Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46982
Рецензій: 91390

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сатира й гумор

Бої без правил, або практичне керівництво по бджолярству

© Василь Тибель, 07-07-2009
Неділя. Ми сидимо з татом на старій колоді, навпроти подарованого нам дядьком Дмитром вулика і гортаємо книгу « Практичні настанови бджоляра».
- Коли ми чуємо слово пасіка, перед нашою уявою з’являється чудова картина – високе небо, яскраве сонце, барвисті квіти, святкове гудіння працюючих бджіл і п’янкий аромат квіткового меду… - цитував тато. При останніх, прочитаних словах, мій рот наповнився слиною і я, за малим, не ковтнув її разом із язиком.
По правді кажучи, тато вже давно погрожував мамі, купити бджіл, та вона була категорично проти. Не те, що вона не любила меду, а як раз навпаки. Просто мама дуже вже боялась отих: маленьких, кошлатих, кусючих, жалючих  комашок.
Якось вона мила на ганку вікно, а одна із тих комах забилась за шибу. Та коли мама хотіла її звільнити, бджола боляче вжалила  її за палець. Ото крику було. Ви б чули?
Але наш тато, як поставить собі щось за ціль, то обов’язково її доб’ється.  Тому він, потай від мами, розпитував у сусідів, чи хто не продає бджіл? Не стояти ж такому гарному вулику без жителів. Ще й мама, коли фарбувала лавки в саду, заразом пофарбувала і майбутню домівку бджіл – наш вулик, аби вигляду не псував. Вона любить, щоб в саду було все красиво. Але я підозрюю, що і вона, десь в глибині душі, була теж не проти тих бджіл.

Так от, сидимо ми, читаємо, професійно ростемо, як полюбляє повторювати тато – тобто мріємо на сонечку. Раптом – рип. Хвіртка відчиняється і на дорожчі, що веде до саду з’являється наш сусіда. Лице вже кілька днів не голене, чуб вітряком.
Тато мені говорив, що він колись пасічником був, але зараз щось у це не дуже вірилось. Я не раз бачив, коли ми з хлопцями грали в хованки, як він відсипався в своїй недобудованій дачі.
- Миколо Петровичу, ти якось про рій питав? – звернувся до тата.
- Так, хотів би розвести бджіл. Вулик, он бачиш, стоїть порожній.
- Є рій! – якось збуджено і водночас радісно вигукнув сусіда. – Давай ящика і готуй могорич!
- Та я заплачу, ти тільки принеси!
Дядечко, з нашим фанерним ящиком, швидко зник.
« Добре, що мама не побачила, як тато віддав ящика, - подумав я, а то було б що послухати. – Проп’є.»

Отже чекаємо. День вихідний, погожий, лагідний.
Уже й терпець увірвався, уже й забулось. Я почав нудьгувати і крутитись, паличкою шкрябати по колоді. Тобто нервувати тата, щоб дременути на луг до хлопців, поганяти м’яч, чи на компі пару космітів завалити.
Аж дивлюсь – несе, пре наперед себе наш ящик,  ганчіркою прикритий, ще й посміхається від вуха до вуха. А там в середині щось гуде, дзижчить і шипить, тканину піднімає, намагаючись вибратись з під закривки.
- Спіймав! Ось, гарний рій!
- Так, ти, той… Розкажи, що далі робити. Я ж тільки теорію, а практики … - якось незграбно забігав навколо ящика тато.
- Петровичу, ти занеси рій в льох, хай заспокоїться і охолоне, а я під вечір прийду і посаджу тобі його у вулик. - вимовив сусід, відчуваючи свою перевагу над татом у тій практиці. Це мені не дуже сподобалось, але що тут поробиш – спеціаліст.
Тато вийняв гаманця і тикнув йому кілька купюр. Той, взявши гроші, якось дуже поквапливо зник.

  Мене уже ні до компа, ні на луг не тягне. Бігаю через кожні п’ять хвилин до льоху, прикладаю вухо до ящика. Гудуть. Заглянути б до середини, та боязко. Мене теж колись в п’яту  жалили, не хочеться згадувати... Та все ж, я набрався смілості і спробував, а вони звідти дз-дз-дз, гу-гу-гу. Довелось швиденько закрити.
А тато, тим часом, зайнявсь своїм улюбленим ділом - машину крутити. Та відчуваю, сусіда виглядає. Інколи полишає ключі, підходить і зазирає під кришку вулика, ніби там уже сидять бджоли.
Тут мама із магазину повернулась.
- Чого це ви біля того вулика цілісінький день третесь? Хай би путь яку перейшли! – Це вона завжди так говорить, коли хоче від нас із татом корисної, на її думку, роботи.
Та що ті жінки в корисній роботі тямлять, їм би все мити посуд, та чистити килими. Може бджоли і є та сама найкорисніша робота.
Тато, певне, подумав так як і я тому виклав перед мамою наш секрет про рій.
- То ви, того п’яничку ждете? Так він, як чіп під ларьком стоїть, стіну підпирає. Нащо було брати?... Пропадуть бджоли.
- Як це пропадуть? – тут уже я втрутився.  – Ми ж з татом усе про бджіл прочитали. Самі усе зробимо!
- Правильно, Іванку! – підтримав мене тато. – Шкода тільки в нас димаря немає, але ми його замінимо, - він оглянувся довкола, шукаючи потрібний предмет. – Ось. Маминим оприскувачем для квітів! – В голосі тата я навіть відчув нотки героїзму. Я пишався в цей час своїм татом. Що нам якось жменька бджіл, ми з ним і не такі проблеми вирішували.
- Ви собі як хочете, а я з вами, у вашу гру не граю. Краще здалеку подивлюся, як бджоли «даватимуть вам меду», -  мама вирішила зразу ж покинути поле бою, вона відійшла на належну віддаль, в глиб саду. Ну що вам казати – жінки. Тільки критикувати і посміятись вони перші.

Ми  вирішили діяти негайно. Винесли ящик із льоху. Але  татів героїзм значно зменшився, коли він відкинув ганчірку, що прикривала фанерну скриньку. Звідти на нього: із дзижчанням, сичанням і гудінням, одночасно поглянули кілька тисяч пар злющих очей.
- Що ж робити? Мені взавтра на роботу, а як в лице вжалять?
- А маска для пірнання, яку ти мені торік на море купив?…- зразу ж запропонував я.
- Це ідея! – наче за соломинку вхопився тато. Відступати було вже пізно – мама сиділа віддалік на гойдалці й посміхаючись, лускала насіння. Ще й сестра до неї приєдналась. Ох  вже ті жінки. Тільки і знають свої насмішки.
Та ми на зважали на дотепні слова із того кінця саду. Тато екіпірувався під моїм керівництвом. І от повністю підготовлені ми пішли на свій перший приступ. Тато попереду: в масці для пірнання, в шортах, в безрукавій сорочці, в шльопанцях на босоніж, з ящиком у витягнутих вперед руках. Я, звичайно, теж в легкій одежі (бо парко ж), з пирскавкою для квітів. Що нам ті бджоли - ми ж теорію, назубок.

Піднесли до розкритого вулика, скинули з ящика тканину і тут - почалося…
Бджоли зразу ж тата за руки. Та не дарма ж я їм горджусь – він не кинув роя на землю, а тільки дуже-дуже скривився, якось навіть неприродно скривився і став витрясати вміст ящика над вуликом. Та комахи чомусь уже не хотіли покидати свого тимчасового житла і переселятись в нову, чистесеньку, пофарбовану хатинку - вони чіпко тримались за дно. Дурні якісь, вулик же був набагато кращий за їх ящик. Але хіба ж їм поясниш. А тато ще казав: бджоли  розумні.
Тоді тато став трусити з усією силою того злощасного ящика, поки добра жменя комах не випала на його голу ногу. І тут, не дивлячись на всю свою терплячість, тато не втримав у руках клятого ящика. Він з грюкотом упав на вулика, а звідти, як колючі осколки гранати, розлетілись навсібіч злющі бджоли.
- Це не бджоли, а доктори якісь. Тікаймо! – тільки і встиг вигукнути тато і кинувся подалі від розлюченого рою. Я за ним, лишивши на полі бою свою мокру зброю.
Та кусаки вже гнались за нами і були кругом: лізли в шорти, в короткі рукави, за комір сорочки. Дісталось і мені кілька тих уколів. Тато відбіг подалі і став швидко скидати із себе всю одежу, під гучний сміх наших дівчат. Я мужньо робив те ж саме, що і тато.
- Візьміть он стару тюль, та вкрийтесь! – стримуючи сміх пожаліла нас мама.
Інші на нашому місці, отримавши стільки жалень, кинули б усе, та тато мій не з таких. Я теж -  його ж син. Ідемо на другий приступ, уже екіпіровані по справжньому. Завернуті в тюль з голови до п’ят, на лиці в тата все та ж маска в мене окуляри від сонця.

Сміло так підходимо.
- Ой! - Знову назад. Бджоли лізуть прямо під тюль і жалять, жалять, жалять. Кидаємо все і втікаємо в сад в одних тільки трусах, покинувши наші обладунки ненажерливим бджолам. Я так,  хоч  в плавках, а тато в широких сімейних, а вони ж не дрімають…
Наша жіноча половина сім’ї уже не просто сміялася, а плакала зо сміху.
- Привиди, привиди, справжнісінькі привиди на городі!...Ой, не можу! Ги-ги-ги!... – вигукувала, в переривах між сміхом, трималась за живіт руками за живіт, старша сестра. От, дав би їй за це ги-ги-ги запотиличника, та мама ж… Ну нічого, ще посмієшся ти в мене.
І тут тато все зрозумів, він же в мене інженер.
-    Наша помилка в тому, що одежа дуже вільна і тому бджоли залазять в усі шпарки.
-   Правильно! - Тут я пригадую, як в одному, трохи тупому американському фільмі, люди рятувались від бджіл-вбивць, обтягуючи рукави одежі клейкою стрічкою.. Згадано – зроблено. Ми взялись за справу. Тато тепер був схожий на справжнього космонавта:  плетена зимова шапка, надіта на самі вуха; та ж таки, незмінна маска для пірнання; на лиці марлева пов’язка, яку колись принесла мама із роботи; робочий комбінезон на руках і колошвах перемотаний скочом,  а на руках рукавиці. Ну прямо тобі висадка на Марс.
А тепер уявляєте, що робили жіноча половина? Їм би тільки, ги-ги-ги, ха-ха-ха, а то ж – рій.

Я знову озброївся водометом із маминої пирскавки.  Підступаємо вже з острахом, а вони тут як тут . Обсіли тата, але я вже вам казав - тато не з лякливих. Підійшов, підняв ящика над вуликом і став грюкати рукою по дну. Я вже далі не бачив, що діялось біля вулика - мої нерви здали.  Каюсь, побіг. Та й добрячий укол у шию придав мені швидкості. Ех, тепер сестра, має козир, буде мене шантажувати, що розповість хлопцям, як я дременув із поля бою. Хай би вже той рій краще сам кудись полетів, чим отак мучитись. В мене красувались три здоровенні гулі по всьому тілі. А в тата, крім незліченних укусів, ще й добряче підплило око. Коли він відходив із третьої позиції, маска запотіла і він вирішив її зняти, щоб протерти. А вражина тільки цього і чекала. Яка там уже в тата взавтра робота?  Мама каже, що його навіть через прохідну не пропустять, він став зовсім не схожий на своє фото.
  Коли пізно увечері ми знову заглянули в книжку  «Бджолярство», то помітили, що робили все з точністю навпаки.
- Чому ці дурні бджоли залишились? – сміялась із нас мама. - Ви ж робили все, щоб їх прогнати, а не заселити у вулик. І я зовсім не здивуюсь, якщо до завтра бджоли підуть із двору і винесуть на руках ваш вулик.
Мамі б тільки насміхатись.
Та рій, не дивлячись ні на що, все таки поселився  в нашому вулику. Тому взавтра нас знову чекають нові бої без правил – тато має оглядати поселену бджолину сім’ю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

І я - як батько :))

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 09-07-2009

Жалять - а треба терпіти.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 08-07-2009

З гумором написано

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 08-07-2009

Не без моралі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 08-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 08-07-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Derim, 08-07-2009

Дали меду...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 07-07-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82504487037659 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …