Кап… кап… кап…
Нірвана…
Якесь дивне відчуття спокою і разом з тим ― збагачення. Душевного? Матеріального? Не важливо! Бо ж головне ― це цінність, неповторність кожної миті в її сакральному наповненні…
Кап… кап… кап…
Блаженство…
Хтось любить безкінечно дивитися, як горить вогонь, інші ― як тече вода, комусь подобається годинами спостерігати, як працюють люди… Василь міг безвідривно, цілодобово спозирати, як виходить готовий продукт власного виробництва…
Кап… кап… кап…
Палаючі дрова. Бідончик, наповнений бражкою. Трубка, закручена спіралькою, і занурена у виварку з холодною водою. Ватка, бутлик… Що ще треба людині для щастя? Все їство чоловіка було зосереджене на кінці трубки з ваткою, розтягнутою, як слимак, що звисала над скляним, на третину наповненим бутликом. Свіжо сконденсовані крапельки падали у самісінький центр посудини, утворюючи дрібненькі кола, що миттєво розбігались до скляних стінок…
Кап… кап… кап…
За вікном була моква. Дружина з дітьми поїхала до сестри. Худоба нагодована. Завтра Зелені свята. Май поставлено… Неповторні миті!
Кап… кап… кап…
У двері постукали. Степан ані ворухнувся.
Постукали наполегливіше. Нуль емоцій.
У двері вже грюкали. Степан дриґнув, проте погляду від бутлика не відвів. Товкли. Хата ходором ходила.
― Шваґре, відчиняйте, шляк би вас трафив! Я знаю, жи ви там!
Степан нехотячи підвівся. Згадав шваґра Василя злим тихим словом і пошкандибав до вхідних дверей.
На порозі стояв дебелий чолов’яга у чорному цератовому дощовику з капюшоном і з торбою за спиною. То була та жертва, яка потрапила колись до сімейних уз Степанової сестри.
― Що, шваґре, у підпілля пішли? Чи храпака даєте? ― Василь завалився на веранду у брудних кірзаках, витираючи долонею-граблею мокре обличчя. ― Чи, може, ви не одні? Жінки нема, то ви вже тут заінтимилися з кимось?
― Лиха година! Та що ви плетете, шваґре, які інтими? Ви як нюхом чуєте, коли припхатися.
― Чи може, ви мені не раді, шваґре? ― Василь театрально вхопився за клямку, пориваючись вийти.
― Та заходьте вже... ― Степан в серцях махнув рукою.
― От за шо я поважаю вас, шваґре, так то за вашу безграничну, задушевну гостеприємність! ― радісно промовив Василь, спихаючи з ніг кірзаки і розкидаючи кавалки болота навколо себе.
Залишивши капати цератового плаща на вішаку, вони пішли на кухню.
― Йо..! ― тільки й вимовив Василь, вгледівши виробничий процес. ― Та то ви серйозною справою, шваґре, завантажені.
― Ну так… ― Степан поважно надув щоки, ― працюємо, так би мовити…
― Ну ви і Штірліц! ― Василь, щиро усміхаючись, помахав на шваґра вказівним пальцем, всідаючись на підсунутий Василем таборик. – Я би на вашому місці мене не впустив. А ви, ви, шваґре, людина широкої душі! Бо є люди, а є людиська, а ви ― Уууууу!!!! – Василь потряс перед Степаном своїм кулачищем. – А ви гігант душі, так би мовити! Я дуже гордий, що в мене такий шваґро! – на радощах він гепнув Степана, утричі дрібнішого за себе, по спині. Той ледь не злетів з таборика, та втримався.
Тоді вони притихли і стали обидва дивитися на трубку, на ватку і на бутлик. Лише й чути було, як мухи бзинять, і те солодке…
Кап… кап… кап…
― Дегустували? – примруживши праве око, пошепки запитав Степан.
― Ще ні… – так само прошепотів Степан. ― Ви ж знаєте, шваґре, що я до дванадцятої не вживаю ані краплі.
― Але ж у вас і витримка, шваґре… – шепотів далі Василь. ― Залізний терпець маєте!
― Ну так…
Кап… кап… кап…
― А шо, Василю, бувіс в лісі?
― Та полазивім трохи, змок, як пес, змерз… То, може, ми того… – Василь з надією кивнув на бутлика.
― Рано, – з тугою видавив Степан, скоса глипнувши на годинник, котрий показував пів на дванадцяту. Проте за хвилю скочив з таборика: ― Є ідея, шваґре! Сьогодні почну на пів години раніше, а завтра вже мусім буду потерпіти до пів першої.
― Голова! Та ви, шваґре, просто генератор ідей! – Василь потер долоні, встаючи з таборика.
― То витягуйте шо там маєте в тій торбі. Не скупітьсі, не скупітьсі шваґре.
― Та шо там… Ніц нема в тім лісі. Во піднявімс чотири грибики і з десять голубінок.
― А ви кажете! Давайте зараз хутко піджаримо, кращої закуски бути може! – Степан з радістю поліз діставати рондель з духовки.
― А шо я моїй скажу? – знітився Василь.
― Так і скажете: ніц нема в тім лісі. Чупакабра всьо зжерла.
Василь поглянув на торбину з грибами, потім ― на бутлика… Степан з ронделем у правій руці на нього… Мовчання…
Кап…кап…кап…
― Ну то давайте!
― Ну давайте!
Василь взявся чистити гриби, а Степан нарізати хрумкі квашені огірочки, добуті з пивниці.
― А ви дарма, шваґре, не вірите в неї, в тоту Чупакабру. Я навіть нині коло третьої дебри бачив її сліди. Такі як коров’ячі, та на двох ногах ходило, а не на чотирьох. А ше вона кров із кролів по людях ссе, а потім складає, зараза, рядами. А пси її бояться, ані піскнуть…
― Шваґре… – враз перебив його Степан, що попри балачку Василя задумливо дивився у вікно, на мокру від дощу дорогу, пропускаючи пустопорожні теревені повз вуха. ― А я останнім часом не змінивсі?
― ..? – Василь втупився у Степана, відкривши рота, та так і не вимовивши ані слова, стулив його знову, і лише за деякий час повільно, добираючи слова, повів: ― Ну… Шваґре… Бачите, ви кожного тижня, регулярно міняєтесь. В будні ви одні, а в неділю, коли ви після церкви звертаєте до склепу, то міняєтесь на очах. А вже пополуднє, коли Маринка приходить за вами, ви стаєте ще іншим…
― Та ні, Степане, я не про те.
― А про що ж?
― Ви не помічали, що все навколо нас стає якесь неяскраве, ніби прозоре стає, ніби світ кольори втрачає. Люди єден одного перестають бачити… Бувім зимою в місті, зайшов провідати Гєнка Комарчука, ви го не знаєте, я з ним служив разом. Він відчинив, зміряв мене поглядом з голови до ніг, потім, прикривши двері, пропав на якийсь час, а коли повернувся, тицьнув мені в руки якісь потерті штани і літру закручених вогірків, та й захлопнув двері. Я постояв, постояв, поклав здобуте під поріг та й пішов…
Мовчанку перервав Василь, з тугою видавши:
― Ну… Так старіємо, шваґре…
― А подивіться на владу, – не звертаючи уваги на Василеві слова, продовжував Степан. – По телевізору і радиву кажуть, що міліони виділяють на село, а ви хоть копійку отримали? Молока не хочут брати, поля постуют… Та раніше кожен клаптик засівали! Я вам кажу, люди перестают помічати один одного. І тільки Чупакабра всім ввижається. Щось незрозуміле коїться в нашім краї. Навіть отець Іван на сповіді, коли му розказував свої сумніви про безпеку запуску електронного колайдера, дивився крізь мене в далечінь, шо я аж напудивсі. А коли го спитав, шо він думає про люмінатів, то він дриґнув, як ошпарений, прокинувся від роздумів і мовив: «Сину мій. Вівця ти Божа. Щіпай травичку і насолоджуйся життям. Маєш дружину, дітисьок, господарку, живи і думай про Бога. А то що вовки думають, то не твоє. Думки про теє тільки ускладнюють життя твоє». Став, повернувсі і пішов, навіть не поблагословив мене. Хм, не думай – Степан похитав головою, закидаючи на рондель почищені Василем гриби. – А ви попробуйте заснути, коли над сном нависають думки про глобальне потепління, падіння індексу Доу-Джонса, чи озонову діру...
― Ой, шваґре, ви забагато тую телевізію дивитесь. Вона до добра вас не доведе.
― Ай… ― тільки й видав Степан, чаклуючи над ронделем з грибочками. Трішки перцю, клапоть солі, цибульки жменьку. ― А ви статистикою по країні не цікавились?
― Чим..?
― А я відстежую, і дещо записую. Так от, аналізуючи свої філософські спостереження, я натрапив на кепські протиріччя. Ось ви подумайте, шваґре, вісімнадцять процентів люду в нашій неньці-Україні ― то москалі, шість процентів ― інші національності, вісім ― мусульмани та інші секти, наркоманів ― п’ять процентів, два проценти ― хворі на СНІД, чиновників ― єден процент, міське населення ― шістдесят сім процентів, громадян нетрадиційної, так би мовити, орієнтації ― чотири проценти.
― А то шо за хороба?
― То коли хлоп з хлопом спит.
― Аааа… ― протягнув Василь зі слідами повного розуміння на обличчі, та враз тріснув долонею по столі. – Тьху, шваґре, ну й гидотну ви плетете! Та то ж гріх!..
― Так от, шваґре, ― спокійно вів далі Степан, – ви кажете, жи не гомосексуаліст?
― Не хто?...
― Не хворієте на венеричні болячки?
― Та є трохи…
― Шо? – Степан вирячився на шваґра.
― Та печінка деколи тисне, хороба.
― Ааа… ― розслабився Степан. – То не то, я про любовні надбання, а то у вас професійне.
― Угу, угу, цілком з вами згоден.
― Ну і, наскільки мені відомо, ― вів далі Степан, ставлячи смачно димучо-пахучого ронделя на стіл, ― ви не москаль.
― Шооо? ― Василь вскочив з-за столу. – Шваґре, ви нариваєтесь! Нехай венеричний, нехай сексуаліст, але москаль!!!
― Ціхо, ціхо Василю, я тіко констатую факти. – Степан примирливо підняв догори долоні. ― Я знаю, жи ви не москаль. Мова про інше. Так от, констатую.
― Не матюкайтесь, шваґре.
― Підводжу підсумки, так би мовити. – Степан витягнув долоню і почав загинати пальці. – Ви нашої віри, не хворі, не олігарх, не наркоман, не татар і не москаль, не депутат, не бандит, не податківець?… А коли ж їх всіх додати, то по статистиці вже 111 процентів!!! А де ж ми, шваґре, де? Де ви, баба Олінка, дід Юзик, всі ми, українці, що в селі живемо? Де? А нема! – Степан розвів руками. – Я вам кажу, на моє філософське спостереження мені здається, жи ми дематеріалізуємсі.
― Знову матюки. Шваґре, ви припиняйте ці свої спостереження, і або наливайте, або я йду геть. Стільки хороших тем, про політику можна поговорити, про Юлю, чи регіоналів, а ви все щось видумуєте про гріховне і незрозуміле.
― Думаєте? Дав би Бог, щоб я помилявся. Ну, будьмо!
Він підняв гранчасту стограмівку, наповнену свіжо виготовленим продуктом, і перехилив. Дріжджово-пекучо-жагучо-приємне відчуття у роті і пливке тепло всередині, аж всі чакри відкрилися.
Василь усміхнувся, спостерігаючи за дивакуватим шваґром, понюхав вміст гранчака, розслабився, закотив очі, і повільно, смакуючи, спорожнив тару.
Запашна хлібина… грибочки, огірочки з бочки, пооо… другій.
Гамм…. сальце біленьке, огірочки і грибочки, хлібина й пекуча цибулина… Третяяяя… Хоп. А-а-а!
― А шо ви, шваґре, думаєте про фронт? – враз, опереджаючи Степанові філософські спостереження, видав Василь.
― Батько казали, жи коли прийшов фронт і пішов на схід, жити стало важко, проте, коли вернувсі і рушив на захід, лише тоді зрозуміли, що таке справді важко.
― То є так. Було таке. Та я, шваґре, про інше, про «змін фронт», про того, як го…
― А, ви про того, нуну…
… і пішла розмова своїм класичним українським руслом. Щедрість Степана зростала пропорційно до спожитого ним свіжо накапаного продукту. Вже й грибочки закінчились, і сальце давно пішло, а дебати лишень набирали обертів. І ніхто їх не міг зупинити, ці важкі політичні баталії, крім Ганки, сестри Степанової, котра прийшла подояти його корову в полуднє. Степан ж бо доїнням не займався, бо не чоловіча то справа, не мужська, так б мовити, і все!
Ганка нагло отворила двері, на мить остовпіла, зм’якла, скривилась і мовила: ― Слаісхристу, ― взяла путню і додала: жльобаєте? Кара Господня! Терпцю не маєте. ― Зачинила двері і пішла доїти корову.
З хвилю Степан дивився на Василя, а шваґро на Степана, тримаючи вже налиті гранчаки.
― І шо?
― Та ніц.
― Ну то будьмо!
― Шануймось!
Пауза видихання…
― А чи знаєте ви, шваґре, що український чоловік без жінки ніц вартий? – видав Степан, пережовуючи кусень хліба, замочений в грибних залишках ронделя.
― Цілковито погоджуюсь, ― цямкаючи масними губами, мовив Василь.
― Ви тільки-но згадайте тоту пісню, коли молодша сестра сідельце сховала. І він, козак, через теє не поїхав на здибанку! А ви вчора бачили, шваґре, тоє кіно про шотландця Волоса Віляма? Ви думаєте, він би не поїхав до коханої, якби му сідельця не дали?
― Категорично з вами погоджуюсь, шваґре! Все в нас на жінках тримаєтсі. Вона працює.., а ми мусим про городи і політику думати.
― Таки так!
― А шо, шваґре, буде в нас євро? – поглядаючи на недопитий бутлик, розвивав далі тему Василь.
― Як рак свисне! Українську валюту ніяка зараза не здолає. Навіть ваша Чупакабра.
― Та ні, я про футбол, про українські перспективи! – виголосив Василь, сором’язливо підпихаючи бутлика до Степана.
― Шваґре, а ви незборимий оптиміст! Яке євро? Який футбол? Утопія! Але помріяти можна...
― Ти не патріот, Степане.
― Я реаліст, шваґре…
Свіжо наповнені гранчаки пішли в рух. Розмова знову стала набирати політичного забарвлення, та враз повернулась Ганка. Жінка, не звертаючи уваги на чоловіків, поставила на стіл відро свіжо-тепло-пахучого молока. Дістала бутлі, марлю, процідила… Степан і Василь, намагаючись не дриґати головою, старались робити вигляд цілком тверезих, серйозних мужчин. Жінка люто зиркнула на чоловіків і злосно сказала:
― Степане, горілка горілкою, а всю не переп’єш..
― Пив , п’ю і буду пити! – констатував, високо задерши підборіддя, чоловік.
― Гей-гей, та вам хіба можна давати корки нюхати. Всі соки тая горілка з вас витягнула!
― Я ше в силі, ― примружившись і махаючи вказівним пальцем, усміхався Степан, а Василь сором’язливо погладжував чорні вуса, опустивши голову.
― Дурне вам в голові. Ти, Степане, би до свини глянув, шось їй зле. То кашляє, то пчихає, щоб де не заслабла. А Маринка аж зраненька приїде. То я пішла, а ви стримайтеся трохи, ― останні слова долинули вже із-зачинених дверей.
Нависла тиша. Та за мить Василь зірвався і вискочив назовні, гепнувши дверима.
― От кобель, ― хмикнув, усміхнувшись, Степан і взявся розбирати апарата. За хвилин десять Василь повернувся. Із загадковим виразом обличчя сів і втупився у шваґра.
Степан теж мовчки присів, натягнуто усміхнувся, підсвідомо відчуваючи дисбаланс у шваґровім настрої, підняв було бутлика, та враз поставив назад.
― А шо це ви на мене так дивитесь, шваґре? ― випалив він, зробивши здивоване обличчя.
― Грип. Однозначно, грип.
― У кого? У Ганки?
― У свині вашої грип.
― Тю. Ветеринар ви наш, який до біса грип?
― Свинячий, шваґре, мутований.
― Шо?
― Задля себе, своїх дітисьок, односельчан і всього чєлавєчіства мусите свою свинюку знищити і закопати. Істину вам кажу, шваґре.
― Ги.., а.., е.., ― почервонілий від обурення на ці шваґрові слова, Степан припіднявся, сів, знову піднявся, йому забракло слів і повітря. Степанові легше було уявити Апокаліпсис, ніж знищення свого кабанчика.
― Шваґре, рішайтеся, бо біда буде.
― Яка біда? Що ви мелете? Щоб я свою свинюку закопав? Та ніколи в життю!
― Та ти шо ж, не бачив по телевізорі, як люди гинут від тої хороби? Степане, коли від твоєї свині захворіють інші свині, а люди почнуть гмирати, тоді вас все село зненавидить! Шо люди скажуть?
― Та як же це, ото маєш! – забідкався Степан. Його глуху оборону було пробито. Шкода було хворих свиней та мертвих односельчан, та думка про те, що скажуть про нього ті, що виживуть, гнітила найбільше. Він продовжував опиратись, та вже не так наполегливо. ― А шо ж я на Різдво буду їсти?
― Та вже якось воно буде. Я своєю поділюсь… наприклад… шматок.
― Шматок, наприклад. Та ви шкварка засохлого не принесете.
― Та я…
― Боже-Боже, а як же ж я своїй поясню? – затужив Степан, вхопивши голову обома руками.
― От жінці якраз нічого розказувати не можна. І взагалі, ця таємниця помре разом з нами. Скажете, гм… наприклад – Чупакабра зжерла. О! А ми тим часом, як смеркне, відведемо вашого кабана до лісу і там і закопаємо.
― Яка Чупакабра?! Та мене жінка самого потім закопає!
― А шо, кролів дусит, гриби їсть, то може і кнура зжерти.
Степан налив собі і мовчки випив. Потім знову наповнив свій гранчак і поставив бутля на стіл.
― А я? ― ображено вимовив Василь.
― Шо ви, шо вам, у мене трагедія індивідуальна! – потім, впавши знову в прострацію, дивлячись крізь шваґра, мовив: ― Та беріть си, наливайте. Скоро ми так всі зникнем, розчинимсі, диматеріалізуємсі…
Розмова точилася ще з годину. Степан зітхав і наливав. Василь заспокоював і давив на шваґра, закликаючи пожертвувати собою заради людства. В кінці-кінців Степан під впливом алкоголю і тиском незаперечних фактів здався.
― Добре, шваґре, ― Василь, похитуючись, став з-за столу, ― я зараз мушу гнати худобу пасти, а як стемніє, прийду до вас, і підемо гик… на діло. Тримайтесь. ― Накинув чорного цератового плаща з капюшоном і пішов геть.
Степан, трохи прибравши на кухні, сів за стіл, увімкнув телевізор , а за пів години там таки і заснув.
О дев’ятій прийшла Ганка доїти корову. Побачивши сплячого Степана, тихенько взяла путню, подоїла, повернулась, процідила молоко, заховала недопиту пляшку самогону і була така.
Як смеркло, прийшов Василь і розбудив Степана. Той півгодини приходив до тями, а тоді кинувся шукати «пальне».
― А може, ви все вижльобали? – розхвилювався Василь.
― Не може бути.
― А може, Чупакабра?
― Можливо, можливо…
― От скотина! Горілку вашу випила, кнура вашого зжере…
― Стоп! Котра година? Молоко є на ґанку? Здається, я знаю тую Чупакабру. Ганка! ― викгукнув він, виглянувши за двері. ― Так і є, Ганка.
Лаючись, Степан пішов до стайні і повернувся весь у соломі, задоволений і з пляшкою в руці. Чоловіки «полікувались», потім ще і ще трохи…
― Ну шо, пішли? – сказав Василь. У нього враз геть пропало бажання виходити з-за столу у мокрий вечір. Та Степан, гепнувши кулаком по столі, твердо промовив:
― Пішли…
Обв’язавши свиню шнуром і взявши сокиру, чоловіки рушили у бік лісу. Задля конспірації вони рухались стежкою понад потіком, де росла густа ліщина. Дощ не вщухав, рясно поливаючи малого в чорному цератовому плащі зі свинею на повідку, і великого, що йшов за ним слідом у чорному цератовому плащі з капюшоном і сокирою в руці. Степан час від часу підганяв свиню костуром і з сумом дивився, як його сало, ковбаси, кишка, холодці і відбивні, шинка і тушонки йдуть в свою останню путь, тихо похрюкуючи і пчихаючи. Василь, прикриваючи тили, постійно озирався то в боки, то назад, переживаючи, щоб їх хто не заглянув. А кабан, радісінький, що вийшов з-за ґрат на волю, все принюхувався і прислуховувся до дивних звуків, що долинали з темних хащів, та випчихував з’їдену пачку «Пріми», яку господар загубив вчора у стайні...
Доходячи до дороги в тому місці, де стояв старий австрійський хрест, свинюка щось вчула і різко потягнула за шнур, вирвавши його зі Степанових рук… Чоловік кинувся за нею. Догнавши майже коло хреста, він захеканий всадився на неї зверху, сильно стиснув шнура кругом шиї і вигукнув:
― Вйо, скотина грипозна!
Тварина, рохкаючи, з господарем на спині вийшла на дорогу, глянула вліво, хрюкнула, пчихнула і пошкандибала в кущі, що темніли на другій стороні дороги. Біда, звісно ж, не ходить одна. Степан теж відчув якийсь шум зліва у мокрій темноті, та озиратись не було як, бо всі його зусилля були спрямовані на те, щоби втриматись на слизькій спині кабана, що смикалася з боку на бік.
…А нагодився на тій дорозі, саме на той час, коло хреста, дід Юзик. Він тієї пізньої години вивозив сміття до лісу, щоби ніхто не засік його. Коли він помітив крізь дощ, як дорогу перебігла свиня з кимось чорнющим на спині, то враз зупинив коней і перехрестився. Руки трусилися… Боячись, що нечиста сила повернеться, дід сидів, ані ворухнувшись, дивлячись вперед, понад кінськими головами. Враз у тому самому місті, де з’явилася попередня нечисть, на дорогу вийшло щось високе, темне, із сокирою в руці…
…Коли свиня дала драпака, а за нею і Степан, Василь було кинувся за ними та зашпортався за гілляччя і гепнувся на землю. Піднявшись, він, лаючись, рушив на шум, що долинав спереду. Степана ніде не було. Тоді вийшов на дорогу і почув форкання коней… Він розгледів ліворуч, у темряві, залитій дощем, коней і фігуру людини, що сиділа на фірі. Василь, вмить зорієнтувавшись у ситуації, вирішив: «Як окликнуть - підійду, а як ні - то тим і краще. Не треба, щоб хтось знав, жи він по ночах лісом бродить». Чоловік подивився на фігуру, що сиділа на фірі, але та ані ворухнулася. Тоді Василь повернувся і рушив далі через дорогу, повз старий австрійський хрест, шукати у темних мокрих хащах свого шваґра Степана.
… дід Юзик, вдивляючись у чорну порожнечу капюшона дебелої постаті, відчував, що тут йому прийшов кінець... Тільки десь глибоко у підсвідомості шугали думки: «…чому вона з сокирою, а не з косою... та яка різниця від чого…хто ж городи його тепер буде обробляти…», згадав дитинство, юність… Чорне створіння постояло хвилину і розчинилось в темному лісі. Та Юзик не помітив цього і продовжував прощатись з життям ще з пів години, допоки коні самі не рушили поволі дорогою до дому.
Степан далеко не заїхав. Одразу ж за дорогою, в кущах, він злетів. Проте він утримав шнур і ще підвівся на ноги, та ненадовго. Черговий ривок кабана знову кинув господаря на землю і остаточно звільнив скотину. Свинюка шмигнула у хащі темного лісу. Степан було кинувся за нею, та вже було пізно… Лише шарудіння далеко попереду видавало, що була така…
Знайшовшись, пізньої мокрої ночі, шваґри, брудні та замучені, розпрощались на краю села і пошкандибали кожен до власної оселі. Степан лише скинув плаща і миттю заснув у кухні на бамбетлі, де його зраненька й застала прибувша дружина.
― Де свиня, скотино? – питала вона, тормосячи спухлого зі сну коханого.
― …ма… ― Степан розвів руками, сидячи на бамбетлі і мружачи заспані очі від різкого світла. У вухах шуміло, голова розвалювалась і йому було зовсім не до свині.
― Де свиня? – жінка розлютилася не на жарт.
Степан зрозумів, що треба дати хоч якусь відповідь, та пам’ятав, що секрет видавати не можна, та мозок не працював. Силячись сформувати думку, Степан стягнув долонею пом’яте лице і видав:
― Чупа…кабра…зжерла….
― Як зжерла? Мироська з кута бачила, як ти з Василем вели свиню до лісу. Ви шо, її в жертву принесли?
Ідея Степанові сподобалася, та й так хотілося спокою у цей твердий ранок… Тож він ствердно замахав головою…
― Так , раді всього чєлавєчєства.
Рондель, схоплений жінкою з бляду, прилип до Степанового вуха, видавши глухий чавунний звук… Зібравши залишки сили, волі та свідомості в кулак…чоловік кинувся під стіл.
― Ану вилазь, п’янчуга , бо ті заб’ю!
― Я в домі господар, де хочу, там і сиджу! – долинуло з-під столу.
Жінка гепнула ронделем по столі, сіла і розплакалась. Виплакавши всі сльози, вона піднялась і вийшла надвір, гепнувши дверима. А тоді подалась прямим ходом до священика. Степан же ж вперто продовжував сидіти у своїм укриттю.
Отець неохоче слухав нарікання жінки, яка так недоречно прийшла цього спокійного ранку, та коли вчув про свиню, Чупакабру і жертвопринесення, взявся приймати міри. Допустити у ввіреній йому парафії виникнення конкурентної релігійної течії, та ще й такого збоченого характеру, він не міг у жоднім випадку.
«Швидка» з району, що було аж за десять кілометрів, прибула досить швидко, вже за три години була на місці. Першого до машини привели діда Юзика, котрого рідні вночі зняли з фіри, та він так і сидів до ранку, дивлячись широкими очима в порожнечу. Потім Маринка привела Степана з розпухлим вухом. Василя знайти не вдалося. Вже у дверях машини Степан обернувся і вигукнув:
― Шваґре, ви мене чуєте?… ― та двоє в білих халатах запхали його досередини, не давши договорити. І десь ніби здалеку, поміж людей, що зібрались навколо, почулось тихе : «Чую, шваґре…».
…З району їх перевели в область, та тримали не довго. Степан та дід Юзик були клієнтами безперспективними. Ні щоб грошенят лікарю підкинути, бо ж нема, ні тобі для обслуговуючого персоналу курочки чи качечки з села, бо ж далеко, і рідко хто їх звідував. Тож погодувавши аспірином і кірзовою кашею, невдах, оскільки були вони не буйні, відпустили доліковуватись додому за новою закордонною програмою: «Родина ― кращий лікар». І вже за місяць під’їхав на фірі до гостинцю Василь, радісно зустрічаючи стриженого «під бокс» шваґра і діда Юзика, що широкими очима дивився у неозору далечінь.
Василь зі Степаном їхали спереду, а Юзик сів ззаду на куфайку, кинуту на сіно. Після того вечора він так остаточно і не прийшов до норми. Був мовчазний, а тільки-но що в кущах шаруділо, як він здриґував і втягував голову в плечі. Василь обернувся, глянув на діда й мовив до шваґра:
― Знав би я, шо то за зараза його настрашила, своїми руками би розірвав.
― Колего, мені пощастило познайомитись і більше того ― поспілкуватись там з когортою цікавих і визначних людей! Більшість з них погодились з моїми тезами про колайдер і паралельні світи…
― Шваґре, – скривився Василь, ― ви знову за своє. Я шваґро ваш, шваґро, а не колега.
― Прошу не перебивати, колего і уважно вислухати мою теорію субатомного дрейфування маси між резонансно спільними світами…
…Співали птахи, бзиніли комахи, їх перекривали цвіркуни, коні поволі шкандибали польовою дорогою, подриґував дід Юзик, а Василь, надувшись, як сич, слухав незрозумілу шваґрову теорію…
А там на горбі, край дороги, у кроні старої липи, закрита густим зеленим листям, сиділа істота, обвішана кролячими лапами. Вона ласо смоктала свинячого хвоста і проводжала поглядом проїжджаючих повз неї дивних істот, що повільно розчинялисьі, переміщуючись у її вимір і натомість виштовхуючи рівнозначну масу в цей зелений світ... Вона була однією з перших зі свого роду, затягнута сюди через прохід, відкритий їхньою машиною. Але їй тут подобалося, цей вимір був значно сприятливіший для розмноження, аніж пустельні землі її світу, краю коричневих пісків і рожевого неба…
І вона тут залишиться, і продовжить свій рід.
Вона ― велика Чупа із клану Кабра…
