Безсмертні боги, які ж то незрівнянні слова він знайшов для неї! І ще знайде – вона варта слів, ще не народжених, ще не промовлених. Яких навіть він ще нікому не казав... Вони вже тут, лунають у пульсуючому співі цикад за розчахнутим у спекотну ніч вікном, мерехтять перед очима, наче якась рука виписує їх у темряві золотим сяйвом – куди яскравішим за те, що йде від його чадного світильника. Той, втомлений, уже згасає... І місяць уже не дивиться у вікно кубікулу. Ніч пливе за обрій, уносить із собою сузір’я.
Завтра він знов піде до неї. Спочатку, затикаючи носа краєчком тоги, промине загидженими тротуарами квартали інсул, гамірних, велелюдних. Тут мешкає багато його приятелів, поетів. Вони не переймаються тим, що в гаманцях своїх часто-густо знаходять павутиння замість хоча б щербатого аса.* У темних кімнатках-клітинах, ловлячи мізерний промінь з однісінького віконця, що заглядається підсліпувато в колодязь подвір’я, ніби жартома шкрябають вони на дощечках, укритих воском, рядки, що колись наймайстерніші каліграфи будуть наносити, затамувавши подих, на найкращі, найтонші сувої пергаменту... А тоді ще пемзою зачистять кінці сувою, і прилаштують до них рогаті палиці, і викрасять найкращою, червоною, фарбою... І залунають ці вірші в кварталах вілл, на північ від Риму, і будуть скандувати їх аристократи, у вінках із троянд, лежачи на бенкетних ложах із бронзи, чи пальмової деревини...
Саме до такої вілли, загорнутої в сади, що терасами збігають до кратеру озера, і попростує він завтра, залишивши надвечір невеличкий будиночок у східній частині міста.
І залишаться позаду інсули, а тоді й Форум. Тут він змінить напрямок шляху, з декуманусу перейде на кардо. І ось уже під ногами буде не бруківка, а вбитий пил, і обабіч шляху стануть кипариси. Тіні від них, мов щаблі на драбині, будуть лягати йому під франтівські, із золоченими застібками сандалі, а тоді помалу розтануть у м’якій лілуватій темряві. Але драбина, хоч і невидима, буде вести його все далі й далі, усе вище й вище – немов і справді до небес…
І ось з-за верхівок пагорбів висунеться краєчок диска, тьмяно-червоного, велетенського. Диск спливатиме вгору, набираючи й набираючи кольору. На якусь мить він стане дивно схожим на червонолакову арретинську чашу, блискучу, глянсову. Тоді, виринувши із серпанку, заясніє на всю свою силу – і стане видно, що це місяць. Завтра ввечері місяць буде вповні.
Де саме він побачить її цього разу? У таблініумі, в оточенні служниць та рабів, заклопотану останніми приготуваннями до бенкету? У домі патриція, сенатора Метелла не можуть осоромитися – на його оргіях усе повинно бути бездоганним. Навіть якщо вони чи не щоденні…
А, може, вона вже буде в триклініумі - на чільному місці господині дому, на ложі із чорного дерева, прикрашеному бронзовими рельєфами; спираючись на білосніжний лікоть, буде напівлежати граційно, і стола з найтоншої вовни буде спадати долу вишуканими зборками. В якого кольору перуку – лазурову, винно-червону - убереться вона завтра, прикрасивши її перлами, золотою сіткою? Їй будь-який колір до лиця...
Але все ж таки наймиліша вона, коли її чорне блискуче волосся якнайпростіше укладене на голові кошиком із кіс, відкриваючи мармурове чоло, а на ніжні, наче пелюстки нарцисів, скроні, змійками спадають неслухняні пасма...
Саме такою заскочив він її третього дня в екседрі – взявши із золотої клітки свого улюбленця, крихітного горобчика, вона бавилася з ним. А пташеня то пурхало крильцями біля її ледь підрум’янених щік, біля розкішних пліч, що світилися крізь легенький шовк хатньої туніки, то сідало на витончену руку, прикрашену безліччю браслетів та каблучок.
Але де б він не побачився з нею завтра, мусить покласти до її ніжок вірші, присвячені їй; вірші, що їх продиктує його палка пристрасть... Домагатися найгарнішої, найуславленішої жінки в Римі, і не оспівати в натхненних рядках її красу та своє кохання – то було б непробачно з його боку. Хіба не він ватажок шалено популярної в Римі ватаги поетів – молодих, нахабних, талановитих? Хіба не їхні кусючі епіграми лунають скрізь – від ринку до Сенату? А найбільше припали римлянам до серця його дурнички-дрібнички, його “nugae”. У нього й гадки не було, що настане день – чи радше ніч -, коли він гірко пожалкує, що пускав у світ ці вірші, присвячені чи не кожній римській гарнюні. Що поперебирав чи не всі імена, якими може називатися римлянка... Жодного не залишилось, мабуть, яке б він, божевільний, не використав необачно у своїх одах та піснях...
Боги посміялися з нього – нарешті обдарували його коханням, вартим усього золота світу, а він уже розтринькав усе бездумно. Навіть імені не залишилося, яким міг би називати у віршах свою кохану Клодію... Та чужі імена й негідні її незрівняної краси, її шляхетної вдачі, її поетичного дару. Кілька днів тому, бавлячись, вони писали на дощечках двовірші, обмінювались рядками, закінчували думки одне одного, підшукували й змінювали метри. Небагато хто з його друзяк-поетів міг би витримати такий поетичний двобій із ним на рівних – ну, хіба що Ліціній. А серед римлянок, бундючних, пустоголових, годі було б і шукати такої дотепності, такого красномовства, такого почуття гармонії, як у його коханої Клодії. Пересічним жінкам поезія не до снаги.
...Валерій піднявся з ліжка, що вже намуляло йому боки, поплентався до атрію, сам не знаючи навіщо. – А, ось де ти наразі швендяєш, приятелю, - пробурмотів до місяця, що, піднявшись чи не до центру небосхилу, дивився своїм зблідлим обличчям крізь комплювій, отвір у даху, та ще й відбивався в недвижному невеличкому водоймищі, що займало середину атрію. Сів біля води, легенько торкнувся пальцями дзеркальної поверхні. Той місяць, що в небі, дивився згори так само незворушно, а його брат-близнюк, занурений у імплювій, розбився на безліч гострих скалок, і темна поверхня води замиготіла, наче зоряне небо.
Ні, він не правий. Була колись жінка, здатна оспівати ось таку ніч, і місяць, і зорі, і саме кохання. «При місяці зірок тьмяніє коло...»** - Сапфо, незрівняна Сапфо. Її ім’я він залюбки б дав коханій Клодії – але ж це неможливо. Клодія не забажає прийняти в дарунок вірші, де буде стояти ім’я іншої жінки, хай навіть та вже майже три сторіччя десятою музою сидить на Парнасі в колі небожителів...
Ах, чому вони із Клодією живуть зараз, у цьому мертвонародженому незугарному Римі, а не в Елладі, часів її розквіту? Якби він був не він, а ..., скажімо, Алкей, поет з острова Лесбос, палко і безнадійно закоханий у ту ж Сапфо? А на місті Сапфо була б його Клодія...
Але ж ні, із цього кохання, як відомо, нічого путнього не було. Два поети - це, мабуть, забагато для одного кохання. А, може, краще, якби жоден із них не був би поетом? Він був би не Алкей, і не Катулл, а просто мореплавець, молодий, дужий, відважний. У фіалкових сутінках причалювала б його трієра до берегу Лесбосу, а йому назустріч, у вінку з польових квітів уже бігла б вона, його puella, його крихітка, його кохане немовлятко. Просто дівчина з острова Лесбос – lesbia... Лесбія!
- Ось воно, - ще не вірячи собі, прошепотів Катулл. – Лесбія – дівчина з Лесбосу, острова кохання! Ось як буду я звати тебе у своїх віршах, моя незрівняна! Ніхто не зможе кинути в тебе камінням, бо я не назву тебе на твоє справжнє ім’я - Клодія. А до пліток і поговорів нам байдуже! Хай, якщо хочуть, здогадуються, про кого пише Катулл у своїх натхнених віршах! Хай заздрять мені, що мене кохає та, яка своєю вродою дорівнює безсмертним, хай заздрять і тобі – бо я подарую тобі безсмертя у своїх віршах!
- Хлопчику! – гукнув Валерій, плеснувши в долоні. – Пергамент, найкращий, швидко!
Минуло чи не п’ять довгих хвилин, поки з али ліворуч з’явився раб-підліток, зі скринькою під пахвою. Він човгав ногами, позіхав, щулився від світанкової прохолоди, щільніше загортаючись у свої темні одежини, і його постать уже досить виразно малювалася на тлі блідого, ще безкольорового, світла, що сочилося крізь комплювій.
- Дощечка й стило непотрібні, - гарячково шепотів Катулл, примощуючись біля невеличкого столика на бронзових ніжках. – Відразу начисто – бо все вже тут, усі незліченні цілунки, день і ніч, смерть і життя, усе наше безсмертне кохання...
І під його рукою на пергаменті стали перші слова: - VIVAMUS, MEA LESBIA, ATQUE AMEMOS….
*- тут і далі в тексті – алюзії на вірші з книги “Catulli Carmina” («Пісні Катулла»)
** - рядок з вірша Сапфо (переклад автора)
*** - текст вірша “AD LESBIAM” повністю, а також деякі інші матеріали до біографії й творчості Гая Валерія Катулла див. на сторінці « Десятий конкурс поетичних перекладів»
