Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51283
Рецензій: 95886

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 15199, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.200.140.218')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Щоденник

ностальгійно про життя(1)

© Явна Уляна, 23-04-2009
***
Я  люблю їх до безпам’ятства. Іноді мені здається, що я просто Казанова  в жіночій подобі, чи що його душа вселилася в мене  тепер. Але  так любити чоловіків – це все-одно, що бути шльондрою. Кожен, який проходить повз, постає переді мною  роздягнено-голим, готовим до кохання, налитим  як  спілий  овоч. А потім  я  опиняюся вже в їхніх  обіймах  і найперше, що мені  пам’ятається  - це чоловічі руки, гарні, сильні, жилаві, тверді, владні  чоловічі руки.

***
Що думатимуть про мене  внуки? Чи то так важливо… Уявлення про людину складається по дрібних речах – листівках, листах, поголосах, фотографіях, оповідях, документах…
Тій хаті було вже за сто років, побудував її  ще мій прапрадід  на місці  спиртового  якогось підприємства  або заводу, як  згадувала прабабця,  в спадок по тій установі нам лишилися зарості  хріну на городі  такі, що випозичувало на Великдень все село,  і старі монети, які час-до-часу  знаходили в часі перекопування  малого  клаптя землі  перед хатою, де маїлися  чорнобривці і  кілька трояндових кущів, а ще кріп, петрушка, різне зелене, аби відразу з кухні  можна  було вибігти і назбирати до  зупки. Кухонька  була літня, себто виокремлена від  хати  самостійною будівлею, пам’яталася мені  завше  булькаючим варивом  для свиней, а найперше – голубцями, їх  робилося з квашеної капусти, гречки і  м’яса, а потім пеклося в печі. Вже більше ніхто не вмів  таких зготувати по  втраті пам’яті, а згодом  і  якоїсь такої лагідної смерті ввісні,  моєї прабабці.
Десь в мені  вже  потрохи зароджувався з раннього дитинства  незримий портрет бабки Сташки, матері  мого дідуся. Мала вона поважну історію  за плечима – вивіз до Сибіру, нещасливе кохання, одруження, яке протривало  заледве рік і обірвалося загибеллю  чоловіка  на війні, син, самотнє побутування  вже на батьківщині.
Фотографії з минулого  приємно розглядати, бо їх не багато. Сучасна оцифрофаність  фіксує все настільки докладно, що рідко лишається місце для домислювання  і фантазування. По  бабці Сташці лишився  пожовклий альбом з кількома десятками світлин, які  так  вибірково виривали з  усього її  страченого  трохи життя дрібні моменти. Зате  переглядати я їх могла безкінечно, це мене ніколи не зануджувало. Звідти дивилися  очі  людей іншої епохи, я так хотіла пожити і з ними також. Часто відчуваю свою недоречність  в теперішньому, бо завше переповнює мене туга за минулим, до якого ніколи сповна не зможу доторкнутися, надихатися ним, наспоглядатися його.
Якою ж уявить мене моя умовна внучка? На листівці – захід сонця, на  звороті  хтось  пише, що  сумує і чекає зустрічі, шле привіти з грузинського Батумі. На фото п’ятеро квітучих дівчат  усміхаються, одній з них в той день сповнився двадцять один рік. В дерев’янім  пуделку відпочиває  дримба. Якою ж постану  перед нею? Поки так неясно. Попереду багато років, щоб  зробити замальовки своїх майбутніх портретів.
***
Я   боюся бути бездомним псом. Часто бачу  їх вечорами. Вони  скулені  і тепло їм лише в животики, а по спинах під час сну  гуляє вітер.
Лягаю в ліжко, де на подушці  з минулих  снів лишилося кілька моїх каштанових волосин. Ложе пусте. Хоч я тепла ззовні, середина  моя холодна, вітер  тріпоче обривками  спогадів, дощ заливає  радощі. Мої осені  завше печальні.
Я розівчилася думати. Більше не вмію. Теж сталося  і з мріями. Більше не мрію.

***
Крізь останній  жовтневий вечір я процокотіла  чорними атласовими мештиками з бантиком. День подовжився зранку, а ввечері  його нахабно втяли на одну годину. В мені поволі відмирала безтурботна студенточка  і десь вигулькувала перелякана маленька жінка. Я боялася, що нічого не вийде – не закінчу університет, не знайду роботи, не вийду заміж, не народжу дітей… Закладена в мені типова  посередня програмка  життя  давала збій, в ній ламалися схеми і випадали формули, диміли різні дроти  і  заклинювали вмикачі-вимикачі. В маршрутках  читала «Готель Савой» Йозефа Рота, про  поверненців, викиднів війни, які вперто роками поверталися на захід, їх випльовувала революційна Росія, крізь спокійну, знівечену війною, спраглу  Європу  вони несли дух неспокою і смути. Осінь ж мені - меланхолію, вона кожного року поверталася  до мене спиною, а потім різко дивилася з-за плеча і плювала сумніви під ноги.

***
Листопад  проходив  печально, він лунко накрапав дощовими краплями, а потім  хрускотів першим  снігом, який за одну ніч  вкрив  сіру поверхню, своєю  білою  легкою пеленою. Листопад проходив під звуки  «Мертвого півня»  і його «Ми помрем не в Парижі», і Місько  Барбара  співав про чиюсь  «святу любов». Перший сніг змусив хотіти  Різдва, колядки прокручувалися в голові, в носі  засів запах  пампухів з вишнями, вертепи  шуміли вже десь в передпокої  зими… Недовго до  Катерини, а там вже Андрія і Миколая. Зрізати гілочку  вишневу, як розквітне  до Різдва – то  чекати б вже старостів  на другий рік. Та  хіба хочу того? Належу вже до того нового емансипованого покоління. Коли на весіллі наречена  кидала  дівчатам  фату  і та несподівано полетіла  в мою  сторону, лише простягнула інстинктивно  руку, коли білий серпанок тканини торкнув  пальця, то перестрашено  відсмикнула  і  вінець  беззахисно  впав мені в ноги, а я квапливо відступилася, тоді  вже на нього  накинулися  ті, що хотіли. Вкотре дивилася  «Секс і місто», головна героїня  видавала смішні  істини і десь я їй вірила, ну а самотність…вона  чигала на мене, бо я люблю своє місто теж надто сильно, я закохана  в камінь! Та чи хочу були всохлою  зденервованою одиначкою, що читає  в надмір, кричить на людей  в автобусі, але зберігає свою  дорогоцінну свободу? Чи хочу  бути  дружиною і мамою, до тридцяти набрати  кілька лишніх кілограмів, водити маленьке  червоне авто і дбати про  збільшення  цін на  помідори, які любить мій чоловік? А  може ні в першому ні  другому випадку  штампи не торкнуться мене?
А ще знаковим для цього листопада став  Бруно. Мій  милий Бруно. Бруно Шульц. Я знову  повернулася до його «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під клепсидрою». Я була споєна кожним словом, бо він був художником, який писав. «Продавщиці, стрункі і чорняві, кожна з якимось ґанджем краси (характерним для отої дільниці забракованих товарів), входять і виходять, стають у складських дверях, зондують очима, чи відома річ (довірена досвідченим рукам прикажчика) дозріває до властивого стану. Продавець підлещується і маніриться, хвилями справляє враження трансвестиста. Хотілося б його взяти під м'яко окреслене підборіддя чи вщипнути в напудрену бліду щоку, коли зі змовницьким поглядом делікатно звертає увагу на охоронну марку товару, марку з прозорою символікою.» («Вулиця крокодилів», Бруно Шульц, перекл.М.Яковина) Я  здуріла від кожного речення, від всіх поєднаних між собою букв, що  вводили мене  в екстазу!!! Цей  дрогобицький єврей  здавався мені велетом, героєм  і найкращим коханцем  цього світу, хіба ж просто хтось може так писати? Він був  лише  низькорослим  і  закомплексованим  вчителем гімназії, який, хоч і дістав ще прижиттєве визнання, не зумів вирватися з оковів  нелюбові-до-себе. Жив по справжньому  лише в своїх оповідках і рисунках.
Чому саме євреї  дістали  цілу нішу в моєму листопаді? Ну, Бруно був  причиною, а ще нова жидівська (не в образу пишу, на Галичині жид був жидом завше  і в тому нема ніякого  злого наміру) каварня, в яку я ніяк не наважуся зайти. В ресторації «Під Золотою Розою» в меню немає цін, а при поданні рахунку треба торгуватися, а я ніколи не вміла робити цього. Життя  взагалі таке, треба вміти торгуватися, щоб вибороти собі щось ліпше за дешево. Чи виживу  я тоді? І скільки  втратив Львів, відколи тут  не живуть  більше тисячами жиди, вірмени, поляки, німці? «Совіти» і  фашисти  обрізали частку  душі цього міста своїми чистками, репресіями, переселеннями  і розстрілами… Інколи в думках переношусь в інші століття, коли велася  жвава  торговиця на  базарах, коли були ще костели, синагоги, церкви  і навіть мечеть, коли вулиці  барвилися  вбраннями різних народів, коли  проходили  через місто  бурні ріки святкувань  різних  вір  і націй…
А ще  раптово  листопад осінився  приходом Чоловіка  з  букетом  рожевих  троянд. І  я  вже  навіть почала  залюблюватися  в  те, що  він  з’явився в  моєму житті. Він  захотів  розбити мою  передзимову самотність. Чи вдасться? Про  це розкаже  грудень…
  

***
З  першого грудня  почалося потепління. Якось абсурдно звучить, дивно для нашого клімату, але останніми  роками  все почало змінюватися, більше  нема преславних  снігів  до пояса, навіть до коліна рідко бувають. І  зимові забави в кучугурах,  і  шалені морози, і сніжкові баталії, і дитячі хатки,  надійно  виполірувані маленькими будівничими з снігу і льоду, якось так повільно відживають себе… На Різдво заледве  притрушує  час-до-часу  сніжком, а іноді візьметься де і  благенький мороз. Якось не  справедливо є, бо тоді  багато що втрачає свою магічність, хоча може і не  в  снігові справа.

Грудень – це місяць-двері. Двері до нового року. Завше відчуваю  його зайвість, але при тому і виняткову його вагу. Бо грудень дарує час очікування свята, а іноді  сам процес чекання  і є найприємнішим. Бажання  свята завжди в мені підігрівали кілька речей – це  реклама по  телебаченню, вона як перший провісних наближення Різдва (найгарнішою вважаю вже кілька років поспіль рекламу Кока-коли, там де їздять  ілюміновані  вантажівки), прикрашені вітрини  магазинів, готелів та інших установ, а  останнім часом – відкриття ковзанки на площі Ринок (кататися, споглядаючи кількасот річні будівлі, неперевершене відчуття). А ще знаковими є  дві дати – 13 і 19 грудня, Андрія і Миколая.

Ніч з 12 на 13 грудня – просто  сповнена містики, ворожіння для дівчат  і збитошництво для хлопців – то основні промисли молоді в то час.
«Стук-стук, дзень-дзень!» - дзвонять ложечки, звідки почуєш собачий гавкіт – звідти і чекай  сватів…
Вареничок з  картоплею – чоловік буде газдовитий, з часником – сварливий, з  перцем – ото ж бо, з перцем і буде, з варенням – любити буде…. Та ж історія з пампухами, хоч і не роблять там розмаїтої начинки, але треба обережно кусати, щоб не зламати зуба об монетку  чи каблучку…
Ближче до ночі  прийдуть хлопці з калитою (хоч зараз це й рідко буває, хіба на  інсценізованих вечорницях, але кожен  може  уявити), будуть проситися, аби дівчата впустили… Хоча  скоріше нароблять збитків – висадять  воза на  автобусну зупинку  чи знімуть хвіртку – в селі, обмалюють двері  чи вкрадуть вхідні – у місті…  

Ну, а ніч з 18 на 19 – зачіпає серце кожного, хто пам’ятає дитинство. Лист до Миколая  писалося заздалегідь, іноді  навіть місяць до переду, потім  клалося  на балконі чи підвіконні, або ж передавалося батькам, які божилися  дати його Миколі святому особисто в руки. Кожна дитина, певно, засинала  з щирою надією зловити  чи хоч краєм ока побачити  святого угодника, але сон  дитячий – сильний, скоро закривав повіки. А ранок ознаменовувався  шелестом  подарунків, радісними вигуками  і бавленням  новими іграшками  так, що іноді  пропускалося половину першого уроку. А мені  згадуються ці чудесні миті  запахом мандаринок-рудих сонценят, які тішили нас, пострадянських  дітей, своїм екзотичним смаком.
Зараз же прекрасним актом доброї волі є  акції  для дітей сиріт, вони також пишуть листи, які згодом  можна взяти в церкві і відчути себе творцем  істинного дива, коли воно несподіване, але таке очікуване.

І ще… В єврейській каварні «Золота роза»  я таки побувала  і торг виявився зовсім не таким страшним, як видавалося раніше, тим більше, що  рахунок все-одно принесли. Отже… Самі знаєте: «Хто не ризикує – той не п’є шампана»….
І ще одне… Знову новий заклад. Цього разу «Гасова лампа» на Вірменській. Стара кам’яниця перетворилася  на кількаповерхову  ресторацію, де можна дізнатися багато про  родовища нафти під Львовом  і історію винайдення  гасової лампи… А ви не знали?  Її  в 1853 році  винайшли два  львівські аптекарі  Зех і Лукасевич…  

***
От, власне вилучила хвилинку і втекла  помічено-непоміченою  з кухні. Два пляцки мирно загусають на моєму підвіконнику. І   вже навіть  придумала, які взую капці на  зустріч нового  року, але  досі  не прийшло до голови, який одяг має прикрити  мою  наготу, певно, від ревних  роздумів  буду тільки   у  взутті. Але  якщо  слухати  всіх довкола і телебачення – як новий рік зустрінеш, так його і проведеш, тому, мабуть  коли б  була голяком, довелося б переселитися ближче до  кримських  нудистських пляжів.
Отже, цими днями мені створювали  новорічно-різдвяний  настрій кілька  речей – сесія, святкові  вітрини, музика в каварнях, книжка  казок  і сніг. Коли випав сніг – все змінилося, ніби  разом з тією  боязливою білою ватою  спало  певне  напруження.
А ще  був один  будинок. На Підзамчі, чомусь цей район міста для мене конче  багато  значить, чи тому, що  одна з можливих доріг до мого дому пролягає там, чи через  чар назви, чи через залізницю… Поняття  не маю, щось мене тягне туди і  там  від  зроненого слова  прохожих, чи  відслоненої  штори, що привідкриває всесвіт чужого життя, народжуються  десятки  сюжетів, які можливо колись вляжуться на папір, а ще більш імовірно загубляться  в  нетрях моєї  голови. Ах, я власне про будинок. Він  конче незвичний. По-перше  він не містить в собі  жодного  однакового за формою вікна, по-друге прикрашають його  незвиклої форми дерев’яна вежа  і незрозумілі написи над вікнами. Я не знаю історії цього дому, що власне і змушує  мене в нього закохатися. Бо вже вкотре переконуюся, що бажання пізнати щось глибоко і в деталях, а ще найкраще в історичному  світлі, викликає  в мене шалений пієтет. Вже більше року  я проходжу повз нього  і милуюся. Малюю  уявні картинки хто  там живе зараз і жив до того. Але раптом з’явилася людина, яка  розбила мою нерішучість  і, вхопивши мене за руку, привела  під двері моєї кам’яної  любові. Моє серце застукотіло, як перед першим цілунком з  найбажанішим коханцем. На дверях стояв  замок з кодом, він був перепоною-заслоною, але я  не задумуючись простягнула   руку і натисла  дві  кнопки (містикою пахне, може я таки жила там в попередньому житті?) і - о, чудо -  двері відчинилися. Всередині було всього кілька квартир, чудесні сходи  і оздоба, над дверима до однієї  з осель, які  були привідчинені, висіла ялинова гілка (може хто сповідував  давню традицію, коли так позначали винарні і зараз ховав  підпільні погреби в просторих підвалах   під галасливою вулицею  з трамвайною колією…)
Найбільш приємним подарунком останнього  часу  стала для мене книжка  «Казки різдвяного ангела». Безперечно потішне видання для  юнацтва. Зібрані в купу  різдвяні  оповіді  українських авторів  створюють прекрасний настрій свята. А ще  гарною є обкладинка із золотим янголям. Ношу  з собою  її всюди, бо  один  погляд,  зумисне кинутий, розвіює сум  і  нагадує, що Різдво зовсім близько.
Кожного  року  в  переддні  свят  не можу оминути дверей  «Світу кави». В цій каварні  чудна атмосфера. Найприємніше сидіти  за столиком біля вікна, п’ючи каву  з великою  кількістю  молока, шоколаду  і  молочної піни та заїдаючи незмінною  яблучною або вишневою шарлоткою, дивитися на  сніг за вікном  і на  прекрасний  собор, якому  минає  вже шосте століття.
А ще відчула себе  королевою через ботільйони – чорні  замшеві, на стійкому каблучку  і  опушені  по краєчках норкою. Королевині черевички, як  з  гоголівських  «Вечорів  поблизу  Диканьки»….
Завтра  прийде новий рік. Залишається зараз лише бігти на кухню і продовжувати нехитрі чаклування і  дивитися  святкові реклами впереміш  з  повідомленнями про  світову кризу…

***
Прийшов останній день свят. Йордан. Закінчення цього часу завше наганяє печаль. Чи це наслідки недостатку світла. Хочеться лише спати. Не думати. Їсти. Просто задовольняти первинні потреби. Ну і звичайно  - сесія. Залишилося небагато. Четвертий курс. І постійні думки – що робити далі. Думаю, багато  людей стикалися з післяуніверситетською невизначеністю, страхом перед майбутнім. Але ж минеться?
В часі  Різдва  маємо нагоду подумати. Я думала про сім’ю. Мені двадцять. Мама   народила мене в дев’ятнадцять, отже теоретично я б могла вже мати  однорічного малюка. І цілком ймовірно, що скоро мене чекає  варіант  - вийти заміж. Малюється  в моїй уяві все у відверто чорно-білих тонах. Ідилічна картинка майбутнього – двоє дітей, хлоп’я  і дівча, блискуче авто, чоловік в яскравому лижному костюмі  і я, звичайно  усміхнена, виходимо всі  в засніжених горах  і катаємося на лижах. Саме лижі стали для мене останнім часом  символом європейського достатку. Але є й інша можливість – немає де жити, нема роботи,  скитання по  орендованих квартирах, постійна економія  з надією на власне житло. Хоча, лише оптимізм притягує оптимістичні події.
Є така метода, коли ти  робиш свої мрії наочними – малюєш їх, чи вклеюєш в своєрідну  карту. Я вмію лише писати  про  бажане. І воно таки здійснюється. Треба лише його розгледіти. Наприклад, я сама ж написала  своє велике кохання, я його уявила  і він з’явився, може  не в тій яскравій упаковці, що постала в моїй уяві, але головне  якраз  було саме те.  
(...) продовження у наступних частинах

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Привіт!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© black3012, 23-04-2009

Багатий колорит

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 23-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3869650363922 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …