…
- Припини. Я не буду.
- А, я згадав, здоровий спосіб життя. Не хочеш – не мусиш. А яка ціль того сайту? Ну, що ви з твоїм фраєром розробляєте. Туди можна щось друкувати?
- Звісно. Але це ми зідзвонимося чи зустрінемося, я докладніше все поясню. Він приїде до мене в гості з Києва, ми накинемо ескіз.
Шеллі з відсутнім виразом обличчя запальничкою підпалював висмикнуті зі скатертини нитки.
- Що, малий? – нахилився через стіл до нього Шайтан, ласкаво відбираючи запальничку. – Хандриш знову? Пий он краще. Так що, у нас все буде, га?
- Так, у нас все буде, - згодився Шел і натягнуто усміхнувся. Вони лунко чокнулися келихами. Бутафорний сніг за рамами вікон мерехтів жовтогарячими відсвітами від вуличних вогнів. На ньому, мов штучні плоди, спочивали ялинкові кульки та іграшки. Тхнуло якимсь пластмасовим духом: певно, комусь почав плавитися підсвічник. Шеллі скоса глянув на Віку, яка вочевидь заважала. Вона поквапно допила вистигаючий чай з думкою смахатися подалі. Шеллі було зібрався одним заходом перекинути у себе червону жужку, та стримався і лишень трохи ковтнув.
- Я вийду покурити, - промовив Шайтан і, захопивши свою кептенблечину, пішов надвір, на ходу припалюючи з конфіскованої запальнички.
Це була нагода перекинутися словами.
- І що, як воно? – врешті вдавано-байдуже проронила Віка.
Шеллі похмуро глянув на неї, мнучи в руках шапочку. «Чи тобі не все одно?» - вичитала вона з його погляду, проте не відвела очей, поки він першим не опустив голову. Стало видно відросле волосся, природного світлого кольору.
- Одного разу до мене зайшов диявол, і я спокусився. І все. Спокушаються лише раз. Далі тільки обпікаються, марно думаючи, що стрінуть теплоту. Я обпікався. Але це в минулому. Минуле завжди болісне. І попри все треба жити, а я зробив свій вибір, і це все тебе тепер не обходить.
- Мене й не обходить. Просто мені над усе болить одна річ… і з цим я, певно, здихати буду. – Віка помовчала. Шеллі решетив серветку ударами, стиснувши губи. Зрештою кинув усе й поклав на край стола напружені пальці відруховим жестом піаніста. – Слово, яке ти тоді сказав. І сказав його на вітер. Якби його не було, я б… Хоча ні, все одно… І все одно думала б, що наснилося дурепі… Але не пожаліла б ніколи, якби ти сказав його насправді, це слово. Але – на вітер.
- Яке слово?
- Одне слово, просте, важливе. Насправді ти не любив мене зовсім.
Шеллі випрямився, ніби його ударили. Хвилину розгублено сидів, не рухаючись, - його риси мерехтіли при свічці, - потім повільно, болісно, ніби собі самому, а не їй щось заперечуючи, похитав головою; вона так і не змогла розцінити цей жест.
- Мені снилося, ніби я бився з богом. Ми обхоплювали одне одного, як у кікбоксингу, намагаючись покласти на лопатки, але він передумав і відпустив мене, тільки ще обняв за плечі…
- Напевно, простив.
- Напевно. Знаєш, мені у сьогоднішній відправі подобається один звичай. – Шеллі подав їй усе ще холодні пальці. Вона хвилину переламувала їх у нерозраховано міцному потиску – певна того, що востаннє, – підвелася, не прощаючись, на виході кивнула Шайтанові, що якраз повертався, і повернула в центр, до катедри, у легкий лапатий сніг, у мороз, що на вечір трохи попустив.
Шайтан сів на своє місце й під столом штовхнув Шеллі в носак. Той дивився в нікуди. Зрештою отямився.
- Я тобі дякую. Не думав, що колись доведеться… але я тобі дякую.
- Та ради бога. – Шайтан видихнув залишки застиглого в грудях диму і кашлянув. – Ти жерти це будеш чи ні? – вказав на нетикану порцію всередині стола.
- Нема апетиту.
- Ти якийсь хворий сьогодні, бігме, - скривився Шайтан, передражнюючи його вираз обличчя, і махом допив вино. – Чуєш, ідемо додому. Я тебе проведу.
- Не варто.
- Припини ламати комедію.
- Сам припини.
Шеллі насунув шапку, накинув шалик і, не застібаючись, пішов до виходу.
- Куди зібрався?
- На службу.
- А чого тоді з нею не йшов?
- Нам не по дорозі, - відповів Шеллі, не обертаючись. – І з тобою теж.
- Дивись, які ми горді, - з удаваним подивом похитав головою Шайтан. - А було діло…
- Було і не буде, - відмахнувся Шел уже у дверях. «Всі, кого я вчив стріляти з лука, врешті-решт починали цілитися в мене», - подумалось Шайтанові, але його обличчя лишилося незворушним.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Передайте собі Знак Миру...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 08-10-2009

Може, я щось пропустив?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 08-10-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74208402633667 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …