Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47081
Рецензій: 91477

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Про картоплю, кішку і тітку Оксану...

© Ira, 22-02-2009


Євгенія поралася на грядці біля старенької хатина. Саме зійшла старанно посіяна городина, і її потрібно було прополоти. Аби бур’яну не залишилося й сліду. Та на картопляній грядці чомусь майже половину рослин наче відрубано – маленькі та кволі. „Напевно тому, що садила я їх лише тому, що місце залишалося. Хотіла чимось наповнити город, щоб марно не простоював”, – подумала.
Вибравши бур’ян, зайшла у хату. Глянула за вікно і прикипіла очима до дітей, котрі бавилися на сусідньому подвір’ї, ловила кожен їх рух. Очі жадібно вдивлялись у кожну рисочку їхнього обличчя. „Онучата мої, любі!” – загнаною пташкою тріпотіла думка.
Діти – два хлопчики, близнюки, шести років, бігали за м’ячем, штовхалися, сміялися, раділи. Відчинилися двері в будинку навпроти, на подвір’я вийшов чоловік років тридцяти п’яти. Гарний, високий, статечний. „Син!” – різонуло.
Жінка відійшла від вікна.

Скільки років минуло...
... коли дізналася, що матиме дитину, першою була думка – відмовитися, виправити помилку. Довго думала, мучилась. Адже дитина – без майбутнього. Батько – одружений чоловік і відколи почув про дитя, до неї вже не приходить. Отакою любов виявилася! Нащо йому вона, та ще з такою вадою (Євгенія від народження була глухонімою). А що вона сама? Чи зможе виховати та поставити на ноги дитя, чи доведеться разом із ним тинятися поміж людей та просити на хліб.
Сама. Лише подруги по інтернату, особливо Марія – найближча, інколи зайдуть провідати в її старе напіврозвалене помешкання, яке виділили на околиці міста.
Відповідь нагодилася сама. Євгенія дуже любила кошенят. Їх у домі завжди було не менше трьох. Якось увечері, взявши кішку на руки, притулила її до живота, і та почала так ніжно тертися, наче відчувала нове життя. Захищала людське дитя...
„Це ж я його захисток! Воно таке маленьке, довіряє мені, а я готова його зрадити! Віддати на глум живодерам! Щоби по клаптику видирали з мене! Мою кровиночку! Ні, я впораюся, не дам йому загинути. Он навіть кішка захищає”.
Ту ніч Євгенія проплакала. Подушка була мокрою від сліз, зате на душі й у серці –легкість від прийнятого правильного рішення.
Син народився здоровим та міцним. Коли вперше піднесли до грудей нагодувати – міцно вхопила. „Вольовий син буде! Виросте – буду, як за стіною”, – думала молода жінка. Назвала Андрійком, як хлопчика, з котрим вчилась у школі й котрому ніби подобалася. Називати іменем батька не хотіла.
Усе складалося наче добре. Синочок підріс. Почала бігати на роботу – в садок віддала. Жити ж за щось треба. Якось зводила кінці з кінцями. Андрійко ріс слухняним, розумним, жвавим хлопчиком.
Одного дня у дім завітала знайома по інтернату і повідала сумну історію про її подругу, ту саму Марію. У неї життя склалося дуже схоже на її – Євгенії. Але сталася біда. Дізнавшись, що у Марії буде дитина, коханець силоміць відвіз жінку до знайомого лікаря, щоб та не народжувала. Марія дивом утекла, але відтоді щось сталось у неї зі сприйняттям навколишнього світу. Вона створила свій і втекла туди. Реальності для неї більше не було, підходив час народжувати, а вона неспроможна навіть себе доглянути.
Євгенія засмутилася. Доброю та щирою була подруга і не заслуговувала такої долі. Вони разом колись мріяли про щасливе життя, дітей, сім’ю. Жінка вирішила провідати подругу. Але та її навіть не впізнала. Це було страшно. А дитя має з’явитися через кілька тижнів. І Євгенія вирішила. Коли подруга народила дівчинку – пішла у пологовий будинок і, заповнивши всі документи на дитину, забрала її собі. Перешкод жодних не було. Матір дитини визнали неспроможною виховувати та доглядати дитину, і дитя віддали б у дім-малютки. „Краще ж йому буде у сім’ї, хоч і не в рідній. Та й любити вона її буде, як свою. Все-таки ж дитина найкращої подруги!”.
А Марія через кілька місяців після пологів померла у психіатричній лікарні.
Вони почали жити втрьох. Але рідний син Євгенії чомусь відразу не сприйняв та не незлюбив маленьку дівчинку, яку вона назвала Оксанкою. Важко довелося жінці виховувати двох малят, та скільки радості було у домі! Оксана росла доброю дівчиною, завжди допомагала названій матері, але мала важкий характер. Постійні бійки з хлопцями, погана поведінка у школі, скарги батьків... Євгенія все це відносила до становища дівчинки-приймачки, котрій „добрі сусіди” ще маленькій повідали, як вона потрапила у сім’ю. Євгенія ж розповісти нічого не могла. Намагалася любов’ю показати названій дочці, що вона їй - наче рідна. Любила дітей одинаково. Не робила різниці ні у чому.
Андрій був, навпаки, лагідний і слухняний. Матір завжди слухав і не ображав.

Діти підросли, закінчили школу. Вступили у вищі навчальні заклади. Андрій надумав одружитися. „Молодий ще, нерозумний”, – вважала мати, але дівчина так зачарувала хлопця, що не послухав нікого. Привів дружину Наталку до материної хати. Гарна була Наталка, навіть надто гарна. Яскрава та впевнена у собі.
Із Оксаною – добра та щира, все їй розповідала, ділилася з нею секретами, наче подруга. Кішка, яка залишилася сама у хатині й була вже стара та сліпа і не йшла на руки ні до кого, крім Євгенії, раптом почала лагідно тертися біля ніг Наталки. Прийняла її.
А Оксана відтоді змінилася. Зовні все було наче добре, але коли залишалася сама у своїй кімнаті – ридала у подушку. Заздрість та ненависть до невістки чорною гадиною впивалися в серце. Ще змалечку звикла до названого брата і коли стала вже дівчиною, зрозуміла, що саме таким має бути її чоловік. Закохалася.
Подруг Андрія ніколи серйозно не сприймала „Нехай собі дружить, із ким хоче, все одно я йому найближча”. Але коли Андрій привів у дім дружину Наталку – наче зашморг накинули на її шию і повільно здавлювали. Хотілося кричати, вити, до божевілля, до потьмарення розуму.

Якось, прийшовши додому пізно ввечері, Наталка, щаслива, побігла до Оксани ділитися секретами. Андрій ще не повернувся з роботи.
– Оксано, я щойно з таким чудовим хлопцем познайомилася! Він мене на каву запросив, – розстібаючи модне осіннє пальто, вигукнула Наталка.
Оксана оторопіла. „Як це? Вона ж – дружина її названого брата! І на каву з хлопцями? А далі що буде? Вона що, знущається? Я ж його сестра. Нехай названа, але ж виросли разом”. А вголос:
– Ой, та ти що? Розкажи. Як цікаво! Куди ви ходили?
– Та яке там ходили! Їздили. Ти що? Ходити – це вже вчорашній день. От ти б не сиділа вдома над книгами, а причепурилася хоч трошки, бо що це в тебе на голові таке? – куйовдячи її неслухняні кучері, підсміхувалася Наталка. – Пішла б у місто, погуляла, з різними людьми поспілкувалася, хлопця знайшла.
– Та треба вже, треба, – підтакувала Оксана для підтримки розмови, а у самої в душі аж закипало. – Ну і що там далі?
– От ми в барі посиділи, пива випили, а потім містом каталися. Він такий цікавий, лікар-акушер, дітям на світ допомагає з’явитися! Може, й моїм колись допоможе. Лікар наче хороший... – засміялася невістка.
Оксана не стерпіла.
– Як ти могла! – і вийшла з кімнати.
– Чого ти? Я ж тобі як подрузі... Дурепа ти! – крикнула вслід Наталка.

Оксана довгенько мовчала про цю розмову. Кипіла злість у душі. Але мовчала. Лише матері пояснила все. Думала, мати втрутиться й, Андрій, нарешті, зрозуміє, з ким одружився, покине Наталку.
Мати мовчала. Ні не від байдужості. Не помітила закоханості Оксани у названого брата. Та й звикла вже до легких чвар між дітьми та Оксаниних ревнощів.

Але якось Оксана надто пізно прийшла з навчання й Андрій накричав на неї.  Дівчина кинула:
– Твоя дружина з іншими по місту роз’їжджає! Її виховуй, бо з рогами залишишся!
Андрієві наче мову відняло. Довго кліпав очима, а потім мовчки повернувся і вийшов із кімнати. Чути було, що між подружжям відбувається серйозна розмова. Але, як зовсім не очікувала Оксана, помирились і навіть уважніше почали ставитись один до одного. Андрій тепер завжди заїжджав за дружиною на роботу. У театр почали ходити, у кіно.

Оксана наче заспокоїлася.
Незабаром Андрій поїхав у відрядження на тиждень. У хаті стало тихо та мирно. Дівчата розмовляли про навчання, часто сиділи разом із мамою і старою кішкою, на колінах у Наталки, за гарячим чаєм.
Того вечора також. Чай на кухні, мила розмова ні про що. До Оксани зайшов шкільний друг, який навчався разом із нею. Він давно був не байдужий до Оксани, лише вона його ніколи не розглядала, як можливого супутника життя. От і того вечора, почала насміхатися та підколювати. Але раптом помітила, що Олег, так звали друга, щиро сміється й часто заглядає у бік Наталки. І вона наче не проти. Щебече, заграє.
Гадина у серці прокинулася і боляче вкусила. „Ах ти ж краля! Думаєш, якщо ти така яскрава та весела, то всі будуть біля твоїх ніг? Уже й цього заманюєш у свої тенета?”. Та промовчала. Усміхалася й пила чай із усіма. А коли всі міцно поснули, Оксана взяла у сінях мішок із старої картоплі й зайшла до Наталчиної кімнати. Притиснула. Запахло гнилою бараболею. Наталка борсалася, відбивалася. „Не відпущу! Не варта ти Андрія! Усі звертають увагу лише на твої улесливі усмішки. А ти пуста! Лялька!”.
Наталчине бажання жити перемогло. Стиснувши міцно Оксанині руки, дівчина дивилась їй прямо в очі.
– Скажеш комусь – я знайду, як це ще раз зробити. – тремтячи від хвилювання і збудження, прошипіла Оксана.
– Не скажу. Матері шкода твоєї, що таку гадюку пригріла, й Андрієві буде боляче. Йди з очей моїх!

А незабаром Оксана дізналася, що Андрій узяв кредит у банку і купує будинок – сусідній із їхнім, новий та просторий, щойно збудований. Зі сестрою він не розмовляв. Відтоді не мовив жодного слова, наче закляли чоловіка. Коли Оксана щось його запитувала, проходив мимо мовчки, наче не чув її і не бачив.

Минув рік. Настала пора копання картоплі. Наталка була вже вагітна, і стара кішка не відходила від неї ні на крок.
Євгенія здогадувалася, чому діти не розмовляють, але нічого вдіяти не могла – син став наче зовсім чужий і лише прагнув якнайшвидше перебратись у нову хату. І тільки ремонтні роботи були завершені – подружжя переїхало.
Вона кинула тоді, йдучи за Андрієм із дому:
– Не хочу вас у нашому домі бачити! Не заважайте нам жити!
Андрій, надія Євгенії та опора в старості, як вона надіялася, промовчав. Навіть не обняв матір.
Картоплю того року копали дві самотні жінки – глухоніма стара жінка з названою дочкою, яка присвятила себе тепер лише матері.
Євгенія з Оксаною залишилися самі. Відтоді син жодного разу не зайшов у рідний дім.

А навесні народились у Андрія і Наталки діти. Двійнята, хлопчики. Євгенія понесла дарунки, хотіла хоч глянути на онучат. Узяти на руки, побавити. Двері були міцно зачинені. Годину стояла жінка під дверима і стукала, грюкала, а потім із розпачу вже й гупала – не відчинили.
Більше вона туди не йшла. Через вікно у кухні дивилася на хлоп’ят, які бавилися на сусідньому подвір’ї, і ковтала сльози, гіркі, мов полин.

Так минали роки. Одного осіннього дня Оксана знайшла стару кішку серед картоплиння на городній грядці скарлючену й холодну. Мертву.
А Євгенія почала дедалі частіше хворіти, і дочка доглядала названу матір, як рідну. Наче віддавала старенькій ту шану за щасливе дитинство у сім’ї, яке вона їй подарувала. Оксана теж залишилася незаміжньою. У хаті запанували самотність, пустка. Без веселого сміху, без дітей, без життя, навіть без кішки. Хата осунулася на бік, ніби втомилася, життя з неї відходило.

У новому будинку навпроти – навпаки галас, музика та сміх. Андрій із Наталкою відзначали річницю одруження. Бабусю Євгенію та тітку Оксану не запросили.

Якось, ідучи вулицею, Євгенія побачила своїх онуків, котрі гралися біля воріт. У серці затепліло.
– Стара пішла, дивись, яка старезна, – показували пальцями на жінку її онучата. – Підсміхувалися. – Вона ще й глуха. Можна будь-що до неї говорити. Стара! Старезна! Баба-яга!
„Рідні мої, любі онучата!” – щеміло.
Та з мовчазних губ – ні звуку.

Картопля того року вродила лише на одній половині городу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Класний твір, за душу бере

© Наталія Дев’ятко, 28-09-2009

Сто років самотності

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 23-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.57429003715515 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …