1.
День розпочався вкрай невдало. Амур прокинувся від нестерпного свербіння між лопатками. Попри всі клятвені запевнення представників елітних косметичних клінік, знову почали прорізатися крила, погрожуючи некрасиво зморщини на спині стильний спортивний піджак – своєрідну уніформу, встановлену для себе самим Амуром. Та й взагалі… без крил життя значно простіше.
Афродіта, мимохідь глянувши на кислий вираз фізіономії улюбленого чада, докірливо хитнула майстерно причесаною гарненькою голівкою і мовчки поставила перед ним обов’язкову ранкову чашку кави. Довго гадати по причини подібної делікатності не довелося. Ще до закінчення сніданку вона ніби мимохідь нагадала синочку:
- Твоя бабуся збиралася сьогодні заглянути до нас. Так що… не затримуйся.
Матусина порада за версту віддавала каверзою: її легко можна було витлумачити і як «роби-но ноги, синку, поки не пізно». Принаймні, Амур саме так вирішив витлумачити це попередження. Відставивши напівпорожню чашку, обережно торкнувся губами – ритуал, якого не уникнути навіть, знаючи про реальну небезпеку! – прохолодної ніжної материнської щоки. На ходу кинувши не менш ритуальне: «Не можу обіцяти, мамо: гаряча пора, заказів з головою…»
- Що, ніяк стріляти не набридне? – пролунало йому навздогін: Гефест, хоч і не вельми охоче, відклав-таки вбік улюблену ранкову газету.
- Ніяк не набридне, - тихенько буркнув він під ніс Амур6 часу на повноцінну сварку з родиною вже не залишалося. До того ж, Гефест зараз був більш роздратований тим, що через кілька хвилин, коли вже не буде чути відлуння кроків Амура, він змушений буде – до Мойр не ходи! – майже слово в слово повторити його відмовку:
- Вибач, люба. Багато справ, сама розумієш…
Люба розуміла. Інколи в амура навіть виникала підозра, що мати отримує певне задоволення від ядучо-солодавих зауважень Гери і своїх блискавичних безжальних відповідей. У всякому разі, вона жодного разу так і не виявила свого незадоволення тим, що її родичі усіма правдами та неправдами під час жіночих суперечок намагаються опинитися подалі від Олімпу. «У цьому ми схожі… з батьком», - змушений був визнати Амур, безжально відзначивши, що йому навіть у думках знову не пощастило уникнути звичної заминки, від якої у роті миттєво з’явився мерзенний присмак плісняви.
2.
- Скажи нарешті правду, Аресе, чий син хлопчисько? У нього небагато від ремісника і, на щастя, ще менше від матінки-вертихвістки. Так чия кров тече у його жилах – твоя чи цього кваші-Гефеста?
- Мамо, досить! – несподівано підвищив голос обожнюваний Амуром дядечко. Він, загартований у смертельних війнах, яким давно вже втратив рахунок, єдиний серед олімпійців насмілювався відкрито протистояти Гері. Та навіть йому понад силу було довго витримувати пронизлий – ані кліпне, ані на мить не зверне вбік! –погляд вічних очей співрозмовниці.
- Досить… - півтоном нижче, намагаючись надати голосу незвичної прохальної інтонації, повторив він і спробував перевести неприємну розмову на жарт: - Чи не все одно, чий він – мій чи братчика? Хлоп’я не без талану, а в його жилах – кров Батька і твоя. Кров богів.
- Усе одно, так? Все одно?! – ні, Амур і на думці не мав підслуховувати дорослу розмову: він же не сопливе дівчисько, а майбутній воїн. Просто родичі сперечалися майже пошепки, й тому він чесно спершу не почув бабусин голос. До дяді ж він звик входити без стуку. Арес не заперечував6 нащо зайві церемонії між своїми? Уздрівши Геру, він відразу передумав вихором вриватися до кімнати і спробував дуже повільно й обережно, аби не рипнули, причинити двері. Та, здається, трохи переборщив із повільністю.
- Амуре, зараз же повернися, чуєш? Як ти розмовляєш із старшими?!
- Стривай-но, хлопче! Справжній чоловік не біжить, як боягуз, почувши щось неприємне. Ти ж – майбутній воїн, правда ж?
Ще вчора, та що там учора, ще годину тому, амур відразу ж послухався б, ні не через наказ Гери. Просто він – справжній чоловік і не повинен втікати від неприємностей. Зараз же він затримався, аби лише кинути через плече:
- Не знаю. А раптом я все ж ремісник? – і старанно грюкнув дверима…
Знайшли його досить швидко. Він навіть ще не встиг обдумати, як саме помститься «їм усім», коли над його вухом пролунав знайомий неприємний голос:
- Казав же я тобі, Аресе: хлопчисько тут. Чи ж мені знати потайних сховків на Олімпу, де зализують рани ображені підлітки?
Амур спідлоба глянув на базіку, із зловтіхою збагнувши, що по його милості дядько Арес пережив немало неприємних хвилин. Гермес не користувався особливою популярністю серед родичів, а вже щоб до нього по допомогу звернувся бог війни, який щиро ненавидів вічного вісника…
- Обережніше з хлопчиною, воїне, - не без цікавості розглядаючи зіщуленого, ніби загнане вовченя, підлітка, порадив Гермес. У його голосі майже не було звичного глузування, зате вистачало чогось іншого, у чому амур і під страхом миттєвої страти відмовився б вбачати співчуття.
- А от без тебе ніяк би не здогадався, блазню, - зло кинув Арес, обережно поклавши велику, обплетену шрамами руку на вузеньке плече племінника: мовляв, погуляв, брате, - додому час… Амур мовчки смикнув плечем: не піду!
- А здогадався, так нащо будив у малому бога? – дивно, але безсмертний штукар зараз був серйозним. Дуже серйозно.
У темних очах Ареса на мить спалахнула іскра занепокоєння:
- Кинь молоти дурниці, блазню. Він дійсно ще малий…
- Я був молодшим, коли… Ти-то знаєш,- з притиском відповів Гермес і несподівано перейшов на підкреслено безтурботний тон: - Для такого пацана два батька – то вже перебір. Навіть якщо обидва – боги. Навіть якщо обидва – боги. Особливо – якщо він любить обох.
- Ненавиджу! – у безсилій ярості вигукнув підліток й вдавився криком. Повітря несподівано сповнило рот мерзенним присмаком плісняви, а у вухах задзвеніло древнім і водночас раніше не чутим: «Пам’ятай, що ти – бог… і так буде завжди».
- Пий, - ковток міцного (куди там забороненому пиву) вина обпік горло, водночас випікаючи чужу мерзоту. Арес помовчав, хоч іншого разу обов’язково б відзначив, що пити племіннику ще рано: воїн-п’яниця - подарунок ворогам.
- Ненавиджу, - вперто буркнув Амур.
- Згадай-но, Аресе, ти, коли зрозумів, що бог, сотнями вбивав ворогів. Гефест кував найкращу пастку у світі. Для власної матері. Дід хлопця – гострив серп на Кроноса, на свого ж батька, зауваж. Афродіта змушувала стелитися перед нею у поросі усіх знайомих чоловіків…
- Ти крав, блазню. Крав у своїх.
- Скажи, що це гірше, воїне. Просто скажи – я не буду сперечатися.
Спокуса була великою, та Арес ненавидів неправду. Можливо, тому, що сам не вмів брехати. Він змовчав.
- Близнята – Артеміда й Аполлон – завалили із луків дві дюжини дитинчат лише через дурне вихваляння їх дурепи-матінки. Ми всі, відчувши себе богами, ненавиділи цей світ, кричали про це на кожному кроці, намагалися його знищити чи вивернути на спід, прилаштовуючи до себе. Нам плескали й приносили жертви. Хлопчаку гірше. Ніхто не змушував нас, коли ми ненавиділи всіх навколо, нести у цей світ кохання. Може, навіть люди збагнули справжню ціну такій любові…
- Іншої цій світ і не заслуговує. Йдемо, племіннику: твоя мати хвилюється.
- Племіннику, так?
- Скажи йому, Гермесе… - Арес ненавидів благання, та бувають моменти…
Чим би я не присягався у тому, що його батько – Гефест, мені не повірить навіть сам коваль. Репутація найкращого відмінника серед богів, хай йому… Слухай, хлопче, може, ти вже достатньо дорослий, щоб, якщо я присягнуся, що Гефест – як раз твій дядечко, зможеш сам розібратися у своїх родичах?
Хлопець виявився досить дорослим, аби криво посміхнувся у відповідь:
- Я завжди знав, що бог. Мені казали.
- А мені твердили, що вогонь печеться. А от сунув я одного разу руку у полум’я – і дізнався, що й дорослі інколи говорять правду.
- Гермесе, тебе татко сьогодні не посилав… на Землю з дорученням? – не витримав Арес. – Доста вже збивати хлопця з пантелику. Як згадаю, що в ньому крапля й твоїй крові, якщо родичі…
- і в твоїх жилах є крапля моєї крові, якщо ще у боях не виточили, - не залишився у боргу Гермес, завбачливо злітаючи у повітря. Крильця сандалів голосно тріпотіли у награному переляці. Та раптом їх власник призупинився і вже зверху недбало кинув:
- А лучник із хлопця пристойний.
- Зустрічав гірших, - стримало кивнув Арес, задираючи голову, щоб слідкувати за шебутним братом.
- І вогню, того, що не лише у кузні, а й у крові Гефеста, теж вистачає.
- Усе-то ти бачиш, блазню.
- А от де ж кохання?
- У колчані зі стрілами. Йдемо, чи що… дядю? – різко втрутився Амур, якому набридло слухати пусті теревені родичів.
- Я про ту, що в душі…
- Нащо вона богу? – відрізав Арес. Гермес вирішив за краще промовчати.
3.
«От вже дійсно, навіщо?» - єхидно, звично задавлюючи зрадницьку гіркоту, розмірковував Амур, крокуючи проспектом. Перехожі ковзали по ньому байдужими поглядами. Деякі дами дарували йому доброзичливі усмішки: симпатичний гарно вбраний хлопець студентського віку н надто поспішає на набридлі пари. Та й сказати, погода посеред лютого, навіть за сучасними мірками видалася напрочуд: сонячно й сухо, ніби вже не лише на вулиці, а й в календарі давно настала весна.
Аби хтось через забудькуватість н проґавив наближення Валентинова дня, в усіх вітрилах тріпотіли крильцями білосніжні янголятка. Поряд з ними ритмічно пульсували червоні серця: «Тільки у нас найвигідніші знижки для усіх закоханих!», «Подаруй коханій свято!», «Два подарунки до Дня святого Валентина за ціною одного!».
«Чотири Валентини з написом «Єдиній» за ціною трьох», - подумки підхопив Амур. Відточуючи дотепність, він зручніше перехопив ручку тубуса, з тих, у яких майбутні інженери таскають креслення, а вбивці, якщо вірити фільмам, гвинтівки з лазерним прицілом. На щастя, ті ж фільми давно випрацювали стереотипну зовнішність типового кіллера, яка не мала нічого спільного з завжди усміхненим хлопцем, у якого, як-то кажуть, ще й молоко на губах не обсохло. Можливими перевірками міліції Амур не переймався? Врешті, він, як-не-як, бог. Навіть відкидаючи безпідставні переймання, настрій і так був препаскудний. Звичайна річ для лютневої гарячої пори.
У шкіряному футлярі – честь честю – лежала-таки гвинтівка. Це не було дешевою позою, як інколи буркотів Гефест, ніколи не виявляючи любові до цього свого творіння. Амур був цілком згодний з… дядечком Аресом, що найкращий друг стрільця – лук, і ніколи не дозволяв собі ігнорувати обов’язкові тренування. Та мегаполіс – не те місце, де варто виявляти особливу пристрасть до вікових традицій ремесла. «Клієнти можуть не збагнути», - подумки процитував він якусь надміру старанну «шестірку», яка нещодавно доводила до його відома замовлення свого шефа.
У кишені вимогливо тренькнув мобільний, та Амур спершу звернув до найближчої алеї невеличкого скверика, і вже потім без поспіху витягнув новенький смартфон.
- Слухаю. Так, пароль ви назвали правильно. Так, Ви за адресою. Повторіть, будь ласка, ім’я кумира. Що, це назва групи? Ви хочете привернути увагу усіх її музикантів? Заспокойтеся, це був невдалий жарт. Ні, я не маю жодного сумніву, що соліст і раніше виділяв вас серед фанаток. Саме до Дня Валентина? Так, реально, але за це – спеціальна надбавка? Така ж ідея може осяяти когось із ваших суперниць. Звісно ні, я дотримуюся чесної політики. Змушений попередити: кохання у вашому випадку гарантувати не можу. Пристрасть? Так, звісно. Плюс заздрість подруг, при розумному підході, увага преси… приємно мати справу з практичною людиною. Завтра о дев’ятій на площі під годинником. Не хвилюйтеся, я вас пізнаю і підійду сам.
Телефон пискнув, даючи відбій. У хлопця розгладилася жорстка складка у куточку вуст. Неуважно розглядаючи порожню алею, він дозволив собі легку усмішку: певно, Гефесту не відмовиш у спостережливості. Інколи важко відмовитися від награшу. От ще років сто тому, коли ще все не так набридло… Або ще раніше, коли він щиро вірив, що бог кохання пострілом може змінити долю людини на краще…
Дзвінок мобільного. На цей раз обійшлося без позування. Чіткі, скупі репліки з обох сторін вклалися у п’ять хвилин. У чергової іграшка бізнес-леді, яка звикла мати справи лише з безвусими юнаками, виявилася хватка, якій би позаздрило багато досвідчених бізнесменів. Більше через те, що його цікавила можлива реакція, Амур трохи збільшив звичайну ціну. Після секундного роздуму співбесідник згодився без торгування. Схоже, завчасно прорахував усі можливі варіанти розвитку подій і вибрав, на його думку, оптимальний план дій. Залишився нез’ясованим лише один момент: Нащо, маючи такі здібності до бізнесу, хлопець вирішив стати звичайним жигало? Та Амур не надто переймався цим питанням. Кожен сам вибудовує власну долю. І наодинці із самим собою із неминучим жахом розглядає результат. Свідки при цьому зайві.
Ну що, один-два романтичні замовлення на закуску: «Я його кохаю… Лише я зможу зробити його щасливим, а він цього ще не розуміє…». Ніби, День усіх закоханих, що от-от надійде, зобов’язує? Та телефон мовчав, й Амур, сховавши трубку, відкинув голову на спинку лави, бездумно вивчаючи брудні хмари, що встигли майже сховати небо. Для ранкових клопотів уже запізно, для вечірніх – зарано, коли ще випаде нагода так побайдикувати?
Порожній сквер почав подавати перші ознаки життя: повз нього поважно попливла молода мати, штовхаючи перед собою рожеву коляску, щедро оздоблену мереживом. Пробігла стайка галасливих підлітків, та ніхто не побажав затриматися на алеї – усе ж до літньої спеки далеко. Та от до сусідньої лави підійшла невисока світловолоса дівчина. Із несвідомим викликом, як вміють лише учорашні підлітки, опустилася на розбухле від зимової вологи дерев’яне сидіння, витягла ноги у дорогих дорослих джинсах. Тут же присоромлено осмикнула занадто коротку по-дитячи яскраву куртку і з нетерпінням стала поглядати на інший бік алеї. Усе зрозуміло, одна із представниць так званої «прекрасної статі» примудрилася не тільки не спізнитися на своє перше побачення, а й прийти завчасно. І певно, пискля таке, переконане, що «закохана до скону». Знала б ти, дівчинко…
Мобільний, не даючи зосередитися на відсторонених роздумах, заграв звичний бадьорий мотивчик. Усе ще крадькома кидаючи погляди на дівчисько, що почувало себе зараз дуже дорослою та досвідченою, він «на автоматі» відповів:
- Слухаю. Так, ви назвали правильний пароль. У чому суть… Вашої проблеми?
- Вибачте, - непевно почав зніяковілий дівочий голосок, і ніби у відповідь серце дряпнуло негарне передчуття Чомусь здалося, що дзвонить сусідка по парку. Та ні, в руках малої не було телефону. – Вибачте, це Ви – кіллер кохання?
4
- Слухай, ніяк не збагну, чого ти від мене хочеш? – плюнувши на почуття власної гідності, зізнався Амур, ще раз уважно оглянувши співбесідницю.
- Вважаєш божевільною? – дівчина вперше, не надто весело, всміхнулася, на мить показавши трохи нерівні передні зуби.
Амур зробив з бляшанки ще ковток гидкого пива. Він не дозволяв собі таких послаблень у гарячу пору, коли будь-яка година могла стати робочою. Та день, коли весь звичний світ стрімголов летить шкереберть, вимагає достойного обрамлення.
- Не без цього, - з цілковитою відвертістю відповів він цьому нещастю (як там її звати - Адою?) і став чекати продовження навіть із деякою цікавістю.
- Мабуть, твоя правда. От тільки скажи. Коли бог продає любов, віддає її за гроші, стріляє із гвинтівки… Це і є нормальним?
- Отже, якби я стріляв із лука і задарма, то все було б просто чудово? Будеш?
Дочекавшись, поки вона заперечливо хитне головою, він пристроїв ще одну, нерозпочату, банку, на лаві поруч із собою. Даймони його поплутали влипнути у цю дурну розмову. От сидить тепер, пиво п’є, час витрачає казна на що… А сенсу?
- Та й взагалі, коли у сучасному мегаполісі дівчисько мало того, що без жодних зусиль бачить древніх богів, так ще й витрачає купу грошей і часу, аби вийти спершу на посередника, а потім і на… - як ти там сказала? – на вбивцю любові? Ах так, на кіллера кохання. Так от, це для тебе нормально?І головне, навіщо? Аби почитати лекцію з моралі? Чи не змогла впоратися із власною цікавістю? Знаєш, чим може закінчитися зустріч із кіллером?
Вперше з початку розмови їхні погляди зустрілися. Амур відзначив незвичайний для людських очей сріблясто-сірий відтінок,що відізвався у скронях неясним відголоском болі, здавалося б, похованої давно і надійно, і відчув новий приступ роздратування.
- Ти забираєш не життя, а кохання. Я й так – твоя жертва. Гірше не буде.
- Завжди може бути гірше. Особливо смертним. Один постріл – і ти по вуха закохана у якогось мерзотника…
- Хто ж буде витрачати гроші на таке замовлення?
- Інколи я працюю заради задоволення. Можу собі дозволити, - він вчасно обірвав себе, збагнувши, що розмова все більше нагадує підліткову сварку. Якщо це не дивно для цієї… Ади, яка виглядає не набагато дорослішою, ніж дівча на сусідній лаві, що вперто продовжує чекати свого друга, то вже йому точно не личить.
І ще, боги не люблять дивитися в очі смертним. Амур не був винятком. Та хто ж із людей доброю волею зголоситься заглядати в божественні очі? А ця дурепа наче вирішила знітити його – його!- і не відводила погляд, хоч її очі вже почали сльозитися. І він угледів-таки своє відбиття в її зіницях таким, яким він виглядав зараз для випадкових перехожих. Волосся скуйовджене, модний піджак недбало розхристаний, в руці – бляшанка пива, хай йому… Нічого від стриманості та іронічності, які він культивував роками. Ніби й дійсно студент, що забив на пари, аби з’ясувати стосунки з подругою.
Варто було б урвати задовгу розмову: усе жне літо на дворі. Дівчина от-от почне дрижати від холоду. Йому-то не страшно, але хто знає, чого чекати від себе у такий незвичайний день? Раптом потягне погратися у лицаря з накидуванням піджаку на плечі дамі й усім таким іншим. Усе ж варто мовчки підвестися та й податися у своїх справах. Та в цю мить Ада ніби підслухала його думки і поквапилася перейти до суті справи:
- А якщо тобі заплачу я? Ти вистрілиш, хай і без задоволення?
- Можливо, - дивно, але такий поворот подій викликав миттєвий спалах розчарування, що відбився звичним мерзенним прикусом у роті. – Та чи зможеш ти назвати хоч одну вагому причину, чому я повинен ще раз підстрелити бідолаху, якого вже раз замовила твоя подруга, хай він і казав перед цим, що кохає саме тебе? Чого ти так здивувалася? Я вже не вперше чую такі історії. Усі ви, смертні, однакові…
- А боги різні?
- Теж ні… - Амур мимохідь поморщився від власного позування, що несподівано відізвалося гіркою щирістю.
- Але я б хотіла два постріли… - в її очах було запитання: що, і ця історія тобі відома? Мені не треба більше вичавлювати із себе відвертість, задихаючись від болю та приниження?
Не витримавши, відвернулася, ковзнула поглядом по сусідній лавці, затримала його на ображеній дівчинці:
- Вона зараз заплаче…
- Звичайна річ, - відмахнувся Амур, водночас відзначивши, що стільки почуттів, а не їхніх блідих тіней, він не переживав за увесь попередній рік. Аби ж то хоч одне з-поміж них було приємним…
- І не кажи, що ти переймаєшся сльозами незнайомого підлітка. Зазвичай тих, хто замовляє постріл ненависті, такі дрібниці не хвилюють.
- Якої ненависті?! Кохання.
Вдавившись-таки пивом, він ледь не з полегшенням кинув напівпорожню бляшанку в урну.
- Стоп. Ти прагнеш, аби він полюбив розлучницю, а вона – його? – обережно уточнив Амур.
Ада мовчки кивнула.
- Отже, ти вважаєш, що твоя знайома не любить…е… твого колишнього друга? – спробував він відшукати хоч якийсь сенс у цьому божевіллі.
- Звісно, ні. Я дізналася, що вона посперечалася із подругами, що Сашко за тиждень буде її. Ти, мабуть, не пам’ятаєш, що той заказ отримав у суботу. Ні, він їй подобається, та це – не кохання.
- Це не кохання. А він хіба не у захваті від тої любительки парі? Моя куля виявилася із браком?
- Тобі краще знати. Він ходить за нею по п’ятам і ревнує до кожного стовпа. Та коли пристрасть мине, що буде між ними?
- Пристрасть завжди минає. І ще ніхто ніколи не скаржився на це… - інколи нудить і від щирої правди, тож він перевів розмову на інше. - Ти що, вирішила дати їм ще один шанс? А вчинити простіше, повернувши хлопця собі, тобі на думку не спадало?
- Спадало. Але я ж буду тоді знати, що повернула його проти волі. І це знання завжди буде між нами, розумієш?
- Розумію: ти – божевільна. Що там ще?
Алда не слухала його заперечень, її очі сяяли: сусідка дочекалася-таки свого друга, що сам був ледь на кілька років старшим за неї. Із підлітковою незграбністю чмокнувши дівчину в щоку, він простягнув їй дешевий букет, що встиг уже ледь прив’яти. Дівча щасливо розсміялося, і на блідому личку Ади тінню цього сміху ковзнула бліда усмішка.
- А через кілька років вона буде морщити носа від надто дрібних діамантів, - похмуро кинув Амур.
- Ти можеш передбачати майбутнє, бог?
- Ні. Нащо це мені треба? Та я вже казав: усі люди однакові, чи мені не збагнути цього за вічність?
А ще за довгі роки він встиг звикнути до різних погляді. На нього дивилися із жагою, острахом, благанням та ненавистю… Та ця божевільна першою насмілилися глянути на нього із співчуттям:
- Добре, що я – не богиня.
Ось тут вже Амур розгнівався по-справжньому. Причому настільки, що ледь прикинувши можливі наслідки, вирішив за краще мовчки підхопити свого тубуса і попрямувати до виходу з парку.
- Почекай! Вибач! Я ж не хотіла… Хоч вислухай мій аргумент, чому ти не повинен, ні, але можеш допомогти мені…
- Ну й чому?
- Ти ж і сам кохав, я знаю. Згадай, бог, ти теж колись кохав і чинив дурниці. Згадай, вона була такою красунею, що їй заздрили навіть богині. Її звали Психея…
5.
- Згадай, вона була красунею, і ти її кохав. Якби не заздрість її сестер… Її ж покарали лише через те, що вона прагла побачити обличчя того, кого кохала. Твоє обличчя. І вона сходила увесь світ, розшукуючи тебе. Легенда запевняє, що вона зносила сім пар залізних черевиків, поки не завершила ті пошуки. Ти не міг її забути. Таке – не забувають.
- Не забувають. Тільки не була вона такою вже красунею, легенди завжди прикрашають правду, навіть якщо в цьому нема потреби. А от очі у неї були дивовижні: великі, сірі, аж сріблясті. І ще, коли вона сміялася, то розпускалися квіт, навіть, що вже зів’яли…
- Так ще гарніше, ніж у легенді… - чомусь пошепки відзначила Ада.
Амур не став сперечатися.
Парочка на сусідній лаві якраз почала сперечатися. Хлопець затримався із друзями, а дівчина відмовлялася вірити у нашвидкуруч придумані виправдання. Це виглядало досить потворно, як, зрештою, і будь-яка правда. Та Амур вирішив виявити великодушність і не став відволікати Аду від старовинної історії.
- Вона справді кохала мене чи запевнила себе, що кохає, - різниця, зрештою, невелика…
- Зношені залізні черевики – теж легенда, так?
- Це якраз правда, - посмішка вийшла кривуватою, та зараз це не мало значення. – Залізо непогано руйнує чаклування. Майже так само добре, як час… Хай хто спробує стоптати хоч одну пару залізних черевиків. Хай у його жилах – крапля крові безсмертних, і він не вмреш раніше, хай його волосся не посивіє, а обличчя не спотворять старечі зморшки… все одно, він зміниться так, що й не впізнати. А може, ще й встигне збагнути, що любити бога – не така вже й чудова доля… А як таких пар буде сім…
- Вона тебе зненавиділа?
- Ні, вона була розумною дівчинкою. Спромоглася збагнути, що немає моєї особливої провини в тому, що спершу вона побачила в мені бога, а потім – звичайного чоловіка… На прощання вона торкнулася моєї щоки холодними губами, а я поклявся, що доля завжди буде ласкава до неї і подякував їй… за все. Потім довго дивився їй услід, здається, зронив дві чи три сльози. Мені було байдуже, що скажуть інші боги. Потім вибрав із колчана дві найгостріші стріли, аби вже напевне. Я прискіпливо вибрав для неї достойного чоловіка. Він був славетним воїном, він власними силами захопив престол могутньої держави і зміг його втримати. Він був багатим, а жінки вважали його красенем. Він навіть не був дурнем чи жорстоким. І я вже зробив все від мене залежне, аби він покохав Психею усім серцем. І знаєш, що вона насмілилися зробити?!
- Вона не стала щасливою поруч з ним?
- Здається, жінку простіше збагнути її сестрі, ніж богу. Ненавиджу згадувати по найбільшу свою поразку. Там інколи згадую, щоб остаточно незабути про той час, коли я майже забув по те, що я – бог. Про непоганий час.
6.
- У богів є звичай вбивати тих, хто викликав їх на сповідь. А от люди інколи нагороджують тих, перед ким сповідалися, інколи – намагаються втекти по-швидше від місця сповіді. Інколи ж поводяться, як боги. Давай вирішуй, поки я не остаточно згадав, як слід чинити у таких випадках. Ти точно вирішила витратити своє бажання на цього, як там його, Сашка та його дівку? Думаєш, що якщо всадити у них по чарівній кулі, вони стануть щасливими? Відповідь даси завтра.
Вона мовчки кивнула, не зважуючись навіть подякувати.
- Вадиме, не йди! Повернися! – дівча на сусідній лаві гукнуло це із таким болем, що хлопець трохи притишив крок. Ну от, посварилися дурні, тепер вважають, що настав кінець світу.
- Повернися, Вадику! – це вже не крик, а шепіт. З тих, що страшніші за будь-який крик.
- Хочеш? – Амур сам знайшов Адин погляд. – Вирішуй. Тобі варто лише кивнути – і вони помиряться. Більше того, вони будуть щасливими. Недовго, як і всі смертні, але будуть. Давай, твій кивок – і на землі народиться нове кохання. Не бажаєш хоч на мить відчути, що це таке – приносити любов, стати для інших богом?
- Ти через це не хочеш вирішувати сам?
- Досить. Один раз я вже вирішив. Розумієш, інколи, дуже рідко, мені здається, що я бачу тінь її – Психеї – у якомусь звичайному дівчиську. І сьогодні, із самого ранку, я чекаю на неї. Хай вона розсміється, хай розпустяться ці чортові квіти, а я збагну, що не помилився. І побажаю їй щастя… А сам не буду мучитися, може, навіть цілий місяць. І в цей час стану стріляти трохи розбірливіше. Давай, кивни – і я, можливо, зможу допомогти навіть твоєму Сашкові.
- Ні, Амуре, ні, - вона обережно спробувала торкнутися його руки, та він сердито струснув її долоню. – Залиш їх у спокої. Не слід намагатися їх мирити таким чином. Повір, вони впораються, а сміх тоді буде справжнім, як і диво квітів, що розпустилися на холоді. А між ними не стоятиме навіть бог.
- Хай тобі, - не знаючи кого він кляне у цю мить, Амур напружено спостерігав за розгубленим хлопчиськом і зарюмсаною дівчиною. Непомітно для себе він прикусив нижню губу так, що відчув у роті металевий присмак. Краплина крові смертного - бог не може заподіяти собі шкоди навіть через необачність – змила у його роті мерзенний присмак вічності. За мить ранка затяглася, усе було, як і раніше. Та це вже не мало значення.
Вадик, що перед цим протягом дуже довгої хвилини ніяк не міг зважитися на рішучий крок , врешті переступив через гордість. Повернувшись, він зробив крок назад, до своєї подруги. Спершу – повільно, потім – усе швидше. Дівчина кинулася йому назустріч. Хлопець хотів був оглянутися навколо, а потім махнув рукою: хай дивляться і заздрять! – і підхопив подругу на руки, закружляв її. Та розсипала алеєю щасливий сміх.
- Поглянь, ні, ти бачиш?! – Ада і сама дзвінко розсміялася, вказавши на забутий на сусідній лаві букет. Зав’ялі було квіти, всупереч усім законам природи та примхам погоди, здавалися зовсім свіжими та вмитими росою.
- Бачу, - тихо відповів Амур, дивлячись не на квіти, а на її лице, просвітлене радістю. – Я бачу, Психеє…
