Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2599
Творів: 47333
Рецензій: 92091

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Повість (Робоча назва - "Гросмейстер") ч. 1

© Діма Княжич, 26-04-2009
Розділ І. Ворожіння на любов

Ігор подивися услід легкій постаті в модних дівчачих джинсах з вишитими бісером візерунками та смугастій майці, і зітхнув. Зітхнув про себе, подумки. Знову ця зустріч не дала бажаного. Пару годин дружнього "базару", морозиво, банка коли, цьом у щічку на прощання… Ех. Ну а він, що він? Як він повинен був діяти? Що сказати? Випалити прямо в обличчя: "Я тебе кохаю?". Ну випалив би, ні сіло ні впало, а щоб вона відповіла? "О, я тебе теж!" – і прилинула б до нього, і їхні губи злилися надовго… Чорт, надивився ти фільмів з хеппі-ендами, а у житті, сам бачиш, все зовсім не так гладенько, як на екрані. Ігор з досадою стягнув бейсболку і пригладив волосся. Ну от скажи, що ти зробив, аби наблизити її до себе? Записочки на уроках підкидав? Картинки пересилав по асьці? Ну, провів пару разів додому, так все одно по дорозі. Ну, компліменти відпускав усім її новим фенєчкам. Вона цього і не помічала, бо не один ти такий уважний до неї. А от запросити її кудись – так це фіги з дві. Тільки нейтрально-дружні запрошення типу "Пішли десь полазимо", що ні до чого не зобов’язують. Чи ти чекаєш, що вона першою кинеться тобі на шию? Ну чекай. Тільки довгенько чекатимеш, бо вибір у неї не бідний.
Ігор змушений був зізнатися самому собі, що, проживши чотирнадцять з копійками років, абсолютно не знає, як слід поводитись, коли закоханий. В чому вона, формула кохання? В отих приколах, які йому самому часом здаються тупими, які видавлюєш із себе, мов кетчуп за пакетика? Бути ніжним до неї – якось не того… Ніжність – це: прогулянки під ручку, букети троянд, кафе з повільною музикою… Ні, мабуть не кафе, а щось більше. Ігор, хоч і вважав себе "в дошку романтиком", але розумів, що епоха серенад під балконами в минулім. Реально, ХХІ століття, міленіум! Треба ж якось діяти по-сучасному! Креативно! Але креативних ідей в Ігоря не було. Доводилося обмежуватися анекдотами і заїждженими фразами: "Сонце, ти сьогодні – супер!". Тьху, яка попса! І який ти нафіг після цього романтик?
Лаючи себе, Ігор знаходив у цьому своєрідну насолоду (звісно, значно приємніше, коли ти лаєш себе, аніж коли тебе лають інші). Врешті, заспокоївшись і пообіцявши собі на днях замутити пару квитків у кіно і обов’язково її запросити, Ігор уже намірився іти додому – ввімкнути музику і посидіти в неті, бо гуляти самому не хотілося абсолютно.
Був чудовий літній день, просякнутий сонцем, теплом і особливим канікулярним духом – духом свободи. Нарешті можна зробити ручкою рідній школі (все-таки рідній – стільки автографів на парті там залишив, стільки літачків навипускав з її вікон), і – з головою у літо, час блаженного активного неробства, коли майже три місяці можна гнати біса з друзями, не думаючи, що завтра контрольна, а тобі ліньки навіть шпори настрочити. На душі поступово розвиднювалося, і до свого дому Ігор дійшов майже в хорошому настрої. "І все-таки вона буде моєю!" – рішуче прошипів хлопець, стукнувши себе кулаком в розкриту долоню.
- Вона ніколи не буде твоєю, - почулося за спиною.
Ігор озирнувся. Біля нього стояла худорлява, ще молода жінка, неохайно вдягнена, смаглява, з розкуйовдженим волоссям. Циганка.
Хлопець позадкував. Циганів він не те щоб ненавидів (фашистськими ідеями ніколи не хворів), проте вважав за краще тримати дистанцію. Тому що… розповідають про них усяке. Невідомо, чи правда, але краще перестрахуватися.
- Позолоти ручку, - не гаючись, приступила до діла циганка. – Всю правду скажу.
   "Ага, - майнуло в голові, - зараз почне про щасливу долю морозити…" Він знав, що цигани видурюють гроші, зацікавлюючи "клієнтів" квітчастими розповідями про щасливе майбутнє та іншою "байдою". Казали, що цигани володіють гіпнозом. Хоча Ігор вважав, що на нього гіпноз не діє (десь вичитав, що біля 7% людства не піддається гіпнозу), проте… хто його зна…
- Позолоти, не скупися, - вела далі циганкувата дівчина. – Може, допоможу тобі причарувати її.
- Як??? – скинувся Ігор. При згадці про НЕЇ він забув про обережність.
- Отак, отак, - вуркотіла циганка, потираючи пальці в характерному жесті. Ігор викопав з кишені купюру, і, не дивлячись, подав їй.
- Так, так, - вже іншим, цілком серйозним тоном мовила циганка. Солодкавість і манірність вмить щезли. – Сам ти її не здобудеш. Ти надто слабкий, надто боязливий (Ігор спалахнув). Тобі потрібна допомога. Але коштуватиме вона недешево.
Хлопець знову потягнувся до кишені, однак циганка вже не дивилася на нього, а, відвівши очі, говорила кудись у простір між домом і ларьком зі стандартними солодощами і напоями:
- Все можна купити: силу, владу, любов… Різниця лише в ціні. Ти слабкий, ти ховаєш глибоко в серці слова, що хочеш їй сказати. Ти пишеш їй вірші, яких ніколи не прочитаєш. Ти думаєш про неї, але боїшся бути поруч. Для тебе любов коштуватиме дорого, не знаю, чи й зможеш ти заплатити. І чи захочеш? Багато хто відмовлявся…
- Скільки? – хрипко видихнув Ігор, достеменно не знаючи, скільки ще м’ятих купюр у нього в кишені.
- Позолоти, позолоти ручку, - циганка отримала ще купюру, і, все так само дивлячись убік, проказувала: - Але платити доведеться не грошима. Ні, не грошима. Допомогти тобі можуть тільки вищі сили.
"Опа!" – озвалося у хлопцевій голові. Зараз вона почне грузити на предмет якоїсь секти, що тільки вона одна веде до повного порятунку, єднання з Богом, небесного блаженства і всього такого іншого…
- Вищі сили, - рівним голосом продовжувала циганка. – Тільки вони. Вони самі призначать тобі ціну. Але тобі доведеться стати сміливим, стати воїном і вогнем…
Хлопець зачаровано дивився на циганку. Це було просто як у містичному кіно.
- А… як мені зустрітися з цими… силами? - кожне слово давалося важко, язик чогось став неповороткий і неслухняний.
Циганка раптом повернулась і глянула хлопцеві просто в очі.
- Вони самі зустрінуться з тобою. Якщо ти гідний цього.
Несподівано вона посміхнулась – якось зовсім моторошно – розвернулась і пішла геть.
Ігор застиг у стовбняку. Це було круто. Це було крутіше, ніж у кіно. В кіно люди потрапляють у паралельні світи, б’ються з монстрами та інопланетянами, але дивним чином виявляються готовими до всього цього, бо завжди виходять переможцями. А тут… Не знаєш, що і подумати.
Пошарудівши в кишенях, Ігор з прикрістю виявив, що всі гроші віддав циганці за сеанс ворожіння, і тепер ні на що купити коли. Зникнення грошових знаків ніби щось прояснило у нього в голові. "От даун!" – полаяв він себе. Ясно тепер, як цигани дурять людей. Побачила, як він прощався з дівчиною, і вирішила обробити непутящого тинейджера. Розвела як малолітку – таку маячню вигадати. Правильно, прогрес іде вперед – раніше казали про щасливу долю, тепер про якісь вищі сили…  
"І що за фігня сьогодні зі мною? Кругом не фортунить" – з сумом думав Ігор, наближаючись до свого під’їзду. І раптом він спинився. До нього дійшло, що він так і не показав циганці свою долоню, як це в них ведеться споконвіку. Чорт, як же вона тоді ворожила? Звідки все взнала? Адже навіть про вірші сказала, ті, які Ігор пізно ввечері старанно записував, дбайливо тулячи слова до слова, щоби прочитати їй колись… ну, коли настане час. Вона ж на нього майже і не дивилася, все погляд відводила. Що ж це виходить? Виходить вона ще до того все знала? І що є якісь "вищі сили"? І Ігореві треба просити в них допомоги? Брр, містикою якоюсь тхне… Чи це справді фантазія розігралася? Треба іти додому, намочити голову під холодним душем, а потім сісти за комп і врубити гучніше улюблену музику.
Справді якийсь невдалий сьогодні день. Ну нічого, все виправимо…
  
Розділ ІІ. Збожеволілий поверх

Звично клацнув магнітний замок за спиною, Ігор уже збирався викликати ліфт, коли раптом спинився. Щось було не те. Що? Запах? Він принюхався. Так, якийсь дивний легкий запах, схожий на ароматичні палички, які продавалися в магазинчиках з усякою езотерикою. Тут, у під’їзді, цей запах був щонайменше дивним. Під батареєю жив нічийний кіт Мурчик, яким опікувалися мешканці першого поверху, а надто ж сердобольна баба Рая, яка й нарекла приблудного котяру Мурчиком (на екзотичніше ім’я в неї не вистачило фантазії). Щодня Мурчикові носили недоїдки, так що в його мисці їх збиралася ціла купа, а кіт був спроможний з’їсти не більше половини. Інша половина розносилася по підлозі, доки хтось не прибирав. Тому зазвичай пахло в під’їзді, зрозуміло, не трояндами. Може, то навмисно хтось купив ароматичні палички і накадив, аби відбити сморід? Що ж, розумно…
Хлопець роззирнувся по стінах, прикрашених різними гаслами та сентенціями: "Коси і забивай", "Kipelov – the best", "Українській нації пофіг радіація". На східцях валялися "бички", кинуті чиєюсь неестетичною рукою. Все було як завжди. Крім запаху.  
Ігор натиснув кнопку п’ятого поверху. Обшарпаний ліфт затишно загудів. Зараз, зараз розвіємо весь цей негатив. А то справді якийсь неприємний осад лишився. Значить так: спершу під душ…
Гудіння стихло, з рипом відчинилися двері.
- Що за…? – Ігор вирячив очі. Прямо перед ним на білій стіні намальована була жирна трійка. Ще жодного разу Ігор не помилявся поверхом. Нервово тицьнув він кнопку обітованого п’ятого поверху. От блін, як все змішалося у голові. Кабіна зупинилася, зарипіли двері. На стіні красувалася трійка.
Це вже було не "Що за…?", цього навіть словами не вимовиш. Я ж ясно відчував, що піднімаюся! Це уже фіг зна що виходить... Ну, а якщо?..
Ігор натиснув кнопку найнижчого поверху. Загуло, Ігор увесь напружився. Дверцята відчинилися. Трійка.
Ігор стиснув руками голову. "Все нормально" – казав він собі, хоча сам уже відчув, що нічого не нормально, яке там іще "нормально"… Двері ліфта зачинилися. Ігор сів на підлогу. Спокійно, без істерик. Це просто гіпноз, його залишкові дії. Значить, я все-таки піддаюся гіпнозу, але плювати. Головне – тримати себе в руках. Ігор підвівся і, не дивлячись, тицьнув якусь кнопку. Ліфт пішов угору й ішов досить довго. На мить Ігор зрадів – він повертається до норми! Але радість згасла, як тільки прочинилися двері. На стіні була все та ж клята трійка.
Ігореві хотілося впасти на підлогу і бити її кулаками. Він обережно вийшов з ліфту і озирнувся. Прямо перед ним були сходи. Ось! Сходи вже, напевне, його не обдурять. Швидше нагору! Швидш… Ні! Поверхом вище все та ж трійка! Як же це… І запах! Знову той легкий аромат східних благовоній. Ще вище. Трійка! Ігор був близький до непритомності. У відчаї він глянув вниз, у проліт. Сходи губилися десь у темряві. Глянув вгору. Така сама темрява. І поміж цими двома темрявами – кілька сходових майданчиків третього поверху. І невідчепний запах. Що це? Як це? Ігор відчув, що в нього починають тремтіти коліна. Вперше він опинився в такій ситуації, коли не знав, що робити. Абсолютно не знав!
З якимось почуттям приреченості присів він на сходинку. Перед внутрішнім зором знову майнула клята циганка. Вищі сили? Чи просто йому зараз увижається, що всі поверхи пронумеровані цифрою "3", а насправді нічого не змінилося, і він зараз сидить на сходах десь на сьомому поверсі? Хотілося вірити… А запах? Галюцинації бувають зорові і слухові. А нюхові бувають? Що ж робити? Як вирватися звідси? Ігор озирнувся. Праворуч, там, де мали бути двері квартири, височіла цегляна кладка. Він встав і на нетвердих ногах рушив в іншій бік. В ніші розташовувалися дві квартири. Двері в одну з них були забиті дошками. Ігор здригнувся. Він стояв перед дверима і ясно відчував, що все не так, як треба, все відбувається ніби за якимось сценарієм, написаним невідомо ким. Як би було добре зараз прокинутися! Зітхнути, відкинути ковдру, скочити з дивану, потягнутися, віджатися кілька разів… Але він не спав, він стояв перед дверима, праворуч від нього були ще двері, забиті дошками. Вибір був невеликий.
Стандартні, оббиті дерматином двері. Над вічком сяяла бронзова трійка. Взагалі-то в їхньому під’їзді нумерація квартир починалася з 31-ї на першому поверсі. Але ж зараз і першого поверху немає! Фіг зна що… Але Ігор розумів, що це єдиний вихід. Хтось навмисне підвів його саме до цих дверей, за якими… За якими…
Знову затремтіли коліна, Ігор стиснув зуби й кулаки, зібрався з духом і вже намірився подзвонити, коли з подивом виявив, що дзвінка не було. Він уважно оглянув косяк. Ніде не було видно звичної кнопки чи чогось схожого. Подзвонити було неможливо. В розпуці Ігор гупнув кулаком об двері. Кулак вдарився у м’яку оббивку майже беззвучно. Та що це таке?! Ігор вдарив ще і ще, бив обома кулаками, як у грушу на заняттях карате, але удари тонули, не видаючи хоч скільки-небудь гучного звуку.
В гарячці Ігор схопився за ручку, і двері раптом прочинилися. Від несподіванки Ігор застиг. Крізь вузеньку щілину пробивалося світло, звичайне мирне світло. Не чути було жодного звуку, відчутним був легкий запах пилу, який зазвичай свідчить про те, що в коридорі давно не прибирали. Повільно, дуже повільно Ігор прочинив двері. Він не здивувався б, якби зараз побачив портал в інший вимір, а по боках – стражників у латах чорного металу із зазубреними алебардами. Або, приміром, інопланетян у недолугих скафандрах із велетенськими бластерами.
Але нічого подібного за дверима не було. Хлопець побачив звичайнісінький коридор, паркетну підлогу, стіни, обклеєні білими шпалерами. В кутках збився пил. Ліворуч були зачинені двері. Трохи далі по коридору ще одні двері. Відчинені навстіж.
Зовсім уже нетвердо, як робот, Ігор рушив до відчинених дверей. За дверима він теж не побачив нічого особливого. Кімната, білі шпалери, м’який диван і крісла, ліворуч – стінка темного дерева, засклені дверцята, якісь книжки. Як у багатьох київських квартирах. Ігор розгубився. Не знаючи, що робити далі, він вийшов на середину кімнати і озирнувся. Все навколо було мирним, звичним, буденним…
- Отже, ти прийшов, - пролунав голос. Спокійний, впевнений чоловічий голос, без жодної містики.
Ігор здригнувся, озирнувся знов. І побачив таке, що волосся заворушилося під бейсболкою.
З крісла біля вікна (і як він міг не помітити!) повільно підводилась постать, закутана в чорне. Закутана з голови до п’ят. Чорна фігура підводилася якось неприродно довго. Капюшон закривав обличчя, руки сховані довгими рукавами. Коли незнайомець врешті виструнчився, Ігореві стало погано, горло пересохло, перед очима заметушилися кольорові мухи. В американському кіно так зображали Смерть. Невже зараз? Невже???
- Отже, ти готовий, - знову пролунав спокійний голос з-під низько насунутого капюшону. Ігор не міг бачити обличчя страшного співрозмовника, хоч зараз найбільше хотів саме цього.
- Готовий, - з третього разу вимовив Ігор, і сам злякався. Готовий? До чого готовий??? Якщо це Смерть…
- Але це буде непросто для тебе, - долинав рівний голос з-під капюшону. – Тобі доведеться пробудити мужність і рішучість, стати воїном і вогнем, - точно повторив він слова циганки.
Не знаючи, що відповісти і як реагувати, Ігор кивнув. Навіть цей слабкий кивок коштував йому страшного напруження сил. Розум відчайдушно протестував проти всього, що відбувалося в цій дивній квартирі. Бігти, бігти звідси, тікати куди завгодно, світ за очі, в Антарктиду, на іншу планету… Або розігнатися і головою – у вікно, і будь що буде. Ігор зиркнув на вікно, і йому стало ще страшніше (хоча куди уже страшніше?).
За вікном не було нічого. Біле світло з-за вікна рівномірно розливалося по кімнаті. Але, крім цього білого фону, схожого на осінній туман, за вікном нічого не було! Можна подумати, що у вікна вставили біле непроникне скло, але Ігор знав, спинним мозком відчував, що це не так. Скло у вікні було звичайним, прозорим, але за вікном не було НІЧОГО, була біла, світла порожнеча, яка лякала найбільше за все.
І тут постать у чорному різко смикнула головою, капюшон злетів з обличчя. Ігор очікував побачити голий череп з порожніми очницями, або якесь потворну морду з жахастику, але натомість побачив цілком звичайне людське обличчя. Обличчя чоловіка середніх літ, худорляве, засмагле, темні уважні очі й густі брови. Голова поголена, на лобі чорна пов’язка. Нічого страшного чи містичного.
- Я бачу твою готовність, - рівним голосом вів далі чоловік (чаклун? чорнокнижник? посланець паралельного світу?). – Але ти заплатиш недешево. Останній раз тобі дається нагода відмовитись. Ти повернешся і житимеш звичайним життям, як жив досі.
- Хто ви? – розумнішого питання Ігор просто нездатний був задати в такій ситуації.
- Ми – Темні Сили! – спокійно, без найменшої урочистості вимовив чоловік у чорнім балахоні.
Ігор не знав, що сказати, як діяти, навіть не знав, для чого він тут знаходиться. Здавалося, ніби хтось уже все наперед вирішив за нього, і тепер це доводять до його відома.
- Ти можеш стати одним із нас. Ти станеш учнем Мороку, побратимом Пітьми, - чоловік говорив так просто, ніби переповідав прогноз погоди. – Але тобі доведеться іти крізь залізо й мечі. Подумай і дай свою згоду або відмовся. Подумай!
- Я згоден, - ледве не шепотом вимовив Ігор. За ці кілька хвилин він натерпівся такого страху, що готовий був на все, аби тільки це швидше скінчилося.
Чоловік у чорному пильно глянув на нього, тоді підвів правицю. З широкого рукава випірнув кулак з довгим ножем. Звичайним ножем з широким лезом, без якихось сатанинських візерунків, блискучим і гострим.
- Простягни праву руку, - все так же спокійно мовив він.
   Ігор, що вже був позадкував від хижого металевого блиску, спинився і витягнув руку. Чоловік наблизився до нього і двома змахами руки черкнув по пучці великого пальця. Все трапилося так швидко, що Ігор не встиг відчути болю. Два червоні рубці лягли хрест-навхрест.
- Все, тепер ти мічений, - мовив чоловік, і рука з ножем втяглася у широкий рукав. – Тепер Пітьма сприятиме тобі. Ти під її захистом. Іди. Коли ти нам знадобишся, ми знайдемо тебе.
Клацнули вхідні двері. Ігор опинився на сходовому майданчику.

        *     *     *
Хлопець озирнувся. Цифра "3" на стінці вже добряче вицвіла. На дверях до страшної квартири виднілися дві цифри – "39". І двері поруч не були забиті дошками. З того боку, де була цегельна кладка, теж красувалися дерев’яні лаковані двері.
Ігор зійшов поверхом вище. Так! На стінці виведена четвірка. А ще вище… Рідний п’ятий! Ось і двері його квартири. Шукаючи ключі, Ігор зиркнув на великий палець правої руки. Там не було і сліду від порізів.
Наче в трансі, він переступив поріг рідної квартири. В голові лишилися тільки дві чіткі думки: перша – душ, друга – "Рамштайн"…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Сподобалось

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдана, 02-05-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 29-04-2009

Рекомендовано

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дон Педро, 28-04-2009

Вищі сили

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 27-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Маріанна Малина, 27-04-2009

Початок цікавий

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 27-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 27-04-2009

немає кінця

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ілля, 26-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1085071563721 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …