Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2648
Творів: 49118
Рецензій: 93779

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Раса (продовження)

© Наталія Чоловська, 02-03-2009
                                                                         (Сфінкс)
        За вікном похмурої, непривітної вітальні, обставленої у класичному, французькому стилі, будували нове гніздо заклопотані ластівки. Сергій сидів на обтягнутій парчею канапі в дусі котрогось із Людовиків, очікуючи власника маєтку, Теодора Марковича. Відомий приватний колекціонер, що вирішив продемонструвати світу свої реліквії,  призначив Сергію на одинадцяту.
         Великий золочений годинник із, схожим на відбійний молоток, важким, маятником показував уже без чверті дванадцять, та господар дому не з’являвся. Власне про деяку ексцентричність господаря дому, Сергій знав, і навіть те, що в кругах любителів старовини Маркович мав непевну репутацію такої собі «темної конячки», не було для нього секретом. І все ж спізнитись на інтерв’ю майже на годину – це вже занадто…
     Журналіст нервував. Чесно кажучи, своєму перебуванню тут хлопчина був не зовсім радий.  Адже, лише вчора поховали його, загиблу в авіакатастрофі, колегу. Перед очима все ще стояли жахливі кадри з місця, де знайшли літак. Точніше, те, що від нього залишилось.
А залишилось не так багато –  багажний відсік, кілька фрагментів крила, та задня частина пасажирського салону, із понівеченими, обвугленими тілами пасажирів. Що стало із носовою частиною літака ніхто не знав. Тож похорони, Аміни Михайлової, яка була для Сергія майже близькою і майже подругою, стали ще однією загадкою, без відповіді. Що ж саме вчора поклали в її могилу? Адже місце Аміни знаходилося в передній частині літака, якої так і не знайшли до сьогодні, спихаючи все на важкодоступність місцевості, туман, та всіляку містику.
Фотокореспондент тижневика «Твоя лінія» Сергій Кравчук пояснював невдалі пошуки лише халатністю та непрофесіоналізмом рятувальників. Він так і написав в своєму репортажі з місця подій, за що добряче отримав на горіхи від главреда. Мовляв, матеріал подано «не в тій тональності».
А так, як подібні неподобства Кравчук допускав далеко не вперше, йому прозоро натякнули,  що прагли б бачити на його місці більш слухняного працівника.
Відрядження до Праги  для Сергія стало свого роду засланням. Висвітлювати пошуки загиблого літака доручили іншому, молодому та перспективному синові брата третього чоловіка  двоюрідної тітки главреда, А Кравчук впритул зайнявся незакінченим репортажем Аміни Михайлової, яка летіла тим злощасним рейсом, щоб взяти інтерв’ю у Марковича. Знаковим було те, що Кравчук теж мав летіти тим рейсом. Втримала його від цього лише дрібна сварка з Аміною. Зрештою, Сергій летів би і «посварений», та свавільна подружка заявила, що сфотографувати кілька побитих міллю та припалих пилом  раритетів зможе і без його допомоги.
Тепер, згадуючи переглянутий якось на ніч «Пункт призначення», Кравчук завбачливо взяв білет на автобус. Зрозуміло, що всю дорогу журналіст не зімкнув очей і почував себе, як вампір під сонячним промінням.
Коли годинник пробив дванадцять, Сергію здалося, що маятник відбиває свій важкий тягучий ритм по його багатостраждальній голові. Журналіст здавлено матюкнувся. В ту ж мить двері, нарешті, розчахнулись, впустивши до вітальні невисокого чоловіка років сорока п’яти. Світле із сріблинкою сивини волосся, глибокі сірі очі… харизма оповила його, мов ледь помітний ореол, проступаючи із-за доволі звичайної зовнішності.
Перепрошую, що заставив чекати, - подав руку чоловік, -  мене звуть Теодор Маркович, і найближчих півгодини я буду до ваших послуг.
Сергій  потис руку Марковича.
- Ви добре розмовляєте українською…
- Українське коріння.  То з чим пов’язаний ваш візит?
- Із вашою колекцією старовини.
- Так. Вона того варта. Але, якщо не помиляюся, про інтерв’ю зі мною домовлялася дівчина. У неї ще таке рідкісне арабське ім’я…
- Аміна. Аміна Михайлова. Нажаль, вона загинула тиждень тому, в авіакатастрофі.
- Що ви? Як шкода. Шкода… Вип’єте?
Маркович підійшов до бару, і, відчинивши різьблені дубові дверцята, ковзнув поглядом по пляшках.
- Що ж вам запропонувати? - примружившись, промуркотів він.
- Брунелло 1997 року, Карбонайонне… о, Лупікайя дев’яносто дев’ятого, дуже рекомендую… хоча, вочевидь, вам потрібно щось міцніше – віскі, коньяк?
Сергій розгублено дивився на щедрого господаря, хапаючи ротом повітря. Випити. Так, бідолашному журналісту це було необхідно, як повітря.
- То на чому зупинимось? Чівас Регал екстра? Чи все таки коньяк? Шато де Булон, 71 рік…
      Кравчук мовчки кивнув, і натягнуто-жалібно посміхнувся.
Прозора, бурштинова рідина лилась всередину повільно, залишаючи в роті гіркуватий присмак жагучого сонця. Медове блаженство текло по жилах, змішуючись із застиглою, лінивою кров’ю, і вона вирувала в артеріях мов бурхлива гірська річечка, молода та грайлива. Смак раритету віддавав дитинством - корицею та родзинками, зовсім трохи ваніллю, горіхами та грушами. Божественний напій не мав нічого спільного із тим, зафарбованим «майським» чаєм, медичним спиртом, що вживали акули пера для обігріву на роботі довгими зимовими вечорами.
- Ну як вам? Смакує? – затягуючись сигарою, вдоволено посміхався Маркович.
- Так, чудовий смак, - кивнув Сергій.
Працездатність майже повернулась до нього. Від тридцяти хвилин, люб’язно виділених для інтерв’ю Марковичем, залишилось всього двадцять, і вони не стояли на місці.
- Скажіть, Теодоре, що пов’язує вас із Україною?
- Батько. Мій батько родом із Західної України.
- Хто ж ви самі по національності?
- За документами - чех, душею – щирий українець…
- Пане Маркович, ходять чутки, що ваша колекція почасти складається із зниклих скарбів третього рейху…
- Невже? – «щиро» здивувався Маркович, - ось що я вам скажу, юначе… деяким речам з моєї колекції не одна сотня років… звичайно, до мене вони побували в різних руках…
- Зрозуміло. Ви повідомили, що деякі із експонатів своєї колекції, збираєтеся передати українським музеям?
- Так.  Гадаю, вам варто на них поглянути.
- Думаю, це було б цікаво. Вони тут?
- Я виділив для них окрему галерею. Ходімо.
  Галерея, про яку говорив Маркович, знаходилася в мансарді, куди вели вигнуті ковані сходи. Це було добре освітлене, просторе приміщення.  Скульптури в кутках, завішені картинами дві протилежні стіни, на стендах доволі велика колекція старовинної зброї та обладунків… Все це добро цікавило Кравчука рівно настільки, наскільки могли б оплатити його роботу в «Твоїй Лінії», а, отже, цікавило не дуже. Із вдячності за елітний коньяк, він в’яло тупцяв між стінами, прицмокував язиком,  розгублено поглядаючи на Марковича.
- Ось, - широким жестом представив своє дітище колекціонер. - Кілька полотен Марії Приймаченко, рукописне Євангеліє, ікони, прикраси та зброя із скіфських курганів… ці експонати мають для мене особливе значення.
- Чому?
- В них теж українське коріння…
- Ви передасте все це безкоштовно?
- Повірте, ці речі не мають ціни, - відповів Маркович пафосно.
- Дуже шляхетно з вашого боку, - зітхнув Кравчук, здогадуючись все ж таки про орієнтовну ціну відібраної для передачі колекції.    
        Щедро. Просто непомірно щедро…
- Коли ж Україна може очікувати на повернення додому цих… е…  шедеврів?
Сергій просто таки видавлював з себе запитання. Інтерв’ю не йшло. Натягнута посмішка Марковича дратувала. Здавалося, ексцентричний меценат насміхається з бідолахи журналіста.
- Я планую відвідати рідні місця наприкінці серпня. Тоді і колекцію привезу. Маю намір показати її в кількох містах, а потім назавжди залишити у Львові…
- Захоплюючі плани, пане Маркович.
- Теодор. Можна просто Теодор, - розтягнув губи у, не надто щирій, посмішці меценат.
- Скажіть, пане Мар… Теодоре, чи можу я сфотографувати кілька експонатів? І хотілось би розмістити в газеті ваше фото…
- О-о, позбавте мене цього, - картинно закотив очі Маркович, - тобто, речі ви, звичайно, можете фотографувати, скільки завгодно, та сумніваюся, що вашим читачам буде цікавою моя фізіономія…
Сергій знизав плечима. Настоювати не наважився. Щось ледь вловиме в погляді колекціонера доводило, що сперечатися в даному випадку марна справа.
   Налаштувавши камеру, Кравчук взявся до роботи. Фотографував здебільшого золоті прикраси з курганів та старовинні ікони, які на його думку мали вразити уяву доволі невибагливого читача «Твоєї лінії» саме своєю розкішшю.
Маркович,  який довго споглядав маніпуляції Сергія з камерою, врешті, підійшов ближче, і, натягнувши на обличчя кислу гримасу нудьги, плеснув журналіста по плечі.
- Нажаль, час, який я в змозі був вам приділити, вичерпано. Я змушений відкланятись. За хвилину мій ключник проведе вас до виходу. Приємно було познайомитись, - потиснувши руку Кравчука, Маркович рушив до виходу.
Сергій залишився сам.  Клацнувши ще кілька разів камерою, розгублено озирнувся. Обіцяний ключник не з’являвся. Та залишити приміщення самому, видавалось неввічливим. Він ще раз обійшов залу, потупцяв біля вікна, з якого відкрився вигляд на внутрішній двір Марковича. Там,  під крислатими кронами платанів, між акуратно стриженими, правильними м’ячиками мирту, бородатий горбань вигулював кількох ротвейлерів. Покорчений чолов’яга був заледве на голову вищий від своїх підопічних. Породисті пси жваво намотували кола, бігаючи між деревами, карлик мляво спостерігав за ними, пускаючи в лазурне небо кільця цигаркового диму.
Погляд Сергія прикипів до незграбної постаті за вікном, коли до слуху донеслося невиразне бурмотіння.
- Пане Кравчук, я викликав вам таксі, зараз я повинен провести вас до виходу, - мовила копія карлика, торкаючи журналіста за рукав.
- А… е… так… - кивнув Сергій, тупцяючи за ключником.
Вони спускалися сходами, коли приглушений крик прокотився коридорами.
- Що це? – злякано прошепотів Сергій.
- Все гаразд, ви повинні йти, - слова ключника потонули в новому, сповненому болю зойку.
- Поясніть мені, що відбувається? Це кричав пан Маркович?
- Ні, це крик господаря.
- Якого ще господаря?! – зблід бідолашний журналіст.
- Мого господаря. Розумієте… - карлик став навшпиньки, щоб дотягтися до вуха Сергія, все має свою ціну… так, все має… а життя іноді коштує дуже дорого, розумієте?
- А… ага, - витираючи піт з чола, - прошепотів Кравчук, пришвидшуючи крок.
Опинившись на вулиці, журналіст зітхнув з полегшенням. Все було якимось ненормальним в цьому домі. Ця ненормальність проступала із-за шляхетних декорацій, ледь вловима витала в повітрі. Хотілося негайно залишити це місце і забути його, мов нічний кошмар.

   … «Чорт!» «А щоб тебе!» - лаявся Сергій, перебираючи стос зіпсованих фотографій. Тепер главред точно голову йому відірве. Із двадцяти двох кадрів зроблених в галереї Марковича, придатним виявився лише один – статуї чорного зеленоокого сфінкса, що якимось незрозумілим чином опинився серед «українських» експонатів. Найсмішнішим було те, що Сергій ніяк не міг пригадати, коли сфотографував сфінкса. Він був майже впевнений, що бачить скульптуру вперше.  На всіх інших фото, як прокляття, проступала розмита темна тінь, що обрисами нагадувала ту ж, недоречну статую.  
  Важко зітхнувши, Кравчук безнадійно махнув рукою і почалапав до холодильника, по пиво. Спека на вулиці стояла просто нестерпна.
Відкоркувавши пляшку, репортер-невдаха увімкнув телевізор. В той же момент настирливий звук мобільного почувся з лівої кишені чорних спортивних шортів.
- Слухаю, - не надто вдоволено буркнув Сергій.
- Доброго дня, пане Сергію, - із ледь помітним акцентом видихнув телефон.
Тихий голос видався знайомим. Смутно знайомим, та Сергій далеко не відразу впізнав його власника.
- П-пане Маркович?
- Так.
- Радий вас чути, - гарячково метикуючи, звідки в мецената номер його мобільного, протягнув Сергій.
- Щойно я телефонував до редакції, де мені люб’язно дали ваш номер, мов прочитавши думки репортера, продовжував Маркович. Справа в тому, що через низку причин мені довелося змінити плани. Колекція прибуде до Львова завтра о шостій ранку. І я хотів би, щоб саме ви висвітлили цю подію.
- Я… е… вражений, - приголомшено пробубонів Кравчук.
- Сподіваюся на вас, - голос в трубці змінився протяжними гудками.
В ту ж мить задеренчав телефон у вітальні. Та Сергій уже знав, що то дзвінок ошелешеного главреда. Кравчука терміново відрядили до Львова.
      Древнє місто зустріло проливним дощем, що безперестанку лився з насупленого неба. Коли Сергій прибув до Львова колекція уже знаходилася у виставочній залі. Йшла підготовка до відкриття виставки. Взявши інтерв’ю в організаторів, та наклацавши нових фотографій, Сергій тинявся залою, підсвідомо шукаючи чорного сфінкса. Так і не знайшовши статуї, попрямував до виходу, коли його зупинила інтелігентна тітонька в окулярах, що закривали половину одухотвореного обличчя.
- Пане Кравчук, затримайтесь, будь-ласка, на хвилинку…
- Я слухаю вас.
- Прошу, пройдіть за мною, з вами хочуть поговорити.
- Хто?
- Власник виставки.
Сергій піднявся за тітонькою рипучими дерев’яними сходами. Жіночка довела його до дверей, вкритих потрісканим лаком.
- Проходьте, будь-ласка, сюди, він чекає на вас.
Опинившись в напівтемному, душному приміщенні, Кравчук невпевнено переминався з ноги на ногу. Коли очі призвичаїлись до темноти, помітив, постать, що сиділа, розвалившись, в  великому шкіряному кріслі.
- Е… пане Маркович? – зробивши крок до крісла, пробурмотів Сергій.
Звідти почувся незрозумілий хрип і надсадне дихання, так наче хтось неймовірним зусиллям проштовхував в легені повітря.  
Набравшись сміливості, Кравчук підійшов до крісла, в якому закотивши очі хрипів Маркович. Із глибокої рани на голові безперервно лилася яскраво червона кров, утворюючи калюжу на підлозі.
Переборюючи солодкувато-млосне відчуття всередині, Сергій схилився над нещасним. Маркович перестав хрипіти, і лежав тихо, не дихаючи. Гадаючи, що бідолаха мертвий, Кравчук вихопив мобільний, щоб викликати міліцію, та раптовий напад страху, паралізував це добропорядне прагнення. Втративши рештки розуму від жаху, що його можуть звинуватити у злочині, Сергій кинувся до виходу.
- Зачекайте… - почулося здавлене за спиною.
Сергій застиг, не обертаючись.
- Зачекайте… - зібравши рештки сил, Маркович сів в кріслі, - я… я викликав вас, тому, що більше не маю кого просити про допомогу…
- Так, зараз, я викличу швидку… - пробурмотів блідий Кравчук, знову потягнувшись до телефону.
- Ні, прошу вас, -  сумно посміхнувся Маркович, - жоден лікар мені зараз не допоможе… тай не потрібно все це…
- А що ж тоді? – здивовано поглянув на помираючого Сергій…
- Статуя… Кала… - тіло Марковича звело в конвульсії, - я прошу вас… вони дізнаються… вони прийдуть за нею…
- Хто? Яка статуя… - відступаючи до дверей, бубонів Кравчук.
- Кала… Ви повинні її взяти. Будь-ласка…
        Дивлячись на Марковича, що знову витягся в кріслі, безжиттєво звісивши руки додолу, Сергій, перевів погляд вниз, на велику калюжу крові, в якій лежала чорна статуя сфінкса. Залиті кров’ю, смарагдові очі світилися тьмяно-примарним блиском. Вхопивши сфінкса, Кравчук запхнув його під куртку, і, витерши руки серветкою, кинувся геть із жахливого приміщення. Він вийшов на вулицю чорним ходом, і, слухаючи наростаючий звук міліцейських сирен, стрімголов попрямував до вокзалу.
…Старі сосни тужливо шуміли, плачучи хвоєю, над свіжою, закиданою картатими вінками, могилою. Кілька десятків знічених та притихлих «акул пера», врозсип стояли поряд, намагаючись не дивитись на велике фото молодої жінки із довгим, кольору смоли, блискучим волоссям та пронизливо зеленими, мов океанська хвиля, очима. Сороковини талановитої журналістки, тридцятирічної  красуні Аміни Михайлової не принесли її колегам й крихти заспокоєння. Змиритися із смертю невгамовної життєлюбної репортерки здавалося немислимим. До того ж сороковий день смерті співпав із днем народження Аміни…
      Коли представники інших видань, які особисто знали Михайлову, залишили цвинтар, найближчі друзі, відкоркувавши пляшку її улюбленого коньяку, приступили до власне поминок. Пили діловито і мовчки. Будь-які слова застрягали в горлі, і видавались на гора лише величезними зусиллями…
     На Кравчука, що стояв, п’яно похитуючись під соснами, час від часу кидали сповнені жалю погляди. «Колишній» Аміни виглядав стомлено та пригнічено, весь на нервах, він час від часу позирав то на годинник, то на телефон, немов чекав важливого дзвінка. Нарешті, коли  Сергія зовсім розвезло, в його кишені, справді, запищав мобільний.  Лише приклавши телефон до вуха, Сергій зблід, і швидким, на диво впевненим кроком, пішов з цвинтаря.
- Ну от і все, маленька, завтра ти отримаєш нового господаря, -  провівши пальцем по плавних вигинах чорної статуї, прошепотів Кравчук.
Зеленоокий сфінкс, завбільшки з доброго кроля, лежав на робочому столі журналіста, поряд із фото загиблої коханої. Йому подобалось порівнювати їх, справді, між Аміною та сфінксом була якась примарна, ледь помітна схожість.
Кравчук сидів за комп’ютером не дивлячись на монітор, одна його рука лежала на спині сфінкса, інша торкалась товстенької пачки зелененьких купюр. Завтра для нього почнеться нове життя. Завтра. Сергій боявся випустити з рук банкноти, ніби потерпав, що ті розтануть, мов сон.
      Все, не буде більше нестерпного главреда, і безглуздих статей для недолугої газетки також не буде. Завтра… Блаженно посміхаючись, Кравчук заплющив очі, та в ту ж мить здригнувся, відчувши дотик чиїхось холодних чіпких пальців.
- Ви?! Але як… Як ви сюди потрапили?! – задихнувся він.
Поряд стояв горбань, тримаючи в руці відмичку.
- Нам треба поговорити, пане Кравчук…
- Нам немає про що розмовляти.
Сергій судомно ковтнув слину, з ненавистю дивлячись на коротку волосату руку, із витатуйованою свастикою на зап’ясті. Свастика… Що ж, про щось подібне  він здогадувався… Тут пахло сенсацією, але тепер… Байдуже.
- Пане Кравчук, ви робите величезну помилку…
- Я не хочу нічого чути. Угода укладена. Відступитись я просто не в праві. Та й не хочу… - зухвало посміхнувся Сергій.
- Це найбільш безглузда угода за всю історію людства. І найбільш злочинна. Ви й уявити не можете, що намагаєтесь продати за копійки. А головне, кому…
- Ну… не знаю, як для вас, шановний, а для мене десять мільйонів зелених копійки зовсім не погані. Хоча, якщо ви можете заплатити більше…
- Я можу, можу! Я обов’язково… лише треба трохи зачекати. Коли я вступлю у володіння спадщиною…
- От тоді й поговоримо…
- Благаю, не віддавайте її. Ви не знаєте…
- Та не хочу я нічого знати! – загарчав Кравчук.
В нестримному пориві люті він відштовхнув карлика. Той, пролетівши через всю кімнату, вдарився  скронею об скляний журнальний столик в протилежному кутку.
- Не дихає… ах ти ж, собака, не дихає! – заволав Сергій, схилившись над горбанем, із розбитої скроні якого сочилася густа, темна кров.
Не минуло й півгодини, як Кравчук, із великою спортивною сумкою в руках вийшов з під’їзду.
- Куди зібрався, Сергійку? – поцікавилась Павлівна, бабуся-сусідка знизу.
- Та… в село… вічність там не був, - мляво протягнув Сергій, пришвидшуючи крок.
Повернувшись додому серед глупої ночі і, вставивши ключ в замок, оторопіло застиг. Двері були відчинені. Він не міг, ну ніяк не міг залишити квартиру незамкненою, яким би п’яним і схвильованим не був.  Намагаючись приборкати серце, що в нестямній істериці билось об ребра, Сергій увійшов в передпокій, тремтячою рукою натиснувши на вмикач. Яскраве світло боляче полоснуло по запалених очах. Серце, ще раз сіпнувшись, завмерло.  Подих перехопило, очі намертво вросли в стелю де, розкидавши ламані павучі кінцівки, червоніла величезна свастика.  Раптом, темна тінь воронячим крилом торкнулася його плеча.
- Що? Ам… Ти?! – прохрипів він, ошаліло дивлячись на багряні бризки власної крові, що спливали по  білій стіні.







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 02-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88503694534302 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …