Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89366

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Червона нитка. Книга друга. 5 (продовження)

© Петро Муравій, 06-09-2009
Приїздив до Лозинських і чернець Микита з Кривого Рогу, зупинявся у них на кілька днів, коли йому треба було щось вирішити у Львові. Він збирався повертатися до свого чернечого життя, заходив до своїх студитів, до свято-Іоанівської Лаври, хотів знову поселитися на тій горі у Карпатах, на якій жив до арешту. Брат Микита цінував мене, розповідав Лозинським, що я його був колись присоромив та заставив замислитися.
— Григорій сказав мені, що мені зло засліплює очі. – так він сказав Марії. – А в чому саме було те зло? – це вже звернувся він до мене.
— Не можна людей засуджувати і мати їх за ворогів через те, що вони нас не розуміють, що вони противляться українській справі і називають нас «бендерами», «націоналістами». Треба сприймати їхнє противлення нам як їхню хворобу, якою вони найперше собі ж і шкодять. Треба намагатися їх вилікувати, а не відштовхувати від себе. Їх радянська пропаганда зробила такими. Треба намагатися їм відкрити очі, і вони полюблять Україну, і стануть з нами заодно.
— Так я не казав, що їх треба відсторонювати від себе. Але коли хто відверто противиться українській справі, зневажає все українське, говорить усілякі дурниці?!.
— Так говорять, тому що не розуміють самі, що кажуть. Їх треба лікувати й молитися за них, щоб Господь дав їм прозріння. Не можна їх осуджувати, бо Господь сказав не судити нікого, щоб нам самим не бути засудженими.
Чернець Микита запросив мене до своєї гори у Карпатах на освячення місця під будівництво каплиці. Його чернече керівництво не дуже переймалося його намірами. Йому, як старому ченцю, хотіли забезпечити вже тихе й тепле спокійне життя десь у затишку. Брат Микита і справді вже був підтоптаний. Ще у Кривому Розі до від’їзду в його краї він переніс операцію по видаленню катаракти ока. Іншим разом переніс важке запалення легенів. Але все ж Микита хотів відновити своє доарештне помешкання, а може й тогочасні наміри. І як він, спраді, жив до арешту на горі? Де він жив? Мав же бути у нього якийсь прихисток?!
Я в черговий раз приїхав до Львова незадовго перед Усікновенням голови святого Івана Хрестителя . На Усікновення щось мало відбутися на тій Микитовій горі. Якась особлива урочистість: я до ладу не знав яка. Брат Микита казав мені, що Марія все знатиме. Тож я приїхав до мами Марії. Вона справді мені розповіла, що їхати треба до села Матків.
— Грицю, їдь. Він дуже хотів, щоб ти був. Там поряд два села. Запам’ятай: Матків. Тобі треба Мохнате. Воно там поряд. Разом з Матковом ніби одне село, але розрізняють Матків і Мохнате. Запитаєш хату, у якій живе Коцурівський. Ось я тобі краще позаписую, — вона справді позаписувала для мене оті назви й те прізвище. – Брат Микита живе у Коцурівського.
Я й поїхав зранку на саме Усікновення. Поїхав до Карпат вперше в своєму житті. Милувався з вікна автобуса гірськими краєвидами, лісами, що ними поросли гірські схили, хмарами, що чіплятися за невисокі Карпатські гори. А крім краєвидів мене цікавили люди. Я спостерігав за ними, оглядав їх зовнішність, їх лиця, на яких, як мені здавалося, відображалася їхня особистість і характер.  То було щось із тієї казочки, майже дитячої мрії: подивитися коли-небудь на західну Україну, побачити Карпати. Яка вона, та справжня Україна? Хотілося побачити її такою ж чарівною, якими були мої мрії, такою красивою, як ті дівчата, що також живуть у мріях, такою чистою, як вода гірських річок.
«Мало хто ввійде в Царство Моє,» — казав Господь. Але якщо туди увійде уся Галичина, чи залишиться там ще місце? Невже таки вся Галичина туди увійде?» — такі думки були у моїй голові при перших моїх знайомствах з Галицькими землями. Однак поволі ця ейфорія стала проходити. Наче як з’явився такий період у моєму перебуванні в Галичині: після першого захопливого пізнання наставав час тверезого й холодного знайомства з Галичиною невигаданою,  буденною, повсякденною.
Дещо мене стала прохолоджувати сама Марія. Їй явно не подобалася моя більша прихильність до Української автокефальної православної церкви, як до її греко-католицької. Поволі у нас навіть з’явився якийсь вигляд протистояння. Чи й можливо взагалі говорити за протистояння між двома людьми, які поріднилися? Виявляється, можливо. Я заходив до їхньої церкви через те, що та була найближча. Однак заходив і до УАПЦ, до якої потрібно було трохи їхати автобусом. Одного разу я навіть ходив сповідатися до УГКЦ, але згодом саме наростання напруження через міжконфесійну різницю зумовило моє більш чітке самовизначення в бік православ’я. Для Марії попри всі початкові розповіді удаваної індиферентності галичан у конфесійному питанні, будь-яка православна церква лишалася «москалями», «радянською церквою», «КГБ» тощо. Звичайно, УАПЦ була в її очах кращою за Руську православну церкву, але таки не дуже велика різниця між одним і другим. УАПЦ допускалася в її свідомості як тимчасове явище для мало свідомих людей, як перехідна ланка від РПЦ до УГКЦ. Це протистояння відбувалося не на інтелектуальному рівні аргументованих розмов, а більше скидалося на базарну суперечку.
Якось у неділю, збираючись до своєї церкви, я почув розмову Марії з її сином Олегом.
— А куди він іде? До нашої церкви? – запитав Олег.
— Григорій їде в Рудно.
— А! Він іде до катафальної церкви?
— Так. До катафальної, — вони глузливо посміхалися одне одному.
Я на це не мав чого сказати. Мене вразило таке глузування. Це було так схоже на риторику московських попів і їхніх одурених парафіян, які називали нашу церкву «кехвальною», і саме у цьому слові покладали віросповідання церви, роблячи висновок, що вона неправославна, раз вона «кехвальна.»
Ці розмови, суперечки спонукали мене приділити велику увагу обґрунтовуванню своєї віри, дослідженню питання історії церкви і, зокрема, віросповідної різниці між православною та католицькою церквами. Звичайно, я міг це робити тільки на рівні звичайного мирянина, якому деколи дещо потрапляє в око на торгівельних лотках книго й газеторгівців. Якось діставшися зі Львова до Києва по дорозі до свого Кривого Рогу, я надибав на центральному майдані «Жовтневої революції», який вже тоді свідомою громадськістю був неофіційно перейменований на Майдан незалежності, журнал УАПЦ «Церква і життя», у якому було вміщено виступ католицького єпископа Штросмаєра на першому Ватиканському соборі. Виступ був присвячений питанню про догмат про непомильність папи Римського, який на тому соборі у 1869-70-у роках і був прийнятий. Владика Штросмаєр дав мені до рук надзвичайно багато аргументів для полеміки з католиками. Я на таку кількість матеріалу  не сподівався, і вважав свій добуток даром Божим.
Діставшись додому, я сів за листи до Львова. Матеріалу було дуже багато, і його складно підліткові було викласти одразу в одному листі, та й, здавалося, не було потреби викладати його увесь. Я писав листа, відправляв, але решта матеріалу настільки мені подобалася, що я через кілька днів сідав за нового листа, насичував ним свою жагу до просвітлення любих мені людей, відправляв, а через кілька днів усе повторювалося, і я знову сідав за письмовий стіл, озброюючись Біблією й промовою Штросмаєра. Так я написав близько шести об’ємних листів, що ледве влазили до звичайного поштового конверту. Подумки я торжествував. Вважав, що проти такої аргументації ніщо не встоїть, і сподівався на свій беззаперечний успіх у полеміці з Марією Лозинською.
Однак, приїхавши знову до Львова, я нічого не помітив. Лозинські сказали, що не отримали від мене тих листів.
— То КҐБ постаралося, — підсумував пан Степан.
— Та яке там КҐБ? Навіщо КҐБ мої листи? – заперечив я.
— А ти що думаєш? Вони наші листи контролюють.
— Вони то контролюють, але мої листи не містили нічого антирежимного, щоб КҐБ їх вилучало. Це пошта так працює, чи що… — я по-справжньому бідкався втратою тих листів.
— Ну напишеш нові, — запропонував пан Степан.
— Ні! Таких листів вже не напишу.
Я вкладав у ті листи свою душу, викладав у них своє серце і любов до мами Марії та інших членів її сім’ї. На їх написання було витрачено дуже багато часу. І ось ці листи зникли.
Пізніше, коли Степана не було вдома, Марія сказала мені:
— Отримала я твої листи. Щоб ти мені більше ніколи нічого лихого не писав про священиків! Священики – то як свята вода! Їх святість не підлягає обговоренню. Вони святі і більше нічого не можна про них сказати!
Звичайно, більше нічого не буду їй казати про католицьку церкву. Точніше, не буду прагнути казати. Що можна сказати людині, яка повністю закриває спілкування для холодних аргументів. «Священики – то свята вода», — чому ж тоді до священиків української православної церкви підхід зовсім не такий, радше повністю протилежний? Це ж бо не свята вода – це «КҐБ, Росія, інше…»
Але ж це була мама, з нею треба було далі жити, знаходити спільну мову. З мамою не повинно й не може бути ніяких розривів. Можуть бути різні погляди, різне розуміння, але родинний зв'язок не може піддаватися ніяким розривам, тріщинам, цуранням. Родинний зв'язок є, і вже це саме по собі є підставою того, щоб він і залишався надалі. «Ти мені не син!» — як часто мені доводилося чути цю фразу від рідної, «біологічної» матері. Інколи по кілька разів на день, чи навіть кілька разів на годину. Тому новому, по-суті самочинному родинному зв’язку я тримав дуже високо планку.
— Чому ж я маю мовчати, коли православну церкву оскаржують несправедливо?
— Якщо ти не перестанеш говорити недобре про греко-католицьку церкву, тоді ми розстанемося! – оце так-так. Це було перше посягання на «святеє святих» родинного зв’язку в моїх очах. Цього ніяк і ні за яких обставин, на мою думку, не можна було говорити, і навіть думати.
По дорозі до автостанції у Львові, від якої я мав їхати до сіл і гори ченця Микити, трапився такий випадок. Автобус був заповнений. Якась молодичка років 25-30, що сиділа на кріслі,  чимось була незадоволена, і голосно висловлювала свій емоційний стан, вдаючись до матюків. Я стояв поряд з її кріслом. Матюки у Львові  серед громади є явищем рідкісним, і якщо таке трапляється, то доволі сильно ріже вухо. Особа показувала себе як чимось ображена й беззахисна. Мені набридло слухати її лемент, і я зробив їй зауваження
— Перестаньте сквернословити! Не псуйте повітря!
Молодичка була запрограмована на іншу розмову. Тому їй почулося щось інше, чого я не говорив.
—Вдариш?! – Вдар! – відповіла вона мені.
Тут на кріслі за нею обізвався «джентльмен» близько сорока років:
—Тільки торкнися її – я тобі писок натовчу! – це було звернено до мене.
Чоловік явно не супроводжував молодичку. Це трапилася просто стороння «благородна» особа. Автобус собі далі розмірено їхав. Довкола мене утворилася якась хвилева атмосфера ворожості. До того часу я вже багато чого переоцінив зі свого рожевого уявлення від Львова. У мене наставав «час претензій та рахунків» до цих галичан, які своєю поведінкою розчаровували мене. Цей випадок прийшовся до речі моїй претензійності. Я ніскільки не злякався безпідставних погроз дорослого «пана». Щоб після Кривого Рогу лякатися у Львові?!! Я саркастично засміявся і випалив достатньо голосно і дзвінко на весь автобус, який перед цим слухав матюки білявки, потім прослухав погрозу «джентльмена»:
— Ха-ха-ха! Культурний рівень галичан!
Молодичка увесь цей час, не зважаючи ні на що, продовжувала свою «мову». Я з молодичкою і «джентльменом» знаходилися неподалік від передніх дверей. Від заду автобуса, обережно оминаючи людей, підійшов статний, з високим чолом чоловік.
— Припини матюкатися! —  звернувся він до молодички. – Розматюкалася на весь автобус!
Ми поглянули один на одного. Зрозуміло було, що я для Галичини гість, сторонній спостерігач. Цьому панові була дорога честь свого краю. Мій сарказм вмить розвіявся. Я пройнявся повагою до цього чоловіка. Молодичка змовкла, він повернувся назад, звідки й прийшов. Можливо, з кимось їхав.
— Славко, ти чого напосівся на того хлопця? – звернулася до «джентльмена» його супутниця, що сиділа поруч із ним. – Він її не зачіпав!
Славко мовчав.
Досить. Куди мене занесло? Значить, приїхав я у Карпати. Після таких оповідок якось Карпати не клеються. Але я все одно до них приїхав, до свого старого ще криворізького приятеля ченця Микити. Я перший раз у житті був у Карпатах. Вони гарні, принаймні, тоді були. Гори ще були порослі лісом.
На одній безлісій невисокій горі посвятили місце під будівництво каплиці. Приїздив уніатський єпископ на цей захід. Було багато священиків, зібралися люди. Я приїхав вже тоді, коли церемонія тривала. Помолився разом з уніатським людом.
Брат Микита не був людиною, яка могла розповісти про якусь глибину духовного життя, сказати щось суттєве, корисне. Його розмови були на рівні мало обізнаного мирянина. Його шанували у тому карпатському селі просто через те, що він чернець. Цього для них вже було достатньо.
Село було бойківське. І чернець Микита був бойком. Про нього написали статтю у районній газеті «Бойківщина». Цю газету роздавали після закінчення церемонії освячення землі під каплицю.
По закінченню молитов, брат Микита зі мною та ще двома чоловіками пішли до якоїсь криниці. Брат Микита хотів напоїти мене місцевою водою. Один ґазда набрав води до відра, узяв горнятко, наповнив його водою і подав Микиті. Микита ж передав те горнятко мені. Мені хотілося бойків поублажати. Тому я випив те горнятко води. Вода була чиста, добра. Я набрав ще горнятко і випив його знову. Тоді набрав ще води і хотів знову її випити.
— Що ся є? – обізвався один з ґаздів.—Стоять три старших чоловіки, а молодий ся п’є, п’є і не може ся напити.
Я поспішив віддати горнятко брату Микиті.
То були інші люди, з іншою ментальністю. Я мовчки спостерігав за ними, мало що говорив, волів мовчати. Увесь час я намагався бути поряд з Микитою, адже у мене більше нікого не було знайомого у цьому селі. Села не оминули міжконфесійні чвари. За місцеву церкву у Маткові колись велися якісь гострі суперечки між православними й греко-католиками. Церкву втримали у своїх руках православні.  Усієї історії конфлікту і його перебігу я не знаю. Я був на уніатській території, тож інформацію дістав з їхньої сторони, власне, від Микити. Матків тримався православ’я, уніати чи греко-католики локалізувалися у Мохнатому. З якогось часу православні не віталися з греко-католиками. Я це відчув на собі. Не знаю, чи віталися греко-католики з православними.
У невеликих селах всі з усіма вітаються, навіть із зовсім  незнайомими людьми. Я це пам’ятав ще з сіл, до яких у моєму дитинстві їздила моя сім’я до родичів. Тільки якщо на Сумщині говорили одне одному «Здрастє», то у Маткові чи Мохнатому розкошували «Слава Ісусу Христу!» Коли б то у нас так віталися?! Хоча я був не проти традиційних українських «Добрий день!», «Добрий вечір!», «Здоровенькі були!» та іншіх. Повністю витіснити ці форми суто релігійним «Слава Ісусу Христу!» мені здавалося неправильним.
     Я проходжувався поза будинком Коцурівського, роздивлявся трохи на погоду, на місцеві краєвиди. Цей Коцурівський жив скраю Мохнатого, понад дорогою, яка вела до Маткова. По дорозі йшла бойківчанка з хлопчиком років 8-и.
— Слава Ісусу Христу! – я проконтролював себе, сказав достатньо голосно так, щоб жінка почула моє вітання. Але вона нічого не відповіла. Пройшла собі спокійно далі. Я зрозумів – це були православні. Але ж я також православний!
А яке то мало значення у даній ситуації? Мене ні в Маткові, ні в Мохнатому ніхто не знав. Я знаходився на території Мохнатого, отже, на території уніатській. Значить я уніат чи пак греко-католик, з яким православні жителі Маткова не вітаються. Ось так я на короткий час «став уніатом.» Пояснювати кому-небудь, хоч би й цій бойківчанці, що я її брат по вірі, не було сенсу. Я не збирався сидіти у тих краях надто довго. Та й місцеві міжконфесійні чвари мені були ні до чого. Не мав жодного бажання до них встрявати, тим більше, що я, православний, приїхав до уніатського ченця на його запрошення.  
Наступного дня після освячення місця під каплицю, ранок видався похмурим. Вночі пройшов дощ. Родина Коцурівського запропонувала мені піти до лісу, поназбирувати грибів. Я охоче пішов. Ліс був на горі, що здіймалася через дорогу від хати Коцурівського. Гора була достатньо крута і ходити по ній треба було обережно, часто хапаючись за стовбури сосон, щоб не покотитися донизу. Але я отримав багато задоволення. Побачив чимало грибів, привабливих як для мого ока, позбирав їх до пакету. У грибах я нічого не розумів. Коцурівський, побачивши мій здобуток, сказав:
— Глива.
Забрав у мене пакет. Трохи згодом я побачив назбирані мною гриби на купі гною, яка була одразу поза хатою. Від Микити довідався, що назбирані мною гриби не є отруйними, але вважаються малоцінними.
Після мого повернення з гористого лісу до хати Коцурівського, пішов дощ, і йшов з перервами цілий день, то припиняючись, то знову поливаючи землю. У тій хаті я почував себе доволі незручно. Брат Микита не познайомив мене з її мешканцями, хоч я, згідно правил етикету, очікував, що це зробить саме він. Він не робив цього, а пізніше мені вже й самому було незручно питати їх, як кого з них звати.
Сільський побут їх різко відрізнявся від того, що я бачив і до чого звик у своїх сільських родичів на сході України. У всьому дворі була тільки їхня хата, льох і хлів. Обгороджений двір був тільки двома жердинами, прибитими до стовпців, наче кошара для корів. Для худоби ніякого окремого загону – звичної для мене речі – не було.
У хаті якось було чітко відокремлено: ми з Микитою і родина Коцурівських. Спочатку їли ми, потім вже коли ми уходили, до світлиці заходили Коцурівські і збирали собі на стіл. Здається, ми були на більш привілейованому становищі, як самі господарі. Може це було й нормально, може так і мало бути, але мені було незручно перебувати у домі людей, які не були мені ані родичами, ані приятелями – я навіть не знав їхніх імен. Але їв їхній хліб, спав у їхньому ліжку. Вони всі: і батьки і їхні діти щодня зранку вдягалися в сірий робочий одяг, натягали на ноги чоботи і йшли працювати десь чи біля хати, чи деінде. Я був гостем ченця Микити, але ж Микита сам жив за рахунок Коцурівських. Не його ж хліб я їв, і не в його домі спав.
Після дощового дня настав інший лагідний день. Ми з Микитою пройшлися трохи по селу. Якась білява кучерява дівчина моїх років звернула на мене увагу. Її мати звернулася до брата Микити.
— А що то за хлопець?
— То з Кривого Рогу.
— Видно, що східняк. У-у. – захоплено вимовила вона.
Я поглянув на дівчину. Вона була така біла. У неї не тільки волосся було дуже світле й кучеряве, усе геть-геть позакручуване. У неї і лице біле, очі світлі, блакитні, сама вона якась тендітна.
Я посміхнувся її матері. Східняк? Це її захоплює? Я більше чув це слово в устах галичан зі зневажливим відтінком.
— У вас там рівнина, — мовила дівчина.
— Так рівнина, — відповів я.
— Це як вона: рівна-рівна?
Я замислився, що їй відповісти.
— Ну так, рівна.
— Не можу собі уявити, — посміхнулася вона. – А у нас гарні гори?
— Гарні, — посміхнувся я.
Мабуть мати тієї білявої дівчини мала рацію. Під «східняком» вона розуміла рівень освіти й ерудованості. Пізніше з Микитою розговорилася ще якась жінка. Я дещо відходив від свого супутника, коли з ним хтось починав розмову. Жінка звернулася до мене:
— Григорію, іди в монахи!
— Не хочу.
— Ну то йди на священика!
— Не хочу, — з якої це речі мені треба було ставати одним чи другим?
—  А куди ти хочеш?
— Це письменник, — відповів за мене Микита.
Отак зразу письменник? Вже? Я якось казав Микиті за свої такі наміри, але ж я ще нічого не написав.
«Іди в монахи» чи «йди на священика». Отакий підхід  видався мені примітивним.
Сьогодні Микита збирався їхати до Львова. Мені спершу натякали, а потім і прямо казали Коцурівські, що я можу ще побути у них, незважаючи на те, що брат Микита їде, погуляти на карпатській природі. Ні. Хоча й природа карпатська перший раз постала перед моїми очами, але я приїхав не на природу, а на захід, пов'язаний з братом Микитою, ченцем, що проніс свій чернечий обіт через радянську каторгу й інші лиха більшовицької імперії. І якщо я поряд з братом Микитою почував себе доволі незручно у несвоїй хаті, без брата Микити я себе у чужій хаті чужого села не бачив зовсім. Та й хотів я повернутися до Львова, до люблячої мами Марії Лозинської.
Отже, ми разом з Микитою виїхали з Мохнатого.





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Правильна проза

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 06-09-2009

З радістю сприймаю відновлення Вашої літературної діяльності

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олесь, 06-09-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8403940200806 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …