Не дивися в душу
Публікуючи оповідання, автор просить
відгукнутися читачів, які щось знають про
пісню «Не дивися в душу» - хто автори слів,
музики чи хоча б чув її.
Спогади… спогади…
В ті далекі, совєтські, часи, коли він отримав диплом інженера, мав популярність анекдот про двох подруг, які тільки-но закінчили навчання в інституті і прийшли на розподільчу комісію. Подругам хотілося поїхати на роботу разом і десь аж до Сибіру. Стали вдвох перед комісією і одна з них говорить:
– Пошліть нас в одне місце і подалі…
Так от і він, молодий фахівець Петро Карпенчук, їде «в одне місце» і досить неблизько – в один із радгоспів на цілинних землях Казахстану.
В «бобіку» Петро вмістився четвертим на задньому сидінні – поталанило, бо якраз до райцентру приїхав «рідний» директор з делегацією на якусь нараду і забрали молодого фахівця з собою. Молодий директор (йому не було і тридцяти років) мав непогану кар’єрну перспективу – його зовсім недавно вітав сам Микита Хрущов і обіцяв наступного року провідати цілину і запитати про успіхи.
«Бобік» виїхав із райцентру в передвечірній час і водій натискував на газ, долаючи кілометри ґрунтової дороги безмежним степом. За годину на горизонті з’явилися врослі в землю споруди – степовий кишлак, в якому мешкали родини чабанів-казахів. Під’їхавши до кишлаку, «бобік» зупинився. Директор вийшов із машини, за ним, розминаючи ноги, решта пасажирів. Поруч із кишлаком, на величезному тирлі, проглядалася страшна картина – на землі лежали сотні туш мертвих овець, виблискуючи в промінні західного сонця голими барабанами боків. Чабани пояснили – овець недавно постригли, але раптово налетіла рідкісна в цих краях гроза. Вівці не витримали переохолодження.
Казахи запросили в одну із мазанок і незабаром всі гості сиділи навпочіпки навколо низесенького столу, хазяїн, чудернацьки переплівши ноги, теж присів вечеряти. Хазяйка-казашка внесла пахучий бешбармак у якійсь чавунній посудині. Петро разом з усіма насолоджувався цією екзотикою, смакуючи прямо з рук пругке овече м'ясо.
Швидко потемніло, фари висвічували одноманітну дорогу. Раптом у світлі фар з’явилася дивна довговуха тваринка, яка намагалася втекти від машини, але через декілька карколомних стрибків все-таки пірнула в темноту. Петру пояснили, що це земляний заєць, тушканчик. «Я теж, як тушканчик, стрибаю невідомо куди, за чиєюсь вказівкою» – сумно подумав Петро, намагаючись випрямити затерплі ноги.
Поселили Петра у величезному наметі, в якому стояло багато ліжок. Наступного дня біля радгоспної контори звернув увагу на заплакану жінку в чорному платку, яка згорблено сиділа на лавочці. Коли віддавав свої документи, працівниця-кадровик якимось неприродним голосом перепитала Петра:
– Твоє прізвище – Карпенчук? Петро Петрович?
Пізніше Петро дізнався, що перед його приїздом поховали молодого тракториста, повного Петрового тезку. Тракторист разом із підмінщиком вночі орали цілину. Тезка Петра заснув у траві, а підмінщик не добачив його і переїхав трактором. Петро здогадався, що біля контори сиділа мати покійного. Не маючи вини в цьому містичному випадку, Петро відчував якийсь внутрішній дискомфорт, начебто він от живе і якби приїхав раніше, то ще невідомо, кому б довелося піти у вічність.
Серпневі та вересневі дні пробігли швидко. Петро потихеньку обживався, потоваришував із земляком, бухгалтером Миколою. Той здивував Петра феноменальним умінням вправлятися з рахівницею. Вони навіть змагалися – хто швидше перемножить два шестизначні числа. Петро перемножував на папері, а земляк – на рахівниці. Перемагала все-таки техніка. Недарма ж людство ішло від абака до лічильних машин, а потім і до комп’ютерів.
В радгоспі більша половина – українці, а уявити українців без пісні неможливо. От від молодої агронома-дівчини, волинянки, Петро та Микола вперше почули і вивчили пісню «Не дивися в душу». Дівчина чи не знала, чи приховувала авторів пісні. Обдумуючи пізніше цю історію, Петро припустив, що автором пісні могла бути сама дівчина, але ж пісня написана від імені хлопця.
Спогади… спогади…
Петру знову згадався намет. Жовтень розпочався морозом до п’яти градусів. В наметі не рятували від холоду навіть два матраци знизу і один зверху, над ковдрою. Керівництву радгоспу довелося «підселяти» мешканців намету до малочисельних помешкань одноповерхових будинків, в яких мешкали родини з дітьми. Петро з Миколою спали на підлозі маленької кухні. Ось там вони вперше і заспівали дуетом «Не дивися в душу», за багатолюдним столом, після ста грамів «Тминної».
Спогади… спогади…
Пройшло піввіку… Петро давно в Україні, але час від часу ностальгійно дістає з теки пожовклий аркуш паперу, на якому почерком дівчини-волинянки записані слова пісні.
Не дивися в душу поглядом як небо
В зоряний, пахучий вечір майовий –
Все одно ніколи не схилюсь до тебе,
Ти чужа, хороша, тільки я не твій.
Вчора ти сказала: серцю дружби мало,
Що кохання ніжне ждеш від мене ти;
Як метелик влітку з квіточки на квітку
Я літать не можу, марно ти не жди.
Юність і кохання, мрії, сподівання
Я давно вже іншій щиро дарував;
Жар душі своєї збережу для неї
Щиро, незрадливо, так як обіцяв.
Тільки сліз не треба, другом був для тебе,
Другом і залишусь в цю останню мить.
Заглуши зітхання, руку на прощання,
Глянь, яка погожа і ясна блакить.
Юний і хороший ще прийде до тебе,
Збудить твоє серце для щасливих мрій…
Не дивися в душу поглядом як небо
В зоряний, пахучий вечір майовий.
За будь-якої нагоди Петро намагався дізнатися – хто ж автор слів, наспівував мелодію – може, хто чув і підкаже ім’я композитора. Але все марно…
Спогади… спогади…
