Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47089
Рецензій: 91488

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Лев'ячий перстень

© Діма Княжич, 30-04-2009
Був собі та жив хлопець Юра (Юрик, Юрко, Юрчик – коли як). Хлопець як хлопець – тринадцять років, цибатий, русявий чуб та карі очі. Вчився собі у школі, був хоч і не відмінником, але, на шкільному діалекті – хорошистом. Любив і у футбола побігати, і на велосипеді погасати, і книжку пригодницьку погортати. Словом – звичайний хлопець.
І все б добре, та був Юра дуже сором’язливий та несміливий. І це йому вкрай зава-жало – адже з ним у класі навчалася дівчинка Віка, яка йому надзвичайно подобалася. Всі хлопці тишком казали, що вона красуня, для Юри ж Віка була найкращою в світі. Чи ж могло бути інакше, якщо в класі він сидів прямо за нею, і всі уроки бачив її розкішне смо-листе волосся, що спадало аж до пояса. Але не знав бідний, як підступитися до цієї смаг-лявої красуні, яку він подумки порівнював із індійською принцесою. Часто на уроках він стиха гукав її, а коли вона оберталася – посміхався їй якомога приязніше. Але на більше в нього пороху не вистачало – навіть розмова не клеїлася, а що вже там казати про те, аби провести додому чи запросити гуляти.
І Юра мріяв зробити для неї щось незвичне, щось таке, аби вона одразу звернула на нього увагу. У своїй уяві він то визволяв Віку з піратського полону, фехтуючи шпагою направо й наліво; то рятував її від гігантського удава у тропічних джунглях; то стріляв з берданки підступного крокодила, який намірявся з’їсти Віку тоді, коли вона мирно купа-лася. Перед сном Юра довго вовтузився в ліжку та все мріяв, мріяв, мріяв... Але наставав день – і хлопчак знову відбувався лише сором’язливими усмішками на адресу омріяної дівчинки. Інколи вона посміхалася у відповідь, але частіше не звертала уваги. Хоч і жили вони з Юрою недалеко, але майже не спілкувалися. Крім того, Віку завжди оточувала зграйка її балакучих подруг, які буквально відтісняли Юру, не даючи йому навіть нагоди всміхнутися індійській принцесі. І Юра, міркуючи про таку несправедливість – от, ці дів-чиська розмовляють з нею скільки хочуть, а він не може – йшов додому і знову мріяв, мрі-яв, мріяв...
Якось Юра вертався з магазину. Біля свого під’їзду він побачив кудлатого, нічий-ного собаку, якого за підступний характер прозвали Шулером. Наблизившись, Юра поба-чив, що Шулер вхопив зубами дрібне кошеня і силоміць тягне його кудись. Чутливе серце Юрка скипіло.
- Ану покинь його, негіднику! – скрикнув він, але нечемний Шулер обернувся до нього хвостом.
- Ах, то ти так, бандюго! – покинувши сумку з продуктами, Юрко підбіг до Шуле-ра, лівицею вирвав кошеня з його пащі, а правицею схопив за загривок і пожбурив підсту-пного пса у кущі. З кущів долинув тріск і ображене скавучання, але Юра на це не зважав. Він підхопив на руки маленьке, обтріпане кошеня. Воно трусилася, жалібно нявкало, біла шерстка на загривку стояла сторч. Юра пожалів його і поніс до своєї квартири. Вдома ще нікого не було, і це добре – навряд чи б мама зраділа хвостатому гостеві з вулиці. Тож Юра швиденько налив йому блюдце молока та покришив скибку білого хліба.
- Їж, котику – лагідно промовив хлопчик, погладивши кошеня, і воно несміливо по-чало тьопати молоко. Юра ж пішов на кухню спорожняти господарську сумку, а коли по-вернувся в свою кімнату – кошеня несподівано зникло. На підлозі стояло вилизане блюд-це, а самого білого кошеняти ніде не було. Юра мешкав на шостому поверсі, але прямо під його вікном ріс високий клен. „Може, воно видряпалося на підвіконня та скочило на клен? – подумав Юра. – Воно ж іще таке мале... От чудасія”.
- Що ж, котику, бувай, – сказав Юра ніби сам до себе. – Не попадайся більше у па-щу Шулерові.
Прибравши, хлопець побіг надвір – друзі саме влаштували футбольний матч. Гаса-ючи за м’ячем, Юра швидко забув і кошеня, і все на світі.
Всеньку ніч Юрі снився дивний сон. Нібито він пробирається по якихось нетрях, скрізь чутно пташині крики, шипіння змій, а йому і страшно, і водночас цікаво. Аж рап-том він виходить на широку галяву. Які яскраві квіти тут росли! Яких тільки кольорів не було! Але, піднявши очі, Юра одразу забув про квіти. Перед ним стояв лев. Та ще який - велетенський, з густою рудою, як полум’я, гривою і з чорно-синіми очима, красивими і страшними. Юра аж присів од переляку і несподіванки. Аж раптом лев заговорив:
- Не бійся, – сказав він м’яким і доброзичливим голосом, - я не зроблю тобі нічого поганого – і простягнув хлопцеві велетенську лапу. Немало здивувавшись, Юрко потис її.
- Як ти, певно,  знаєш, - вів далі лев, - я є царем звірів. Мене так і називають – цар Лев. І я хочу віддячити тобі за те, що ти захистив мого родича і так гостинно з ним повів-ся.
- Я... якого родича? – ледве спромігся на слово ошелешений Юра.  
- Отого біленького котика, що ти порятував від підступного пса. Адже ми з ним од-ного роду – котячого. Хоч я і цар, але в твоїй країні влада моя обмежена. Тож я хочу по-царськи нагородити тебе за цей подвиг.
- А... як Ви хочете мене нагородити? – заспокоївшись, запитав Юра.
- Проси, чого хочеш! Мої слуги все те роздобудуть, де б воно не лежало.
У Юри стукнуло серце. От коли мрії збуваються! Невпевнено, здалеку він почав:
- Зі мною в класі вчиться одна дівчинка. Вона дуже гарна, і я...
- Ні слова більше, - промовив лев – Простягни праву руку.
Юра простяг правицю, і лев м’якою лапою вклав у неї щось блискуче.
- Це лев’ячий перстень, - царствено виголосив лев, - із ним ти завоюєш увагу своєї симпатії, і всі оточуючі сприятимуть тобі в цьому. Але пам’ятай – перстень служитиме тільки тобі. Не загуби його і нікому не віддавай.
Обличчя лева раптом потьмяніло, голос стих, і Юра прокинувся. Сонце весело сві-тило у вікно, сліплячи очі. „Оце так сон, - подумав Юра, - прям кіно якесь, а не сон”. Він затулив рукою примружені очі... І раптом, різко підскочивши, сів у ліжку – на вказівному пальці блищав литий перстень, увінчаний гривастою головою лева.
„Так це... не сон? – спантеличився хлопець. – Так це ж значить... Це значить...” – він і не додумав від хвилювання.
...Натягнувши свою найкращу сорочку-гавайку та старанно вилизавши чуба перед дзеркалом, Юра чатував коло парадного, де жила Віка. Його серце починало чимраз шви-дше битися, коли прочинялися дверці. Аж ось, врешті майнула знайома постать – і серце Юри затріпотіло, ніби пташеня.
- Віко! Привіт! – кинувся він назустріч дівчинці.
Вона трохи здивовано глипнула на нього і нерішуче відповіла:
- Привіт...
- Яке сьогодні сонечко! Який день гарний! Ходімо разом! – одним духом випалив Юра.
Віка була спантеличена таким потоком красномовства цього мовчуна. Чорні окса-митові брови насупилися. Юра відчув, що його серце завмерло. Та нараз лагідна посмішка заграла на смаглявому личку дівчинки.
- З радістю, Юрчику! Справді, так гарно сьогодні. Знаєш, а давай після школи теж де-небудь погуляємо. Мені б так хотілося з тобою поговорити...
„Оце диво! – захоплено подумав Юра, гордо крокуючи поруч із першою красунею класу. – Виходить, перстень дійсно чарівний!”
- Егей, Віко! – раптом долинуло ззаду. Озирнувшись Юрко побачив руду гривку Іри, подруги Віки.
- Привіт, Іро! Як ти, як справи? – защебетала Віка. „Ну все, зараз почнеться” - при-речено подумав Юра. Але раптом по веснянкуватому обличчі Іри щось майнуло, і вона поспішно відповіла:
- Та все добре... Ти вибач, я поспішаю... – і хутко зникла, лишивши Юру разом із індійською принцессою.
„Перстень!” – думав Юра із захопленням, ідучи поруч із Вікою та слухаючи її ще-бетання – вона говорила жваво і весело, розповідаючи про свого пса Біфштекса, про ри-бок-вуалехвостів, яких вона тримає в акваріумі з водоростями, про гітару, на якій вчиться грати. Так поволі дійшли вони і до школи. При вході до класу Юру зупинила його вчите-лька:
- Юро, а чи не хотів би ти сісти разом із Вікою? Ти ж знаєш, Юля, її сусідка, пере-йшла до іншої школи. А я думаю, що вам разом буде веселіше.
Юра уже нічому не дивувався. Він широко посміхнувся, кивнув і пішов влаштову-ватися поруч зі своєю принцесою...
Юра відтепер і дня не жив без Віки. Бував у неї вдома, роздивлявся її малюнки - акварельки з зображенням морського берега і вітрила на обрії, слухав, як вона намагалася щось наспівувати, награючи на гітарі, вигулював разом із нею пса Біфштекса... А кожної ночі Юрко клав лев’ячого персня собі під подушку і чекав, що йому знову насниться цар звірів – дуже хотілося подякувати за подарунок, котрий таким чарівним чином змінив хлопчаче життя. Але цар Лев усе не приходив у його сни.
Була неділя. Юра і Віка цілий день блукали лісом, побравшись за руки. Їм було так гарно удвох, ніби на якомусь чарівному острові. Юра тримав ніжну долоньку дівчинки, і у його грудях палало щось тепле і яскраве: хотілося завжди бути поруч із Вікою, захищати та радувати її. „І як же це я жив без неї... ще донедавна?” - раптом подумалося йому.
...Вони вийшли на узлісся. Уже спустилися бузкові сутінки. Від лісу до їхніх буди-нків було рукою подати. Віка обернулася до Юри. „До завтра. До зустрічі” – тихо й ніжно сказала вона, і теплі губки торкнулися Юриної щоки. Її долонька вислизнула з хлоп’ячої руки. Майнувши хвилею волосся, дівчинка зникла.
Юра наближався до свого під’їзду. Йому хотілося саме цієї ночі побачити царя Ле-ва. Адже він не просто винагородив його, а подарував справжнє щастя. Юра підніс до об-личчя правицю, на вказівному пальці якої завжди носив лев’ячого персня. І остовпів. Ні-якого персня на пальці не було. „Як? Чому?” – понеслися безладні думки. І враз хлопець усе зрозумів. Так! Саме тоді, коли Віка вийняла свою долоню з його руки, перстень скоти-вся з пальця. Прожогом кинувся Юра назад. Ось тут вони прощалися. Десь там, у траві, має бути перстень. Десь там... Ні... Нема... Невже хтось підібрав його? Невже...
- Юрику! Що шукаєш? Ключ від квартири, де гроші лежать? – почувся раптом глу-зливий голос. Перед Юрою стояв високий і кістлявий Богдан з паралельного класу, якого за зріст і незграбність прозвали „Богдан – Підйомний Кран”.
- Бодю, – благальним голосом мовив Юра, – ти не бачив тут однієї речі...
- Блискучої? З лев’ячою головою? – Богдан витягнув долоню. На його кістлявому пальці поблискував лев’ячий перстень. – Бачив, бачив. То й що?
- Віддай! – кинувся до нього Юра.
- Е, ні! – єхидно засміявся Богдан. – Впустив ти своє щастя. Це ж ти саме цією фин-тифлюшкою заморочив Віці голову? Ну то тепер я перебрав естафету. Віднині з Вікою гу-лятиму я!
Юра схопив Богдана за зап’ястя. Але Богдан, незважаючи на незграбність, був си-льним і швидким, займався вільною боротьбою. Він легко звільнився, викрутив Юрі руку і поклав його на землю.
- Все, салаго. Скінчилася твоя вахта. Поносив – дай іншому поносить. – зухвало промовив Підйомний Кран із виглядом переможця. – Бувай, Юрик-дурик. – кинув він на прощання.
...Юра не здивувався, коли тієї ночі побачив уві сні знайомий квітчастий луг та во-гненогривого лева із чорно-синіми очима. Хлопцеві було так сумно гірко, що він одразу ж опустив очі.
- Здраствуй, добрий хлопче! Що це із тобою? – лагідно запитав цар Лев. – Чому ти у зажурі?
- Ваша величносте, - ледве вимовив бідний Юра, – мені дуже соромно, але я втра-тив Ваш подарунок.
- Невже? Хіба твоя симпатія покинула тебе назавжди? Адже завтра ви знову зу-стрінетесь.
   - Та ні, я про перстень...
- А хіба ж ти перстень просив у мене? Цей перстень лише повинен був виконати твоє бажання. А зараз, коли він його виконав, то він більше і не потрібний. Адже з тобою залишиться ця дівчинка. До того ж перстень служив тільки тобі, і твоєму супротивнику він служити не буде. – сказавши це, цар Лев зник, а Юра прокинувся.
Сяяло сонечко. Вітерець гойдав вербові віти. Юра уже підбігав до Вікиного під’їзду, як раптом зупинився. Біля дверей маячіла незграбна фігура Богдана. Юрко нері-шуче зупинився. Аж ось прочинилися двері, і Віка з’явилася на ганку.
- Юрчику, здрастуй! – ще здаля махнула вона Юрі, але тут дорогу їй заступив Бог-дан.
- Здоровенька була, красунечко! – самовпевнено заторохтів він. – Диви, що маю. – і ледве не в обличчя тицьнув їй палець із перснем.
- Та ну тебе, - сердито відмахнулася Віка, - теж мені, начепив якусь гайку.
- Ти що, це ж справжній лев’ячий перстень...
- Підйомний Кран! – дзвінко гукнула Віка. – Будівництво іде за два квартали. Там тебе ждуть – не діждуться! – і, спритно обминувши кістлявого Богдана, поспішила до Юри.
Юра і Віка надалі так само ходили разом. А Богдана, хоч він і мав лев’ячого перс-ня, дівчата продовжували дражнити „Підйомним Краном”.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Добра, світла казка.

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Маріанна Малина, 01-05-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50515103340149 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …