Розділ №5:
Мені холодно
За лічені хвилини дощові хмари затягнули над позаміським цвинтарем усе небо. Ніби, розділяючи лютий біль і жахливу скорботу матері, вони та-кож плакали гіркими сльозами, проливаючи при цьому свої холодні води.
Нещодавно Вероніка Григорівна втратила свою єдину доньку Євгенію, і ця жалива істина тепер постійно дошкуляла її слабкому серцю. А жорстока до-ля рішучим помахом зрубала всі материнські мрії під самісінький корінь. Колись, Вероніка хотіла аби донька по закінченню школи навчалася у ви-щому навчальному закладі, згодом, як і всі, отримала б освіту, а далі робо-ту, вийшла заміж… Але більше цього ніколи не відбудеться! Тепер нещас-на донечка одвічно спочиватиме в червоній труні, а вона решту життя до-корятиме собі за те, що в ту пречудову п’ятницю таки відпустила її разом із подружками купатися на озеро. Інстинктивно, іще тоді мати відчувала настання, якогось, непередбачуваного лиха, проте запізно… Неймовірна глибина та велика відстань від берега зробили своє. Матір лише поставили перед фактом – Жені більше немає. Лікарі засвідчили смерть внаслідок утоплення. Судома…
І нині, оточена подругами доньки та колегами по роботі, вона, не пере-стаючи, плакала.
- Ти завжди носила її, - після того як служитель церкви отець Мирон за-кінчив читати молитву, матір поволі наблизилася до труни. - Нехай ця річ завжди буде з тобою, - сказавши це, Вероніка Григорівна в черговий раз витерла хустинкою накопичену рідину під очима та поклала біля Жені ма-леньку сумочку. – Я пам’ятатиму, - вона нахилилася та поцілувала її біле, немов крейда, обличчя, а згодом знову розридалася.
- Прах до праху, попіл до попелу, - продовжив говорити священик, коли решта близьких людей востаннє віддала шану померлій, і труну накрили дерев’яною кришкою. – На землі ми народжуємося, у неї ж і повертаємося. Усе, що має початок, має і свій кінець. На все воля Божа. Як на небі, так і на землі. Тому не варто карати себе за те, що сталося. У порівнянні з вічні-стю не існує різниці між коротким і довгим життям.
Через деякий час місце, куди поклали дівчинку, наймані робітники по-чали повільно закидати землею. Паралельно заграла поминальна музика перед якою морально вже ніхто не встояв. Навіть мужні чоловіки з бюро ритуальних послуг не втримали почуттів і теж заплакали. Щоправда, їхні сльози маскував дощ, але загалом це не мало значення. Усім незнайомим перш за все було шкода матір, яка тепер залишилася із цим непримиримим горем сам на сам.
Згодом Вероніку Григорівну відвели в сторону. Доволі швидка зміна пейзажу пішла їй на користь. Жінка тяжко зітхнула та хутко пробігла очи-ма по оточуючій місцевості. Поруч, як виявилося, знаходилася сусідка Єлизавета. Одягнена в чорну сукню та темну траурну хустинку, вона стоя-ла поруч, схиливши голову. Але за мокрими смужками на худорлявому обличчі можна було легко зрозуміти про її внутрішні почуття. Дещо, у стороні ридали колишні подруги Жені, а в далечині, поміж кам’яних хрес-тів, стояла знайома постать Устима. Як і вісімнадцять років тому цей див-ний чоловік мав усе те ж обличчя: двійне підборіддя, пухкі щоки та лису-вату голову. Загалом, у Вероніки складалося враження, ніби він із моменту їхньої останньої зустрічі анітрохи не змінився. Навіть чорний піджак із ла-таною парасолькою сьогодні були ті ж самі, що й тоді. Та незважаючи на це, вона все-таки зраді його раптовій появі, і на мить навіть дозволила собі пригадати те далеке минуле.
Колись, дуже-дуже давно вона ще кохала його, і життя в них квітнуло, неначе калина. Устим, у свою чергу, буквально, обожнював Вероніку, на-магався проводити з нею весь свій вільний час, часто любив дарувати до-рогі подарунки, водив у вишукані ресторани, постійно засипав грошима, але при цьому ніколи не розповідав про свою справжню роботу. І Вероніка не настоювала, мовляв, прийде час, сам розкаже. Утім не все складалося ідеально. Так після року подружнього життя, Устим почав, кудись, зника-ти. Декілька днів удома, а потім ні слуху, ні духу. Спливали тижні, а то на-віть і не одні. А, коли чоловік нарешті повертався, то жодних пояснень не надавав. Лише плечима здвигував, одразу ж змінюючи тему розмови. І все було б і них нічого, якби одного разу Вероніка не знайшла в них на горищі людський скелет… Відповіді, як завжди, не було. Устим промовчав, а во-на, зважившись, таки вирішила раз і назавжди розірвати ці шпигунські стосунки. Далі сльози, скандали, розбитий посуд, безсонні ночі, і все. На ранок Устим пішов, залишивши по собі лише прощальну записку зі слова-ми «я буду кохати тебе вічно».
- Вероніко, - мовив Устим, підійшовши ближче.
- Ти? – його раптовий голос спершу, дещо, налякав жінку.
- Я прошу, прийми мої співчуття. Для тебе й твого чоловіка – це величе-зна втрата, знаю. Ніхто не мусить бачити смерть своїх дітей… Особливо ти.
- Устиме, - вона обірвала свого співрозмовника на пів слові, – Я мушу тобі сказати. Розумієш, у мене… У мене окрім тебе нікого не було. Це… Це твоя… Дитина, - останні слова Вероніка ледь чутно прошепотіла йому на вухо, аби ніхто з присутніх, окрім нього, їх не почув, а потім знову за-плакала. – Пробач… Я хотіла розповісти раніше, але… Але не змогла.
- Моя… Донька!?
- Так. Їй ось-ось мало сімнадцять виповнитися.
- Чому? - приголомшлива новина змусила Устима кинути тривожний погляд за спину Вероніки на щойно зведений чорний хрест, – Чому ти роз-повіла мені це саме зараз? – його руки помітно задрижали, і від хвилюван-ня він опустив очі.
- Пробач. Просто… Так склалися обставини.
Хвилиною пізніше після сказаного, натовп почав поволі розходитися. Єлизавета, помітивши свою сусідку в компанії колишнього загадкового чоловіка, підійшла до них, рвучко підхопила подругу під праву руку та рі-шучим кроком відвела до машини. Із-за цього Устим загубив Вероніку з поля зору, і в результаті залишився сам.
Іще через декілька хвилин люди розійшлися. На цвинтарі знову запану-вала тиша, яку тепер насмілювався порушувати лише холодний дощ.
Ближче до вечора, знаходячись у своєму позаміському маєтку, Устим сидів на канапі біля розпаленого каміну з келихом червоного вина. Випи-ваючи склянку за склянкою, він тим самим намагався вгамувати свій ду-шевний біль. Але попри будь-які намагання сп’яніти, алкоголь не давав бажаного результату. У голові однаково з’являлися думки про доньку. А вогонь тим часом із насолодою пожирав суху деревину, кидаючи, своє жо-втувате сяйво на блискучу паркетну підлогу.
«Якби все склалося інакше, - думав він, - можливо, зараз вона навіть була б живою. І разом, будучи повноцінною сім’єю, я, Женя та Вероніка, жили б щасливо. Але… Господи, ну чому ти такий жорстокий до мене? У глибині серця я ж так хотів мати дитину! Мріяв почути від неї те перше за-повітне слово «тато». Прагнув ростити, виховувати її. А натомість дізнав-ся, що вона… Загинула».
- Хазяїне, усе ще можна змінити, - у коридорі несподівано почувся зна-йомий голос дворецького, і в наступну мить до кімнати зайшов сивоволо-сий чоловік, років п’ятдесяти, в елегантному сірому смокінгу з білою кра-ваткою.
- Давиде? Ти й досі тут? Я ж відпустив тебе додому.
- Так, але я просто не міг піти, відтоді як почув від Вас таке.
- Чим же ти мені можеш зарадити?
- Нажаль нічим. А от Ви - можете. Чому б Вам не скористатися своєю темною силою заради спасіння доньки?
- Розумієш, не все так просто. Я-то можу повернути її душу назад, а от тіло… Щоб відновити померлі клітини потрібно дуже багато магічної си-ли. Боюся, стільки в мене не буде. Та й ні в кого, напевно, зараз немає. Хо-ча…
- Хазяїне, мені здалося, чи Ви насправді подумали про Фестиваль тем-ряви?
- Твоя правда, - Устим прискіпливо подивився на жовті язики полум’я.
- Але ж суддям брати в ньому участь заборонено!
- Знаю. Та в мене на прикметі є один спостерігач, який зможе зробити це. Гадаю, він легко стане моєю маріонеткою.
- От бачите, клубок Ваших проблем поступово розплутується.
- А ти молодець, Давиде. Посіяв у моєму серці зерно надії. Дякую, - ска-завши це, Устим підвівся, поставив спорожнілий келих на журнальний стіл праворуч від себе, і повільно розім’яв шию. – У такому разі приготуй ма-шину, ми вирушаємо на цвинтар.
- Чудово, я принесу Ваше пальто.
Дощ, як виявилося, навіть після настання ночі припинятися не збирався. Коли ж закінчилася нормальна асфальтна дорога, шлях Устима та його дворецького почав пролягати крізь нерівномірний ландшафт, і, здебільшо-го, через численні калюжі, що швидко забруднили корпус новенької іно-марки до цілковитої невпізнанності. Хоча, це було, радше, на руку мандрі-вникам, аніж навпаки. Бо ніхто з тутешніх жителів нічого про них не мусив знати.
Саме тому Давид, повільно під’їхав до початку цвинтаря, вимкнув бли-жні вогні й подальшу дорогу орієнтувався виключно на темні обриси дерев за лобовим склом.
- Зупинись отут, - звелів Устим через пів хвилин. – Підемо ногами. І про лопати не забудь.
- Авжеж, хазяїне.
Так і зробили. Паралельно зупинці, на мить, спалахнуло короткочасне червоне світло в задніх лампах автомобіля, а згодом двигун завмер. Відчи-нивши бокові дверцята, водій та пасажир обережно вийшли з салону.
- Десь, там вона лежить, - сказав один із них, і указав пальцем у темінь поміж дерев. – Ходімо.
Але відшукати потрібну труну серед незліченної кількості інших, у те-мряві, виявилося не так то й легко. Обоє чоловіків постійно натикалися на чужі пам’ятники, а потрібного все ніяк не могли знайти. І лише за силу-етами нагромаджених вінків, вони нарешті знайшли те, що шукали. У ціл-ковитій пітьмі один із них присвітив ліхтариком на прибиту до залізного хреста табличку та впізнав знайоме ім’я Євгенія.
- Отже – це тут, - дворецький зупинився, застромивши лопати в сиру землю.
- Зажди. Гадаю, буде краще, якщо цього ритуалу вона не побачить, коли прокинеться.
- Але ж… Ви розумієте наслідки? Для неї прокинутися там буде справ-жнісіньким шоком.
- Земля - найкращий провідник, - після сказаного, Устим витягнув із кишені розкладний ніж та оголив ліву руку. – До того ж я не хочу, аби вона бачила тут мою кров, - із цими словами він обережно, намагаючись не по-шкодити собі сухожилля, розрізав вени. Цієї ж миті у світлі самотнього лі-хтарика засяяли червоні краплинки, котрі, падаючи на холодний пісок, од-разу ж перетворювалися на темні плями. Далі чоловік зробив повільний ді-агональний рух ушкодженою рукою через могилу, а потім іще один, і ще. Тим самим він утворив на землі ледь помітні сліди п’ятикутної зірки, після чого тричі обійшов навколо труни та став на коліна біля хреста.
- Хазяїне, Ваша рана.
- Знаю. Але я мушу зробити це, - Устим приклав руки до грудей та сфо-кусувався.
Через декілька хвилин його душа поринула в нейтральну площину. А зі сторони, Давид лише побачив ефект того, як над свіжою могилою повис білосніжний згусток туману.
У світі духів, знаходячись у напівпрозорому стані, Устим за допомогою сили думки змусив свою напівпрозору сутність матеріалізуватися в норма-льне людське тіло. З того моменту пройшли лічені секунди, і він знову об-ріс скелетом, м’язами та тканиною. Так було краще ходити, до того ж ту-тешні охоронці не чіпали його, бо давно знали представника темної сторо-ни, котрий постійно виступає з критичними обвинуваченнями в сторону тієї чи іншої душі, аби вона в кінцевому результаті змогла перетворити власні помилки в необхідний життєвий досвід.
- Вітаю Вас, шановні, - сказав Устим білокрилим істотам, що йому зу-стрілися на шляху, і люб’язно вклонився.
Так чоловік промайнув славнозвісний місток, котрий проходив під раєм і над пеклом та опинився в залі очікування. Тут перед ним постали ряди довгих дерев’яних лав із незліченною кількістю померлих.
«Вона, десь тут. Але Де?»
Здавалося, голку в сіні було легше знайти, аніж Женю серед них. Але Устим не відступився. Він знав, що кожна душа мала свої унікальні думки, і йому лише залишалося знайти потрібні.
Зосередившись, його ноги, крок за кроком, почали повільно просувати-ся в глиб зали, а голова, при цьому, ніби губка, вбирала в себе всі думки померлих. Спочатку для Устима це виявилося, досить, складно, адже вміс-тити в собі силу-силенну чужих голосів, було, просто неможливо. Але по-тім він міцно стис зуби та з усіх сил подумав про Вероніку. Як не дивно, однак зараз про неї думав іще хтось. Із поміж відчайдушних криків у голо-ві знайшовся маленький шепіт. Устим прислухався до нього. Він лунав не-подалік і в основному складався зі спогадів про рідний дім, маму, озеро та смерть. Іще через декілька хвилин чоловік остаточно дізнався місцезнахо-дження Жені. Блакитна напівпрозора сутність дівчинки-підлітка була всьо-го-на-всього в декількох кроках від нього.
- Нарешті, - він полегшено зітхнув та підійшов до неї.
«Хто Ви? – подумки запитала душа. – І чому у Вас із руки тече кров?»
- Не бійся мене, - запевнив її Устим. – Я не скривджу тебе. Я – твій тато, - посміхнувшись, чоловік сів поруч. – Хочеш, можу відвезти тебе додому? Мама, напевно, дуже сумує.
«Але… Я ж померла».
- Смерть тіла - поняття відносне. Кожного дня хтось помирає. От ти, наприклад, зараз думаєш, що в минулому житті ще багато чого не встигла зробити. Чи не так?
«Я ніколи не знала свого тата, - призналася дівчинка».
- Тоді в тебе є така нагода. Послухай, часу майже не залишилося. Тому ти мусиш хутко обрати. Якщо погодишся, я все влаштую. У противному випадку шлях твій буде невідомий мені.
«Я б знову хотіла побачити маму».
- Упевнена?
«Навіть більше того».
- Тоді прошу, не лякайся, того, що побачиш, - із цими словами Устим протягнув до неї пошкоджену руку та міцно вхопив доньку за плече.
На Землі Давид здивовано відкрив рота, тільки-но побачивши, як хазяїн прийшов до тями. Цього разу той значно зблід і майже не рухався. Лише за важким диханням можна було зрозуміти про наявні ознаки життя.
- Слід негайно перебинтувати Вашу руку, - зауважив дворецький. - Я настоюю.
- Облиш. Якщо ми зараз не встигнемо, її душа відлетить, - Устим зосе-редився вдруге, і почав старанно бурмотіти собі, щось, під носа. Згодом він, опираючись на Давида, підвівся, вдруге тричі обійшов хрест, знову окровив власною кров’ю могилу й звів руки до неба, а після промовив: – Силою, даною мені темною стороною, я життя повертаю! Нехай справед-ливою буде ціна.
Попри значні опади загадковий туман над закопаною труною Жені й досі не розвіювався. І наступної секунди, після сказаних слів, із незрозумі-лої молочної густини блискавично винирнула, здавалося, легка на дотик блакитна напівпрозора сутність дівчинки та одразу ж сховалася під зем-лею.
- Тепер відійди, - звелів він дворецькому, - я не хочу, аби тебе напругою вдарило, - вимовивши це, Устим неушкодженою рукою доторкнувся до хреста та за допомогою чорної магії пропустив крізь залізо в землю заряд електричної напруги.
- А далі? – не розуміючи, що конкретно відбувається там у низу, запи-тав Давид.
- Зачекай-но. Гадаю, вона… Вона жива, - прислухавшись, відповів Устим, і полегшено зітхнув. – А тепер хутчіш. Мусимо поквапитися, доки в неї ще є кисень.
- Звичайно.
Цим же вечором у двокімнатній квартирі багатоповерховому будинку сиділа заплакана мати. Утираючи сльози мокрою хустинкою, вона зі скор-ботою в душі переглядала колишні фотографії своєї доньки.
На першому знімку стояла вродлива, сповнена життєвих сил Женя та лагідно всміхалася. Це був останній шкільний дзвоник, і дівчина, одягнута в чарівну випускну сукню, здавалося, випромінювала любов, від якої не можна було не радіти. Але після пережитого Вероніка навпаки, іще більше заплакала. Солона сльозинка, накопичена на її підборідді, важкою краплею впала на зображення доньки та сковзнула вниз. Жінка шморгнула носом, витерла кінчиками пальців зображення та обережно перегорнула фотоаль-бом далі. Тут її увагу привернула картинка, де Женя разом із подружками стоїть на фоні гірського краєвиду. Обійнявши одна одну, дівчата також усміхаються, радіють життю. І так на всіх фотознімках. Яку б сторінку Ве-роніка не відкривала, усюди бачила лише щасливу донку.
- Господи, мені її так не вистачає, - мовила вона, промовляючи сама до себе.
Пізніше почувся дзвінок у двері. Це виявилася Єлизавета. Тільки сусід-ка могла, не дочікуючись відповіді, зайти в дім, коли, хтось, там був.
- Вероніко, - із коридору почувся знайомий голос, - ти є? Я тобі пиріж-ків напекла. Зараз чай пити будемо.
У відповідь почулися охриплі нотки відчаю: - Я хочу побути на одинці.
- Вибач, моя дорогенька. Але, враховуючи твоє положення, дозволю со-бі не погодитися. Я зараз. Тільки тапочки зніму.
- Та проходь так. Все-одно буду прибирати, - сказавши це, жінка закри-ла фотоальбом, і вийшла з кімнати.
- Ну ти як? Тримаєшся?
- А, що мені ще залишається?
Єлизавета пішла до кухні. Там вона хутко закип’ятила воду в електрич-ному чайнику, переклала з пакета в тарілку свої кулінарні шедеври та сіла навпроти подруги.
- Тобі зараз поговорити з ким-небудь треба, - сусідка простягнула до неї гарячу чашку запашного чаю. - Не можна ж так усе в собі тримати.
- Просто мені й досі не по собі. Знаєш, у мене таке враження, ніби вона от-от постукає у двері після чергової вечірньої прогулянки зі своїми по-дружками. А, коли я забарюся їй відчинити, то Женя, як завжди, почне шу-кати ключі в своїй сумочці. Смішно звучить, але, коли вона їх знаходить, я завжди відчиняю. І ми отак стоїмо на порозі, усміхаємося одна одній, - Ве-роніка говорила і плакала, а її сльози, при цьому, падали в чашку.
- Я не дуже вмію змінювати тему розмови, утім, може, тобі цукру під-кинути? - запропонувала сусідка, помітивши це.
- Ох, ці сльози… За останні дні, гадаю, їх уже, напевно, трилітрову бан-ку виплакала, - іронічно всміхнувшись, вона з’їла запашний пиріжок.
Трохи пізніше в коридорі забринів мобільний телефон. Заграла класич-на мелодія Бетховена, яка після тридцяти секунд звучання змусила Вероні-ку підвестися. Жінка зробила черговий ковток чаю та, не випускаючи чаш-ки, вийшла з кухні.
Єлизавета, у цей час, тихо сиділа за столом, допиваючи свій напій, але раптом почула звук розбитого фарфору. Роззирнувшись, вона помітила зніяковіле обличчя сусідки та її в дріб’язок розбиту чашку на підлозі. Зда-валося, сама Вероніка цього навіть не помітила.
- Я… Я не розумію, - почувся переляканий голос. – Як… Як таке може бути?
- Що сталося? – Єлизавета побачила як у подруги задрижали губи, коли вона підняла телефон.
- Неможливо…
- Та кажи вже, - із цими словами, жінка підійшла ближче, аби краще зрозуміти, що в неї там сталося. Однак після побаченого сама не на жарт перелякалася, і відійшла. – Тобі… Тобі телефонує Женя? – у повітрі про-лунало здивоване запитання. – Стривай-но! Я ж сама пам’ятаю, як поклала її телефон із цією sim - картою у ту сумочку, котра зараз у…
- Труні…, - закінчила замість неї мати.
- О, Господи!
Зважившись, Вероніка натиснула на зелену кнопку з’єднання та невпе-внено приклала телефон до вуха: - Алло? - у відповідь можна було розібра-ти тільки важке дихання. - Хто зі мною розмовляє? Назвіться?
Знову довготривала тиша, а за нею почувся ледве розбірливий, але до смерті переляканий голос рідної дівчинки: - Мамо… Мені холодно.
- Женя, це ти? Женя! Женя! Озвися?
Далі розмова обірвалася.
Єлизавета здивовано відкрила рота, бо, знаходячись поблизу, власними вухами вловила всі передостанні слова телефонного діалогу.
- Як це?
- Сама не розумію, - тепер голос Вероніки затремтів більше, а на очах знову з’явилися сльози. – Але мушу дізнатися, - сказавши це, вона набрала вхідний номер й у друге приклала слухавку до вуха.
Почулося декілька гудків, і, нарешті, довгоочікуване з’єднання.
- Вибачте, але на даний момент абонент, якому Ви телефонуєте, знахо-диться поза зоною досяжності. Спробуйте зателефонувати пізніше, - як на зло, почулася до болі знайома відповідь мобільного оператора.
- Женя…
- Я чула, те, що чула, Вероніко. Голос її важно не впізнати. Утім, як во-на могла з тобою розмовляти? Вона ж потонула... У кінці-кінців, їй же ж розтин зробили. Чи не так?
- Так. Але моя донька, - мати міцно стисла телефон у одній руці, а іншу приклала до серця й різко похитнулася. – Женя…
- Вероніко, тобі зле? Не хвилюйся! Я зараз, тільки-но принесу таблетки, зачекай.
- Жива..., - сказавши це, мати втратила свідомість, і впала поруч із своєю розбитою чашкою.
