Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2688
Творів: 51144
Рецензій: 95831

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 17099, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.215.16.238')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

П’ять днів із життя Вовчика

© Silverwolf, 30-07-2009
20 червня.
…- Я тільки шо збирався махати гантелями, які вчора тягнув через півміста. Зараз тільки поняв, шо лаханувся трохи, бо вони штиняють мазутом, а то канцероген - тому певно спортсмени часто довго не живуть. А в зал треба йти за компанію з кимось, бо самому не хочеться після роботи…
(З переписки в асьці)

  Небесні тромбони й литаври стихли. Антракт.  Вітер, мов школяр по дошці, ялозить по небі набубнявілою від вологи брудно-ватяною хмариною, марно намагаючись досягти найдальших закутків тверді небесної. Форкає, сколихнувши віття у парку, наче позіхає, і втихомирюється. У калюжах спалахує сонце.  З-під балконів та під’їздів слимачими ріжками вигулькують перехожі. Піднявши комір куртки та запхавши руки глибоко в кишені, вулицею крокує хлопець з наплічником.  Це Вовчик.
  Мокре волосся щільно обліплює голову. Чвак-чвак. Шкарпетки липнуть до стіп. Огидно вологі джинси. Півжиття я гнию, як мокриця, у вогкому підвалі, де по стінах скрадається грибок, і це лише для того, щоб, вибираючись на поверхню, вимокнути до нитки. Львівське літо. Сезон дощів у тропіках. І це чвакання. Краще б моє взуття цокало при ході. Мов наймодніші кирзаки, підбиті цвяхами. Ні промочити ні зносити. А в такт мені нехай би клацали усі перехожі, взуті за останньою модою.
  Ні, мій віртуальний друже і побратиме по асьці, щодо канцерогенів ти неправий. А от спорт - хороша ідея. І щодо того, щоб походити у спортзал, також. Треба цим зайнятися. Виробити сувору програму тренувань. Щоранку качати прес, віджиматися від підлоги на кулаках і долонях, вправлятися із гантелями. І через якийсь час моя сухоребра плоть укриється м’язами, як будівля риштованням, а я почуватимуся конструктором, архітектором і будівничим власного тіла. Амінь, брате.
  Зранку він поламав і розкришив усі сигарети у пачці та висипав їх в унітаз. Зробив це швидко, поки не почав вагатися. Плавають, як в ополонці, покручені і переламані, як черви. Могильні хробаки, що гризуть ваші легені. Непогана ідейка для соціальної реклами. Зливає воду. Як я шкодуватиму про трохи згодом. Але зараз він не хоче думати про те, що буде трохи згодом, він твердо вирішив, що кине палити. Злість підігріває зсередини і надає рішучості. Злість на кого, спитаєш ти, друже? Та на весь оцей паскудний світ, чиїх правил гри я не збираюся приймати. Мабуть, ти відчуваєш те ж саме. Якщо ти не просто чийсь клон.

Сімнадцятого червня.
   Пізній ранок. Якусь мить хлопець лежить, розкинувши руки, мов плавець, якого викинули на берег хвилі, із широко розплющеними очима, наче пригадуючи, хто він і де. Робить глибокий вдих, різко відкидає ковдру, шпортається під ліжком, вивуджуючи шкарпетки, проте улову цього разу немає.
Через десять хвилин бродить кімнатою, голий до пояса, наче флагелант у процесії, у джинсах і гумових капцях на босу ногу, риється у шафі, шукаючи сорочку. Бажано чисту і випрасувану. Вряди годи чухає груди і плечі, від чого на блідій шкірі з’являються червоні смужки від нігтів, та роздирає рота у позіханні. Ця ще ніби має пристойний вигляд. Але хто жбурнув мою єдину чисту сорочку на дно шафи?...Сюди її. У правій руці хлопця - складений удвоє шкіряний ремінь, яким він методично хльоскає себе по стегні, ніби стеком.
  Униз, вузькими дерев’яними сходами без поручнів. Там, у напівпідвальному приміщенні, решта квартири, по вікна врита у землю. Тьмяно спалахує лампочка у ванній. Стіни обідрані, наче у бункері, видко цегляну кладку, -  цього тижня Вовчик позбивав старі потріскані кахлі, збираючись класти у ванній нові. Схилився до дзеркала, мало не тицьнувшись у нього носом, як пес. На нього спідлоба зиркнув кістлявий патлатий хлопець із зарослими темним волоссям грудьми і животом, з худим довгастим лицем, невиразно-карої барви очима, у яких світилася затятість і настороженість.
  Раптом він висолоплює язика, дістаючи кінчиком підборіддя, і розкуйовджує чуба. Альберт Ейнштейн змінив наші уявлення про світ. Про час та простір. А як же ж бути з Тим, хто розкрутив цю кульку у просторі?.. Мій віртуальний співрозмовнику, ти пишеш, що ти переконаний атеїст, хоч тебе родичі змалку й присаджували на релігію. Нібито віра для того й вигадана, щоб на роботу за копійки ходити і раєм себе тішити, мусиш терпіти, бо скільки того життя. Не можу з тобою погодитися. Я сам часом ходжу у католицький храм і слухаю службу. У їхніх обрядах є щось величне й урочисте. І знаєш, я іноді відчуваю вплив невидимої сили на своє життя. Бо реальність - це наче купа безладно перемішаних пазлів, шматки різних зображень, які не єднаються одне з одним, і на цих окремих фрагментах ми бачимо те, що читаємо, про що думаємо, згадуємо, у що віримо, що трапляється з нами. І часом один пазл співпадає з іншим, - ти раптом забажав чогось, і зненацька події підкидають тобі шлях до здійснення твого бажання. Чи у книзі ти вичитуєш фрази, подібні до тих, що крутяться у тебе у голові. Це важко пояснити, я знаю, треба бути митцем, щоб це зрозуміти, - адже до них так приходять ідеї. Може, багато людей іноді відчувають щось подібне.  А хтось, хто усім цим керує, береже мене, - не знаю, для чого, але береже.
У кухні залементував чайник. Хлопець вийшов із ванної, забувши вимкнути світло. Накривши блюдцем чашку з кавою, понурився, ворухнув губами і поволі, примруживши очі, підніс пальці до свіжопоголених щік і завмер. Він уявляв Каріну.

16 червня.
    Це нагадувало шкільний урок - перекличка, повторення пройденого, народ шурхотить паперами, щось конспектує, зазирає через плече у записи сусідів.... Вимоглива вчителька добре поставленим голосом задає питання. От тільки більшості учнів уже давно за тридцять, декотрі передпенсійного віку.
- Добре, підніміть руки, хто зареєструвався раніше тринадцятого січня… - декілька рук здійнялося у повітря. З антикризовим законом ознайомлені? Ні?  Ну, шановні, ви мене справді дивуєте. І про види громадських робіт нічого не знаєте?

Усістися на стільці медузою. Розкинувши руки і ноги. Вовчик куняє, схиливши голову. Розтріпаний чуб куйовдиться над чолом, ніби відкрите забороло у шоломі. Вийти б на перекур. Збіговисько невдах навколо мене. Знічев’я розглядає дівчат, що сидять за столом і, здається, уважно слухають лекторку. Учорашні студентки. Що, кралечки, отримали свої пластикові водонепроникні дипломчики, сині та червоні, і марш-марш сюди, у центр зайнятості? А ви думали, вас так і розберуть по роботах за спеціальністю та ще й з платнею хорошою? Нема хап-хап! Зараз криза. Філологи, певно, чи економістки. Або психологи. Страшенно затребувані професії у наш час. У нас для таких дівчаток із дипломами - спеціальні ярмарки вакансій. Вибір професій широкий - від швачки до офіціанта. Тепер роботодавці навіть нянь беруть лише з вищою освітою. Чи вам більше до вподоби мережевий маркетинг? «Мережевики» так і пишуть у своїх об’явах: шукаємо педагога, психолога… Оріфлейм розповсюджувати. Чи, може, хочете у Польщу, врожаї збирати?.. Розширите кругозір, ознайомитеся з культурою та побутом іншого народу. Бачите, скільки у нас пропозицій.

- Мені, соромно, що я бачу тут молодь! Це ж просто ганьба, що молоді люди не можуть працевлаштуватися! - не вгаває лекторка.
Точно. Ганьба.

  Хочете знати, яким вітром сюди занесло мене? О, я важлива персона. Випускник історичного факультету. Молодий поет, що виступав на літературних фестах, публікувався у журналах та альманахах. Колишній редактор молодіжно-розважального видання. Блискучий стиліст. Що умів з сирого матеріалу зліпити цікаву статтю. Від науково-популярної до гумористичної. До того, як кляті жлоби, мої колишні роботодавці, не вирішили у зв’язку із кризою урізати мені платню. Ми тут штат скорочуємо, а тебе лишимо. Просто платити перестанемо! Та пішли ви, відповів я. Я задарма не працюю. Самі редакторствуйте. І ось я тут.
  Бачте, у час кризи редакторові тяжко знайти роботу. Журналісту тим паче. Лізеш під саме небо по звивистих рипучих  сходах, як Дедалова мураха з ниткою у зубах, щоб надибати дівері редакції ще одного Інтернет-видання. Добродушні охоронці та офісні дівчатка. Коли у нас буде вакансія, ми зателефонуємо. Усього доброго.
  Що цікаво, одне Інтернет-видання мені справді зателефонувало. До якого я не заходив. Про яке і не чув. Відверто шовіністичного спрямування. Розумієте, я теж патріот, але писати інвективи на «москалів» та «історичні» розвідки, що мають довести галицьке походження Ісуса Христа…Чи з’ясовувати етнічне походження відомих діячів культури і шоу-бізнесу. Я взагалі аполітична людина. І мені байдуже, які етнічні корені у людини, яка є громадянином України та вважає себе українцем. Хай вона хоч чорношкірою буде. У мене чимало друзів-росіян, та й дівчина… Словом, моя симпатія по батькові росіянка, а по матері - єврейка. Я не шовініст. Тому записав їхній телефон у блокнот, проте вирішив не передзвонювати їм. Отака фігня, малята, як завжди каже мій знайомий.
  Семінар добіг кінця. Сходами униз, на перший поверх. На ходу намацую пачку сигарет у кишені. Центр зайнятості - простора двоповерхова будівля; потоки світла ллються з величезних вікон та скляних дверей. Вперше переступивши поріг цієї установи, Вовчик був вражений її розмірами. Біля входу скріншоти, що автоматично підбирають вакансію, варто лише ввести у віконце пошуку назву бажаної професії. Якщо ті вакансії є, певна річ. Комп’ютери. Стенди, що на них наклеєні аркуші паперу з пропозиціями роботи. Почитаємо… Гм, кінолог. А я про це у дитинстві мріяв, до речі. Слюсар. Токар. Охоронець. Добре, іду звідсіля.
   Може, так виглядає потойбічний світ, кепкував подумки Вовчик. І коли я дам дуба, двину коні, простягну ноги, моя неприкаяна душа стане перед дверима-стулками зі скла, що автоматично розсунуться перед нею, і увійде до блискучого вестибулю, змішавшись із натовпом інших блукаючих душ, котрі чи то забашляти Харонові за перевіз не спромоглися, от і застрягли десь на нейтральній смузі неба, чи то мусять відбути ще термін у чистилищі, бо вакантні місця у раю чи пеклі ще не звільнилися. Тож сновигають залами, як тіні, навідуються до янголів-спеціалістів за столиками, відбувають загальні громадські роботи, викошуючи траву на небесних луках та прибираючи райські кущі, - доки їх не розсортують та відправлять нарешті за призначенням.  

17 червня.
…навряд чи є речі менш токсичніші ніж пиво. Ми кажемо: алкоголь, алкоголь, а капучіно куди більше хімікатами труїть, і головне тихо і скромно, так шо гірше ніж пиво через свій склад! Чи візьми чи "сік" з пакетів цих.  Такшо пиво - це саме менше г…
(З переписки в асьці)

Я погано сплю. Уночі мені ввижається, що я захворів. Це ж так просто і захоплює тебе зненацька. Завтра намацаю на плечі тверду гулю з вишню завбільшки. Вона ростиме, невдовзі стане така, як  чорносливина, викликаючи біль, тиснучи на тканини мого тіла. Доки не згасне свідомість. Часом я цілу ніч лежу у темряві і уявляю, як це - помирати. І мені страшно, як маленькому.
  Сидячи удома та байдикуючи, мучишся від тривоги і різноманітних страхів. Сам собі їх вигадуєш. Муки совісті. Вовчик швидко збагнув, що мусить знайти собі якесь, бодай позірно важливе, заняття. Наприклад, картини.
З дитинства у Вовчика був талант до малювання. Він навіть хотів після дев’ятого класу іти до коледжу імені Труша, як воно ще тоді називалося. Проте батьки були категорично проти. Фах художника страшенно ненадійний, переконували вони. Ти не зможеш знайти роботи після закінчення коледжу. Он поглянь на Олену, закінчила оце саме Труша, а тепер швачкою працює. Ні, говорили в унісон батьки, малювання всіляких картинок - негодяща професія. І Вовчик послухав їх, не пробував навіть вступити до Труша, а натомість вступив до університету на історичний факультет. Щоб здобути професію, яка дасть шматок хліба.
Під час навчання в універі та роботи у редакції Вовчик «забив» було на картини. А от після звільнення з посади вирішив перепросити свій талант до малювання, як люди у скрутні часи, бува, перепрошують старий одяг, що роками валявся десь на горищі. Це гроші, хай і невеликі, а головне - почуття зайнятості. І тепер він стоїть у центрі зайнятості як безробітний, і заробляє на життя здебільшого малюванням картинок, які його знайома продає на Вернісажі.
Робить перші мазки. Відображення дерев у воді. Вовчик задоволений, йому вдалося «відобразити» воду. Ну і що, що це суто технічні здобутки, він самоук, до усього мусить доходити самотужки. Вдихає носом легкий запах масляних фарб і оліфи, у яку вмочує пензлик. Я токсикоман. Упевнено працює, додумуючи нічні гадки - так сита уже людина механічно дожовує скибку хліба, щоб не лишати недоїдків на столі.
  Навряд чи я помру від раку. І у мене чиста шкіра, от тільки нова родимка на ній турбує - я десь вичитав, що поява родимок є тривожним симптомом. Так. Не думати про це. Глибокий вдих. Він зосереджується на своїй роботі і заспокоюється.
  Не можна піддаватися паніці. Ця ситуація принизлива. Бути безробітним - це, насамперед, принизливо, а потім уже усе інше. Я почуваюся звіром, лапи якого стиснули у лещатах. Над тобою натовп, кожен може копнути тебе, тюкнути, плюнути, замучити до смерті. Дуже точна алегорія безробіття. Кляті обставини стисли тебе лещатами і ти лише звиваєшся усім тілом та скалиш зуби, не можучи вирватися. І нахабна сволота навколо. Ненавиджу усіх, хто зробив мене безпомічним.
***
  Саме завдяки малюванню він познайомився з Каріною. У нетрях Інтернету (як і з невидимим віртуальним другом, з яким тепер подовгу розмовляє про життя і сперечається у мережі).  Хтось із них «стукнув у аську» іншому, висловлюючись по-сучасному. Спілкування почалося з жартів,  «віртуального» флірту, а далі незнайомка обмовилася, що, хоч вона є лікарем за професією, проте хотіла б брати уроки малювання, щоб оволодіти технікою малюнку, - цікавить це її, бачте. Вовчик з легкістю переконав співрозмовницю, що уже знайшов для неї чудового викладача - ним стане він сам. Зрештою, а чому б і ні? Художник він не гірший, а може, і кращий за багатьох, чиї картини продаються на Вернісажі поруч із його власними. А щоб учити дівчину, яка олівець тримати у руках не уміє, не потрібно бозна-якого диплому. Ще й гроші за це отримає, лікарі  - люди не бідні.
Домовилися про зустріч у центрі. Вовчик димів сигаретою, мружачись від сонця та лінькувато мізкуючи, яка на вигляд його нова знайома. Якщо вона приваблива і , їхні уроки малювання можуть перерости у щось куди серйозніше. У свої 24 роки хлопець був, за власним висловом, переконаним холостяком. Але зараз в особистій сфері Вовчикового життя зяяла порожнеча, яка його страшенно гнітила, чим далі, тим гірше.
- Привіт!
Хлопець різко обернувся і зустрівся поглядом з темними і блискучими, ніби маслини, очима дівчини. Висмикнув сигарету з рота.
- Привіт!
Він навіть не сподівався на таку удачу. Справжня красуня. Висока, - з нього ростом, - струнка і довгонога, - фітнесом займається, певно, - попеляста блондинка. Вітер куйовдить хвилі її світлого волосся. Дівчина усміхається, від чого на її щоках утворюються ямочки. Демонструє блискучі білі зуби, - ну ще б пак, яка ще усмішка може бути у стоматолога. Очі величезні, опушені довгими віями. Волоока Гера. Ніщо мене так не приваблює у жінках, як очі. Одягнена у коротку блакитну сукню, що не приховує обриси її ніг, - ненавиджу дівчат у брюках і джинсах. Їх повинні носити хіба безформні товстухи. Вона, у свою чергу, відверто розглядає мене з ніг до голови.
- Так це ти Вовчик? - звучить її грудний глибокий голос. - Я тебе таким і уявляла!
- Яким це - таким? - запитує хлопець, відводячи ліву руку за спину. Сигарета летить на тротуар, димлячи, наче підбитий літак.
- Одразу видно, що ти розумник. Стояв тут із таким серйозним виглядом. Лише окулярів бракує.
Вовчик сміється (він і справді короткозорий, але окуляри одягає, лише коли телевізор дивиться чи за комп’ютером сидить, а от на людях у них з’являється украй неохоче). Сьогодні - мій щасливий день, це без сумніву, думає він.
  Вони домовилися, що для занять Вовчик приходитиме до неї додому. Каріна жила сама, - заможні батьки купили їй двокімнатну квартиру у хорошому районі. Вона без вагань дала Вовчику свою адресу, хоч і бачила його уперше (смілива дівчина, я ж міг виявитися бозна-ким!) і вже того тижня і відбулося їхнє перше заняття.

У кімнаті було парко. Каріна одягла коротку спідницю і чорні панчохи з дивоглядними візерунками. Демонстративно, як манекенниця на подіумі, продефілювала через усю кімнату до Вовчика, що сидів на широкому світлому дивані, оточений м’якими іграшками.
     На минулих уроках вони вчилися малювати кулю, потім кубик. Вовчик, кепкуючи у душі, проте з серйозним виглядом, пояснював, що таке блік, півтінь, власна тінь тощо. Сьогодні на порядку денному була півлітрова банка, що її Каріні слід було перемалювати. «Модель» стояла неподалік, на журнальному столику.
Хлопець побоювався, що його учениця незабаром знудиться. Адже Каріна могла легко захопитися новим хобі (дизайном, вивченням мов чи тим же малюванням), а уже за тиждень-два охолонути до нього. І з хлопцями у неї було так само. Судячи з того, що вона розповіла йому.
Вони швидко здружилися. На відміну від дівчат, з якими досі спілкувався Вовчик, Каріна була розкутою у поведінці і могла легко та невимушено, без зайвого снобізму чи кривляння, обговорювати  найінтимніші теми. Хлопця це страшенно приваблювало. Та вони лише сиділи і розмовляли: про малювання, про Вовчикові пошуки роботи та її трудові будні, музику і кінофільми, про батьків та родичів, про протилежну стать та секс.
  Вовчик сидів і злився на себе. Вона ж провокує тебе цими балачками і чекає, коли ти, бовдуре, нарешті зважишся. Панчохи продемонструвала. Чи ти хочеш, щоб вона сама тобі на шию кинулася?! Та, лютуючи подумки, він стримувався. Надто вродливою, багатою і впевненою у собі була ця дівчина. Хлопець боявся наштовхнутися на презирливу відмову, уявляв, як вона зі скривленим від огиди обличчям виставить його за двері. Чи, ще гірше, висміє. Тож зціплював зуби, кленучи себе у душі, і далі базікав про свій колишній факультет. Про документальні біографії відомих людей, які любить читати на дозвіллі. Переважно політиків.
- Уфф! - з комічним жахом гукнула дівчина, почувши слово «політик».  - І чиї ж саме життєписи?
- Ну, наприклад, Джакомо Казанови, - посміхнувся Вовчик.

- …Що стосується народу, то він усюди такий самий: дайте крючникові шість франків і звеліть кричати: «Хай живе король»!, і він задовольнить вашу вимогу, але за три лівра хвилиною пізніше він закричить: «Нехай помре король!». Поставте на чолі народу заводіяку, і він за день зруйнує мармурову фортецю. У нього немає ні законів, ні переконань, ні віри, його божества - хліб, вино та безділля, аристократа він вважає тигром, а демагога - пастирем, що турботливо плекає свою отару. Іншими словами, народ - це неохопного розміру тварина, він не розмірковує… Свобода у розумінні народу - лише абстракція, недоступна для його розуміння, - цитував Вовчик по пам’яті, десь, може, і перебріхуючи текст, проте із непідробним запалом. Його очі блищали, хлопець відчував приплив енергії, проголошуючи нехай перед єдиним, та все ж слухачем думки, співзвучні з його власними.
- Гм, - озвалася Каріна. - Так він іще про політику писав, Казанова. А я думала, тільки про свої романи, жінок.
- Жінок у нього було не так уже багато, як на сучасні мірки, так і на тогочасні… У Пушкіна, наприклад, «донжуанський список» жінок лише трохи менший.
- Ага, бабії вони всі, ці видатні люди, - Каріна підвелася з крісла. - Як і всі мужики. А так хочеться зустріти гарного хлопчика, притулити до себе, отак, - вона зробила вигляд, ніби обіймає руками повітря, - і не відпускати. Уфф! Добре. Заварити тобі кави, чи ти поспішаєш?...

  Жінка на сходовій клітині сторожко блимнула на Вовчика. Звичайна підозріливість людини, що стикнулася у під’їзді свого дому з незнайомцем, що не живе тут, заспокоїв себе хлопець. У тривожні хмарні дні, повиті сутінками уже пополудні, дні, повні невдач і гризоти, місто заповнене шпиками. Коли я був малим, хтось із дорослих розповів мені про те, що ангели усюди і завжди спостерігають за нами. Я, хлопчик, мало не захворів від тривоги - постійно відчував цей чіпкий гострий погляд, де б не ховався, що б не робив. Він горів на мені, мов червоний спалах на голові людини, у яку ціляться зі снайперської рушниці. Часом я боявся, що думаю занадто голосно. І люди на вулиці чують мої думки.
Темні балухаті очі тієї жінки. Я поступився їй дорогою, і навіть посміхнувся, а вона далі витріщалася. Стара відьма. А раптом… Раптом це мати Каріни. Я ж ніколи не бачив її родичів. Прийшла у гості до донечки, а з її квартири виходить якийсь підозрілий тип!
Рипнули двері під’їзду. Виходжу на денне світло, як актор виходить з-за лантушків на сцену. Щоб явити себе байдужому світові. Другий акт, третя дія. І усі ви, за фіранками, з театральними біноклями у руках, і ті хто підглядають крізь шпари у паркані чи зачаїлися у під’їздах, і шпики на горищах,  і може, навіть снайпер, що лежить на череві на даху за кілька кварталів звідсіля зі своєю бутафорською оптичною рушницею, розпряміть плечі і зробіть глибокий вдих. Я не приніс вам жодної сенсації. Ганебно облажався. Бовдур. Святенник. Можете ридати і посипати голову попелом. Нормальний чоловік так би не осоромився, він би, - але т-с-с, кажу вам я. Стуліть пельки усі. Бо хтось із перехожих помітить, що я говорю до вас і зрозуміє, що ви існуєте насправді, а не лише як плід його уяви.
***
17 червня.
  Мати повернулася додому. Ввімкнула телевізор, і, очікуючи на черговий випуск новин, почала повідомляти власні. Моя мати - джерело інформації про довколишній світ.
- …Отой Богдан працює менеджером з продажу, заробляє на продажах до 8000 гривень на місяць. І ще він грає у якомусь футбольному клубі, вони проводять змагання з іншими клубами і йому за це платять ще 5000 гривень. Нічого так, жити можна правда?
- До чого це ти? - Вовчик випнув губу, що було у нього ознакою роздратування.
- Що?..
- Що ти цим хочеш мені сказати?
Я ж не вмію грати у футбол.
Треба піти покурити. Бере пачку сигарет, виходить надвір. Новини завжди невеселі. Вчора подруга розповіла мамі про те, що у її, тієї подруги, будинку 18-річна  дівчина викинулася з дев’ятого поверху. Вийшла серед ночі на кухню, відчинила вікно і вистрибнула.  Дурні малолітки. Хоч сам перехворів на ту ж хворобу рочків у шістнадцять. Зате тепер у мене імунітет на решту життя. Хрін я полізу у петлю, чи різатиму вени, що б там не було. Я жити хочу.
  Західнє сонце широкими мазками накладає свої барви на вікна будинків навпроти. Ідилічна картинка. Золочені дахи. Золочена молодь. Такі, як вона, бувають доброзичливими і створюють ілюзію дружби, проте у разі чого, одразу дадуть відчути дистанцію. Обламають жорстоко. Такі, як ти, золота дівчинко. Того дня, коли я позирав на твої округлі коліна, обтягнуті панчохами, мені нестерпно захотілося розпростертися на килимі. У твоїй затишній квартирці. І щоб ти протанцювала чечітку на моїх грудях і животі. 15-сантиметровими шпильками.  

18 червня.
  Підошви липнуть до асфальту, як жуйка. 31 градус тепла у тіні. Сьогодні я прокинувся удосвіта на мокрому від поту простирадлі, що скрутилося джгутом. Всі ми казимося від спеки, приятелю. А хліб у хлібниці на кухні запліснявів. І стіни доводиться підсушувати калорифером. Клята нора.
Вовчик вертався з Вернісажу, де він придбав кілька тюбиків масляної фарби та дерев’яні рами для майбутніх картин. Може, цього тижня я ще щось продам. Інтенсивний рух на дорозі. Сонце на лобовому склі чорного джипа. Тепер чимало мажорних дівчат на джипах: по-перше, на джипі легше їздити, а по-друге, до такої дівчини жоден водій присікуватися не буде - адже у неї дуже серйозний чоловік чи ще там хто, раз купив таку дорогу цяцьку. Бо якщо вона їздить на джипі, то він… Якби я купив джип своїй дівчині, то сам би літав лише на літаку. Чи на вертольоті. І на даху свого особняка спорудив би вертолітну площадку.  Каріна б стильно виглядала у джипі.
  Учора ми з нею розмовляли по мобільному. Судячи з усього, малювання їй уже набридло. З’явилося нове хобі, тепер її цікавить фотографія.
  Я знаю, що це через нього. Через високого чорнявого незнайомця, що неймовірно спекотного дня зайшов  до тебе у стоматологічний кабінет. І звертався просто на ім’я, і був безпосереднім і дотепним. Він розповів, що професійно займається фотографією. І перед сном ти думала про нього. І про те, що була б не проти зробити собі серію фотознімків, щось на кшталт любительського портфоліо, чому б і ні?... Хтось чорнявий і вродливий мусив з’явитися у твоєму житті, щоб зацікавити тебе фотографією.
  Усе одно ми завтра зустрінемося. У нас буде дуже важлива розмова, повір. Вона усе вирішить.
Червоне світло. Вовчик зупинився на краю тротуару і роззирається. Помічає біля входу у крамницю на протилежному боці вулиці хлопця років 5-6, що тримає на повідку таксу. Мабуть, чекає, доки хтось із батьків вийде з магазину. Знічев’я хлопчик копає пса по ногах і животі, шарпаючи до себе повідок, щоб той не міг відбігти від нього. Пес виривається, але дитячі руки міцно тримають повідок. З мимовільною цікавістю Вовчик спостерігає за ними. Світлофор спалахує зеленим. Рушаємо.

19 червня.
  Вчепившись у поручень у переповненій маршрутці, Вовчик відчував, як піт, лоскочучи, стікає по чолі. Я тану, як морозиво в обгортці. Перед ним - чорноволоса дівчина років 17-18, у світлій блузці і шортах; коли маршрутка шарпається, вони зіштовхуються, притискаються одне на одного усім тілом. Вовчик перемінив руку, - узявся за поручень лівою, зачепивши долонею її плече, гаряче і вогке від поту. Розглядає її шию над коміром блузки, тонку і білу, ще не торкнуту сонцем. Вони стоять упритул, він легко б міг її обійняти. Вона відвернулася, певно, навмисно.
  Разом вистрибують із маршрутки. Бувай, сонечко, мені в інший бік. Подумки прощається з випадковою співподорожницею, що уже далеко попереду, востаннє ковзнувши очима по її зграбній фігурці. Звертає на Соборну.

  Каріна не любила  порожніх кав’ярень, їй подобався рух і гомін навколо. І приємна музика. Що ж, нині всі столики зайняті. Вони сидять одне навпроти одного, наче гравці у шахи, розділені вазочкою з напівзів’ялими дрібними квіточками. Дівчина старанно відводить очі вбік.
  Вовчик  механічно жмакає у кулаці серветку. Важко переводячи подих, наче чужими очима дивиться на дівчину. Неймовірне піднесення раптом охоплює його. Хлопець проводить поглядом, наче торкається, по її світлому попелястому волоссі, яке вона зграбним рухом відводить з чола. Карино, люба моя дівчинко, яка ти чарівна сьогодні! Забувши про все, милується її очима, губами, вслухається у звук голосу, ніби це не дівчина, яку він знає не один місяць, а прекрасна незнайомка, що він її щойно зустрів у міській тисняві. Все, чого я хочу - спостерігати за тобою хоча б здалеку, сидіти поруч, вдихати аромат твоїх парфумів, дихати одним повітрям з тобою. Я кохаю тебе, я знаю. Вовчику нестерпно хочеться  ухопити Каріну за руки і притулити їх до свого лиця, впасти на коліна перед нею, освідчитися їй, адже вони повинні бути разом, завжди разом. Проте він, звісно, не рушиться, лише серце з натугою гупає у грудній клітці.  
Наче збоку він чує свій голос.
- Таке вони мені запропонували. Я, звісно, відмовився, - розповідає Каріні про вчорашній телефонний дзвінок і та Інтернет-сайт. Зумисне згущуючи фарби, цитує декілька заголовків із того сайту. Впевнений, що вона обуриться, зважаючи на її російсько-єврейське походження. Йому хочеться цього, хочеться відчути її підтримку. Проте дівчина реагує зовсім не так, як він уявляв.
- Подумаєш. У мене є знайома, росіянка, шовіністка жахлива. Вона щиро вірить, що до XV ст.. ніяких українців узагалі не було, що українці походять від масонів… Хвора людина, словом. Але я недавно дізналася, що вона співпрацює з якоюсь подібною партією, роздруковує їм щось за гроші, - Каріна нудиться, майже демонстративно, і подумки далеко звідси - може, згадує про якусь свою нову симпатію.
   Вовчик робить ще спробу здобути її увагу. Розказує про вчорашню співбесіду. Приватне підприємство шукає контент-редактора, що перевірятиме і розміщуватиме на сайті матеріали для їхнього Інтернет-видання. Вимоги стандартні: досконале знання української, російської мов, грамотність, іноземна мова - вітається. Вовчик, звісно ж, навідався до них.
- Але вони мене не візьмуть.
- Чому?
- Розумієш, вони звільнили свого офіс-менеджера. Вирішили, раз уже криза, зекономити на зарплатні: тобто, щоб отой редактор виконував також обов’язки  офіс-менеджера і все за одну платню, уявляєш? Ну, а який з мене офіс-менеджер? - він криво усміхається.
  Він ще пробує вергати словесні громи на жадібних роботодавців, які, користуючись тим, що люди не можуть знайти роботу, використовують працівників. На усіляких негідників, безпринципну сволоту, через яких і він тепер на мілині. Каріна, - їй уже досить цього, - різко перебиває його:
- Знаєш, на твоєму місці я б не дуже перебирала роботами. А погоджувалася б на те, що пропонують.
  Пауза. Хлопець кліпає очима, приголомшений не так тим, що вона сказала, як злістю у її голосі.
- Що? - перепитує він. - Слухай, чого це ти?.. Щодо тієї установи, то там мені якось не сподобалося. Та й їхати туди на інший кінець міста. Так що нема за чим жаліти…
- Ти як лисиця у тій байці, знаєш, про лисицю і виноград!
  Золотце, ти навіть книжки читаєш?! Я шокований.
- Я давно помітила, що у тебе манія величі і ти не дружиш з реальністю. Та ти просто неадекватний, чуєш?  - Вона підвищує голос. - Ким ти вважаєш себе, що, може, кимсь із політиків, чиї біографії постійно читаєш? У тебе що, дах від цього зсунувся? Та спустися уже на землю! З такою, як у тебе, освітою і стажем роботи ти ще і вакансіями перебираєш! Та тобі зараз будь-які гроші мали б бути за щастя, - цідить вона. Аристократка, що дає прочухана незугарному лакеєві. Панянка перед жебраком.
  Від несподіванки йому спершу банально відбирає мову. Зрештою, зміст сказаного остаточно «доходить» до нього. От сучка. Ніхто не смів так зі мною розмовляти. Зрештою, зараз і не про пошук роботи йдеться - просто вона принизила мене і з якою насолодою! Ніби ляпасів надавала, - от так тобі, і ще, і ще по цій щоці, на, маєш, жери. Хлопець тремтить від люті і його охоплює шалене бажання, - хоч він зроду не бив жінок, - підвестися і самому вліпити їй такого замашного ляпаса, щоб аж під стіл упала. Він наче прозрів. Лише тепер бачить виразно, ким насправді його вважає, - завжди вважала, - Каріна. Блазнем, невдахою, нікчемою з манією величі. І ця її зверхність, яку він, ідіот, вважав лише жартами. Ненавиджу. Боже, як я ненавиджу її. Для неї я нижча істота, бо я, бачте, лише випускник історичного факультету, і у мене немає батьків, які б заплатили кілька тисяч умовних одиниць, щоб дати мені медичну освіту, і ще стільки ж - щоб влаштувати стоматологом. Лише аристократи голубої крові, такі, як вона, можуть проводити відпустку у Франції та Німеччині за чужий кошт, їздити на іподром, а такі покидьки, як я, повинні за тисячу гривень гарувати з ранку до вечора і черевики начальнику вилизувати, - він мало не плаче від злості і приниження. І пекучого сорому, наче він стоїть голий і жалюгідний перед її безжальними темними очима.
  Метушня  у пошуках офіціанта. Він хоче розрахуватися, і то негайно, і забереться з клятої кав’ярні. Покинувши за столиком свою Венеру без хутра, Вовчик пританцьовував біля стійки. Нарешті кинув їм кілька пожмаканих папірців і, опустивши голову, прожогом вискочив надвір, геть із цієї чортової діри, що стала свідком його ганьби.
  
  Удома він трохи заспокоївся. Міряючи кроками кімнату, хлопець знову і знову пригадував подробиці злощасної розмови. На підвіконні лежав мобільний. А що, як зателефонує Каріна?.. Проте вона не подзвонила - ні того вечора, ні пізніше.
  За вікном бушувала злива. Гроза підійшла упритул. Спалахували блискавки, незвично яскраві, наче хтось там у небі тиснув на вимикач; раптом грім лупонув так, що затремтіли віконні шиби. Не вмикаючи світла, Вовчик одягнений лежав на дивані, поклавши руки попід голову та злобно усміхаючись.
  З тією дівулею усе вирішено. Навіть дивно, як він міг так по-дурному втьопатися. Витратив на неї стільки часу. Нічого, він їй іще покаже. Вона навіть не знає, чого він може досягти. У нього усе попереду. Він ще усім їм покаже.
Причому почне негайно, просто завтра. І у нього уже є дещо для початку. Вовчик пригадав видерту з блокнота картку, яку він збирався викинути. Завтра він зателефонує їм. Стане дописувачем для отого сайту віртуальних шовіністів. Аби гроші платили, так ти висловилася? Правильно мислиш, сонечко, розумно. По-сучасному. Аби гроші.
А те, що вони маловідомі і не розкручені, навіть добре. Широке поле для діяльності. Цікаво, вони влаштовують мітинги?..
  Спалах за вікном. Вовчик подумки рахує секунди. Майже одразу - грім. Близько вдарило. Надворі ніби водоспад шумить. Господь говорив до Йова з бурі.  Так ефектніше.
До речі, мій співрозмовник у асьці виявився божевільним. З сумом констатую цей факт, шановне панство. Учора він написав мені, що у нинішній економічній кризі винні інопланетяни, зелені чоловічки, які перетнули космічні простори, як Колумб - океан і тепер експлуатують нашу планету, узявши собі у спільники міжнародний сіонізм. Шизик. Навколо самі шизики.
  Вовчик заплющує очі і починає дрімати. Він лежить горілиць на нагрітій сонцем бетонній плиті, занурившись очима у прозору синю глибінь і думає про те, що синій колір насправді теплий. Приємна втома розливається тілом.
Хлопець заснув. Удалині востаннє прогуркотів грім і злива почала стихати.

20 червня.
У чомусь вона таки мала рацію. Він ніколи не вважав себе таким, як усі. Хотів грати за власними правилами. Ніби постійно чекав на карт-бланш від долі, щоб у момент, коли вона його покличе, бути вільним від усіх зобов’язань. Його лякала робоча лямка, з ранку до вечора, тому прагнув якнайдовше залишатися поденником, роніном, хай з меншою платнею, зате свобідним. Адже родина, діти забирають тебе усього, не залишаючи часу на щось інше. Чого ж він хотів?
Я хочу впливати на людей, збагнув Вовчик. Щоб вони, слухаючи мене, переймалися моїм настроєм, усотували мої думки, перейняли мій біль, мій гнів і ворожість проти цього світу, проти дурнуватого ладу речей. Чим є людина на цій землі? Непомічена ніким, вона народжується, проходить свій життєвий цикл, плодить і ростить заміну собі і зникає у пащі смерті. А я боюся зникнути. Боюся смерті. І єдиний спосіб для мене збутися - залишити свій відбиток у душах інших. Скажіть чесно, панове літератори, чому ви творите? Щоб довести, що можете це, щоб завербувати спільників, що дивитимуться на світ вашими очима. Будь-який творець - владар душ. Тож, якщо мистецтво - це ідеологія, чи не може й ідеологія стати мистецтвом?
Вовчик раптом уявив себе за роботою - ні, не перед монітором, де він редагує текст чергової статті. Промовцем перед натовпом. Так приємно бачити однодумців перед собою, відчувати, як вони реагують на кожну твою репліку, чути бурхливі оплески у паузах між виступами.
Він завжди почувався непотрібним і відкинутим на самоті - звідтіля його депресивний настрій та спалахи люті. Вовчик крокував вулицею і йому видавалося, що нечисленні перехожі крокують у ногу. Ніби замість будинків обабіч вулиці стояли глядачі, море людей, що з трепетом стежили за кожним його рухом, і їхні серця билися в унісон.








Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Таміла Тарасенко, 05-12-2009

запізніле актуальне

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© і.дем., 08-08-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78947782516479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …