Твардовський сидів на лаві та плював зернята. Хотілось горілки. Горілки та ще чогось, чого до кінця не усвідомлював його обмежений розум.
А поки Твардовський сидів на лаві та плював зернята. Чекав Романа, двоюрідного брата, щоб напитись із ним. Клуб сьогодні закритий, а то можна було піти, набити комусь морду. А то й ребра поламати, щоб отримати тягнуче, збоченське задоволення від крику болі під ногою. Побити шибки в клубі Твардовський не міг, бо завклубом викликала б міліцію, і його забрали би. Міліцію Твардовський боявся понад усе.
Підійшов Роман. Сів поруч, поставив на лаві пляшку горілки. Вона була погана, якогось незрозумілого гидко-сірого кольору. “Що ти за горілку приніс, козляра?” звернувся Твардовський до Романа. “Піди, знайди кращу” відказав той. На цьому розмова закінчилась. Твардовський нахилився, дістав з-під лави брудні стакани, поставив біля себе. Налив горілки, підняв стакан. Роман взяв свого. Вони чокнулися, випили. Поблизу пройшла Наталка, дівчина з їхнього села. Подивилась на хлопців, привітно посміхнулася та промовила: “Що, відпочиваємо? Як справи?” Твардовський підняв голову, скривився та промовив: “Пішла геть, блядюго. Що, може не почула? Може, ретельніше розказати?!”
Дівчина миттєво змінилась в лиці. Зупинилася. Твардовський почав підніматися з лави. Дівчина відвернулася та пішла далі, прискоривши ходу. Твардовський сів на лаву, налив ще горілки. Більше вони з Романом не чокались.
Скоро допили пляшку. Почало сутеніти. Твардовський сидів і дивився на землю. Роман розвалився на лаві, закинув ногу на ногу. Швидкою ходою підійшов якийсь парубок. Зупинився біля Твардовського. Той не підводив очей від землі. Парубок постояв півхвилини над Твардовським, стискаючи кулаки. Потім промовив: “Ти чого Наталку блядюгою обізвав? Жити надоїло?” Твардовський піднявся на ноги, пхнув хлопця в груди: “Кому, мені, сволота, жити надоїло? Іди сюди...” Вдарив хлопця в обличчя, бризнула кров. Роман нерухомо сидів на лаві. Хлопець впав на спину, затискаючи руками скривавлене лице. Твардовський підійшов ближче і почав бити хлопця ногами по голові. На шум
збіглися сільські бабці, почали голосити: “Ой лишенько, вбив дитину...” Твардовський не звертав на них уваги, лише методично бив ногою скривавлене
обличчя. Бабки не насмілювались підійти, тільки голосили.
Нарешті, Твардовський зупинився. Його очі не виражали нічого, були пустими. Він плюнув на землю, пішов у село. Роман підвівся і пішов за ним. “Куди йдемо?” запитав Роман. “До мого діда” відповів Твардовський. “У нього має бути горілка”
Коли прийшли до діда, надворі було вже темно. Старий довго не відчиняв, нарешті підійшов до дверей та запитав: “Хто там?” “Я” гмикнув Твардовський. “Відчиняй” Дід відкрив двері. “Що тобі треба?” “Дай горілки” “Давай гроші” “Немає” “То і горілки немає” сказав дід та хлопнув дверима перед носом онука.
Роман стояв поруч і бачив, як божевілля увійшло у Твардовського. Спочатку воно з’явилося в руках – вони наче скаменіли, перестали бути живими і рухатись, а повисли плітями. Потім лице – воно набуло того жахливо привітного виразу, якого Роман не бачив за Твардовським багато років. І, нарешті, очі.
“Не роби цього” сказав хлопець. Твардовський повільно повернув до нього голову, посміхнувся гумою та запитав: “Чого?” Потім розвернувся і зайшов за хату.
З’явився через хвилину вже з сокирою в руках. Підійшов до дверей, тихенько постукав. “Хто там?” почувся голос діда. “Це я. Приніс гроші”
Дід відкрив двері. Твардовський зробив крок вперед та штовхнув двері лівою рукою. Правою перехопив сокиру та навідліг вдарив діда у голову. Шматки кісток всуміш з мозком та кров’ю полетіли у всі сторони. Дід впав на підлогу, його ноги дригалися. Твардовський повернувся до Романа “ Заходь”. Той зайшов у хату та зачинив за собою двері.
Твардовський зник на мить. Потім з’явився вже з пляшкою горілки. Сокиру протер рушником, поставив в куток. Кинув скривавлений рушник на те, що нещодавно було його дідом, сів за стіл. Роман коло нього на лаві.
Вони сиділи і пили горілку, а кров ще не почала згортатися – вона текла і текла. “Бач, скільки рідини з нього? А коли живе було, то таке вже було сухе ...”
сказав Твардовський та засміявся. Романа взяв жах. Твардовський пішов у кімнату. Роману здалося, що він зараз візьме сокиру та зарубає його. Піднявся та мерщій вибіг з хати.
Біжачи по селі, Роман ще довго чув у нічній тиші божевільний сміх.
