Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2627
Творів: 47995
Рецензій: 92786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Накрапав дрібний дощик

© Стах, 04-03-2009
Накрапав дрібний дощик. Качки таляпались під ринвою. Пес Бурко солодко дрімав в буді, висунувши назовні лише свого кирзового носа. Кури під тином порпалися в землі. І лише на літній кухні, за причиненими дверима вирували пристрасті:
― То шо? Чи ти шось маєш в голові? Чого тебе понесло до тої дурнуватої? Шо люди по селі будуть говорити? ― лютував дід Юзик, сидячи за столом, накритим прозорою цератою, і наминаючи вареники зі шкварками у проміжках між читанням нотацій бабі Карольці. Стара ж повільно колотила в ронделі грибну підливку, не озиваючись до діда. Відсутність агресивного захисту старого ще більше заводила. Кулак гепнув об стіл, аж сільничка перекинулась. ― Ше раз підеш до неї ― можеш не вертатись!
― Чого ти верещиш, по голові собі гепни! ― пішла в атаку баба. – До сестри ходила, не де-небудь. А люди як нерозумні, то най си займаються пльотками, поки їм варги не повсихають! Шо я вже ― родини звідати не можу?!
― Якби ш то в тебе була нормальна родина! Шо ти, шо твоя мама ― ви всі відьми. А Ганка вас всіх переплюнула.
Власне через Каролькину сестру Ганку і лютував дід Юзик, пригнавши худобу після полудня. Хтось му на пасовиську сказав, шо його баба вчора ходила до “святої”. А “святою” жінчину сестру стали називати після нібито активних зв’язків з “Білим Братством”. Та було діло. Ганка одного разу надовго пропала, а після розгону братства вернулася в село й об’явила себе святою. Люди ж, знаючи святість жінки ще з часів її бурхливої молодості, спочатку сміялися і ставили їй однозначний діагноз. Але з часом в селі почали з’являтися паломники ― бідно одягнуті, з тлумками за спиною. Вони прямували до Ганчиної хати. Як правило, це були жінки, побільшости старші, проте траплялися і молодші, навіть з малими дітьми. Їхня згорблена постава, гуманітарний одяг і обов’язкові безрозмірні хустки на головах справляли гнітюче враження. На початках люди заводили з прибульцями розмову, помагали нести тлумки дорогою, автобус в село ж бо не ходив, і доводилось від гостинця йти до найперших хат ще добрих два кілометри пішки. Проте згодом виявилось, що переконати цих жіночок у відсутності будь-якої святості в Ганки було справою марною. Кількість паломників збільшувалася. Вони почали зводити на подвір’ї святої двоповерховий чварак ― дім молитви. Консервативний сільський люд зачав нервувати, відчувши дискомфорт, емоції бродили, як брага в бідоні. Кожного дня селяни спостерігали картину, як від хати Ганки під гору до лісу бігала, то по одному, то по двоє, вірна Ганці паства, бо ж “святого” місця оскверняти не можна, лише “Богом помазана” і її рідні могли ходити до виходку на “святому” подвір’ї.
Тож одного дня терпець народний увірвався. Увірвав його Ладзьо з Кута. Ганчина корова, йдучи з пасовиська, залізла город через поламаний паркан на Ладзьові городи, і потовкла троха його бурачиння. Коли господар теє вздрів ― одразу ж погнав сваритися зі “святою”. Братство його на подвір’я не пустило. А Ганка в двох словах пояснила, куди йому йти. Ладзьо був хлоп зацьонтий, нікуди йти він і не подумав, а на півсела почав згадувати біографію і родину Ганчину аж до сьомого коліна. Помало почав підтягуватися сільський люд. Пристрасті вирували. В “святе обісцє” полетіло каміння і патики, хлопи розхитували паркан, проте на ворожу територію заходити ніхто не наважувався. Свята зі своїми пілігримами зайняла глуху оборону. Тоді приїхав місцевий дільничний Степан. Він кричав, лаявся, пробував відпихати людей від брами. Розуміючи безнадійність своїх зусиль, Степан заявив, що викликав «Беркут», який має з’явитись з хвилини на хвилину. Хлопи не зрозуміли “жарту” односельчанина, але про всяк випадок вирішили розійтися. Хоча перед тим добряче натовкли дільничного по пиці, а міліцейський кашкет викинули у гноївку. На тому всьо і втихло. Та надалі Ганка взагалі перестала залишати своє подвір’я, паломників поменшало, і добиралися до «святого місця» вони вже не дорогою, а стежкою понад потіком, шляхом довшим, проте, на їх думку, напевне безпечнішим…
― Та чого верещиш, добрий вже з тебе відьмак! – тим часом продовжувалося активне спілкування в кухоньці діда Юзика. ― Йди краще когутє заріж, завтра вечором онука приїжджає. Тре поскубти, обсмалити.
― Та хай самі і скубають! Всьо приготуєш, торби наладуєш, вона приїде, переспитсі ― і назад до міста. А як помагати садити бараболю ― то нема кому! – не вгамовувався дід.
― Та нашо тобі її поміч! Воно ж замучене тою наукою, шо-с, не пам’ятаєш, яке біле і худе приїжджало тамтого разу?
― А їй хто боронить їсти? Поробила би тиждень у полі ― добре би їла. А то сидять там на поверсі, їдять ту суху бараболю, а котів німецькими консервами годують! А ти дурна стара передавай курей, хоть всіх поріж! – Чіпси старому зразу не сподобалися, та перша чіпса, якою його пригостила онука, була і останньою. А про котячі консерви, які вона купляла для Мацька, дід згадував бабі вже два місяці ― ніяк вони не давали йому спокою. Він тоді завітав до дочки в гості, бо ж їздив до міста на базар. Привіз їм курку, молока, сиру, сметани. Поки розмовляв з дочкою, онука принесла з магазину плящину, ковбаси та інших продуктів, серед яких було дві коричневі металічні банки. Спочатку старий думав, що його зараз тушонкою будуть пригощати, та коли дізнався, що то для котів ― йому мову відняло. А дочка, відчувши настрій старого, похапцем заштовхала за двері куплений для кота гігієнічний наповнювач… Після того випадку, коли баба пробувала завести розмову про важке життя в місті, старий видавав свій незаперечний, вбивчий аргумент – котячі консерви.
Активні дебати перервав шум лісовоза, що саме проїжджав повз їхнє подвір’я.
― А кров би їх нагла залляла! Знов ріжуть! – дід вискочив з-за столу, відсунув фіранку і лютим поглядом проводжав лісовоз, що їхав до гостинця.
Вирізка дерев була на даний момент темою номер один в селі. Ліс вирізався масштабно і по-варварськи. Раніше під вирізку вибирали окремо кожне дерево, потім ліс чистили від гілляччя, насаджували новий. Але так як своя, рідна власть, не хазяйнували ні поляки, ні німці, ні перші, а ні другі москалі. Ліс різали великими квадратами, забирали лише найцінніше, а решту лишали на місці. Через кілька років у тих місцях утворювалися непролазні хащі, а навколо все так змінювалося, що й близько від села блуд чіпався.
Сільський люд до вирізки лісу спочатку ставився спокійно, бо хлопів брали на роботу, платили непогано, та й для власних потреб тихо-потрохи самі різали. Та коли почали вирізати навколо села, та й так масштабно, люди почали шуміти. А тут ще чутки про великі гроші, що їх отримав від власника закупівельної фірми місцевий лісник – бо ж по документах вирізалося одне, а по факту – у рази більше. Селяни спочатку жалілися, писали в район. Коли ж нічого не допомогло, почали збиратись на мітинги. І ось тепер, зрозумівши безнадійність своїх дій, люди вирішили діяти рішучіше.
― Останній день їздите. Шляк би вас трафив, не наїстеся ніяк! – вилаявся старий Юзик. Завтра, суботнього ранку, громада вирішила поставити питання ребром. Було заплановано провести масовий мітинг і перекрити дорогу. Все те мали фіксувати запрошені з міста журналісти. Для цієї події дід змайстрував, таку ж, як у Ладзя з Кута, табличку на патику, з написом “Не дамо знищити народний ліс”. – Завтра в полуднє всьо порішаємо! Кістьми ляжемо, а не пустим!
― Ніц у вас не вийде, як різали, так і будут різати – вштрикнула своє Каролька.
Дід злісно зиркнув на жінку, та й тільки махнув рукою, мовляв, нема з ким балакати, ― і пішов годувати кролів.
А на дворі була моква. В ринві тарабанила дощівка. Бурко дрімав, геть сховавшись в буді. І лише качки весело таляпалися в калабані.

Другого дня, а була то субота, погода ніц не змінилась. Накрапав дрібний дощик. Бурко ловив надоїдливу муху. Качки порозсідались коло таці з бурачанкою, і час від часу покрякували.
Худобу з паші дід Юзик пригнав сьогодні на годину раніше. Помився, переодягнувся в чистого костюма, нашвидкуруч пообідав, узяв таблицю на патикові і пішов у «бій».
На півдороги його окликнув зі свого подвір’я племінник Василь. Його хата була поряд з хатою «святої» Ганки. Власне, то він помітив і доклав Юзьові про Карольчині відвідини сестри.
― Зачекайте, вуйко! Зайдіть-но на хвильку.
― Та наші вже, певно, дорогу перекривають. Треба бігти.
― Та ж зайдіть! Моєї нема, по-п’ятдесят та й підемо перекривати.
Дід Юзик ще хвильку стояв у роздумах, тоді оглянувся на своє подвір’я, спер легенько мітингувальну таблицю до Василевого паркана і шаснув до племінника.
Пес Циган мовчки, самим тільки поглядом проводжав Юзика до дверей хати. То був здоровий, чорний дог. Василь його дуже шанував, ходив з ним на полювання. Племінник Юзів був троха браконьєром. А після тої вікопомної різдвяної ночі Василь взагалі ходив коло Цигана як коло збитого яйця. Минулої зими на свята приїхала до Василя в гості теща зі Львова. Довго колядували й веселилися, а потім всі дружно полягали спати. І тільки тещу Василеву, коли всі заснули, потягнуло надвір. Вона, бідолашна, не знала, що Василь на ніч пса свого спускає... До нужника вона зайшла спокійно, може, півсонна не помітила собаку, а може, той десь бігав в іншім кінці подвір’я… Та коли відкрила двері, щоб виходити, її притиснуло вдруге, бо два метри далі, на стежці, що вела до хати, сидів величезний псюга і дивився своїми червоними очима просто на неї. Закривши зсередини защіпку на дверях і перевіривши її ще разів з десять, стара тремтячим і протяжним таким голоском зачала кликати свою дочку. Але убиральня була аж за стайнею, та й спали всі твердо, тож кликала вона аж до світанку. Зрання Василь, впинаючи Цигана, почув завиваючий стогін. Думав, звір який здихає. Взяв сокиру й пішов на звук. Двері різко відчинилися, зірвавши защіпку, і крізь запухлі очі замерзла і перелякана теща побачила зятя з сокирою… Потім її довго відкачували, а Василя сварили, що чуть до інфаркту не довів стару. Той сумно кивав головою, а самого аж розпирало. Відтоді вона більше ні разу до нього в гості не приїздила!
― Ну, вуйко! За нашу перемогу!
Вони перехили, хекнули і закусили.
― Зволочі, такі буки вирізають, і всьо за границю спродують.
― Та не кажіть, вуйко, ― Василь розливав по другому – прийде москаль ― не буде де краївки зробити.
― Ти смієшся, Василю, а ше всьо може бути.
Вони чокнулись, перехилили, хекнули, закусили…

А тим часом громада в центрі села, коло клубу, перекинула поперек дороги дві фіри, накидала згори дощок, гілляччя та купу всякого дрібнішого причандалля. Над барикадою майорів чорно-червоний прапор (жовто-синього голова сільради не дав). Упритул до загорожі стояв згружений лісовоз, позаду ― «бобік» лісника. Народ вирував, грізно насуваючись на лісника і шофера лісовоза. Дільничний Степан побіг додому зашивати порвані штани, коли ззаду під’їхали три машини, з яких вивалились мордаті усміхнені дядечки в костюмах і жменька міліціонерів. Народ кинувся до них. Міліція відпихала людей, пузані поховались назад до машин, усмішки щезли з їх облич. Останнім під’їхав пошарпаний жигуль, з нього вискочили журналісти з камерою. Лісник, як вгледів камеру, нерви його здали зовсім. Він вскочив у машину, різко розвернувся і помчав бічною вуличкою. Документів на цю партію лісу не було, тож найкраще ― дременути від гріха подалі, а там якось без нього розберуться, вирішив він, плануючи об’їхати село понад потіком до гостинця. Він газував, коло хати «святої» Ганки був різкий поворот, лісник різко крутанув рулем…

…Вона ходила по подвір’ю даючи настанови своїй пастві. Сутулі, загорнуті в хустки жіночки бігали взад-вперед подвір’ям, відчуваючи роздратованість «святої» Ганни. Її «святість» з самого ранку прокинулись не в настрої. І після проведення ранкової молитви вона почала щедро ділитись своїм «ненастроєм» з оточуючими. Піднімаючись сходами на веранду, Ганка краєм ока помітила якийсь рух за садком на своїм городі, де буяла конюшина. Різко розвернувшись і сфокусувавши погляд у тому напрямку, вона аж затрусилася від люті. Її конюшиною смакували Ладзьові телята! Ганка вже було відкрила рота, щоб послати кого з вірнопідданих, але в останню мить передумала. То була справа принципова, і покладатися цього разу на «старих шкап» вона не хотіла. Порушуючи власне табу, вона похапцем вискочила на дорогу, і побігла до свого городу. Напівдорозі зрозумівши, що вона немає чим товкти клятих телят, Ганка оглянулась. Вона помітила коло сусідського паркану спертого костура з прибитою дощечкою. Схопивши Юзиків агітаційний інструмент жінка через кущі вискочила на дорогу…
…Лісник різко вдарив по гальмах. Тупий, сильний удар. Жінка з плакатом «Не дамо знищити народний ліс» відлетіла на декілька метрів і важко гепнулась на дорогу. Лісник вискочив з машини і підбіг до «святої»… Він зрозумів, що справи кепські. Схопившись за голову, чоловік позадкував до машини. А потім вихопив з кабіни папку із документами й побіг, не оглядаючись, у бік лісу.
Василь і дід Юзик тим часом весело обговорювали походеньки малого Сашка ― внука Юзикового. Бахур був у них на початку літа. Десь в бабиній скрині відкопав Каролькину медаль ― «Мать-героїня» ― Каролька ж бо мала шестеро дітей. Того суботнього дня всі були на весіллі на другій вулиці, а внук Юзиків, начепивши тую медаль на груди, пішов поміж люди. Довго він хизувався «ордєном» перед пацанами, поки чутки не дійшли до Карольки…
― Ой драпав же ш він від вашої баби! – сміявся Василь, наливаючи по третій.
― От шибеник, – всміхнувся Юзик, розгладжуючи вуса. Дід любив Сашка, той вчився у музичній школі, і грав дідові на баяні то веселої польки, то марша.
― Будьмо! – Василь підняв чарку.
Випили. Хекнули…
По дорозі промчала машина. За мить заскрипіли гальма, стукнуло, гепнуло. Завив Циган. Чоловіки повскакували з-за столу і побігли надвір. Трохи далі від Василевого обісця, на дорозі якось боком стояв «бобік» з відчиненою передньою дверкою. А за ним… Святий Боже!.. Розкинувши в різні боки ноги і руки лежала «свята» Ганка, а коло неї ― дідів плакат на патику. Перехрестившись, Юзьо хотів було забрати свій «біл-бордик», та Василь го смикнув за ліктя.
― Ви шо, вуйо, здуріли? Хто побачить, вас до того діла пришиють. Лишіть все як є і ніц не чіпайте.
Старий оглянувся.
― Та яка там холеєра побачит.
― Всьо, тихо, вон, дивіться.
І справді, з подвір’я святої почала вибігати її паства. А з–за повороту сунула вся громада. Чутки селом розповсюджувались швидко, навіть дуже швидко.
А потім… Потім Ганчині жіночки в безрозмірних хустках попадали на землю, зачали волати і рвати на собі волосся. Сільський люд мовчки споглядав наглу смерть, караючи себе за те, що вони раніше недооцінювали односельчанку, яка боролась за права громади до останнього подиху… А декому навіть закралася думка, що, може, Ганна і направду трохи того… свята.
Під’їхали мордаті дядечки з міліцією, під’їхали журналісти. Зацінивши ситуацію, одні стали домовлятись з іншими, тихенько попросили журналістів відійти на пару слів. Справу ж треба було спустити на гальмах. Так би мовити, відокремити грішне від праведного, справи лісові від смерті наглої, бо тут, на цій мокрій дорозі, декому з них вже ввижався релігійно-політичний підтекст.
…І лише Ладзьові телєта методично румигали мокру конюшину. І нікому до них не було діла. А дарма. Телят здуло, і обоє потріскали, як повітряні кульки ― аж кишки порозлітались по Гачиному городу. Потім дехто з «пілігримів» побачив в цьому руку Господа.
Люди потрохи розходилися, а дощик усе накрапав…

****
― Шо то за одні? – запитав дід Юзик з порогу. Заганяючи худобу, він побачив двох молодичок, які виходили з їхньої хати.
― Та то… ― Каролька втупила погляд в рондель на плиті – від Мироськи Михаськової, трохи посиділи, поговорили…
― Від Мироськи? «Свідки»! ― злосно крикнув старий.
― Ну «свідки», то й шо?
― Жінко, ти мене виведеш! Порубаю всіх до холєри!
― Та заспокойсі. Сядь віддихни. Тільки обережно, – баба похапцем забрала з бамбетля дві торбини з яйцями.
― То ти для них наладувала? – чорна хмара знов насунула на дідове лице.
― Та чого для них? Ксьонзів син женитсі, то сказали з кожної хати по тридцять яєць здати.
― І шо ж він з тими яйцями буде робити?
― Не знаю, не нам грішним його судити.
― А щоб йому поперек горла ті яйця стали! – дід Юзик піднявся з бамбетля і пішов надвір, гепнувши дверми.
― Ніяк тобі не вгодиш, дідьку старий – прошепотіла Каролька.


… Надворі смеркало. Юзик вхопив сокиру і зі злістю почав цюпати патики.
Скрипнула хвіртка. Старий обернувся. На подвір’я зайшли троє, геть всі в чорному, з довгим чорним волоссям. Юзик приблизно так собі уявляв нечисту силу. Рука старого міцніше стиснула сокиру. Передній чорт підійшов ближче, і дідо впізнав у ньому рідну внучку Марійку.
― Марусю, що сталося?
― Готи ми, діду. І звати мене тепер Маріан.
Саме в цей момент з хати виглянула Каролька. Побачивши дивакувато одіту внучку з друзями, і діда з сокирою, миттєво зацінивши ситуацію, стара швиденько заштовхала молодих людей до хати, від гріха подалі.
Дід Юзик сплюнув, тихо вилаявся і з розмаху глибоко всадив у пень сокиру.
Він присів на кубанця коло пивниці, закурив і гірко подумав, що він вже не встигає за змінами, які відбуваються навколо. Старий важко зітхнув…
Проте, ще були в Юзика цінності, непідвладні швидкоплинному часові. Старий думав про те, як зраненька, коли всі ще будуть спати, він дістане зі схрону свого «шмайсера», розбере його, гарно змастить, і заховає назад. А потім піде до церкви. В церкві добре, в церкві спокійно, там ніхто нікуди не спішить, і все залишається таким, як було вже багато-багато років, скільки він себе пам’ятає. Приходили і пішли німці, і москалі, так само відійдуть «свідки» і готи, які завербували його внучку, і лише тут все буде незмінним, своїм, таким рідним і знайомим з дитинства…
...................
Примітки
* церата - клейонка
* рондель - велика чавунна сковорода
* тлумаки - мішки або зав"язані шматки тканини, ущерть наповнені різноманітніми речами
* зацьонтий - впертий, принциповий
* обісцє - подвір"я і будинок
* когутє - півень
* бамбетель - старовинна дерев"яна лавка із шуфлядою внизу.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 10-03-2009

Одна

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 05-03-2009

Дощик на щастя…

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 04-03-2009

+1

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 04-03-2009

Гарна мова, пане Стаху,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 04-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0844640731812 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …