

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	847
Творів:	12966
Рецензій:	20341

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Спроба новели

Одна Н. П., що сталася

© Ірина Дементьєва, 07-08-2006
Під’їжджаємо до вокзалу. Ранок, у вікно сипле мокрий лапатий сніг. У вагоні вогко, постіль прилипла до голого плеча. Перемовини пасажирів, із динаміка попсняк: „Прости мне мою печаль, позволь мне немного слез…” Випадаю з потяга, закидаю на плечі сумку і пензлюю на Контракти. Треба до колежанки на Лук’янівку цим разом заїхати, аби таки добити писок на тій тарзанці. Початок зими. Тоді я захолола якось моментально, як гіпсовий зліпок на мертвому обличчі. Кількість номерів почала різко рости. До того були двоє, що стояли поза численням, та семеро випадково затусованих. Тепер стало цілковито байдуже. Чоловіки з порядковими номерами на рукавах. Нічогенька така вервечка. Жовтень. Початок жовтня. Або принаймні середина. Бо все не відразу. Вдуплятися можна тупо і майже панічно, як я, а можна якось уже там по-своєму, як ти, - зі словами на зразок: я знав, я відчував… або й без них, тільки з тим відчуттям, яке по недовідомих каналах передалось мені і відобразилось у ніжній запухлості обличчя, гідній щирого реготу друзяк-клюмбарів. А я саме вдуплялась так – тупо і панічно, з враженням, що ноги провалюються чи то підкошуються при недодуманій думці, вдуплялась приблизно так, як шестикласниця, тобто чи не вперше таким зварйованим методом… Головне – просікти метод, решта додасться. Даремно я розповіла про П’ятницю. Не варто було про П’ятницю, господи. Розповіддю про такого собі Діму П’ятницю я вербувала собі матеріал для роману. Як правило, вони всі, ті, у кого я помітила схожість із цим геройчиком, згодом ставали моїми знайомими, потім я в них втюхувалась, потім бувало по-різному, переважно ми розходились… Ти сидиш у тихенькій напівістериці в якомусь забиченому прокуреному нафіг барі – не мала совісті, привела дитину в цей гадюшник! – ти закрив обличчя руками й нечутно напіврегочеш, напівсхлипуєш. то якась магія… я знав… я розповім тобі ще таке: у нього є друг, який ходить по стелі… так… і він обожнює робити фокуси… так… і він деколи бачить те, чого нема, і боїться того, що станеться… так… то якась магія… у тебе істерика?.. так, у мене істерика… П’ятниця мав сто шістдесят чотири сантиметри зросту, п’ятдесят два кілограми живої ваги, темне волосся до плечей, пристрасть до банданок, радикально сині очі з пухнастими віями і вдачу не до витримання. Не мав витримки, щастя в бога, дому, дівчини, фізичної форми. Мав посвідку з Кульпаркова, сережки у вухах, носі й пупку, купу віртуальних або просто вигаданих друзів, купу металічних прикрас, гітару, музичну освіту… Не мав спокою в душі, впевненості в собі, батька (рідного), здатності подобатися всім. Міг помалюватися на зелено, хоч би крутили пальцями біля скроні. І ще любив їздити на роликах. І байки. І машинерію типу комп’ютерів. Він учився в політесі на другому курсі й початкував як хакер. Досить добре вдавалося. Ще він палив нездалі цигарки, від чого мав хриплий мікшований голосочок, був напівросійськомовним, грав у одній групі, писав досить лажові віршики й записував диски як композитор… Переважно важеленний рок із забійними басовими рифами – хто б сподівався. П’ятниця хижо панкував і класти хотів на чужу думку про себе. Легко підписувався на флешмоби і був душею якого-будь дикого вибрику. Його називали Трікмейкер. Енфант терібль. Йому ніхто не дивувався: він мав посвідку з Кульпара. А посвідку, бо відлежав там після того, як у шістнадцять років намагався порахуватися з життям, перерізавши собі вени, чи то через нещасливу любов, чи то навіть радше через те, що його не сприймали в сім’ї як людину, а вся увага йшла старшому братові, якого Дімка до чортів собачих ненавидів. Спроба самогубства не вдалася, бо вчасно відкачали й відбили охоту до повторень. Хоча думки приходили… Так ось, цей П’ятниця протягом усього роману, періодично виникаючи і беручи слово в окремих розділах, всю дорогу з незатикающімся писком розмірковує про власне призначення в світі. Бо у нього такий погляд, що раз відкачали, то це було комусь потрібно. І ще він розумний, хоч і вдало шифрується під дурника. Купа його найостанніших запитаннячок… Над ними людство вік собі ламає голову. І купа його переживань, жужмом викинутих на папір інтенсивним, захльостуючим мазком. У психології є таке поняття – мультиплет. Означає приблизно щось як „друга, запасна душа”. Чорт візьми, термін-то який. Ну так, по-моєму, можна припустити цю другу приховану душу, бо як закрити очі на мого власного мультиплетика, який часом так активно дається чути? І тим мультиплетом є не хто інший, як оцей поганець, вічна дитина, нахаба, рюмса, брехло, тріпло, особочка з нахилом до шизофренії, алкоголю, наркотиків та інших поганих звичок, до розповідання казочок і до розіграшів, до мандрів і депресій. Вічносімнайцять. Я розвинула бачення п’ятничних рис майже до ідеалу. Його осколки бачу з перших двох хвилин як у собі, так і в інших. У тебе були принаймні сині очі. Якщо не зважати на субтильну статуру, майже чорне волосся, вузьке обличчя, ніс із горбинкою, припанковану одежу, схильність філософувати і справжніх сімнадцять років. Вчитися плакати під бурим, як на Марсі, небом, зійшовши з потяга і розмовляючи по телефону, вірніше, вже кільканадцять хвилин слухаючи чиїсь ридання в слухавку, сказала б я тепер, досить мильно. Але тоді ні не було смішно, ні не виникала думка, що я крейзі. Видихаючи в Київ до свого тодішнього, що бачила прірву, я зовсім не лукавила. У мене була акція – нічний тариф по нуль копійок, і я передзвонювала тобі по дванадцятій, щоб пашталякати про речі, яких тут не передам, бо вони в принципі непередавані. Обривки фраз. Мене тоді косили страшні глюки. Першого дня, коли ми познайомились, ти демонстративно заявляв, що кинув пити все, що горить, включно з пивом, і стоїчно навіть не позирнув на пляшку, що стояла під моїми ногами. Потім ми сиділи поруч, і ти розповідав про те, що життя прекрасне. „Навіщо людям алкоголь і наркотики, навіть цигарки, коли ця ненав’язлива краса і легкість буття вставляє набагато сильніше? Скажи! Та вони всі дурні…” І ще ти розповідав казочки, а потім – за кілька днів – розповів СВОЮ ІСТОРІЮ. Я не знаю, чи то була казка, чи міф… Я тільки знаю, що з людською волею так не можна робити ніколи. І що це типове явище. І що це жахливо. І що я хотіла вбити того, хто це зробив, але… „На х… Не потрібно… Хай живе…” Тепер я знаю, що це незла в принципі людина. А ти проститутка. Зі своїм вічномінливим личком. Такий гарний П’ятниця мені ще не траплявся доти. „она его за муки полюбила, а он ее за сожаленье к ним…” (тут мали бути смайли багато смайлів тисячі смайлів ацкій хохат) знаєш, дивно, я якоїсь холери плачу… я теж… (сторонні звуки на лінії) чому минуле завжди таке болісне?.. дитинко, це питання риторичне… я розповім тобі не мою історію їх зовсім не було двоє і вони не прийшли одного ранку і цілком не приносили з собою алкоголю і потім ми його відповідно не розпивали і потім ніхто не вирубувався а зранку наступного дня не прокидався в холодному поту не зрозумівши нічого і не йшов митися і не проживати ще один день і ще не один після всього що не трапилось… (сторонні звуки на лінії) я не забуду ніколи… Я ненавиджу, коли при мені розпивають спиртні напої. Напевно, стара партійна звичка. Погляд протеїчно пролазить в очі, потискаю руку, відвертаюсь. „Привіт…” Ну, ось і привіт. У твоїй появі вже немає смислу, які там ще кармічні пов’язаності. Пробі, я не дитина. Різкість днів уповільнилась. Спокій, робота. Ну хоча б відносний спокій. Порваність життя заходить рубцями, як підмерзлий заново лід. Весна. Принаймні кінець весни. А пам’ятаєш, гад, той холодний ранок, коли я вп’яте набирала тобі есемеску на вітрі, стоячи під твоїм будинком, або ж просто вважаючи, що стою під твоїм будинком? Жовкле згорнуте в трубочки мертве листя з інеєм, що перекочується під ногами. Сонце, анемічне і мляве. Вітер. Мені холодно і дере в горлі. Та вийди і забери свій довбаний диск із довбаною графікою і довбаною музикою, та вийди і забери, бо нащо він мені здався? Ти казав, що це подарунок, але забери його собі, бо викину, а жаль. Я боюсь подарунків, М…, тепер я боюсь подарунків. Та вийди нарешті, я знаю, що ти ще вдома, а ти вимикаєш телефон і не відповідаєш на есемески. Так ніби й не існував ніколи. А я жорстко стискаю губи. Я шукаю собі проблем на задницю, цілеспрямовано. Знаєш, де я сьогодні ночувала? Вчора, втративши надію таки знайти твій дім і пройтися по всіх під’їздах, щоб віддати тобі диск, я пів дванадцятої підчепила якогось п’яного чувака з недвозначними намірами щодо себе і поїхала з ним до дідька на роги, до новобудови якогось готелю. Він був із Черкащини і говорив суржищем, що я ледве розбирала. Симпатичний, втім. Агон тривав від пів дванадцятої до п’ятої ранку, не перериваючись. Тепер дивуюся собі. Витримка була сталева. Навіть жодного разу не зчепилися фізично. Йому було цікаво власне таким способом, не застосовуючи сили, тільки переконанням. О п’ятій він остаточно обламався і відвернувся до стінки. Я в душі реготала як скажена. Вранці він відпустив мене, і в його очах була цікавість. І дещиця поваги. То був останній раз. Відтоді число номерів почало стрімко рости. тоді під тим мокрим снігом перед від’їздом до Києва я зрозуміла що це все неправда і твоя історія і твоя проблема і чорна глибока вода твого погляду юна і чиста і твої страхи і що якась твоя жертва стала поміж нами тупим камінним стовпом бо те що ти кричав мені в обличчя мало не плачучи то була неправда а ти мастак розказувати страшні казочки і обличчя в тебе сіре як безплідна і мертва земля і ти знаєш що так ліпше і знову боїшся того що може статися мого божевілля можливо хоч я безоглядно готова до всього і готова на все та цього не досить певно цього не досить і твоя жертва чи твоя втеча кладе кінець ставить крапку жирну й важку і мені провалюється земля і сезони зо два треба прожити в пеклі щоб повернутись і відчути той самий кайф і навчитись найбільше за життя Скільки їх набралось, не знаю. Збилася з ліку. Особливо приємно було бачити запобігливо-запухлий погляд і знати, що задля тебе до міста прибувають особливо далекі потяги. Приємно було різко відмовляти на благання про зустріч, а також висміювати чиїсь сльози, бо ні до кого не було й краплі довіри. Приємно було знати, що особливо далекий потяг відвозить назад чиюсь гіркоту, повний по вінця кухоль синенької душеньки з синіми або довільного кольору очима. Знущатися і бавитися, як кішка мишею. Це був хороший драйв, тільки ось припильнувати, щоб кому справді не стало гірше всіх і він не помандрував туди само, куди зібрався П’ятниця в шістнадцять. Жаліти я навчилася десь тоді. Моє „мені жаль вас” – радше вираз зневаги. Холера, був ще Вітик Вертинський. Про нього я рідко розказую. І нікого ним не вербую. Вітик цілеспрямовано приїхав із Пітера вступати на історію Львівського нижнього і ставати українцем, як його батько був. Він привіз у кишені джинсів фотографію, де був зазнимкований разом із батьком (рідним), який пропав безвісти, коли Вітикові й двох років не було. Можна писати розвідку про комплекс сирітства. Але факт фактом: чоловік із українським прізвищем чи то на „ко”, чи то на „енко”, Вітиків рідний батько, таки походив із Львівщини, холера, і той довго шукав його родичів. Не знайшов. Недовірок. Фатально довіркуватий. Його приділ та приділ подібних йому – умирати від міфів. Ахіллесова п’ята – вірити казочкам, міфам, пророцтвам, синоптичним та політичним прогнозам, а також латентна схильність шукати собі проблем на задницю. Тому немислимий без П’ятниці. Коли П’ятниця атеїст і вольтер’янець, то Вітик просто не теолог. Спокійний та виважений. Довгий і жилавий, у чорному і простому. Волосся світле, зібране у хвостик. Сорочки зазвичай завеликі, бо доношувані з батька, а рукави підкочені до ліктів. Археолог. Все, що не хоч. Береться за будь-яке діло. Реаліст. Жорсткуватий у поведінці і демонстративно мовчазний. Не любить ласки або її боїться, до паніки. І ще боїться тиші, тоді як Дімка – темряви. Не застрахований від шизів – наприклад, відкопування, збирання і зберігання старовинних черепків та монет різних культур, одну з яких, китайську, носив на шиї на шнурку. Так і лишилися по його смерті кілька щоденників, кросівки, у яких на першому курсі йшов пішки до Києва вимагати „атвєта” за Гонгадзе, та внушибельна колекція отих самих черепків і монет… Теж збірний образ, один із них. Із мультиплетів. Мабуть, П’ятниця теж неможливий бодай без осколка Вертинського. Останній рядок у романі я написала наразі десь у кінці вересня минулого року. Бо того тексту я реально що далі, то більше боюсь якимсь забобонним страхом. Є вірогідність, що я не закінчу писати свій міф про мультиплетів. Десь у кінці листопада я у повному відчаї пішла до рудої. Вона побачила за мною хлопчика, який обіцяв золоті гори, але обманював. Це мене не здивувало. Коли я загадувала бажання, переді мною виникли сині очі постаті, зверненої до мене. Ласкаво запобігливі й до дідька виразні, ніби підведені гримом. З пухнастими віями. Я була скромна в запитах і попросила нетипове – трохи глибокої синьої води, більше мені не треба було. Тобто щоб хтось хоча б трохи любив мене. Був справді до мене прив’язаний, безконтрольно і надійно. Руда під сам кінець виклала котву зубцями догори. Я ледь не переламала їй пальці, прощаючись.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0100870132446 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Одна Н. П., що сталася

А далі?