Це було наскільки давно, що я навіть і не пам’ятаю, чи було те, що я оповідаю, правдою. Хтось придумав слово ЖИТТЯ, але нікому було комусь знати, що то таке, – тоді розмовляли поміж собою зорі й у космосі був страшенний хаос. А ще була безкінечна темінь, і маленькі зорі часто наскакували на великі і від цього їх лоби були постійно в подряпинах і ґулях. Верховна Зірка бачила такий постійний гармидер, і стало їй жаль маленьких бідолах, тож вона придумала світло. На деякий час у космосі запанувала гармонія, але це не сподобалося великим зорям. Тепер той, хто був меншим, не міг вільно літати куди йому заманеться – великі й близько не підпускали маленьких до своїх володінь. І тоді Володарка Всіх Зір утворила сузір’я, а великим наказала обігрівати своїх підопічних. Кожна яскрава зірка отримала від Володарки свою територію, а сама Володарка зайняла собі місце за Полярним колом, бо так їй було зручніше всіх бачити. З тих пір її почали називати Полярною Зіркою. Невдовзі одна дуже велика зірка, яка була зовсім недалеко від Полярної, видумала слова ЗАЗДРІСТЬ і ВІЙНА, вирішивши захопити силоміць всесвіт і самій стати верховною. Але Володарка лише посміялася з неї й перетворила її на пил. Так виникла перша туманність у Космосі, а инші – то також пил від тих зір, що їх за якесь зло карала Володарка. Стало більш-менш спокійно у космічному просторі, але ще маленькі планети стали часто потрапляти в чужі галактики. Задумалася Цариця-Зірка, що ж робити тепер, щоб було усе до ладу нарешті на небі. І от вона вирішила пофарбувати сяючі зорі в різні кольори – ту жовтим, ту зеленим, а ту червоним. Вона розставила у величезних чанах небесну фарбу й погукала великі зорі обирати для себе барву; коли підійшла найбільша зоря, то вона випадково розлила білу фарбу, і широкий струмок молочної рідини потік усім небом. Засмутилися осяйні зорі, але що тепер виправиш? Лише тим зорям, які досі блукали небесними просторами, не знаходячи собі місця, сподобалася біла доріжка – вони швидко об’єдналися там у галактику і назвали її Молочним Шляхом. Можна було б уже й перепочити всьому Космосу, але ще дев’ять планет лишалися напризволяще. Всі зірки вже мали собі сім’ї, а їх брати до себе або не могли, або й не хотіли – надто вже бешкетними вдалися ці планети, а дідусь Плутон був надто старим і кволим. Тоді Верховна Зірка накликала на них сон, і довго отак очікували вони своєї Сяючої Зірки. Довго чи коротко спали вони, аж ось у Полярної Зірки віднайшовся синочок Сонечко. І мама вирішила подарувати Сонечку цілу систему планет, які вже очікували на нього. Цю систему планет одразу ж назвали Сонечковою, або Сонячною. Планети, відчувши, що звільнилися від довгого сну, одразу ж стали неслухняними, заважали одна одній грітися, літали до інших систем і погано спали. Вони так і розгубилися б у галактиці, тож Сонечко зібрав усіх навколо себе, щоб кожній планеті подарувати свою орбіту, щоб усі грілися від нього так, як то було кожній вигідно. Одному із меншеньких, Меркурію, Сонечко подарувало місце біля себе – дуже вже він боявся холоду. А щоб він не сумував бува без сестрички Венери, бо Меркурій був сором’язливий і не хотів брати собі супутників – розмістив її одразу за ним. Далі, третьою, він розмістив свою улюбленицю Землю, щоб не дуже пропікати її своїм промінням і щоб згодом завирувало життя на цій планеті. Там, де трохи холодніше, розмістився червоний Марс. І все ж таки Сонечко подумав: як же вони будуть захищатися від великих, коли раптом ті ображатимуть, і відокремив їх від забіяк поясом із астероїдів – таких собі невеличких, але доволі гострих відламків, які затверділи в камінь ще тоді, коли прибирався космос перед утворенням сузір’їв. Хоча Юпітер і не був войовничим, але він любив холод, тож ішов першим за поясом. Власне за те, що Юпітер ніколи не ображав малі планети, наступний Сатурн дуже презирливо ставився до свого брата і ніколи – жодного разу! – не знімав при зустрічі свій капелюх. Сатурн узагалі не мав друзів серед планет, зате його супутників-каверзників було найбільше – аж цілих сімнадцять. Вони всіляко намагалися чіплятися на початку до всіх, але Юпітер не спілкувався з тими, хто робив зло, і їм швидко набридло його зачіпати. Пробували дошкулити негарними словами і поважному дядькові Урану, що згодом зайняв собі місце за Сатурном і захищав маленького Нептуна, але Сонечко позабирав у деяких язики, обіцяючи й решті таке вчинити, якщо вони надалі будуть ставитися з неповагою до старших. Вони не стали більше причіплюватися не тільки до вуйка Урана, але й до інших планет-сусідів, боячись розправи Сонечка. І нарешті замикав Сонячну систему старенький дідусь Плутон, який сам попросив у Сонечка найспокійніше місце. Отже, так розділивши поміж усіма планетами вигідні для них орбіти, Сонечко задумався про те, що ж їм робити далі. Нерухомо залишити не можна, а рухатися вони мусять так, щоб одна одній не заважати. І тоді він запровадив для всіх таке правило: рухатися навколо нього, щоб він бачив кожну планету і рівномірно обігрівав кожну. А ще Сонечко, щоб упорядкувати рух своїх бешкетників, придумав час і поділив його на доби, місяці та роки. Звичайно, у кожної планети був свій період обертання навколо Сонечка, бо все залежало від того, наскільки широка орбіта була у планети. Найкоротший рік, звичайно ж, був у Меркурія, а найдовший – у Плутона. Відтоді минула безкінечна кількість років – стільки, що вже й самі Світила не можуть пригадати, як далі все змінювалося, але не одна система планет і досі живе за такою схемою, яку порадив їм Сонечко.
о2.1о.2оо9-о3.1о.2оо9
