Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47448
Рецензій: 92267

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Та, що померла влітку

© Дара К., 22-09-2009
      Вона померла однієї літньої ночі. Звичайної такої собі напрочуд теплої ночі, яка хоч і дихала прохолодою та щось надто лагідно робила це. Та жінка заснула і більше не прокинулась. Чи можуть мертві воскресати? Можливо. Але судячи з того, що зараз я пишу ці рядки, цього ніколи не трапиться.

     Вона зустріла своє єдине кохання ще студенткою. За нею бігала добра чоловічо-студентська половина універу, хоча вона  не відзначалася ані модельним зростом, ані гламурною зовнішністю, однак і сірою мишкою ніколи не була. Вона дуже полюбляла вчитися і бути в усьому першому, не лишень у навчанні.  Цікавилась всім на світі, вже на першому курсі співпрацювала з кількома столичними газетами, завжди вельми успішно. А на другому мала власну радіопрограму на місцевому FM, хоча і невеличку, лишень десятихвилинну. Однак за рік у програми так зріс рейтинг, що навіть найвпливовіші політики чи актори мали за честь бути гостями студії. І навіть вишуковувалися  в чергу. І тут, раптом,  на четвертому курсі, коли запросини її у Київ на один приватний телеканал з власною програмою вимальовувалися веселковими фарбами, вона зустріла його і закохалася. Ось так, без передмов і пафосних слів. Він став для неї цілим Всесвітом. І куди там комашкам-планетам чи навіть Сонцю до цілого Всесвіту? Йому заздрили, її відмовляли друзі. Куди поспішаєш? Кар'єра і все таке. Але любов, вона зазвичай  б'є наосліп, майже завжди влучно.

      Побралися. Народилася донька, згодом син. Чоловік працював, заробляв на життя, на сім'ю. Однак грошей ніколи не було забагато, точніше завжди було замало. Всі мрії продовжити кар'єру і врешті зайнятися улюбленою справою розбивалися на друзки об побут. Син часто хворів. Мала вибирати – успішна кар'єра журналіста чи родина. Звісно, родина: найдорожчі діти та коханий чоловік. Ночами над ліжком хворіючого сина вишивала рушника на продаж, щоб хоча б трішки покращити матеріальний бік сім'ї. А навесні-восени безвилазно пропадала на грядці, у мами в селі. Цілюще чисте повітря для діток, а ще, все вирощене на городі понад норму, продавалося на базарі. Знову ж таки гарний додаток до родинного бюджету.  Ніколи не нарікала, інколи лише подумки сумувала за своїм таким бурхливим журналістським життям. Але блакитні очі її коханого заступили весь світ. А що може затулити всесвіт?
      Минали роки…Чоловік останнім часом  вертав з роботи  втомленим, майже не підносив на неї свої очі. То топив їх в екрані телевізора, то в свіжій  ґазеті. Коли починала розпитувати про справи у великому світі, хоча у її теперішньому було дуже затишно. І все ж запитувала про справи у великому світі… Натомість отримувала якесь незрозуміле бурмотіння. Діти дратували чоловіка своїм галасуванням, а дружину одного разу безапеляційно попросив не лізти в душу. Він годує і тягне на собі родину, а вона – навіть привести себе в більш менш пристійний вигляд не в силі. Мишачого кольору волосся, надто худі скули на обличчі, немодний одяг… Сором на очі з'являтися перед друзями чи співробітниками з такою. Але вона це все пропускала повз вуха, черговий раз списуючи доволі часті повчання коханого на звичну втому.
      Одного вечора коханий заявив - він за два дні їде в Шерман Шейх. За відмінну роботу фірма нагородила тільки його путівкою у Єгипет аж на два тижні, як найкращого працівника.
Вона тішилася з успіхів чоловіка, ранками крадьома зазираючи в дзеркало. Нічого, це все легко виправити на мармизі за допомогою косметики. Слава богу синочку вже набагато ліпше, і вона врешті може спробувати пошукати роботу…

      Було літо, те саме. Якщо ви не забули, я з нього розпочала бесіду.
      Того дня вона поверталася з чергової  співбесіди, настрій був паскудний, тому що на роботу не брали. Досвід лишився в минулому, а зараз хто вона така – її всі забули, до того ж роки. Коли тобі далеко за тридцять ти вже не молодий і перспективний спеціаліст, а хто? Несподівано посеред вулиці її хтось гукнув. Озирнулась. Це був її колишній одногрупник Дмитро.
      - Як твій зимовий відпочинок в Єгипті, Красуне, сподобалось? – у студентські роки він так завжди її називав.
      Красуня? Зараз це трішки смішило. Яка вона до стобіса Красуня? І що він плете про Єгипет?
      Вона ошелешено дивиться на Дмитра.
      З'ясувалося, що Дмитро працює в одній з тур-фірм, точніше він її співвласник. О, так з журналістики прямісінько у власний бізнес.  Крутезно! Як для кого, звичайно… А щодо Єгипту, то  виявляється її чоловік у них оформляв  путівки в Єгипет на своє прізвище, один номер-люкс для молодят. На двох.
      - Щасливиця! Скільки літ ви одружені? Ага, п'ятнадцять років і досі таке кохання. Знаєш, а я б таку, як ти, також  би п'ятнадцять літ любив. Навіть ціле життя.
      Що ж там про Єгипет? Дмитро майже винувато знизує плечима, він починає допетрувати, що вона у Єгипет не їздила. Тоді хто? Так, Дмитро мав іншого клієнта, тому лише краєчком вуха підслухав розмову. Впізнав її чоловіка і зацікавився…
Навіть не пригадує, як розпрощалась з Дмитром. Здається на прощання він прожебонів щось типу:
      - Що ти з собою зробила, Красуне? Де твій смарагдовий погляд? Ти ним говорила більше, ніж поети словами.

       Земля втікала з-під ніг, кольори мерехтіли перед очима і не різнобарв'я то було, а багато червоного і помаранчевого, майже без білого. Заночувала у мами, бо і діти у мами, в селі. Літо, вітаміни, уточнення – безкоштовні вітаміни.
      Майже не спала, все слухала ніч, її звуки. Також слухала себе і не чула… Вона раптом зрозуміла, що вже давно не чує себе.
      А вранці зателефонував коханий, він їде у відрядження. Відрядні у нього завжди чудові, добре платять. Буде через три дні. Вона не встигла нічого і сказати чи запитати… Він вимкнув телефон.
       Вона приїхала додому у їхню квартиру під вечір. Так, додому. Поки що до спільного дому. Вдень маринувала огірки, варила варення, бавилася з дітьми. Коли руки зайняті фізичною працею та щоденщиною, то і голова має клопіт.
       Увечері поїхала додому,  без дітей. Вона ще раз спробує – погомоніти з собою.
       В квартирі пахло чужими жіночими парфумами, надто солодкими, аж стало млісно. Квартира була порожня, ліжко недбало застелене. Зайшла у ванну. Мала помити руки, не заносити ж в оселю піт та…
      Осіклася на думці. На пральній машинці лежала чужа жіноча  масажна щітка з світлим волоссям, заплутаним у ній… Погляд розсіяно ковзнув ванною. На вішаку, на її білому банному халаті яскравою плямою горіло щось пурпурове. Це була…

      Боліла жахливо голова. Ноги та руки стали крижаними.  Перед очима гойдався Всесвіт, той самий, майже безсмертний. Ні, не гойдався. Він помирав. Сонце загасло, планети зупинились. Це і її зупинка також. Головна вежа Ценральної площі  рухнула, ламаючи і збиваючи дорогою  дрібніші конструкції. Шпиль віри – зламано, бабах… Розсипалась віра на друзки. Дорогою перечепилася через надію і  затремтіла-загойдалася  ще одна вежа. І ось надія вже летить додолу, як раз у підніжжя найпишнішої споруди.  Очі заливає червоне. Найвища вежа горить – попелище. Та найвища вежа – це кохання…
       Вона лягає в своє ліжечко. Скрутившись в калачик, як колись в дитинстві у маминому череві. Вона змаліла зовсім, до знаку запитання і віднайти відповіді не в силі. Відчуває, як з кожної клітинки її тіла витікає життя, а душа замерзає і вкривається кригою. Вона помирає бе слів. Вода на очах замерзає.
       Все. Вона мертва.
       Крига.

       Наступного літнього ранку після жахливої крижаної ночі народилася Я. Та, що зараз пише ці рядки. Так, Я. Впевненна у собі жінка, трішки манірна, трішки зухвала, настирлива у всьому, напрочуд вродлива і  дуже талановита. Глянула в дзеркало на себе у тій самій ванній. З нього дивилися на мене красиві смарагдово-карі очі, такі виразні, майже хтиві, як у кішки. А за ними, мов за шторкою, гарно  замаскований металічний блиск тигриці. Тобто пастка.  Те, що треба!
Я викинула на смітник і ту злощасну шітку з білим волосячком на ній, і ту червону білизну його коханки чи може одноразової зацьханки. Хто зна? Мені, щойнонародженій,  це було байдуже. Було байдуже і до нього, і до решти жінок світу. Бо вони були до мене. А він – не був моїм всесвітом, а тільки звичайним чоловіком, рядовим. Лише, принагідно, фізіологічним батьком моїх дітей.
       Зателефонувала до свого старого приятеля з радіо. Він вже головний редактор. Зустрілися, потеревенили, запропонував мені роботу. Ні, я її не просила. Боже збав! Такі, як я,  не просять. Таких, як я, благають навколішки.  Звичайно, той ідіот постійно облизувався, витріщаючись на мої ноги… За споглядання мистецьких шедеврів в картинних галереях, зазвичай, слід платити! От ти і заплатиш, друже!

      Сьогодні я заробляю більше, аніж вся фірма мого благовірного. У мене завжди є час для діток, а для родини чи для того попелища, що від нього зосталося? Таки, ні. Зранку мій так званий чоловік приносить мені сніданок в ліжко: і каву з корицею, і тости, з пригорілою скоринкою, як я люблю. Увечері, піля тренажерного залу або ще чогось там, він дожидається мене, чи то з волошками, чи то з хризантемами. Квітами, які найдужче любила вона, та, що померла влітку. Я недбало викидаю ті квіти в смітник. Зверхньо говорячи, що сьогодні моя «трепетна душа поета» вимагає білих троянд чи фіалок, чи лілей. Залежить від «натхнення»… І він мчить завпопадливо за білими трояндами. І в очах моїх не смарагдовий блиск, зовісм ні. І від того йому страшно.
      Я навчилась ходити по головах, не озираючись на інших, не думаючи про те, що буде з тими, які лежать під моїми ногами. Якщо буде потрібно – я пройду по трупах… По тій, що померла влітку, пройшлися ж?

      Сьогодні я впевнено крокую своїм власним офісом. Головний редактор гламурного жіночого журналу, який видається не у столиці, який видається двома мовами – українською та англійською, який має найбільший наклад в Україні… Мені нудно, тому що мої підбори вибивають сталево: «Цок-крок, цок-крок! » Ніхто не стоїть на моєму шляху, вже не стоїть. Вільна дорога: «Цок-цок!»  
      - Доброго ранку, Зоряно Іванівно!
      - Доброго ранку, вельмишановна Зоряно Івановно!
      Я навіть не реагую на завпопадливі привітання своїх співробітників  та  завбачливо низько похилені голови. Вистачить і того, що мої очі вітаються з ними отим самим смарагдовим поглядом. Байдуже, що дехто й  здогадується, що за ним заховано – металічний блиск і могила отої жінки, що померла влітку,  два роки тому…
Лише інколи ночами я приходжу на її  могилку. Запалюю свічку, спираюсь спиною на пам'ятник, збудований з криги. А потім я припадаю щокою, своєю теплою щокою до її крижаної стели. Мої смарагдово-карі очі чомусь заливають дощі. Можливо тому що в реальному житті я ніколи не плачу. Ми тужимо вкупі – мертва і жива Я. Чому ми плачемо? Вона – тому що померла. Я – тому що не вмію так любити, як вміла любити вона.
      Можливо колись ми зможемо. І воскреснути, і навчитись любити…
      А поки що я впевненою ходою заходжу в чергові двері, перед порогом завпопадливо і дуже ретельно витираючи ноги.  Об кого цього разу? Я ще не вирішила…
      Не ображайтесь, будь ласка. Можливо це будете ви, якщо ви – чоловік.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 01-10-2009

Якісне оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 26-09-2009

Злам

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 23-09-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 23-09-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 23-09-2009

Народитись вдруге, але іншою..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  Наталка Тактреба, 22-09-2009

А, може, ще не народилася?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-09-2009

Для того...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Залєвський Петро, 22-09-2009

Жорстоко.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-09-2009

Реінкарнація

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
©  , 22-09-2009

Про те, до чого ми не байдужі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 22-09-2009

як стати начальником

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 22-09-2009

Надія помирає останньою, - сказала Віра, і пристрелила Любов...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Консуело, 22-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97565984725952 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …