Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46537
Рецензій: 90813

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза роман

Зодягнена в Сонце(1, 2 глави)

© Галина Вертель, 11-03-2009
Коли Єва була в Адамі, не було смерті.Після того, як вона відділилася (від нього), з'явилася смерть.Якщо ж вона знову ввійде в нього і він її прийме, смерті більше не буде.
                                                                                                    (Євангеліє від Марії. вірш 71)

1.
– Шльондра! Мать твою за ногу...от сука... Ми, значить з останніх сил працюємо, щоб вона до школи могла ходити, щоб людиною стала, а вона, подивись, байстреня принесла у подолі.
– Вона каже, що ні з ким ... ну... не цего. Ну, ти розумієш?
– Мало чого вона тобі на...зділа, а ти, стара панчоха, вуха розвісила. Ти згадай як сама оце, хіба не так само? У Льоньки на іменинах так набралися, що ти потім ще сама з мене штани стягувала.
– Ага.
–Ага! Згадала? А через два місяці плакала на колінах мене просила, щоб женився. Зробили з тобою дитину на п’яну голову, а тепер диви яке воно! Яблучко від яблуньки...
Страшний, аж покривлений від злості, з багровими від повсякденної пиятики щоками, з кудлатими масними бровами, які аж нависали над червоними виряченими очима, Чорниш виглядав на буйного психа без гамівної сорочки. Він щомиті здіймав над  головою свої тяжкі мов лопати руки і намагався зобразити суворий, але справедливий батьківський гнів.
Маня, також п’яненька, червона, з придуркувато заломленими руками, сиділа у кутку, спершись на застелений брудною газетою стіл.
Обом Чернишовим завжди було чого соромитися, але зараз увесь сором, за доньку, за безцільно прожите злиденне життя, наче відро смердючих помиїв пролився просто на їх голови. Було гидко аж до нудоти, але як відмитися?
– Вона – наша єдина надія на краще життя! Я думав, що наша дитина не таке стерво як її мати. Думав, вийде заміж. У її чоловіка буде якась халупчина, може й краща за нашу... Та  й продамо ті дві халупчини, та купимо уже може й хату, та й заживемо оце як білі люди, а вона, сука така! Ще й кричить, що ні з ким не спала. Теж мені целка. Ти стара хоч розумна була. Ви з тещею покійною  мене одразу «цок та в лобок» та й женили. А ця сучка ще й дверима ляскає! Он знову завісу обірвала, завтра треба буде прибити. Ох! Завтра ще на роботу йти, і як оце корєшам в очі дивитися?
Чорниш підійшов до старої шафи, дістав свій куртєц (так він ніжно називав старий пошарпаний бушлак, якого знайшов минулої весни на мусорці), у верхній кишені ще звечора заховав півпляшки оковитої, думав навіть Мані не показувати, але тут таке, що ну його. Маня стрепенулася,  підскочила, бігцем застелила на столі чисту газету поверх старої, миттю дістала дві замурзані чарчини, хохнула, повитирала краєм спідниці і дістала з-під столу банку з кислими огірками. Перевернули по 100 грам оковитої раз, другий і все ніби втряслося – на сьогодні.

Ганнуся йшла сама не своя, сльози заливали очі. Зліплювали докупи вії, і вона нічого не бачила поперед себе від тих сліз, а навіть якби не плакала, все одно світу білого бачити не хотілося, та й хіба ж він білий? Навкруги одна чорнота, бруд, підлість і брехня. Зараз у Ганнусину голову влізли думки про те, що нічого хорошого в неї не було, а тепер ще й небо, ніби впало на землю. І добряче так по спині шандарахнуло, Ганнуся лізе  повзком, продирається між тою чорною землею і між тим тяжкенним небом і лізе, гребе руками що є сили, а нічого не виходить, бо і попереду, і позаду одна лише чорнота. Недарма прізвище у Ганнусі не Білик, Біляєва чи Білига, а ЧЕРНИШОВА.
Сорому тепер не обібратися, якщо батьки рідні не повірили, то хіба хтось повірить. Хай би цей хтось був і самим Господом Богом, все одно не повірить. Хто така – байстрючка, батьки жалюгідні алкаші, друзі… які там друзі, всі стороною вже 15 років як обходять. З роду-віку за одною партою ніхто не сидів. Але є одна людина, яка точно вислухає, якщо не повірить , то хоч вислухає.
Ганнуся розвернулася і пошняпала в інший кінець вулиці, там нещодавно священник один хату купив того місяця. Ксенія , донька його, вже два рази ручки на уроці  зичила. Одного разу навіть яблуком і бутербродом пригощала. Вони точно не відмовлять, може й заночувати дозволять?
Тремтячою рукою Ганнуся постукала у шибку. У вікні показалася Ксеніїна мордочка і одразу зникла. У Ганнусиній голові майнуло: «А Ксенія гарна, і батьки в неї нормальні, може подивилась, що я і заховалася, і не відчинить? А може ... ?»
Ганнуся почула кроки з того боку дверей, думки вилетіли з голови, наче й не було. Коли двері відкрилися Ганнуся не придумала що говорити, і не треба було.
– Це ти, Ганнусю? Заходь, напевно дома знов п'яні  дебоші? Ну, нічого, все воно якось буде, ти головне не переживай. Заходь, роздягайся, ми якраз сіли до столу, так що повечеряєш з нами. — отець Миколай говорив все це звичайним піднесено-священницьким голосом,  але Ганнусі здалося, що це «глас Господній» і він не їсти її запрошує, а велику благодать пророкує.
Всі вечеряли мовчки. Ганнуся розуміла, що це через неї. Коли чужих немає, вони, напевно, сидять за столом довго і повільно їдять, і кожен розповідає як у нього минув день, як унього справи, а потім тато встає читає вголос молитву і каже всім на добраніч. Хоч він і тато, всі його називають «батюшка», Ганнусі це було дуже дивно. «Цікаво, коли вони з жінкою у ліжку дітей роблять, вона його також батюшкою називає?» Ганнуся аж зашарілася  від своїх соромітницьких думок. Підняла голову, і реальність знову гепнула по голові. Вона вагітна, її вигнали з дому, ніхто не вірить і ніколи не повірить, що вона, Ганнуся, – вагітна і незаймана! Доїдати вже не хотілося.
Спати Ганнусю положили у кімнаті з Ксенією. Ксенія була єдиною дитиною у сім’ї священника, у якої була своя кімната, тому що усі решта його діти були синами: Олексій-28 років, Остап –  22 роки і Олександр – 12 років, Ксенії було 15. Тої ночі Ганнуся не заснула, а просто відключилася.
Наступного ранку встали, поснідали і пішли до школи удвох з Ксенією. Ця фраза звучала у Ганнусиній голові гучним дзвоном  «УДВОХ З КСЕНІЄЮ!!!» Дівчата ні про що не говорили, Ксенія ні про що не запитувала, може взагалі не рада була, що має йти до школи з нею, з Ганнусею. Але Ганнусі було байдуже, вона йшла і посміхалася сама до себе. Куди й поділося вчорашнє чорне небо, яке так боляче тиснуло на спину. Було радісно вже тому, що закінчилося вчора.
Цілий день у школі Ксенія до Ганнусі не розмовляла – була така холодно-привітна і ввічливо-зневажлива. Це було неприємно, але Ганнуся гнала  геть від себе усі погані думки. Їй щиро хотілося вірити у те, що вони починають товаришувати. Ксенія не запрошувала Ганнусю погуляти на перерві, не пропонувала сісти поруч у їдальні, кидала іноді короткий погляд і розтягувала губи у ледь помітну «ніби-посмішку». Але Ганнуся, як одного разу нагодоване бродяче кошеня, намагалася  бути завжди поруч –  «може покличуть». Коли уроки закінчилися, Ксенія похапцем скидала підручники у портфель і, не піднімаючи очей на Ганнусю, швидко вийшла з класу. Ганнуся не відставала, вона також хутенько зібралася і шуснула у двері за Ксенією. Її не покидала надія на ще одну порцію ввічливо-співчутливого спілкування.
Ксенія дійшла до воріт і її лице засяяло усмішкою:
– Батюшко, ви приїхали сьогодні по нас із Сашуньою?
Очевидно що так. Батюшкіний пошарпаний ланос  стояв біля самих воріт, а сам батюшка чекав навіть не в машині, а вийшов і виструнчився біля хвіртки, нервово переступаючи з ноги на ногу.
– Так, доню, вирішив підвезти вас сьогодні і тебе, і Сашуню, і Ганнусю. А ось і вона.
– Доброго дня, батюшко, – привіталася Ганнуся.
– І тобі  доброго, дитино. Ще дочекаємося Сашуню і поїдемо. Ти ж до нас, Ганнусю?
– Так, напевно. Більше мені нікуди подітися.
– Розумію, – сказав батюшка Миколай, намагаючись вкласти в це слово якомога більше християнського співчуття і розуміння. Хоч, насправді, він нічого не розумів, вірніше, розумів він дуже мало, а хотілося знати все.
Прийшов Сашуня і всі засунулися у машину. Ксенія сіла спереду, їй не хотілося сидіти біля Ганнусі. Деякі дівчата сьогодні в школі вже цікавилися чи вона бува не збирається товаришувати з цією обірванкою. Сашуні було байдуже біля кого сидіти, він був радий, що не прийдеться «тулити» додому пішки.
Батюшка їхав повільно, обминаючи вибоїни на дорозі, намагався зосередитися, але всі думки були зовсім про інше.
Маня Чорнишова, хоч і була п’янчужкою, але до церкви іноді ходила. Вранці вона приходила до батюшки Миколая сповідатися. Ця розмова ніяк не йшла йому з голови.
«Розумієте, отче, вона наша донька і ми дуже її любимо, але це просто позор для нас з чоловіком. Їй лише 16, а вона вагітна. Ганнуся каже, що вона ні з ким... ну ... не грішила, та й з ким вона могла? Хлопця в неї не було. Може її хтось згвалтував, а боїться признатися? Дитина у неї, прости Господи, не від Духа святого. Доктор вчора дивився, каже вагітність 4 тижні. Мала нічого говорити не хоче, старий вчора її добряче поколотив, а вона мовчить – плаче і каже «не знаю, нічого не знаю». Ми ж батьки, ми б її не вбили, але ж бреше стерво, прости Господи, а як їй вірити? Ось я і прийшла, може ви, отче, щось порадите.»
Маня добрих півгодини стояла навколішки під ризою батюшки Миколая, і він все слухав, слухав, а потім проказав своє священницьке, як  завжди:
- Я буду молитися Пречистій Діві Богородиці, і ви моліться. «Да  услышит и простит Великодушний Господь Бог, да сохранит и спасет души наша грешния от беззакония наша. Во имя Отца и Сына, и Святого Духа. Аминь.»
Маня пішла додому вся в сльозах, але на душі ніби полегшало. А батюшці Миколаю ця сповідь ніяк не йшла з голови.
- Ось і приїхали! Швидко всі до хати. Я зажену машину до стодоли і будемо обідати. Там матушка вже на стіл накриває.
Батюшкіна машина стояла у стодолі, бо худоби вони не тримали, і сіна в них не було. Дякувати Богу, на життя й так вистачало. Було лише троє кабанчиків; не пропадати ж церковним калачам, а так, якщо навесні троє поросяток купити, то стає і до Різдва, і до Великодня, і до Трійці по одному зарізати. Малих дітей у батюшки вже не було, так що молока  й сметани раз на тиждень купували.
Ксенія Ганнусі уникала, швидко забігла до хати і заходилась розбирати портфеля та переодягатися у хатній одяг. Сашуня нехотя займався тим же. Ганнуся роззулася, і оскільки ніхто не запросив її проходити далі, стояла біля вхідних дверей. В цей момент вони різко відчинилися і мало не вдарили Ганнусю по спині.
– О, ти тут, дочко? Чого не роздягаєшся?  Давай, хутко мити руки, і до столу. Потім, якщо ти не проти, підеш зі мною до церкви, треба допомогти дякові почистити свічники. Ти згодна?
– Так, отче, –  впівголоса відповіла Ганнуся. На душі попустило: він не відправив її додому і не примусив сидіти з Ксенією. Цього Ганнуся не хотіла. Бродяче кошеня у душі Ганнусі перемкнулося  на батюшку.
– От і добре, батюшко, а то нам сьогодні стільки всього поназадавали у школі...  . Посижу – повчуся, – Ксенія ввійшла до кімнати і чула цю розмову. Миттю зорієнтувалася, що сьогодні можна посачкувати від батюшкіних дурнуватих завдань, та й з Ганнусею не дуже хотілося  залишатися.
По обіді Ганнуся з батюшкою пішли до церкви. По дорозі він питав про якісь дурниці: як справи у школі, який предмет улюблений, чи пускають батько на танці до клубу. Ганнуся відповідала тихо і коротко, а в грудях  було так тепло наче хтось напоїв гарячим молоком з медом. З нею ніхто раніше так не розмовляв, – так по-рідному. Ганнуся боялася, що батюшка почне розпитувати її про вагітність. Їй не хотілося  розповідати про це, і він ніби відчував її страх , тому нічого не питав. Йому  було дуже цікаво, але він чекав слушного моменту.
Церква була порожня, пахло воском і ладаном, тихі сутінки ховалися по кутках, і лише, вбрані позолотою, образи  виглядали з тих сутінок  безмовними спокійними очима. Ганнусі здалося, що ті очі заглядають у саму душу. Вона знову злякалася, невеселі думки про її горе повернулися в голову. Поставали страшні сцени вчорашнього дня. Усіх дівчат старших класів забрали з уроків і повели у місцеву поліклініку. Під кабінетом гінеколога всі стояли тихо, говорили пошепки кілька тижнів тому в містечку Виявили хворого на  сифіліс. Перевіряли усіх молодих людей віком від 15 до 45 років.   Із старшокласницями було найлегше - всіх централізовано забрали зі школи і привели під кабінет лікаря. Дівчата по-черзі заходили до кабінету лікаря, той мацав за груди і внизу живота. Хоч  соромно, але діватися нікуди. Коли всіх перевірили, Ганнусю і ще декілька дівчат з одинадцятого класу попросили залишитися, решту відпустили додому. Ганнусю медсестра попросила зняти джинси і трусики, допомогла залізти на гінекологічне крісло. Нічого не пояснюючи, вона вийшла, зайшов лікар і підняв Ганнусині  ноги на спеціальні підставки. Повсякденним голосом він говорив: «Нічого страшного робити не буду, розслабся не напружуй м’язи тазу» страшний сором залив Ганнусі очі, вона почервоніла як буряк і вже не чула, що бумборосів собі під ніс лікар. Він засунув всередину палець, потім – два, потім заліз туди чимось залізним. Ганнуся аж скрикнула від болю, але лікар не зважав, він продовжував щось приговорювати своїм буденним голосом, і не припиняв обстеження.
– Маріє Іванівно, ідіть сюди, – покликав він медсестру. У Ганнусі виступили сльози, вона нічого не розуміла, було страшно, соромно і гидко.
– Ану дивіться, – звернувся лікар до Марії Іванівни, може я помилився.
– А що тут дивитися? Вагітність 4 тижні,  прикрикнула Марія Іванівна.
Далі Ганнуся пам’ятає лише як отямилася на кушетці, накрита білим лікарняним простирадлом. Як у тумані, вона одяглася. Марія Іванівна повела дівчину до іншого кабінету, взяли кров з вени, з пальця. Потім дали баночку для аналізу сечі. Ганнуся напісяла в баночку повернулася назад в лабораторію. Марія Іванівна задавала питання і старанно записувала Ганнусині відповіді.
– Повне ім’я?
– Чорнишова Ганна Матвіївна.
– Рік народження?
– 1991.
– Коли були останні місячні?
– Не пам’ятаю.
– Коли був останній статевий акт?
– ... , – Ганнуся знову зашарілася і мовчала. Сльози текли по гарячих щоках.
– Тебе питаю! Чого мовчиш?! І не розпускай нюні, тоді треба було розпускати, як ... . Дострибалася?
Ганнуся опустила голову ще нижче, аби не схлипувати, але за мить заплакала ще голосніше, просто заревіла. Марія Іванівна вийшла з кабінету.
– Ну, ти поплач, а я зараз повернуся – продовжимо.
Через деякий час Марія Іванівна повернулася вже з Ганнусиною мамою, але нічого випитати і записати їй не вдалося. Ганнуся сиділа на стільці і голосно плакала, затуливши обличчя  долонями, іноді замовкала, схлипувала і знову заходилася істеричним плачем.
Мати забрала Ганнусю додому, а там батько вже чекав. Спочатку зайшла Маня, за нею Ганнуся. Матвій стояв біля дверей, не промовивши ні слова, він сильно гупнув доньку по спині, так що вона аж підбігла в інший кінець кімнати. Ганнуся сіла на старий стілець біля столу. Матвій Чорниш ходив туди-сюди по хаті, кричав, матюкався, обзивав Ганнусю усілякими словами. Час від часу гупав дитину кулаком по спині і ще більше починав кричати. У Ганнусі не було сил ні плакати, ні відповідати на батькові запитання, вона поклала  руки на стіл зверху голову обличчям донизу і мовчала. Маня Чорнишова сиділа біля грубки на ослончику і подзявкувала.
– Соромітниця!!! І як тепер людям  в очі дивитися? Ой, бідна я, бідна...  нема мені життя нормального на цім світі.
Потім Чорниш взяв Ганнусю за шиворот і що є сили штовхнув просто у відчинені двері.
– Іди, стерво, і без того йо... ря не вертайся. Я чужих копелят годувати не збираюся. Ганнуся спіткнулася, ступила ще кілька кроків і впала ницьма до землі. Полежала трішки – підводитися не було сил, і ніхто не підбіг, і не підняв. Звелася на руки, не знала оглядатися чи ні. Почула як грюкнули вхідні двері їхньої хати, і зрозуміла – оглядатися вже марно. Підвелася на ноги, струснула глину з колін і пішла до воріт.


– Ганнусю, ти де? – тихо, щоб не злякати дівчину, запитав батюшка Миколай
–Що ви казали, отче, що треба робити?
– Я походив, подивився – Гріша вже усе зробив, так що дарма ми з тобою прийшли... а може і не дарма? – батюшка витримав невелику паузу, а потім якомога лагідніше почав, – Ганнусю, я знаю, про це важко говорити, але треба, доню. Тобі стане легше. – взяв Ганнусю за плече, повернув до себе обличчям. Дівчина вже була червона, як буряк, а в куточках очей висіли дві великі сльозини. Батюшка вирішив обійти з іншого боку.
– Доню, я не пересічна людина. Я не лаятиму тебе, не засуджуватиму, мені навіть не треба дивитися увічі. Дочко, треба посповідатися. Бог великодушний і милостивий, Він усім допомагає, усім пробачає. Покайся, і  Він не відверне від тебе свого обличчя.
Батюшка взяв Ганнусю за обидва плеча, і легенько потягнув вниз. Вона здалася – опустилася на коліна перед святим отцем. Він сів на лавку позад себе, поклав свою руку на Ганнусине русяве волосся.
– Во имя Отца и Сына, и Святого Духа. Аминь. ... .
– Отче, я грішна... .
– Говори, дочко, всі ми грішні, але Господь милостивий всім пробачає, хто має сили покатися. Що сталося?
– Вчора ми були в поліклініці на обстеженні, всіх дівчат з нашого класу забрали з уроків і повели до ... – сльози вже душили Ганнусю, але вона стиснула кулаки і продовжувала говорити, шморгаючи носом і схлипуючи, - мене оглядали двічі. Вони сказали, що я вагітна, але... , але я ... , – Ганнуся заридала.
– Чи грішила ти, дочко Божа, з кимось із чоловіків? Чи може хтось проти твоєї волі силував учинити гріх?
– Ні, отче, – Ганнуся ще голосніше заплакала.
Отець Миколай перевів дух: « Як «ні»? Звідки ж тоді дитина?» Він трохи подумав і почав з іншого боку:
– Ганнусю, говорити на сповіді неправду – це великий гріх. Господь Бог усе бачить і усе знає, немає сенсу щось приховувати.
Ганнуся ще гірше заголосила, вона впала лицем до підлоги і стукала лобом об землю.
– Я не знаю чому вони так кажуть, я не ... я не мала від чого завагітніти. Тут якась помилка, лікар помилився! Боже, за що мені таке? За що? Я ні в чому не винна! – і знову  дикий плач. Батюшка Миколай розгубився, він не знав що робити, що говорити – він сів на підлогу коло Ганнусі і обняв її.
– Не плач, дитино! На все воля Божа. Не плач, прошу тебе заспокойся.сьогодні ще переночуєш у нас, а завтра подивимось, що нам робити.
Наступного дня Ганнуся прокинулась пізно. Ніхто її не будив і вона солодко спала вперше за останні кілька днів. Ксенія і Сашуня вже пішли до школи, матушка поралася на кухні, батюшка сидів за столом. Чути було як вони про щось розмовляли. Говорили тихо, очевидно, щоб вона, Ганнуся, не почула. Потім батюшка Миколай встав і пішов з кухні. Ганнуся підійшла ближче і стала мовчки у дверях.
– Ти вже прокинулася? Іди вмивайся, будеш снідати. –лагідно мовила матушка Людмила.
На сніданок були оладки з полуничним варенням і ячмінна кава. Пахло дуже смачно і по-домашньому.
Ганнуся вминала вже четверту оладку, коли зайшов батюшка.
– Доброго ранку, дитино, доїдай швидко, а то спізнимось.
– Куди? До школи я вже й так спізнилася.
– Ми не до школи поїдемо, а в район.
– Чого в район? – дожовуючи, з повним ротом спитала Ганнуся і сьорбнула ковток кави.
– По дорозі розкажу, – кинув батюшка Миколай і вийшов з кухні. Ганнуся взяла ще одну оладку – на дорогу.





2.
У школі батюшка Миколай, тоді ще просто Микусь - так його називала мати – знав ким у житті він буде. Вже з шостого класу  Микусь прислужував у церкві і був, так би мовити, при ділі. Чого він опинився в церкві він не пам’ятає , зараз каже, що Бог покликав. Неважливо що то було, але батюшка з нього вийшов непоганий, навіть хороший. Бога в серці  він має, інакше не допомагав би тепер Ганнусі.
Старенький ланос загуркотів, запихтів і повільно рушив з двору. Їхали мовчки. Ганнуся не хотіла розмовляти, отець Миколай – думав про своє, про свого шкільного товариша Владислава Поліщука. Той був молодший на 5 років, але це не заважало їм  товаришувати. Якраз того року як Микуся віддали до церкви у прислужники, Владик пішов у перший клас. Оскільки жили вони по-сусідству, то Микусеві довелося водити Владика до школи і зі школи. Так спочатку вимушено, а потім по звичці хлопці подружили. Згодом долі їхні розійшлися: Микусева завела його до семінарії і Бога, а Владик став гінекологом у районній поліклініці(їздити доводилося по 32 км. туди і назад  кожного дня, але заробітки дозволяли не економити).
Владик часто жартував, мовляв, обоє вони лікарі – лиш Микусь лікує душі, а він, Владик, не менш важливі частини людського тіла.
Отець Миколай знав напевне, що лікар прийме їх з Ганнусею без черги, а ще мав надію, що старий товариш проллє світло на цю темну історію.
Приїхали до поліклініки. В коридорі пахло ліками і хлоркою. Цей запах нагадав Ганнусі про  недавні події. Вона мовчки йшла за батюшкою, але ноги поривалися тікати. Страх перед лікарем і тим, що він може знову зробити, наче стиснув металевим обручем Ганнусине тіло, вона напружилася, але її «покровитель»  міцно тримав дівчину за руку і майже тягнув за собою.
Під кабінетом було багато усіляких жінок: старих і молодих, вагітних і «не дуже». Ганнусі стало ще страшніше. Отець Миколай лишив її стояти у кутку, а сам постукав тихенько у двері й увійшов до кабінету.
– Скільки місяців?
– Шість з половиною.
– А чого живіт такий великий, наче всі дев’ять?
–  Двійня.
– Нічого, Бог поможе родити. Ти, лиш не переживай. На все Божа воля, бог дає і діти, і на діти.
Ця розмова донеслася до Ганнусі з іншого кінця черги. Їй стало моторошно: «Я ж не вагітна, Господи? Ні, я праведна дівчина, я ...  – з очей знову потекли сльози.
– Чорнишова! Заходьте! – гукнула медсестра з дверей кабінету, але Ганнуся нічого не почула.
– Чорнишова є? – ще раз рявкнула медсестра, і Ганнуся мовчки зайшла у відчинені.
У кабінеті не було того страшного крісла, в якому Ганнусі вже довелося побувати, але й страшно було не менше. Медсестра взяла її за руку, підвела до кушетки і положила. Нічого не запитуючи, вона розстебнула  і потягла вниз Ганнусині бедровки. Лікар приклав до живота холодну і жирну головку УЗ апарата. Дівчині стало соромно і неприємно, але страшно вже менше.
Владислав Юрійович дивився на екран комп’ютера, батюшка Миколай сидів застиглий коло вікна, медсестра стояла обабіч – всі затихли  в очікуванні. Чути було лише Ганнусине голосне дихання. Це продовжувалося ще може хвилин зо дві – потім у лікаря піднялися брови, на обличчі з’явився  подив. Всі побачили ці зміни, але продовжували мовчати.
– Ганнусю, з ким ти мала статеві стосунки? – запитав лікар. В його голосі звучало якесь ледь помітне тремтіння.
– Я вже говорила батюшці Миколаю, я не ... .
– Так, так! Я чув. – це були останні слова Владислава Юрійовича, більше він до Ганнусі не говорив. За хвилину попросив медсестру відвести її до процедурного кабінету, а батюшку Миколая – залишитися.
Коли медсестра і пацієнтка вийшли, Владислав повільно встав з стільця і відчинив двері у коридор:
– Апарат зламався, майстра вже викликали, але на сьогодні прийом закінчено.
– Що завтра знов брати талони в реєстратурі? – запитав хтось із жінок в черзі.
– Ні, прийматиму по сьогоднішніх, – нервово сказав Владислав і зачинив за собою двері. Підійшов до вікна, став поряд з Миколаєм і ще трішки помовчав, поки невдоволені пацієнтки розійшлися з-під дверей. Потім відкрив шафу, дістав дві чарки і пляшку коньяку.
– На закуску – лише бутерброди, – сказав лікар і дістав з портфеля два акуратно замотані у целофан бутерброди з маслом і ковбасою, – слухай, Миколаю, де ти взяв цю дівчину?
– Ксеніїна однокласниця, їх зі школи взяли на якусь перевірку і виявили, що вона вагітна, батьки вигнали з дому, от вона і прийшла до мене. Божиться, що ні з ким не спала, родичі не вірять, а я … що я? Ось, привів до тебе, ти ж на цьому розумієшся. Давай краще розповідай, що ти там наУЗірував?
– Давай спочатку  вип’ємо,  – Владислав відкрив пляшку, налив у стопки і розділив навпіл бутерброд – не цокаючись, мовчки випили кожен своє, –    ти, Миколаю, послухай мовчки, потім запитаєш, як буде щось незрозуміло. –Владислав  взяв ручку, аркуш паперу і почав малювати. – Дивись, Миколо, у нормальної, з точки зору медицини, жінки є матка – такий собі трикутничок унизу живота, у цього трикутничка знизу є така дірочка, ти її знаєш, не маленький. А ось тут, Владислав намалював дві хвилясті лінії з двох інших кутків трикутника, є два яєчники. З них раз у місяць беруться жіночі статеві клітини, з яких потім зачинається дитина, звичайно, якщо звідси, знизу, в матку потраплять чоловічі сперматозоїди…
– Та що ти мені якісь мульки малюєш, що я вже геть дурний? – обурився Миколай.
– Ти не загорайся! Чекай! Якщо дівчина не бреше, і вона дійсно ні з ким не спала, то ти сам розумієш, що ніякої вагітності бути не може. Але…
– Але що?! – знову не витримав Миколай.
– Але вагітність є. 4 тижні.
– І що не можна перевірити спала вона з кимсь чи не спала? А як же дівоча пліва? Вона ж має бути , або її вже нема.
– Має бути, але всяке можливо. Може лікар помацав її за груди, виявив, що вагітна і під час перевірки вже й не особливо зважав на те, що пліва там могла ще бути, а може її там взагалі не було… Ти ж мене до кінця не дослухав. У Ганнусі дуже незвичайна будова статевої системи, у нормальної жінки яєчників лише два, а в цієї дівчини, як показав ультразвук їх – чотири.
– Що це значить?
– Це значить, що Ганнуся – гермафродит, справжній гермафродит. Я, звичайно, не можу стверджувати напевно, поки не зроблю ряд досліджень і додаткових обстежень, але версія дуже ймовірна.
– Ти, тільки, давай без цих своїх розумних словечок лікарських поясни, будь ласка.
– Гермафродит, Миколаю, – це особина, в нашому випадку жінка, у якої присутні статеві органи і чоловіка, і жінки.
– То що Ганнуся і чоловік також?
– Ні, дотепер науці були відомі лише недійсні гермафродити, це у яких робоча, фактично, лише якась одна статева система, а друга, зазвичай, або недорозвинута, або взагалі представлена лише частково.
– Значить Ганнуся не могла завагітніти сама від себе?
– Справа в тім, що Ганнуся якраз могла, в неї немає псевдопеніса і яєчок, але у неї є ще одна пара яєчників, яка ймовірно, що виробляє не яйцеклітини, а сперматозоїди. І як тільки її жіночі статеві органи дозріли і почали виробляти здатні до запліднення яйцеклітини, сперматозоїди з другої пари яєчників одразу ж запліднили одну з них. От виходить, що Ганнуся завагітніла сама від себе, і тому нічого про це не знає.
– Ти впевнений? Тут не може бути якоїсь помилки? Може її хтось зґвалтував, і вона боїться признатися, а та друга пара яєчників – просто патологія.
–  Ще по одній вип’ємо , щоб легше було пояснювати.
– …
– Я не можу стверджувати нічого точно поки не проведу ще кілька обстежень і досліджень, але зробити це в нашій поліклініці неможливо. Для цього треба зв’язатися з інститутом акушерства й гінекології в Києві, Ганнусю треба обстежити, взяти зразки її статевих клітин і т. д. Поки що, не можна нічого такого робити, щоб не зашкодити  дитині, але за нею потрібно стежити, як проходитиме вагітність, як розвивається плід. А якщо це так, Миколо, ти не уявляєш, що ми з тобою відкрили. Ця твоя Ганнуся може бути новою сходинкою еволюції, може вона народить таку саму особину як вона! Ти уявляєш ми стали свідками відкриття нового виду розумних істот здатних до самозапліднення. Вони не будуть ділитися на слабшу і сильнішу половини, вони не будуть воювати за емансипацію, їм, напевно, буде байдуже до сексу, а може й до влади, і до грошей. Миколаю, ти не уявляєш, як вигідно ми можемо продати Ганнусю за кордон.
– Як продати, вона ж жива людина, вона все розуміє, а ще вона неповнолітня, її батьки можуть бути проти.
– З батьками можна домовитись, а дівчині не обов’язково все знати, вона може думати, що дуже хвора, і її везуть за кордон на лікування.
– Владиславе, що ти таке кажеш?!
– Ганнуся поки-що нехай залишається тут, я положу її в наш роддом, трохи за нею поспостерігаю, а потім вирішимо.
– Я думаю, що це неможливо. Ти не триматимеш її у роддомі дев’ять місяців та й вона буде всім наліво й на право розповідати, що вагітна, а ні з ким не спала, всі вирішать, що наша Ганнуся божевільна і прийдеться її переводити з роддому  у дурдом. Давай, сьогодні я заберу її до себе. Їй, все одно, треба усе розповісти, заспокоїти, а завтра щось придумаємо.
– Ти маєш рацію. Завтра після роботи я прийду до тебе, – мовив Владислав, наливаючи ще по одній. Бутерброди так ніхто і не чіпав.
– А що тут вирішувати? Я все придумав. У сусідньому селі є жіночий монастир. Додому Ганнуся не повернеться, там старий Чорниш, певно, до сих пір буянить. Дівчина уже два дні в мене ночує. Зараз поїду до ігумені Єлизавети, пошушукаю з нею, і на якийсь час проблему вирішено. А потім, з Божою допомогою, якось  воно буде.
Владислав погодився з Миколаєм. Так вирішили, на тім і розійшлися.


Страх ще тримав Ганнусю за горло своїми холодними руками. Хотілося заснути і не думати. Або навпаки – прокинутися і зрозуміти, що це лише сон. Не сталося ні першого, ні другого, – батюшка Миколай постукав у двері і одразу зайшов до палати.
– Ганнусю, збирайся. Дорогою поговоримо.
Поки йшли до машини, святий отець зібрався з думками, налаштував свій священницький  голос, і як тільки мотор загудів, почав.
– Ганнусю, дочко, спочатку, я хочу сказати тобі, що ти завжди можеш довіряти мені і покладатися на мене в усьому. Ти хороша дівчина, я вірю тобі, вірю, що ти незаймана. Ти Біблію читаєш?
– Колись читала. Мені хрещена на день народження подарувала.
– Ганнусю, ти пам’ятаєш як там написано? «Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Ісус.»  … і родився у Пречистої Діви Марії Син, і Він ходив поміж Людей,  проповідував слово Боже, і творив чудеса в ім’я Господа Бога. І страждав за гріхи наші, і був розіп’ятий за спасіння душ наших, і воскрес на третій день, як в писанні написано і вознісся на небеса. Дві тисячі років минуло з того часу, близький уже час Великого Суду, і близьке уже пришестя Сина Господнього, щоб судити судом своїм страшним живих і мертвих за діла їхні перед лицем Господа Бога. Ганнусю! Ти обрана! В утробі твоїй плід, зачатий Духом Святим. Вже через сім місяців родиться посланець Господній, аби сповістити про наближення кінця світу, – батюшка боявся сказати «Син Божий», бо може родитися дівчинка, а що тоді він ще не думав, – твоя місія велична і відповідальна.
– Але якщо це так, то чому, отче, Бог не дав мені якийсь знак, щоб не було такого позору мені і моїм батькам.
– Може ти ще просто не готова, може в тому і є знак, що ти прийшла до мене, що церква православна виявилася поруч і не дасть нікому скривдити ні тебе, ні дитинку.
Нависла пауза. Кілька хвилин мовчання здалися Ганнусі вічністю.
– Всьому свій час, дочко, і на все воля Божа. Тепер ти розумієш свою відповідальність перед дитиною і перед Господом Богом. Тобі тепер краще не додому повертатися, а знайти місце, де про вас подбають. У мене вже є один варіант – краще всього пожити в монастирі. Ти ж знаєш, тут у сусідньому селі  жіночий монастир святої ..., ти не проти, щоб пожити там деякий час?
– Вам краще знати, додому я точно не піду – батько мені не повірить, а мама… ви їй краще самі розкажете, і вона, якщо захоче, буде мене провідувати. Добре? Адже можна мені буде з нею бачитися?
– Так, Ганнусю, звичайно можна. То що їдемо туди просто зараз?
Ганнуся кивнула головою. Отець Миколай тільки цього і чекав, він звернув на польову дорогу, яка вела до монастиря. Далі їхали мовчки. Обом треба було подумати. Ганнуся, затамувавши подих, дивилася як пролітають дерева повз машину, а в голові уже починало народжуватися якесь далеке розуміння того, що з нею відбулося за останні чотири дні. Отець Миколай повернувся до Ганнусі, щоб іще щось добавити, але замовк:  «дитині треба зібратися з думками, не кожен день таке відбувається».


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Роман RemiK Котик, 13-03-2009

Сонце

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Dara, 11-03-2009

Варто прочитати.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 11-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63951802253723 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …