Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50955
Рецензій: 95697

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15924, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.85.224.214')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Санаторій (Початок)

© Таміла Тарасенко, 01-06-2009
1.
Що гріха таїти, під кінець довгої дороги Аркадчик зовсім скис і навіть розпхикався. Принаймні, його великі світло-карі очі з довгими віями ставали вологими від кожної дрібниці.
- Як дівчисько, - шипів Марко, роздратовано смикаючи чемодан з братовими і маминим речами, в якого вже давно заїдало одне коліщатко. – А ще школяр без п’яти хвилин!
Втомлена мати, міцно стискаючи вологу Аркадчину долоньку, вирішила за краще «не почути» реплік старшенького. Замість того вона всоте завела мову про гарних хлопчиків, по те, що Аркадчику цієї осені треба до школи, а здоров’я у нього  не дуже. Як не підлікується у санаторії, то більше лежатиме вдома із застудами, ніж сидітиме за партою, та й рука заслабка права – теж проблема. Про те, скільки клопотів було з тою путівкою, поки дістала…
На цьому місці Тетяна Іванівна штовхнула засклені двері головного корпусу і розгублено вмовкла. Вона зумисне привезла сина лише на другий день зміни, аби уникнути при оформленні безкінечних черг до головного лікаря та інших важливих осіб. Тож за її розрахунками, зараз в корпусі повинна було б кипіти звичайне, не надто бурхливе життя. Але коридором сновигали якісь люди у спецівках, з ними сердито лаялися повні тітки в пожмаканих білих халатах. Із-за довгого ряду дверей визирали малі пацієнти та стурбовано перемовлялися про можливу перевірку мами, що мешкали тут напівлегально, не побажавши залишити без догляду найменших чи найслабших дітлахів. Тетяна Іванівна звернулася до найближчої жіночки у білому халаті, назвавши її лікарем. І трохи задобрена співрозмовниця, що, з усього видно, полюбляла пліткувати, охоче повідала їй про прорвані труби: зараз вже нічого, а що тут із самого ранку робилося!
- І це варто було лише нам переступити поріг! – не втримався Марко. – Ну, братику-розвіднику, ти йдеш на нові рекорди!
- Марко, змовкни зараз же!  А то негайно разом зі мною повернешся додому, навіть якщо доведеться тягнути тебе силоміць! І ніяких тобі фестивалів! Скільки можна знущатися над малим?!
Марко глянув на матінку вельми скептично. Ніби й справді перевіряв, чи під силу їй виконати погрозу і потягти силою через усе місто до вокзалу парубка, що встиг вимахати на півголови вищим за неї. Та все ж втримався від коментарю.
Хоча до чого тут знущання? Чи його вина, що варто молодшому братику взяти до рук іграшку, як та розлітається на друзки. Чашки залишаються без ручок, варто лише малому глянути на них. А ліфт, коли забираєш Аркадчика з дитсадка, застряє із такою регулярністю, що проти волі починаєш розмірковувати, чи не мають рацію лікарі, рекомендуючи підійматися сходами пішки.
А щодо розвідника, так це Аркадій сам встругнув на  минулий - п’ятий день народження. Тоді на мусі-пусі тіточки, ах який гарненький хлопчик росте, тьфу на тебе, аби не зурочити, а ким ти хочеш бути, га? Іменинник чесно задумався. Потім поважно виголосив: розвідником! Дорослі весело переморгнулися: от, мовляв, герой росте, свій Штірліц у родині буде!
Аркадій, що незадовго перед цим подивився мультфільм про дурнуватого папугу і навідріз відмовився відгукуватися на Кеша, поважно пояснив. І не «Штігрліц» зовсім, а як в тому фільмі, де дядечко прикидається своїм, а насправді з іншої країни і потайки виводить з ладу якусь складну машину, а потім цілує гарну тітоньку і… На цьому місці матір урвала юного кінокритика, дзвінко, не стільки боляче, скільки образливо, ляснувши його по новеньким штанцям. До кімнати саме нагодився злий Марко, що тільки-но закінчив півгодинне лагодження крана: Аркадчик закрутив його аж надто старанно. І, потягнувшись за бутербродом, голосно похвалив іменинника: молодець, брате. Правильний вибір. Із твоїми здібностями ніякі диверсії не потрібні. Ти будь-який штаб ворогів розвалиш за місяць і сам не помітиш як. Мама закликала старшого сина до порядку, пообіцявши все розповісти батькові, хай лише той повернеться із клятої фірми, де його затримують і в синів день народження. Родичі загомоніли про зіпсованість сучасної молоді: от ми були гарними братами-сестрами і…
Хлопці переморгнулися: хоч Аркадик і був писклям, та ще й "безруким", та голова в нього варила непогано. Тому незабаром він пробурмотів щось про вбиральню і забрався з-за столу. Марко не став вигадувати достойний привід вшитися. Просто завернув до кухні, прихопивши по материне око зі столу кілька брудних тарілок, і з’явився на порозі дитячої кімнати із тарілкою бутербродів та пляшкою коли. Малий витягав із кишеньок підталі шоколадні цукерки та розкришене печиво – ото зрадіє мама!
Про всяк випадок Марко витрусив брата зі святкового одягу: а раптом ганчірки ще можна врятувати? – і кинув йому звичну домашню одежину. Потім конфіскував свою частину здобичі, поклав меншому на пластикову тарілку два бутерброди без гірчиці і хлюпнув півчашки коли. Не тому, що  більше шкода, потім долити можна, а просто елементарна техніка безпеки. Тим більше, що килим  на підлозі дитячої кімнати його цілком влаштовував, хай і був старим. Ще не вистачало на ньому солодких липких плям. Хвилину поспостерігав, як іменинник захоплено ламає новеньку, явно дорогу машину. Стиснув плечима і вставив у плеєр останній запис «Фієсти»: ніби все так, а щось не подобається, може, на свіжу голову на думку спаде щось путнє?
З того часу й повелося, що під гарячу руку Марко кликав меншого розвідником. А зараз, де правду діти, хлопець таки добре втомився, волочачи старий чемодан – ну, не було в його роду важкоатлетів. Та й на що мама назбирала так багато речей? Добре, як хоч половина малому справді знадобиться. Та ще й матінка вдалася до справжнього шантажу: звісно, можеш поїхати з друзями-музиками на фестиваль, тим більше, от поталанило, я в той же час повезу малого до санаторію, ще й до того ж міста. Я не маю сумніву, що ви вже досить дорослі, аби дати собі раду. Навіть не перевірятиму, як ви там влаштувалися у знайомих. І розумію, що вам захочеться потім кілька днів полазити містом. Та ти ж знайдеш час зазирнути до малого? Уяви тільки, як він, бідний, сумуватиме на перших порад. Марко не мав сумніву, що Аркадчик сумуватиме не лише на перших порад. Що поробиш, якщо братик належить до породи маминих мазунчиків, ладних і весь місяць прохлипати нишком у подушку, чекаючи, поки його заберуть додому? Певно, матінка натякала, що Маркові варто в кращих традиціях якихось ідіотських дитячих фільмах попередити братових сусідів по палаті, щоб не чіпали малого, а не то… Щодо того, чи вплинуть на  малих розбишак такі погрози, Марко мав певні сумніви.
А от те, що приятелі із «Фіести» будуть підсміюватися над такою братерською любов’ю, сумнівів якраз не викликало. Добре, що Катрін – єдина дівчина в їхньому гурті – почувши, що йому доведеться їхати окремо, разом із любими родичами, рішуче урвала зливу дотепів коротким: «Змовкніть». А потім не менш лаконічно повідомила самому Марку: «Де знайти у вагоні – знаєш. Дістануть родичі – приходь. А у місті не барися, коли їх пристроюватимеш.  Ми чекатимемо».
І чекають, як і обіцяли, хоч і лають вже, певно, останніми словами. Хто ж знав, що в клятому санаторії так труби прорве, що корпус закриють на ремонт, влаштувавши трохи не справжню евакуацію, а вже сформовані групи сяк-так розтикуватимуть по іншим будівлям?
- Та зрозумійте, що так навіть краще, - продовжувала переконувати маму замотана завідувачка, нервово осмикуючи пожмаканий білий халат, що відгонив хлоркою. – У Вас, зразу видно, дитина домашня… Що, ходить до дитсадка? І такий доглянутий? Ви - чудова мати, - і дочекавшись зніченої посмішки у відповідь на відверті лестощі, подовжила аж ніби із справжнім ентузіазмом. – Тож, певно, читати-писати вміє? І до школи збирається? Так йому серед наших першачків краще буде: програма там спрощена, він потягне, до шкільної парти та дзвоників звикне. А у дитячих групах лише казки читають та на прогулянки водять. А так він і підлікується перед школою, і повчиться трохи.
Мама мить повагалася. Потім щось сказала докторці майже пошепки. Та не розгубилася:
- Не бійтеся, не ображатимуть. Самі бачили контингент: у вашого права рука слабка, а тут половина на костилях шкандибає. А за більш здоровими наглядаємо у чотири ока. То що, хлопче, підеш до корпусу, де першокласники, ти ж у нас вже дорослий, правда?
Аркадчик безпорадно глянув на маму і, перехопивши її благальний погляд, кивнув головою. Марко стримав зітхання: таки не уникнути ролі старшого брата-заступника. Може, Пашка із собою прихопити? Той, дарма що молодший на два місяці, вимахав майже під метр вісімдесят. Із таким другом поруч вже не має значення, як той брат виглядає…
2.
Спершу все складалося ніби й непогано. Виявилося, що у шкільному корпусі розміщені лише перші-треті класи, а старші розташовані окремо -  аж за довгим парком. Сподобалися мамі й хлопці із майбутньої спальні Аркадчика, що нібито розглядали новенького із доброзичливим інтересом і аж трохи ніяковіли, розбираючи завбачливо прихопленими цукерками: «Пригощайтесь, хлопчики, це – смоктушки, не шоколадки, тож шкоди нікому не буде». Марко нашвидкуруч оглянув кімнату і теж майже заспокоївся. Звісно, він не повірив, що усі тут – янголята, яким лише через забудькуватість дорослих ще не видали крильця та німби. Та лідер – хлопчина років десяти на ім’я Рустам, весь час підкреслював, що він тут вже вчетверте і добре знає всі розпорядки та вимоги дорослих. Тож спостерігав за новачком, якому ніяк не вдавалося правильно розстелити ліжко та розмістити речі на своїй поличці тумбочки, швидше із поблажливістю, ніж із відвертою зневагою. Та й один із хлопчаків – Степанко, чи як його там? – виглядав хоч і трохи старшим за Аркадчика, але таким принишклим і розгубленим, що не важко було передбачити, до кого першого чіплятимуться знічев’я. А там, якщо лікарка не набрехала, і дорослі встигнуть надійти… Залишалося скуйовдити на знак підтримки волосся молодшому брату:
- Ну, ти бувай, звикай тут потроху, а я ще заскочу… - і врешті вискочити до коридору.
Маму, здається, обурила таке прощання, ніби завжди настовбурченим кучерям молодшенького могло ще щось зашкодити. Та все ж вона стрималась і пообіцявши заскочити після тихої години, подалася владнувати ще якісь формальності. Тут якраз нагодилася нянечка і так суворо наказала всім спати, що хлопці миттю сипонули по своїм місцям, так і не розпитавши ні про що новенького.
Досвідчений Рустам про всяк випадок перечекав хвилин із десять, потім прислухався, кивнув Леську, що ще вчора намагався вибитися до нього в ад’ютанти. Той босоніж ковзнув по холодному лінолеуму, причинив двері, зазирнув одним оком у коридор:
- Нішняк, братва, - старанно копіюючи улюбленого кіногероя кинув через плече. І вже звичайним, хоч і збудженим голосом додав: - Відьма зараз обходи не робитиме: там у дівок щось трапилося у палаті.
Із ліжок попіднімалися скуйовджені голови, всі із цікавістю слухали Леська. Той, остаточно входячи в роль на цей раз кореспондента з гарячих точок, гаряче коментував, висовуючись все далі:
- Он, навіть двері не причинила як слід, аж її видно. Робить обшук в тумбочці. Дістала якийсь слоїк. Братва, там, у слоїку, слимаки чи що?! Ну, дівки в цю зміну! Так, кричить, що завідувача покличе. О, та дівка, чиї слимаки, рюмсає…
Лесько раптом змовк, потім розвернувся до палати, глянув на всіх круглими очима:
- Там якась ненормальна заступилася за ту рюмсу… Перед Відьмою заступилася! Слухайте, там двері закрили до палати. Я зараз. Якщо що, скажу – до вбиральні…
Двоє чи троє тих, що приїздили до санаторію не в перший раз і змогли по достоїнству оцінити усю сенсаційність новини, ошелешено мовчали. Новачки теж принишкли, відчуваючи, що йдеться про щось геть незвичайне. Один Рустам зорієнтувався  майже миттєво:
- Капці взуй, розвіднику! Побачать із босими ногами – до ізолятора втрапиш.
Лесько скривився, чи то при згадці про ізолятор, чи то розуміючи, що в капцях йому не пощастить підкрастися до дівочої палати зовсім безгучно. Та все ж не відмовився від задумки. Поки його не було, Рустам пояснив новачкам у чому справа:
- Ту няньку Відьмою кличуть. Інші тут непогані, особливо Нелечка, не чіпляються до дрібниць. А ця всі правила напам’ять, хоч серед ночі її збуди, шпаритиме. А очі має, певне, й на потилиці. І вже точно крізь стіни може зазирати, як захоче. Перед нею і виправдовуватися бояться, а тут якесь дівчисько, та ще й з молодших, у них палати не змішані, за іншу заступається… Повезе тій дурепі, якщо хвора по-справжньому, а то й до ізолятора потрапить…
Аркадчик, здається, й дихати забув, аби не пропустити жодного звуку. Що ж то за ізолятор такий, що краще хворіти по-справжньому, ніж туди потрапити? На його щастя, хтось із хлопців запитав-таки про це. Тож йому так і не треба було рота відкривати.
- Ізолятор? – Рустам глянув на цікавого ледь поблажливо, сповнений свідомістю  того, що знає щось справді варте уваги. – Бачив, коли привезли, збоку від входу біля стіни довгу таку, стару будівлю, там ще решітки на всіх вікнах? Та то саме ізолятор. Ну, туди можна потрапити, якщо там закахикаєш сильно чи траванешся чимось так, що дорослі завищать: епідемія! Карантин! Викликати батьків! Ну, це не найгірше… Кілька днів – і повернешся. Буває, що хтось справді захворіє, так теж туди, аби лікар оглядав не на очах усіх. Туди й швидку викликають. Буває і так, що туди потрапляють ті, хто погано себе веде. Ну, у чергування нормальних няньок чи там виховательок слід справжнє паскудство встругнути, аби туди засадили. А у Відьми – то й приводу особливого не треба. Така може й дівчисько туди запроторити. А як лікар зауваження зробить, що, мовляв, не варто вже так суворо, Лідіє Йосипівно, у нас діточки хворі, все-таки, за батьками сумують. Так вона тільки пхикне. Що з ними, з нами, тобто, треба суворіше, інакше зовсім на голову сядемо. А потім пояснить так спокійненько, що була певна:  у такого-то симптоми очевидні. Добре, що обійшлося. Може, у дитини алергія нетипова? Відьма, одним словом…
У палату влетів збуджений Лесько і метнувся на своє ліжко, на ходу скидаючи кляті капці. Усі майже синхронно натягли ковдри на вуха. Лише Аркадчик, захоплений страшною розповіддю, намостив собі кубло з ковдри і відчуваючи, що вже не встигне виплутатися, ще й з ліжка звалиться – у дитсадку і таке бувало, завмер, як був, міцно заплющив очі. Вчасно, у палату сунулася нянечка. На щастя, не Лідія Йосипівна, а якась молоденька. Із докором хитнула головою, присунувши загублений капець до Лесьового ліжка. Неголосно подивувавшись: це ж як треба було вертітися, щоб аж так збити постіль! – вклала Аркадика більш зручно. Тихенько шепнула Рустамові, щоб не баламутив новеньких. Той у відповідь зробив великі очі: та я що, Нелю Ігорівно? Лише трохи правила їм пояснив, аби знали, чого не робити. Нелечка лише зітхнула, провівши рукою по його темним кучерям: ох, Рустаме, що з тобою зробиш? Як там мала Івіка? Хлопець рішуче відсторонився, спохмурнів: сестрі краще. Може, потім батьки й їй путівку куплять… І відвів погляд. І зло блимнув очима, помітивши, що Степанко побачив усе: налякався так, дурень, що навіть не спробував прикинутися, мовби спить.
3.
Коли ж Нелечка вийшла з палати, бадьоро повідомивши комусь у коридорі, що перша хлоп’яча палата молодці – усі сплять, відразу вчепився в Леська. Мовляв, дізнався щось путнє чи просто спринтерським бігом у коридорі займався? Того і самого розпирало бажання поділитися з приятелями новинами:
- Значить так, братва. Там не слимаки, равлики були. Здається, там одна дівчина, Лєнка, чи що, схиблена на усяких комахах. Уявляєте, дівчисько, якому подобаються мухи і коники? Може, їй тарганів наловити на кухні? – Лесько захихотів, задоволений можливим жартом, та Рустам перебив: потім подуркуєш, зараз далі розповідай.
- Там Лєнка зовсім дрібна, сама комашка, повинна б із дошкільнятами жити, так у них труби прорвали, а малечу сюди підселяють, у дитсадок скоро перетворнимося… - Аркадчик насторожився. Мух і слимаків він, звісно, не боявся. Та не любив і до рук без потреби намагався не брати. Тож і звістка про Лєнку-комашку не викликала у нього зацікавлення. А от те, що іншим не варто знати, що й сам він із дошкільної дрібноти, Аркадчик збагнув відразу.
- А Відьма, виявляється, равликів боїться. Уявляєте?! – на цей раз Рустам не гримнув на оповідача, що той збивається з розповіді, кивнув схвально, а в його темних очах спалахнули небезпечні вогники майбутніх оборудок. – Так почала шпетити малу, що та – у сльози. Ну, усі дівчиська по куткам забилися. А одна заступниця таки відшукалася. Теж мала, першокурсниця, - із поблажливістю справжнього другокурсника докинув Лесько. – Кличуть Лялькою, як людське ім’я невідомо. Чого так прозвали, хтозна. На ляльку не схожа – не така гарна. І щоб ви думали? Відьма тій Ляльці нічогісінько не зробила, навіть не лаяла! Тільки й сказала, що виховательці поскаржиться. А та що зробить? Хіба трохи понудить, що треба бути ввічливими з дорослими і що всі нам бажають тільки добра, аби ми швидше видужали.
- Погано це для твоє Ляльки, - похмуро перебив Рустам і не звернув уваги на гарячкове заперечення: «Чого це моєї?!». – Або щось справді серйозне в неї, то й бережуть. Або Відьмі не до того зараз, а пам'ять у неї залізна. Ще причепиться до якоїсь дрібниці, та й опиниться дівчисько в ізоляторі.
- Та байки то все! – відмахнувся Лесько.
- Байки? – Рустам недобре примружився. – То давай, вчини якусь капость. Чи води холодної напийся і на протязі постій, щоб горло почервоніло, аби туди потрапити – пам’ятаєш, ти у мене ще в тому році ножик американський складний клянчив? Твій буде.
Лесько на мить замислився, певно, про ножик пам’ятав й прикидав, чи вартий він такої жертви. Врешті мотнув головою:
- Знайшов дурня. Без твого ножика проживу.
Рустам навіть не став брати на «слабо». Кивнув серйозно: отож бо й воно. І зласкавився над жовторотими, що аж вмлівали від цікавості.
- Погане то місце, хлопці. Не сам вигадав, мене ще в найперший день, коли ще малим шмарклям сюди батьки вперли, місцеві попередили. І сам потім переконався – не брехали тоді. Там, як не знати про це, і не здогадаєшся: звичайні палати на кілька ліжок, тільки решітки на вікнах і по одному намагаються садити, класти тобто. Ти не дуже-то мрій! – це до білявого хлопчака – Аркадчиного сусіда, що ледь розчарований почутим, зараз, здається, прикидав, чи не варто й собі напитися холодної водички, аби не відсиджуватися на уроках. – Там і не такі як ти за день починають від нудьги на стіни дертися, там же не те, що зайнятися нема чим, так ще й словом нема з ким перемовитися! Та це не найгірше.
- Справа в тому, що жодному, хто туди потрапить, це так не минається. Буває потім справді цінну річ губить, ту, яку з рук не випускав ніби. Це ще коли пощастить. Буває – за пару днів знову ж туди потрапляє. То кашляв від застуди, а то так якась біда пристане, що й швидку викликають – і до міської лікарні. Кажуть, минулого року одного такого і в лікарні не врятували. Та за це не поручусь – мене тоді якраз не було, а чув від такого фантазера, що… - Рустам зневажливо махнув рукою. Відчувалося, що він підійшов до найдраматичнішого місця оповіді і навмисно затягує паузу, аби помучити слухачів.
- Хоч і він міг випадково правду сказати. А от за що ручаюсь, при мені було. Ну, там хлопець справді хворий наскрізь був. Тут у багатьох алергія чи там із легенями щось не дуже, чи руки-ноги заслабкі, а вже в нього – все відразу, не те що бігати, ходити майже не міг. Батьки його лікували-лікували, потім сюди привезли, путівки відразу на дві зміни викупили, бо, казали, місцеві процедури дуже допомагають. А тут він застудився, та ще й якось по-дурному, посеред літа. Ну, температура там, а тут ще й по телевізору передали – епідемія якась у місті.  То його відразу до ізолятора, і в лікарню в той же день зателефонували, аби перестрахуватися. Так там відмовилися: своїх хворих нема куди дівати, поки не дуже погано -  самі лікуйте. Ну, той бідолаха там, в ізоляторі, вилежувався майже два тижні. Батькам повідомили, звісно – а вони не приїхали. І потім не приїхали, коли вже в нього путівка завершилася. У них, виявляється, контракт на роботі несподівано намітився за кордоном і надовго. Так хто ж туди із хворою дитиною пустить?.. Ну й, потім якісь навіть офіційні папірці оформили, що бабуся йому за опікунку, а що стара.  То хай хлопець поживе у спеціалізованому закладі… Дехто із дорослих потім казав, що тому Кешці у спецінтернаті краще навіть буде, ніж вдома з такими: цілодобовий медичний догляд, досвідчені лікарі, навколо такі ж, аби він не комплексував.  І ті, хто працюють в ізоляторі з дорослих, там не затримуються, звільнюються – та й з кінцями. А ви кажете, що байки…
Ніхто й не казав. У палаті панувала напружена тиша. Саме із такої тиші народжуються сварки, а то й бійки. Певно, Степанко надто мало до цього спілкувався з ровесниками, бо раптом втнув найбезглуздіший вчинок:
- Усе ти дуриш! – високим голосом, що ледь не зривався від затамованих сліз, гукнув він. Певно, додав би й ще щось, тільки не встиг: усі заворушилися, погрозливо загомоніли. Не треба бути особливим розумником, аби збагнути, що його збираються бити. За те, що наважився бовкнути вголос те,  про що інші тільки думали. За те, що заговорив відразу після страшної історії, де йшлося про щось безнадійне, з чим не можна боротися, а тут ворог – ось він, поряд. За те, врешті, що гарантовано не зможе дати здачі.
Нелечка нагодилася вчасно. Так що похвалила хлопців за те, що вже прокинулися, але сидять собі, розмовляють, не пустують, і звеліла заправити ліжка. Зітхнула, спостерігаючи за стараннями Аркадчика, переробила за нього, допомогла Степанку, поправила ще дві чи три подушки, наказала побути у спальні ще трохи: нова вихователька щось затримується. Аркадчик потерпав за Степанка. Він не визнав би, що його дуже неприємно дряпнуло десь усередині в ту мить, коли він почув, що того хлопця, про якого говорив Рустам,  звали Кешка. Тож добре, що Степанко наважився заперечити. Але ж не скажеш про це вголос? І не вступишся, бо хлопців багато. Вони – більші та сильніші. Тут аби самого не відлупцювали.
І майже відразу до спальні заглянула Аркадчина матір. Хлопець із тривогою зазирнув їй в очі. Він знав, що батько зараз працює за кордоном, вже кілька місяців спілкуючись з мамою лише по телефону чи комп’ютеру. А якщо мама схоче з’їздити до нього, аби побачити, і саме тому відправляє сина до санаторію? Бігає Аркадчик теж не дуже. Цікаво, чи він сильно хворий? Мама виглядала втомленою і якоюсь винуватою. Сказала, що спізнюється на потяг і мусить бігти, торкнула губами щоки сина. Добре, що вихователька вже відшукалася і забрала хлопців до кімнати відпочинку, домовившись, що мама потім заведе туди Аркадія, й вони не бачили цього. Матір вкотре перераховувала все, що він повинен робити і чого робити якраз не слід, а очі в неї були вологі, як у розгубленого дівчиська. Так вона дивилася, коли татко від’їздив до аеропорту, аби відлетіти за  той кордон. Тому хлопчик визнав за краще не задавати зараз дурних питань, почекавши, поки до нього заскочить Марко.
Продовження буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 02-06-2009

Гарний початок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мирослаvа З., 02-06-2009

Ізолятор!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 02-06-2009

1 червня - День захисту дітей

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 01-06-2009

Наші історії...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Консуело, 01-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Dara, 01-06-2009

Знайома дівчинка -

На цю рецензію користувачі залишили 10 відгуків
© Наталка Ліщинська, 01-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74301505088806 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …