Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2628
Творів: 48001
Рецензій: 92793

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела мабуть

Остання колискова

© Же, 18-06-2009
             Десять хвилин. Лише десять хвилин виділили Віруньці на те, щоб зібрати  речі і самій забратися з власної домівки. Німці прийшли в село, і тепер в її хаті мала розміститися пральня. Це був наказ. А накази в ті часи виконували всі, бо таких, які не виконували, живими не залишали. Чоловік – на фронті або вже в землі, на руках – голодна дитина, все одно зламається дівка, не виживе, проте фашисти ні на що не зважали.
Після того, як до кімнати зайшов лейтенант з перекладачем і сповістив про волю свого командира, Віруня почала хутко пеленати ще зовсім маленького Івана у теплу ковдру. Це була молода дівчина років двадцяти із русявим волоссям, що двома неслухняними пасмами вибивалися з-під хустки, та живими синіми очима, в яких тепер можна було прочитати розпач та безпорадність. Всі на селі знали, що вона хороша людина, але нічим допомогти не могли – самі були у скрутному становищі.
Попрощавшись з сусідами, Віруня з торбиною за плечима і дитиною на руках вийшла на широкий шлях, вкритий білим скрипучим снігом, щоб залишити рідне село і податися до двоюрідної сестри в Макіївку: як-не-як родичі. Йти було 7-8 верст, тож до вечора мала вже бути в Оксани. Ліс зустрів дівчину лагідним вечірнім сонцем, що часом виринало з-за сосен, і тишею, яка навіювала тривожні думки.
—Як тепер житимемо, Іванчику? Немає вже в нас хати, і вишневого садочка тепер теж немає…Все німці забрали. Не бійся, синочку, не плач, зачекай ще годинку-другу, і мама принесе тебе в теплу, натоплену хату, нагодує. Спи, синочку, спи мій маленький:
Люлі, люлі, прилетіли гулі,
Люлі, люлі, прилетіли гулі
Та й сіли на люлі.
Ой ви, гулі, не гудіть,
Колисочки не будіть,
Колисочка хитається,
Іванчику дрімається…
Колискова котилася аж до неба, а звідти поверталася приглушеним шепотінням вічнозелених крон. Тим часом йти ставало усе важче: давала про себе знати ноша, та й ноги весь час провалювалися в снігові замети. Дитина іноді прокидалася й починала плакати. Іноді Вірунька й сама плакала: „Де, – мовляв, – мій чоловік, чи живий, чи не забув про свого сина? Коли закінчиться війна, яка справжнім жахом вдерлася в моє життя, і ось уже більше як півроку не хоче його залишати? А чи закінчиться вона взагалі, чи це така доля: прокидатися щоранку на мокрій від сліз подушці й не знати, чи доживеш до наступної ночі? Де шукати сили щодня бачити смерть і не померти самій, співати лагідні колискові дитині під щогодинні постріли і вибухи, вижити, коли зовсім немає чого їсти, крім окрайця черствого хліба, та й той погані німці відберуть і скормлять своїм собакам?!”
Сутеніло. Між соснами висів округлий місяць, оповитий серпанком. Віруня вже не відчувала пальців–так замерзли її руки, й просто механічно тримала дитину, а у велетенських чоботах хлюпала вода. Ноги вже не йшли, а плелися.
              —Ні, я дійду. Я повинна дійти заради своєї дитини, заради чоловіка. Я повинна дійти і врятувати від смерті хоча б Іванчика, у нього ще все життя попереду, довге щасливе життя. Я дійду, чуєш, дійду, а якщо не зможу йти, то доповзу до Оксани і віддам тебе, Іванчику, тітці. Чуєш, Іванчику?
              Вона відгорнула край ковдри – дитини  не було. Її синочка не було в ковдрі! Криком, жахливим криком вирвалися з її грудей розпач і біль. Побігла, ні, полетіла вона по своїх слідах назад до села. Хустка зірвалася з голови, і русяве волосся випросталося й розтріпалося по обличчю, плечах, шиї. Вона метушилася, кричала, стогнала й хрипіла у порожньому, холодному лісі. Кликала на допомогу і знову стогнала. І раптом за  десять кроків від себе побачила маленьке тільце її хлопчика. Блискавкою підскочила до дитини, притулила до грудей, почала дмухати, зігрівати, та дарма: серце дитини вже не билося.
Опустилася навколішки, притулилася до сосни і затягнула:
Люлі, люлі, прилетіли гулі,
Люлі, люлі, прилетіли гулі
Та й сіли на люлі.
Ой ви, гулі, не гудіть,
Колисочки не будіть,
Колисочка хитається,
Іванчику дрімається.
Спи, мій Іванчику,
Спи, моя дитино...
              М’яке місячне світло у повній тиші падало на посивілі неслухняні пасма та колись такі живі сині очі, які більше ніколи не відкриються.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Раджу почтати твори Ю. Камаєва

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 19-06-2009

Не віриться

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Доктор Данаїла Стільчик, 18-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82117390632629 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …