Коли життя так обернулось,
Що в світі все перевернулось,
Кохання, дружба і пригоди…
І сил могутньої природи
Не існувало більш для нас,
Повір’я, дружба, навіть час…
Все встало біля наших ніг,
Робить що хоче кожен міг.
Законів більш не існувало,
Нами нещастя керувало.
Було багато місій в нас,
Ми підкорили собі час,
Найголовнішого не зрозуміли –
Ми – як один! Та цього не хотіли.
Тоді посипались нещастя, горе,
Зрада, ревнощі й сліз море…
Та полум’я дружби ми перенесли
І, доле, все погане перекресли!
Настав фінал. І в очі смерті ми дивились
І дружба в смерть перетворилась.
РОЗДІЛ 1
Союз
Йому в обличчя падав сніг. Перед очима височіли гори, а внизу була прірва. Камінчики летіли з-під ніг униз. Їх політ був довгим і лише через декілька хвилин чувся глухий удар об землю. Становище жахливе! Він опустився до рівня слуг, а був володарем. Союз із Рігель щастя не приніс. Ця змія уміє лише розбивати серця і скидати з трону. Як він міг припуститись такої помилки? Раптом позаду почувся шум і чоловік злякано обернувся. До нього підійшла висока жінка. Її вишневе волосся ледве виднілось у темряві, але по зелених очах Фомальгаут зрозумів – це Вега. Новоприбула супутниця заговорила:
- Що, красуня тебе обманула? А чи знаєш ти, Фомальгауте, що браслети захисниць появилися на Юпітері і постійно міняють місце знаходження? Проте дівчатам їх ще не передали..
- Звісно ж. Хто б захотів їх віддати? Але навіть якщо захочуть, я їх заберу при передачі.
Видно було, що жінку здивував такий спокійний і байдужий тон. Вона ж сподівалась, що новина приголомшить Фомальгаута, змусить його готувати військо для боротьби з іншими володарями! Мабуть, він дізнався про це раніше і мав багато часу на роздуми... Але треба було діяти. Вега повільно підходила до мага і тихо говорила:
- Можливо не варто? Вони можуть принести нам стихійні камені.
- Мені цього не потрібно. - тон супутника був, як завжди, холодний.
- Але мені потрібно. І Рігель. Зупини її, а я подарую тобі половину моєї імперії, якої у тебе немає.
- Союз із ще одною жінкою?- вигукнув Фомальгаут, - Ні. Хіба що клятвою крові. Наважишся?
Вега знову шокувалась. Клятва крові? Невже Рігель довела його до такого стану?! Жінка подивилась на схід сонця і заглибилась у роздуми. А через чверть години прозвучало тихе "Гаразд".
Фомальгаут хитро усміхнувся і поклав перед Вегою угоду. Жінка порізала кинджалом руку і червона кров бризнула на папір.
РОЗДІЛ 2
Казка на ніч.
А в той час мікрорайон Рясне-2 повністю покрило снігом. Далекі сільські будинки виглядали марципанами, яких посипало цукровою пудрою. Кінчики сосен у лісі, здавалися пофарбованими в білий колір. Хурделиці не було, а сніжинки падали повільно, немов танцюючи. З вікна школи все Рясне розкивалося як на долоні, а я рахувала лічені секунди до кінця останнього уроку. Мої однокласники, здавалося, робили те саме, бо всім хотілося якомога швидше вибігти на вулицю і радіти початкові вихідних. Але я чекала закінчення
уроку, щоб побігти додому і швидше сісти за вивчення сили-силенної підручників з української мови і літератури. Дзінь! Ура! Нарешті настали вихідні! Я вийшла з кабінету і одразу поглядом зустріла мою подругу Ноель. Дівчина глянула на мене, кивнула на годинник і губами тихо промовила : «шість». Юрба учнів винесла її на коридор, а я цілком зрозуміла повідомлення Ноель – «я прийду сьогодні до тебе о шостій вечора». Ми були знайомі із дівчиною ще з чотирьох років і я добре знала її звички і складну долю.
Власне, приблизно дев’ять років тому Ноель стала моєю подругою. Народилась дівчина в Англії і тому мала таке незвичне для України ім’я. Батьки підкинули дівчину під поріг чийогось дому, а жителі цього будинку одразу ж відправили Ноель в притулок. Дівчину всиновили в Україну, але раптом через два роки дитина дізналась про те, що її батьки таємним чином зникли і в неї залишилась лише тітка, яка власне їй про це повідомила і забрала її до себе. Як потім розповідала подруга, тітка мала довге-довге золоте волосся. Одягалась завжди в білі шати, а на чолі носила білий кристал. Але вже через пів року тітку вбили. Для Ноель це була важка травма. Дівчину викинули на вулицю і та стала жебрачкою. Потім знову притулок і сила-силенна всиновлень, але ніхто з прийомних батьків не знав, що Еллі живе задля одного – знайти і помститись вбивцям тітки. Та от Ноель всиновили мої сусіди. Ми з дівчиною дуже міцно подружились. Довгими вечорами ми засиджувались в спільному коридорі розмовляючи спочатку про нову гру, потім про справи в школі (Ноель була в паралельному класі), а згодом і про першу симпатію. Еллі була середнього зросту і мала класне та дивне тату у вигляді Цербера на шиї. Але єдине, що мені не подобалось в подрузі – це було те, що дівчина ніколи не усміхалась. А в очах завжди горів вогонь помсти за зіпсоване дитинство.
Я понуро попрямувала коридором, а мене наздогнала Оленка. Дівчина захекано мовила:
- Ярко! Ти б іще швидше йшла, най би тебе гопнуло! Не могла мене зачекати?!
Я зухвало гмукнула і холодно відповіла:
- Ти ж з Юлею розмовляла.
Оленка зітхнула. Тепер вона часто спілкувалась з нашою однокласницею і це викликало в мене якісь ревнощі. У нас з Оленкою часто проводились «війни» за подруг. І перша розпочалась ще в дитинстві.
Оленка – теж моя сусідка. Тільки я живу на четвертому поверсі, а вона на п’ятому. Сусідами ми були ще з народження, тому без сумніву дуже міцно дружили. Але от з’явилась Ноель. І тоді подруги змагались за мою дружбу. Я ж не могла розірватись одразу між двома – та тягнула в парк, а та додому, пограти в комп’ютер. Така «війна» могла продовжуватись безкінечно, бо характери обох подруг не давали їм здаватись. Але все вирішилось само-по-собі: Оленка була зі мною цілий день і ми могли щосекунди то сваритись, то миритись. А Ноель стала мені, як сестра. Кожного вечора ми лягали на килим і дивлячись на зорі, обговорювали день, який пройшов.
Та зараз ми з Оленкою були в напружених стосунках. Дівчина, злісно примруживши очі, холодно відповіла: « Дякую, що нас не перебила. До побачення!» і підійшла до Юлі, яка спокійно подивилась на мене. Подруги відійшли, а я понуро пішла по коридору. Але миттю зупинилась, бо почула бадьорий сміх. Позаду йшли мої однокласниці – Діана, Оксана, Катя і дві Марти. Коли дівчата пройшли повз мене, не звернувши уваги, мов на стіну, я побачила Мар’яну, що підбігла і закричала на вухо:
- Ну як? Ну як?! Готова до олімпіади? Я готова!!! Вчора нову пудру купила!
Мар’яна теж їхала зі мною на олімпіаду, як і Таня, що власне підійшла. Дівчина суворо випалила:
- Підготуватись до олімпіади з української мови і літератури не означає намалюватись і придбати пудру. Я от наприклад вже повторила дієприслівниковий і дієприкметникові звороти. Залишається лише перечитати «Захара Беркута». А ти, Ярино, що вже повторила?
Мар’яна вигнулась від Тані і прошепотіла, сміючись, мені на вухо:
- От заучка
Я лише скрушно зітхнула і залишила подруг сваритись наодинці. Зараз відчуття переплелись дуже сильно: через олімпіаду, сварку з Оленкою, дивний спокій Юлі, занадто велике турбування Мар’яни про свою зовнішність, поведінку Тетянки. Я знала, що дівчина цілком цікава особа, та перед всіма вона корчить з себе «доктора наук». Прийшовши додому я не могла взятись за навчання, як це хотіла ще в школі, а спостерігала за снігопадом. Сніжинки виконували дивний танок, який вони, здавалось готували ціле літо. Ввечері у мою кімнату тихо ввійшла Ноель (ми ходили одна до одної і без дзвінка у двері). Дівчина прошепотіла, наче намагаючись не заважати зимі працювати:
- Красиво, правда?
Я зітхнула і сказала:
- Красиво. Привіт, Ноель. Сідай.
Еллі сіла за крісло і, далі шепочучи, запитала:
- Чому сумуєш?
Я знову зітхнула і, зі слізьми на очах повернулась до подруги, теж перейшовши на шепіт:
- З Оленкою посварилась.
- Вже не посварилась.
- Тобто?
- Ну… Я пояснила Оленці, що ти почуваєшся самотньою без неї і вона погодилась спілкуватись з тобою як раніше.
- Клас!!! Ноель, Еллі, величезне спасибі!!!
- Прошу, - дівчина навіть це сказала, як завжди, не усміхаючись, - Хочеш я тобі настрій підніму?
- Як?
- Я вчора згадала частинки казок, які мені тітка розповідала. Хо’ почути?
- Ну звісно!
- Отож, колись на світ з’являться дівчата. Їх буде дванадцять. Вони захистять сузір’я. Далекі сузір’я. Кожна з дівчат буде по-своєму особлива. Та їх повинен зрадити друг, одна втратить власну сім’ю, а інша помре… Але кінця казки я не пам’ятаю. Звична така казочка, але чомусь так закарбувалась.
- Жах, а не підняття настрою.
- Дівчат, звісно, шкода. Кеті, а чому ти далі сумна?
- А можна тебе, Ноель запитати? Чому ти мені нік Кеті дала?
- Тому що одну з цих дівчати було звати Кеті. Але про неї я нічого не пам’ятаю. На жаль.
- Сподіваюсь не та дівчина помре?
- Кеті, всі ми колись помремо. Ти ж не через те сумуєш?
- Не через те. Через Тетянку.
- Асагі?
- Так, вона. Невже Таня й дійсно така приземлена і вчиться так сильно, не розуміючи, що інші через те вважають її «заучкою»? Вона ж може поговорити на ірізні цікаві теми, крім фізичних законів! Чи ні?
- Таня? Гм… Вона складна. Ти її не зрозумієш. Її ніхто не зрозуміє.
На цій таємничій ноті Ноель покинула мене у оповитій темрявою кімнаті.
