Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89366

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Кубло

© Уляна Галич (Консуело), 29-09-2009
Варна, Болгарія
За місяць до…

Цілісінький вечір за вікном готельного номеру настирливо деренчав трамвай. Цей звук міг довести до сказу кого завгодно. В кімнаті було задушливо, пахло застояною пилюкою, засобами для чищення меблів, чиїмось дешевим одеколоном і старими газетами. Готельчик з пишномовною назвою «Одесос», правду кажучи, був не з ліпших, навряд чи він міг би претендувати бодай на дві зірочки. Проте у цій частині міста, віддаленій від морського узбережжя і тому не особливо популярній серед туристів,  ні на що ліпше не можна було розраховувати.  
Сутінки потроху огортали Варну. Скоро зовсім стемніє і тоді…
Чоловік у кімнаті рухався напрочуд швидко, завершуючи останні приготування. На вигляд йому було десь поза сорок, хоч могло бути й менше. Посіріле обличчя, запалі очі, худа, аж висохла постать, – все вказувало на крайнє виснаження. Одначе рухи його були сповнені гарячковою, аж конвульсивною енергією. Так рухаються люди, що рятують власне життя.
Чоловік ще раз оглянув  результати своєї роботи, – всі шпарини поміж віконними рамами, одвірками, плінтусами старанно заліплено кількома шарами клейкої стрічки, меблі повідсовувано поближче до центру кімнати, попід стінами понамощувано шурхітливих целофанових клаптів… Все, що можна було зробити, він зробив. Інша справа, – чи достатньо його зусиль для того, аби зупинити їх? Шанси були не надто високі, але, бачить Бог, він опиратиметься до останнього.
Він ще не збирається здихати, не сьогодні, принаймні, не в цій дешевій нічліжці…
Чоловік перевів утомлений погляд на низенький журнальний столик, на якому парувало горнятко  свіжої кави. Решту – десь із літру міцного напою, – він перелив у металевий термос, питиме потроху на протязі ночі. Що ж… тепер залишалося тільки чекати. Сів на побитий міллю плюшевий диванчик, потягнувся за кавою. Перехилив горнятко двома-трьома ковтками, ледь не обшпаривши собі піднебіння.
На якийсь час в номері запала тиша, яку лише підсилювало монотонне цокання примітивного пластмасового годинника на комоді. Стрілки вказували чверть на одинадцяту, коли до нього потроху почала підкрадатися дрімота. Та заснути означало добровільно здатися, відмовитися від боротьби… Чоловік уже кілька разів прикладався до термоса, проте навіть коняча доза кофеїну не могла відновити втрачені сили.
Пройшло ще декілька хвилин.
– Можливо, все минеться? – майнула спокуслива думка.
Якби ж то… а завтра зранку він забереться звідси так далеко, наскільки стане грошей купити квиток.
Єдина лампочка в допотопній люстрі під стелею зрадницьки блимнула.
За мить – іще раз. І ще.
За четвертим разом її тендітне дротяне нутро спалахнуло червоним вогником і погасло.
Темрява оточила його, наче підступний ворог, що нападає з тилу.
Відразу ж у темряві почулися звуки.
Шурхіт.
Чоловік не дозволив нападу паніки затьмарити свій розум. Потужний акумуляторний ліхтарик – незамінний саме для такої оказії – ввімкнувся безвідмовно. Сніп сірувато-жовтого світла вихопив з мороку той куток, звідки долинув шум. Нічогісінько.
Шурхіт донісся вже з протилежного боку кімнати.
Як і раніше, помітити він нічого не встиг.
Неоковирні, совкового штибу меблі, нагромаджені на купу, відкидали довгі, загрозливі тіні, де могло ховатися що завгодно.
Чоловік підвівся з дивану. Ліхтарик світив чимраз слабше і слабше, хоча він твердо пам’ятав, що зарядив його на повну потужність не далі, як минулого вечора, – зазвичай цього вистачало приблизно на тиждень. Щось лихе, майже матеріальне повисло в повітрі. Наче сама  темрява зненацька ожила і поглинала все, що намагалося їй протистояти. Мабуть, у якомусь сенсі так воно й було.
Шурхіт вже не змовкав, було в ньому щось знущально-мстиве… Навіть трохи насмішкувате.
Раптом до нього доєднався інший звук, – щось на кшталт гидотного масного чавкання.
То відривалися смужки двостороннього скотчу, – найміцнішого, якого тільки можна було дістати в цьому сраному місті. В цій сраній Болгарії, хай йому чорт.
Чоловік міцніше стиснув у руці довгого залізного прута, – єдину годящу в цьому випадку зброю,  напружив до болю зір. Страх, первісний гидотний страх  липкими цівочками холодного поту стікав по обличчі, по шиї, раменах. Ліхтарик тьмяно жеврів.
За мить до того, як він остаточно згас, чоловік встиг розгледіти десятки блискучих розумних зіниць, що втупились у нього з усіх кутків кімнати. Холодні, тверезі погляди. Так дивиться на жертву професійний убивця в той момент, як натискає курок.
А потім запанувала темрява. Болю було зовсім трохи, – і після всього він навіть зрадів, відчувши його.

                                                                           *******
– А ви знаєте, що в Африці мужики витягують кількаметрову анаконду з нори голими руками? – фарбована веснянкувата білявка, – постійно забуваю, як же її звати, – театрально зітхає і корчить гримаску.
– Сонечко, так то ж негри… У них мозок влаштований по-іншому. Не сьогодні-вчора з пальми позлізали, у них мисливські інстинкти ще не відмерли… – Геннадій вибачливо всміхається.
– Нєє, я вам кажу,  найнадійніший спосіб, – скидаєш куртку, шпурляєш на ту скотину, і хапаєш, поки не отямилася, – та в мішок який-небудь, – ділиться досвідом – своїм, а швидше за все, наґуґленим десь в мережевих просторах, вже не зовсім тверезий Ростик.
Інша дівчина, її звуть Клара, цю я запам’ятав, зосереджено складає з паперової серветки якесь чудернацьке оригамі, начебто журавлика,та я не певен. Схоже, їй до нашої бесіди немає діла.
– Владку, а ти що мовчиш, наче води в рот набрав? Зовсім у тих своїх столицях запанів? – Гена дурнувато моргає мені, а сам тим часом гладить кістляве колінце блондинки.
– Та дайте людині спокій. Мабуть, панові київському репортеру з нами нудно, – неочікувано озивається Клара.
Я мимоволі зауважую, яка гарна в неї посмішка, дарма, що доволі цинічна й задерикувата. Темне волосся грайливими пасмами падає на високе чоло, пильні зелені очі, здається, помічають геть-чисто все.
– Ви помиляєтеся, Кларо. Як можна нудьгувати в такому приємному товаристві? – застосовую всю свою галантність, однак її обличчя залишається незворушним.
– Ростику, а давай йому розкажемо… – змовницьким голосом шепоче Генко.
– Та облиш, несерйозно це… – приятель тверезіє на очах, його щось лякає.
– Владко – наш друг. Він нікому не скаже. Не скажеш, Владку, правда ж?
Я згідливо киваю. Втім, навряд чи я почую щось нове.
– Ми знаємо, хто може припинити всю цю бодягу. Ну, з нашестям… Є одна людина… Старий. Живе відлюдно в горах, молиться якомусь дерев’яному бовдуру, одним словом,повна відсутність адеквату. Проте люди до нього йдуть. І кажуть, допомагає.
– Ага… теє, мольфар, до курвої мами… – Ростик налаштований більш скептично.
– Ми думаємо, треба навідатись туди. Вся надія лише на нього. А то громадськість нас заклює, – мовляв, ні хріна не робимо, люди гинуть… – Гена спохоплюється, та пізно.
– Он як, то є і жертви серед населення? – як представник вільних медіа, я не можу не зацікавитись.
Мої давні друзі, а сьогодні високопоставлені прикарпатські чиновники, стурбовано перезираються.
– Розумієш, ми не дуже… акцентуємо увагу на цьому. А то понаїдуть… з камерами своїми, об’єктивами… Воно нам тре? Ми ж тобі по дружбі, Владку… Ти, звісно, можеш про це написати, та нам би хотілося…
– Хлопці, не переймайтеся. Ми ж своїх не здаємо, забули? Та й у мене зовсім інше завдання зараз,не до мольфарів…
Вони з полегкістю кивають. Я помічаю, як зацікавлено вслухається в нашу бесіду Клара. Приятелі абсолютно не зважають на дівчат, а це недобре. З досвіду знаю, якими гострими іноді можуть виявитися кігті в ось такої кішечки. Втім, Клара мені подобається і насправді я не думаю, що вона становить загрозу.
Десь за півгодини потому ми підводимось з-за столику і виходимо.
– Ну то що, поїхали? – Гена налаштований рішуче.
– Зараз викличу Павлика, не нам же за кермо того корита сідати, – Ростислав уже знову в формі, великий бос, трохи розповнілий, лисуватий, зверхній, – і це людина, з якою ми крали яблука в колгоспному садку…

Їдемо довго, близько трьох годин. Старенький вазик, по вікна забрьоханий грязюкою, подолавши кількадесят кілометрів, та ще й угору, жахливими серпантиновими путівцями, а іноді й звичайними просіками, все таки досягає мети нашої поїздки – нею  виявляється простора, залита сонячним промінням галява, з протилежного боку якої видніється щось посереднє між куренем та пастушою колибою.
– Далі підемо пішки. Так треба. Недобре це місце, геть недобре, нутром чую, – починає скиглити Гена.
Навпрошки через видолинок ми прямуємо до дивацької оселі. Над халупою куриться сизуватий димок.
– Вдома, трухлявий пень… – з голосу Ростика неможливо розібрати, вдоволений він цим фактом чи, навпаки, розчарований.
Гена мовчить, тільки насуплено бурмоситься.
Підходимо до хатини. Ростик, як людина, звикла до відповідальності, стукає в закіптюжені двері. Доволі голосно стукає, проте з належною шанобливістю. Кілька хвилин у відповідь ми маємо тільки насторожену тишу, потім за дверима чується звук неквапливої старечої ходи.
– А хто там? – голос, як не дивно, досить гучний і сильний.
– Впустіть нас, будьте ласкаві, дідуню, – Ростика не впізнати, такий прохальний вираз обличчя в нього зараз. – Нам би, той… порадитися з вами.
Двері риплять і відчиняються. На порозі  – високий засмаглий чолов’яга з довгим – до пояса – сивим волоссям, заплетеним  у косу. Старий оглядає нас по черзі, зі змішаним виразом недовіри, цікавості й легкого роздратування.
– Аааа, таки приваландались, голуби… Я то гадаю си, – чого нема панів начальників так довго? Вже ніби й пора… – легка насмішкувата посмішка поглиблює іронічні зморшки в кутиках його вуст. Обличчя старого чисто виголене – ні тобі пишних мольфарівських вусів, ні патріаршої бороди.
– Ну заходьте вже, раз прийшли…

Всередині пахне сухими травами, спиртом і димом. Вікна щільно позапинані цупкими ряднинами.  Єдине джерело світла, – маленька гасова лампа під іконою Божої Матері.
– Знаю,чого ви припхалися, знаю…– дід аж випромінює гостинність. – Хочете, би я вам поміг божі створіння зі світу звести…
– Та ні,  що ви, дідуню, просто якби ви помогли нам якось їх прогнати з міста… – Ростислав навіть не гадає дивуватися обізнаності діда.
– А ви не думали, що то кара небесна, га? За ваші блудства. – Старий говорить тихо, ніби аж поблажливо, проте вчувається у його словах якась невблаганна рішучість.
– Та нехай, – раптом дід наче змилостивлюється. – Подивлюся, що можна вдіяти.
– Ми віддячимо, будьте певні,– озивається Генка.
Дід міряє його зневажливим поглядом.
– Гроші мені ваші ні до чого. Чекайте мене завтра на роздоріжжі під сухою смерекою – знаєте?
Ростик згідно киває.
І тут мені приходить в голову одна думка.
– Діду, як гадаєте, звідки вони приходять? Тобто – десь же має бути місце, в якому вони сплять, куди ховаються за негоди? Кубло їхнє?
Старий здригається, – мабуть від несподіванки. Але миттєва втрата самовладання блискавично змінюється звичною непроникністю.
– Знайдемо, – дід різко повертається до нас спиною, – А зараз ідіть вже. Не маю часу більше теревенити з вами.

– А казав, що бовдуру молиться, – Генка помітно повеселішав.
– Так мені розповідали…Взагалі, – нормальний дід виявився, – Ростик теж оговтався і навіть стиха щось насвистує.
– Тільки щоб зарадив… Як думаєте, – він справді того… відьмак?
– Не відьмак, а мольфар, ти, одоробло дурне… Він людям допомагає… Знає різні замовляння, ще там якісь штуки… Як не він, – то вже ніхто не пособить. – Ростислав зненацька свято увірував у магічні здібності дідугана.
– А ти, Владку,якої думки? – знов присікується до мене Генка, зовсім як у давні юнацькі часи, коли моє судження було для хлопців незаперечною істиною, – а  чому так, –  вбийте, не знаю…
Мовчки знизую плечима.

Ніч. Глупа ніч надворі, але будильник продзвенів і немає сенсу вдавати, ніби я його не почув. Я маю деякі справи, так, невідкладні справи о третій годині перед світанком… Чому саме цей час? Година Бика, між третьою і четвертою ранку, – пора, коли темрява найглибша, а сон – найміцніший. Одначе те, що я шукаю, не спатиме. На це годі й сподіватися. Воно сьогодні непокоїться, – я відчуваю. Полювання відкладене, зараз у нього значно серйозніший клопіт, – вижити. Знищити загрозу. В даному випадку – мене. Збираюся хутко, та власне, я і спав одягненим, просто натягаю високі чоботи грубої шкіри, підбиті сталевими пластинами та ще й на додачу озброєні шпорами, закидаю на плече мішкувату торбу з деяким реманентом – і ву а ля, можна вирушати.
Крокую зовсім тихо, підкови чобіт, як не дивно, майже не чинять зайвого гамору… Проходжу якийсь квартал, опиняюся перед входом у невеликий сквер. Чи є сенс пхатися туди? Зупиняюся, аби поміркувати. Щось не так. Тут занадто тихо, ніч не буває аж такою тихою.
Замираю, навіть не дихаю. Цьому фокусу я навчився доволі давно, ще на початку своєї кар’єри слідопита. Коли на тебе полюють, дуже важливо, – не дозволити себе вистежити. Мене шукають саме зараз, в цей момент, – одначе їм не до шмиги мене відчути. Я ж – профі, довбаний профі цієї довбаної справи, врешті решт. Коли будь-якої миті маєш добру нагоду виявити себе небіжчиком, мимоволі починаєш дбати про певні додаткові заходи безпеки.
Ну нарешті… Щось відчуваю. Воно наближається неквапно, скрадливо, винюхує мої сліди в темряві. Воно холодне і підступне, безжальне і безглузде у своїй  жорстокості. Воно виповзло з-під землі, з вогкої темної нори і хоче урвати бодай трохи світла й тепла…
Тепер мені залишається всього-нічого – піти у зворотному напрямку, туди, звідки воно прямує.

В мене з собою всі традиційні знаряддя високваліфікованого ловця, – довгий, роздвоєний на кінці металевий прут, кілька більш професійно змайстрованих пасток-зашморгів, а також маленька вогнепальна штукенція з високоточним лазерним прицілом… Проте насправді я майже ніколи усім тим мотлохом не користуюся. Найефективніша моя зброя, – то сила власної волі. При відповідному рівні концентрації нею можна творити справжні дива. Люди про це начебто знають, та якимось чином примудряються у це не вірити. Можливо, їх просто лякає усвідомлення того, що бути всемогутнім, – так просто, варто лише захотіти…
Отак міркуючи, поступово віднаходжу потрібний маршрут.
Слід веде мене у якісь похмурі закапелки, майже нетрі, тут смердить невивезеним сміттям, мертвечиною, блювотою, сечею, паленою ґумою, – це запах злиднів та безнадії. Вулички чимраз вужчі та брудніші, дорога перерита глибокими вибоїнами. Слід стає дедалі сильнішим, ледь відчутний трем переростає в потужну хвилю сріблястої вібрації, вже близько, зовсім близько, шепоче голос маленького бісового слідопита в моїй голові…
Наближаюся до якоїсь жахливої напіврозваленої споруди з повибиваними скляними стінами, що нагадує водночас совкового штибу який-небудь гастроном і теплицю… Хай там як, зараз вона править притулком для місцевих волоцюг, однозначно. Ну і для моїх милих діточок, швидше за все…Схоже, я таки прийшов туди, куди слід.
Наважитися зайти всередину, – завжди непросто. Бути героєм, особливо коли цього ніхто не бачить, – зовсім невигідний бізнес, як на мене, вкрай нечесна оборудка… Поза тим, я таки заходжу, – вкотре.
Тремтіння йде знизу. Вони все ще не підозрюють про мою присутність, одначе я вже відчуваю, як розлазиться по всіх швах мій плащ-невидимка.
Обшукую приміщення, – наосліп це зробити не так уже й легко. Згодом очі все ж трохи адаптовуються. Ага, – ось воно. Зупиняюся біля широкої ляди в кутку… Відсуваю, – під нею виявляється  заіржавіла залізна драбина, що веде кудись у темну шелестку порожнечу. Так, саме це і є вхід у підземне царство Аїда, – чи лазівка у запліснявілий вогкий підвал, який пам’ятає і ліпші часи, аніж зараз. Лізти вже, чи що…
В мене є ще кілька секунд, аби цілком тверезо запитати себе, – а що, власне, я тут роблю?
Та ноги вже несуть мене вглиб, просто в самісіньке пекло, хоч я ще не настільки втратив голову, щоб не притримуватись обачливо липких зимних поручнів. Дивно, – підвал якийсь аж надто глибокий. Приступцям наче немає кінця. Певно, цей будинок був зведений на місці якоїсь набагато давнішої споруди. З багатою історією,поза сумнівом.
На дні так темно… Шурхіт затихає, – мене завважили. Збираю всю свою силу, стискаю її в кулак, готуючись до удару.

І цієї миті спалахує світло. Сліпучо-білі промені жарівки заливають вбогий льох, більше схожий на занехаяну комірчину, ніж на готичне підземелля. Та це лише на перший погляд.
А далі… Побачене аж ніяк не змушує мене здригнутися. Та це не означає, що я не хотів би здригнутися, – якби мав на те право… Вони довкола, усюди, – на запліснявілих полицях, на підлозі, попід стелею, позавішувані на якихось гачках, мов чудернацький живий серпантин, – сотні пружних гладеньких тіл, що разом складають один невимовно страшний інтелект, ідеальну машину масового винищення небажаних сусідів… Ледачкувато ворушаться, потривожені неочікуваним світлом, метляються з боку в бік, приглядаються до непроханого зайди… Картина, не позбавлена певної збочено-вишуканої естетики.
Мені не страшно, – я ж профі, забули? Сотні пар блискучих ціпких очиць на сотнях приплюснутих голівок зацікавлено спостерігають за мною. Вичікують. Я готуюся вдарити на випередження.
– Дарма ти прийшов, чужинцю, – голос лунає трохи артистично, схоже, його власник полюбляє подібні театральні ефекти.
Я озираюсь. В дальшому кутку підвалу на перевернутому догори дном дерев’яному ящику сидить людина. Вона з голови до п’ят замотана в дивний блискучий плащ непевного брунатного відтінку. Комплект посиленого хімічного захисту, – цей тип, вочевидь,  не схильний ризикувати.
Підходжу ближче, повільно, крок за кроком, переступаючи через них.
Максимальна концентрація, ну, ви в курсі…
– Отже, діду, це ти впустив їх у місто?
– Вони також є Божими створіннями, – старий мольфар зблизька виглядає дуже втомленим, його нерви, схоже, знаходяться в стані крайньої напруги. – Ти не смієш їх кривдити.
– Ти помиляєшся. Смію…Вони порушили закони мирного співжиття,  розумієш?
Але в його очах нема навіть натяку на бісове розуміння, хай йому грець. Ні найменшого натяку на здоровий глузд.
– Вони так само хочуть жити. Хочуть грітися на сонечку… Не чіпай їх сьогодні, прошу тебе. Завтра вони підуть, от побачиш.
Його руки трусяться, та й цілим тілом теліпає, наче в приступі лихоманки.
– Я виведу їх звідси, завтра. Ти не знаєш, як боляче їм помирати…
– Ні, старий, завтра може бути запізно. І ти це знаєш. Те, що ними керує, набирає силу.
Він розпачливо захитав головою.
– Ні. Дозволь їм піти.
– Не можу.
– Ти граєшся з вогнем… Ти сам не знаєш, що прокидається зараз… Краще його відпустити – він хоче додати іще щось, та цієї миті сотні голівок піднімаються із загрозливим сичанням.
Старий, здається,вже не спроможний контролювати їх. Якщо колись був спроможний. Вони вкрай невдоволені. Їм хочеться їсти, їм нудно сидіти в цій гнилій помийниці, – все це я виразно відчуваю, все це відчувають вони, – спільно, всім високошановним товариством.
Я звертаюся до них. Прошу їх не зачіпати мене. Все-таки старий переоцінює мої можливості. Їх тут занадто багато, а окрім них, тут є іще дещо.
Старому, вочевидь, зовсім зле. Сотні в’юнких тіл вже тягнуться в його сторону. Мабуть, він чимось добряче їх роздратував. Втім, співчуття до нього в мене немає. Той, хто привів ЦЕ сюди, не має права розраховувати  на жалість. Для мене головне зараз – вшитися звідси. Сам я тут нічого не вдію. Рішення прийти сюди було помилковим, та хіба ж міг я це знати наперед? Завжди є місце для першої помилки, чи не так? Головне, щоб вона ж не стала і останньою.
Поволі, дуже обережно відступаю я до драбини. Їм зараз не до мене, правду кажучи. Так і не можу зрозуміти, що ж їх так розлютило. Діда колотять дрижаки, з його рота котиться піна, очі шалено блищать, з горлянки виривається незрозумілий хрип. Утім, деякі слова ще можна розібрати
– Не я… То не я…
Вони вже дісталися до нього. Старий майже не опирається, тільки злегка сіпається.
Я не хочу на це дивитися. Нагадую собі, що він цілком заслуговує такого конання. Хоча б через оту маленьку дівчинку, – п’ять рочків, гуляла в парку, гралася поміж травою… Або інша дівчина, доросла, за день до заручин пішла на цвинтар провідати могилу матері, присіла на край кам’яного обмурівка. Хлопчисько, що полюбляв лазити по деревах… Дядько, – косив сіно у садку… Я бачу їхні обличчя, – десятки облич, і на кожному з них – вираз невимовного здивування, – невже отак? невже це все? за що? А ще - мій друг Ласло, слідопит і ловець, як і я... Та що там, - значно ліпший за мене. Зник десь у Болгарії близько місця назад.
Починаю підніматися драбиною. Я ще не знаю, що саме зроблю,але в цьому місті більше не буде таких здивованих облич. Я не можу такого допустити, – вистачить того, що я облишив старого їм на поталу. Нехай він і впустив їх сюди, – такого кінця не заслуговує жодна жива істота. За моєю спиною все ще лунає хрип. До нього домішуються й інші звуки, – сичання, чавкання, легкий посвист. Воно їсть.
Нагадую собі про силу волі. Невдовзі вона обертатиме планету… Максимальна концентрація. Половина ослизлих щаблів уже позаду.
І тут прямісінько в себе над головою я чую дивний шум. Він схожий на… Так – на звук, з яким повільно сунеться бетонною долівкою важка залізна ляда. Такий собі надсадний скрегіт.
Квадрат світла вгорі поступово починає звужуватися. Розуміння того, що насправді відбувається,і чим це мені загрожує, приходить дуже повільно.
Ляда вже засунута приблизно до половини.
– Агов, хто там? Зачекайте, я тут, внизу, – гукаю з якоюсь примарною надією. Втім, я цілком усвідомлюю всю марноту свого сподівання. Там,  вгорі, хтось твердо вирішив покінчити з усім цим.
Щоправда, дечого я таки домігся, – рух накривки припинився.
– Давай поговоримо, – я намагаюся зберігати самовладання.
– Нам нема про що говорити з тобою, пане столичний газетяр, – я знаю цей млосний голос, зовсім недавно я слухав його,сповнений самовпевненості та притамованих бажань.
Я вдивляюся у значно звужений просвіт над головою, – і розрізняю в ньому гарненьке личко Клари. Втім, зараз воно зовсім не гарне, – воно нагадує мені обличчя якоїсь екзальтованої фанатички, з отих жіночок, що десь посеред залюдненої вулиці, чи у вагоні метро, чи навіть на овочевому базарі настирливо пропонують вам ближче познайомитися з Ісусом.
– Кларо, послухай мене. Послухай дуже уважно… Зараз ти трохи не при собі… Але це минеться…
Дівчина вибухає знущальним реготом.
– Чоловіки… Завжди ви нас недооцінюєте. Гадаєш, то старий дурень відчинив скриньку Пандори? Привів моїх дівчаток сюди? Тоді ти такий же сліпий, як і всі… Дід намагався зупинити мене, він розшукав цей притулок, чекав мене тут. Довелося трошки… попрацювати з ним. Доволі непогано вийшло, як ти гадаєш?
Тут її знову починає заносити на проповідництво.
– Ви століттями безкарно винищуєте моїх сестер. Ви називаєте їх поріддям пекла, тавруєте їх знаками темряви… А вони ж понад усе на світі люблять сонце… Натомість ви загнали їх у глибини мороку… То ваші попи навіки прокляли їх… То ваша біблії, корани, талмуди прирекли їх на вічне вигнання… Але кінець вже близько. Нас усе більше. Нас мільйони по цілому світу. І наші сестри з нами. Настане кінець, а за ним прийде початок.

Зненацька божевільний блиск в її зіницях згасає. Мені залишається всього лиш три-чотири щаблі. Я вже готовий вхопитися за край ляди і не дозволити їй здійснити свій божевільний план.
– Шкода, що ти нічого цього не побачиш, – де вона тільки бере сили на такий потужний ривок? Накривка щільно заходить на місце, зверху невмолимо клацає засув. Я опиняюся в пастці. Втім, вихід напевно є. Він мусить бути.
Десь внизу я чую приглушений шурхіт сотень лускатих тіл, які повільно підбираються до мене. Схоже, для гарної розваги самого діда їм забракло. Я намагаюся сконцентруватися, зібрати себе докупи. Примітивний тваринний ляк не дозволяє мені це зробити. Щось холодне, слизьке торкається моєї ноги під штаниною джинсів.
Сила волі… Колись вона обертатиме планети. І вона завжди дозволяла мені виплутатися з чергової халепи. Та, мабуть не цього разу. Тіло важчає. Пальці повільно зіслизають з поручнів. Наостанок я згадую, якою гарною того вечора була Клара, особливо, коли посміхнулася…

                                                                             ********
Десь у провінції Аль Хамранійя,
емірат Рас ель Хайма, ОАЕ
тиждень потому

Алі сьогодні знову бавиться зі своїм приятелем Рехавом. Вони тихенько гомонять удвох, крадькома від родичів блукають нетом, іноді трохи кидають м’яча. Можливо, потім вони зіграють в морський бій, – цієї гри Алі навчився у білих туристів, які нерідко бувають у них на фермі, проте не так часто, як цього хотілося б малому. Рехава, як правило, ніхто не бачить, та це не означає, що його не існує, правда ж? Алі, звичайно ж, любить своїх маму і тата, проте часом йому буває дуже самотньо. Подвір’я їхньої гарної ферми вимощене білим і червоним камінням, попід будинком ростуть фініки та запашний чагарник. Там зручно ховатися від спекотного полудневого сонця та допитливих очей мамусі… Алі ще малий, він не дуже переймається серйозними дорослими проблемами. Згодом хлопчик виросте і навчиться пишатися тим, що він чоловік та зневажати жінок, але поки що Алі – звичайна дитина.
Рехав, щоправда, зовсім незвичайний. Він багато чого знає. І часом розповідає Алі дивні речі. Та не зараз. Сьогодні вони просто розважаються. М’ячик весело підстрибує кам’яними плитами подвір’я.  Вгору-вниз, вгору-вниз, стриб-стриб…
Ось він трохи відхилився від звичного маршруту і полетів у зарослі пахучого мирту, дбайливо доглянутого мамунею… Високі красиві кущі.
Весело сміючись, Алі біжить за м’ячиком. Де ж це він – малий починає нишпорити в пишному гіллі… Закотився, напевно, в саму гущавину…
– Алі, облиш того нещасного м’ячика, йди-но сюди, – кличе його Рехав.
Алі дуже хочеться відшукати іграшку, та він завжди слухається свого норовливого друга, – бо інакше той просто зникає і може не з’являтися декілька днів. Махнувши рукою на згубу, малий мчить до Рехава.
Розімліла на сонці, величезна тропічна гадюка, що невідь як опинилася на їхній фермі, зацікавлено роздивляється пластикового тенісного м’ячика. Вона не зовсім певна, що це таке, але він трохи схожий на одне із її гарних білих яєчок, які вона відклала ще вчора під цим затишним кущем… Сусідство з людьми трохи турбує її, ніде правди діти, та вона думає, що з часом зможе владнати цю проблему. Безперечно, зможе. Щось підказує їй, що з нею та її дітками все буде добре. Все буде цілком розкішно… Просто зараз вона дуже втомлена. Згорнувшись граційними кільцями у своєму кублі навколо десятка майбутніх смертоносних жал, найдорожчих у світі маленьких монстрів, гадюка засинає…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

і знову мурашки по шкірі...

© Victor Artxauz, 12-01-2010

А коли журналістам фартить?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 21-10-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Silverwolf, 04-10-2009

Треба щоб народ знав: те, що діється за вікном ще зовсім не жах ))))))

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 30-09-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тала Владмирова, 29-09-2009

Можу читати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олесь, 29-09-2009

Сподобалось,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 29-09-2009

Rule Horror!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 29-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0378658771515 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …