Роздуми зі смаком вишні....
Раз на рік наша вишня на провулку Галана 4 квітне біло- молочними квітами. Вона завжди цвіте рясно, скликаючи до себе сотні бджіл. Оце вже мають насолоди пити з неї нектар, робити життєдайний дар природи – мед. Його я не люблю дитинства, але коли є нагода спробувати меду з наших волинських вишень, а може й не тільки вишень, то залюбки смакую. Сідаю за наш улюблений і єдиний стіл на кухні і під супровід гавкотіння пса насолоджуюсь тим, чим би мали смакувати бджоли взимку. Але вони обмануті цукром, бо сприймають його за мед.
Цьогоріч і вишні були обмануті весняною природою. Вона то звабляла їх сонцем, то таврувала пекельним вітром дрібні листочки. А вони, цукристі кружечки – пелюсточки падали у горнятка розцвічених тюльпанів, ті які садила мама під моїми вікнами. Їх келихи цвітуть так же рясно як і дев’ять років тому. З її рук усе завши сходить першим і рясно квітне. Адже вишні під нашими вікнами теж її рук справа. Це вона їх саджала ранньою весною у ще незапланованому садку, аби колись для дітей та окунів були соковиті бубки, а, можливо, й гілка для гойдалки. Минули роки, ми з батьком точимо із них сік, закриваємо варення та вкотре самі..... Спершу утрьох зі старшою сестрою, потім лише з татом, а тепер він самотужки нагинає високі гілки, зриваючи червоні плоди літа. А потім хвалиться : «Я у цьому році 20 літрів компотів закрив, аби ви соки не купували . »
Компоти вип’ються, вишні відцвітуть, тюльпани засохнуть, а вона та єдина не бачитиме цієї краси під нашими вікнами, не питиме з нами соковитих компотів за різдвяним столом. Вона розквітла далеко від нас, у чужій Італії. Щоразу питаю себе чому її немає поруч, і чому той чай приготований нею таким смачним буває лише раз на рік? Мабуть, тому що і вишні цвітуть так же рідко, лише раз, найпрекраснішої пори – весною.
Зараз далеко не весна. Сонце поволі падає до осені, а в душі так пахне оковитими квітами тюльпанів та вишень. Так саме тих, які саджала мама. Може тому що вона поруч. Тут на Україні дихає за 50 кілометрів тим же повітрям що і я. І хто б знав як хочеться дотягнутися рукою до забороненого плоду. Саме так як хочеться тих же вишень далеко за огорожою сусідського двору, які крали у дитинстві. Але що там ягоди, такі відчуття не порівнюються з бажанням скуштувати чогось.
У природі усе звіюється по колу. Хтось приходить на зміну іншому, вишні на зміну квітам, компоти на зміну купованим сокам. Але вічне залишається назавжди. Це те, що не продаси ні за які гроші, що не придбаєш у найдорожчих магазинах, те що завжди з тобою. Як моя любов до мами, до нею посаджених вишень. І цей список, зроблених справ, можна продовжувати на безкінечну кількість сторінок, аби вистачало сил та сліз, пригадуючи записувати їх у щоденник.
Щороку наші вишні під вікном квітнуть біло- рожевими квіточками. Цвітуть на радість небу до яких тягнуться, аби напитися синяви, на радість татові, який хоч раз на день проходячи повз них, тішиться, що і на його вишні цьогоріч прилетіли бджоли. А на серці туга. Бо цвітуть в дарунок мамі на передодні її дня народження, про яке ми вкотре згадуємо без неї. Згадуємо по різних стежках світу, хто де. Сестра у Львові, батько в дома на лавчині біля тину, а я у своєму маленькому вимірі. Там, де живуть дитячі спогади, де пахне розтопленим мамою до млинців маслом, де течуть ріки дитячих , але таких солодких сліз, коли ми бешкетували, а вона нас люблячи била, а потім гладила.... там так любо пахли її пиріжки , цвіли вишні, випікалися пироги і не хотілося іншого щастя. Кажу ж вам у природі усе їде по колу ... виміри душі змінюються на виміри дорослого життя, у якому сам вирішуєш долю майбутнього, сам печеш пироги, сам робиш не смачний ранковий чай, на зміну якому приходять робочі будні. Але як заведено, стрілки годинника обов’язково зайдуть туди, де знову настане весна, а слідом за нею травень . А там і мої улюблені вишні. Я ж чекатиму їх цвітіння, надіючись, що приїде мама. Це ж вона їх саджала 9 років тому....
Ще мить до її від’їзду за кордон. Ще мить до розлуки на рік, а то й більше. Рівно стільки часу перед очима німі картинки з її присутністю, тисячі спогадів про неї. А в очах невимовна туга за дитинством і вже доросла мудрість сьогодення в якому навчилася жити одна. Але у мене ж є вишні, тисячі голосових листів у телефоні, сотні усмішок з фотографій і найосновніше у мене є серце. А воно навіки належатиме їй – моїй мамі......
