Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2599
Творів: 47337
Рецензій: 92095

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза уривок

Вовчиха Р.1

© Василь Тибель, 21-09-2009
   Це здавалось не скінчиться ніколи. Минула вже, майже, година, як ми з’їхали на манівці, а кінця дорозі не було видно. Мене трясло на кожній ямі, як перестиглу грушу на оголеному дереві, а мій водій – чубатий коренастий полішук, перекрикуючи дебільні голоси дикторів, що репетували із вмонтованого в машині приймача, вихвалявся мені своїми перемогами над жінками:
- …я її беру просто голими руками, тут головне натиск.  Як накину оком, ото рахуй вона вже й моя. Сперва поламається, правда, а я жму, жму…
Мене нудило від його патякання і  цієї розбитої дороги. Позашляховик, петляючи поміж вибоїнами і калюжами, як гірськолижник між віхами, здається, витрясав всю мою середину. Відчуття були препаршиві, я, вчепившись, як кліщ в ремінь безпеки і ручку над головою, намагався втримати хоч якусь рівновагу в кабіні і не вдаритись головою.
І чого мені, здуру, захотілось цього екстриму. Щороку, як біла людина, я їздив у відпустку на море, спокійнісінько там смажив свої кістки на сонці, а цьогоріч друзі порадили «зелений туризм». Криза, мовляв, і все таке… Гроші зекономиш, а вражень на кілька місяців: рибалка, гриби … Ще матеріалу нашкребеш на кілька статей, там край світу і природа незаймана.  От і клюнув я на цю приманку і тепер тут трясусь, згадуючи всіх святих… Тепер кусай собі лікті, тобто бийся ними об кабіну.  Обабіч суцільні зарослі і високі, здається, до самого неба дерева .

Вчергове підкинуло на вибоїні так, що я мало не розмазавсь динею по лобовому склу.
- Тихіше їхати можеш? – Не витримав я, але щоб якось згладити невдоволення, (бо сам же напросився) - запитав. – Ще довго трястись?
Водій трохи збавив швидкість і, хвацько об’їхавши перешкоду,  блиснув рідкими вставними зубами.
- Качнуло трохи?  Нічого то з незвички. Мені тут один так салон обгидив, два дні воняло.  А ти нічого держишся. Вже майже приїхали.
І, справді, спереду наче просвітліло. Просіка, яка до того лещатами стискала дорогу – розширилась, а в далині поміж рідкими старезними соснами я помітив перші хатки села. Вони були якісь приземкуваті, з маленькими поділеними навхрест вікнами, які торкалися землі й були майже всі викрашені в синє. Будиночки стояли охайними, біленькими, аж відбивали голубизною, але якісь уже дуже маленькі, видовжені.
Першою моєю думкою було: « Які ж тут живуть люди, якщо будиночки, як іграшкові? Певне, ліліпути?».

Вистроєні вздовж дороги хатинки, скоріше, нагадували маленькі залізничні вагончики, чим людські помешкання. Здавалось, зараз з’явиться, пахкаючи парою, лісовий потяг, шарпоне вагони і вони зникнуть в лісовій гущині. Та потягу не було і ми витряслись своїм позашляховиком на центральну вулицю цього досить дивного, але чималого села.
Коли машина врешті зупинилась, я відчинив дверці і випав на траву, бо ноги мене не тримали, як у космонавта після довгого космічного польоту, а гойдало, наче шкіпера, що вертався із нічного шинку. Як ще описати мій тодішній стан? Присівши на траві, я намагався подужати нудоту і тут – я побачив її.

То була казка, якийсь сон, чи облуда.
Вона йшла серединою вулиці, струнка, красива, легка як хмарка, як балерина із лебединого озера, як поліська сарна. Стан красуні облягала тонка, шовкова, квітчаста сукня старомодно пошита, та вона так вдало була припасована, що підкреслювала всі її жіночі принади. Молода жінка несла повні відра води на гнучкому коромислі, граційно погойдуючи стегнами і, здається, зовсім не помічала їх ваги.
Я, мимоволі, замилувався вродливицею: загоріла, чорнява,  справжня поліська мавка.
Певне, рот в мене був розкритий, бо вона, помітивши мене, ледь помітно всміхнулась кутиками своїх карих очей.
- Що то за дівчина? – спитав я свого водія-казанову, проводжаючи поглядом красуню.
- То Вовчиха, тобі вона не по зубах. Горда дуже. Та й село їхнє дурне, по півроку чоловіків із заробітків немає, а до жодної жінки підженитись не можна - очі видирають. От Заболоття – це село...  Там не баби- цукерки, кожна прийме. Я якось тиждень  в однієї жив… -  аж поцілував пальчики водій. – Приїхав в село, а вона корови жене…
Але я не став вислуховувати його чергову історію зваблення, а став виймати із багажника речі. Коли всі сумки із спорядженням лежали на купі біля машини,  скептично оглянув свого поліського «Казанову», що не зупинявся у своїх хтивих спогадах: коренастий, з густим високо начесаним кучерявим чубом і безмірною наглістю. Певне і жінки в яких він, за його словами, мав такий шалений успіх, були такі ж коротконогі полішучки.
« Чи не обпікся він бува з Вовчихою?» - подумалось мені й я вперше піймав себе на тому, що ця думка була мені приємною.
- Прізвище дивне? – намагався спрямувати в потрібне мені  русло розмову.
- А, ти про неї? –  неохоче перервав свою розповідь водій. - Ні, це не прізвище, її так по вуличному кличуть.
- То це виказка така? Відьмацька якась.
- Дідько їх знає, тут всі жінки, як відьми. По кілька тижнів в лісі живуть, по той бік кордону на Пінських болотах, в Білорусії.
- Як це в Білорусії?
- Тут же кордон, он там за селом. Так вони туди-сюди шастають, ягоди звідти носять.
- А про Вовчиху чув, ніби вона на болоті вовка голими руками задушила, коли той на неї напав.
- Та ну тебе, гониш друже! Признайся, гарбуза піднесла?
Водій зніяковів, що було з ним вперше за всю нашу подорож.
- Кістлява, не мій стиль. – Він повернувся і став завзято чистити килимок в салоні машини. Мене аж розпирало від цікавості, хотілось дізнатись більше про цю жінку, але я не став далі розпитувати. Ще подумає, що я такий же бабій як і він. Та і так було зрозуміло, все що знав про неї, водій уже мені виклав.

Після випитої чарки коньяку із похідного термосу,  мій роздобрілий провідник поселив мене в свого родича, а сам поїхав назад до райцентру, пообіцявши забрати через два тижні.
                                                
                                             чекайте продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Не ГОРОР, а містика?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 22-09-2009

Дуже кінематографічно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 22-09-2009

го-рор! го-рор!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 22-09-2009

Полюючи на вовчицю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Консуело, 22-09-2009

Вдалий початок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 21-09-2009

Записки зеленого туриста

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 21-09-2009

Іван-дурень шукає квакотуху-царівну, а знаходить читача...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Савур (а був колись Халва), 21-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7133851051331 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …