Після закінчення третього року навчання всі класи дошкільнят розформували і у п’ятий клас перенабрали ніби заново. Відповідно до розумових здібностей. Мене і Теда за особливі заслуги направили з 3-Б до 5-А, а не до 5-Б класу. Льошу Вербу та всіх інших учасників моїх колишніх органайзерських прожектів лишили у 5-Б — не пройшли кастинг.
Шокований тим, що потрапив у самісіньке кодло заучок та ботаніків, які справно робили домашні завдання, не билися на перервах, не гуляли в квача цеглиною після уроків, я ще довго не міг прийти до тями і за весь п’ятий клас нічого не зорганізував і нічого достопам’ятного не накоїв. Щоправда, у мене був глибокий шрам зліва на підборідді, а також тавро головного бандита школи, яке до п’ятого класу ще не встигло задавнитися, і цього було достатньо, аби тримати в страху непомірну ватагу учителів та учительок, які, перейнявши естафету в Ніни Іллівни, звалились нам на голови в п’ятому класі. А втім, я швидко розкумекав, що так довго тривати не може, і якщо я щось не нароблю чи не наколоброджу, словом, хоч як-небудь не відзначуся, то через півроку всі думатимуть, що я такий же, як і всі, затурканий заучка, а мій органайзерський талант згине, так до кінця і не реалізувавшись.
Однак п’ятий клас не минув зовсім уже марно. До кінця навчального року я встиг наставити на «путь істинний» кількох заучок і ботаніків, готуючи таким чином плацдарм та кадри для мого майбутнього органайзерського прожекту.
А вже наступного року в 6-А народилося Клас-сіті або, якщо писати по-модному, то Class-city.
Що ж воно таке, оте Клас-сіті, спитаєте ви? Клас-сіті — це 6-А клас загальноосвітньої середньої школи №12 міста Рівного, але не просто 6-А, а 6-А із самоврядуванням. Клас-сіті було створено з метою згуртувати наш юний колектив, самостійно вирішувати нагальні внутрішні проблеми, допомагати та заохочувати тих, хто не встигав з навчанням тощо. Ми навіть стінгазету планували випускати, щось на зразок «The Class-city Times». Чутки про нашу класну ініціативу дійшли аж до директора школи, і директор, згідно інших чуток, таку ініціативу похвалив та підтримав. Словом, починалось усе, як завше, тільки з найкращим намірами.
Так-так-так! Ну, не треба хлопати в долоньки, не треба так радіти! Так і бачу ваші усміхнені писки, які ніби промовляють: «Оце-то молодець! Нарешті він набрався розуму, нарешті взявся за серйозні прожекти, які приноситимуть якусь користь суспільству! Молодець, ай да молодець!».
Поспішу вас засмутити. Клас-сіті організував не я. Навіть ідея не моя, кажу відразу. Вигадав то все, здається, онук директора нашої школи, який тоді ще вчився зі мною в одному класі.
До чого тоді тут я? Та все діло в тому, що, відчуваючи мій незборимий потяг і хист до командування, громадяни самопроголошеного Клас-сіті вибрали мене мером. Хочете вірте, хочете ні, але я не доклав до того жодних зусиль. Навіть навпаки, я був сильно здивований такому рішенню. До мене після уроку англійської мови підійшов Вован, онук директора, і просто сказав:
— Ми заснували Клас-сіті. Ти будеш мером.
Все. Звісно, були й противники, були й невдоволені (наступного дня після виборів я вже почав думати, як буду розправлятися з опозицією), хоча більшість підтримала мою кандидатуру, відчуваючи, що я маю за плечима небувалий, як для шестикласника, командирський досвід.
За кілька днів потому, відразу після уроків 6-А у повному складі зібрався поза школою на перше відкрите віче Клас-сіті. Мені, як мерові, першому надали слово. Я привітав усіх із заснуванням Клас-сіті, назвавши його важливим кроком на шляху світового поступу й відчутним вдосконаленням нашого колективу, подякував за висловлену довіру та обрання мене мером і пообіцяв, що все у нас буде в шоколаді.
— Будь ласка, ваші запитання, — закінчив я свою промову.
— А який у нас буде устрій у Клас-сіті? — спитала довгов’яза Аня.
Я ледь стримався, щоб не скривитись, і несвідомо торкнувся штанців, перевіряючи, чи на місці батарейки.
— У нас, товариші, буде дикта… — почав я, але тут же похопився. — Е-е-е… Авторита… нє, не те… — я чухав лоба і думав, щоб то таке сказати, аби показати, що влада надалі стоятиме на жорстких позиціях, але разом з тим не збурити плебеїв до спонтанного бунту. Зненацька я знайшов відповідь:
— Патріархат! — кажу. — У нас буде патріархат!
Половина пролетаріату Клас-сіті (думаю, не треба й казати яка) зааплодувала і схвально загуділа. Я скромно вклонився і відчув себе впевненіше. Сила на моєму боці, думаю, значить, ще покомандуємо.
Аж тут слова попросив пузатий Ігор Очкарик, найбільший задрот найрозумніший хлопчик у 6-А класі.
— Ну, давай, кажи, що хочеш, Ігоре, — даю я слово очкастому. — У нас демократія… поки що.
— Згідно новітніх досліджень зі всесвітньої історії, — Ігорок поправив окуляри, — патріархальний лад встановився на останніх стадіях розвитку первісного суспільства. В цей час чоловіки почали виконувати функції основного годувальника родини, вони ходили на полювання, ловили рибу, воювали за кращі землі, поки жінки займалися дрібною хатньою роботою. Тобто, я хочу сказати, що чоловік… е-е-е… патріарх, був постійно зайнятий важкою фізичною працею з метою прогодувати сім’ю.
Я інстинктивно відчув щось неладне, якусь капость. «От же ж, блін, ходяча енциклопедія, — думаю собі. — Чортові розумники, це не мій 3-Б, з цими буде важче працювати…».
— А… а матріархат тоді що? — питаю.
Ігорок чемненько кивнув, наче чекав цього заохочувального запитання, знову поправив неслухняні окуляри масними тлустими пальцями і продовжив:
— А матріархат характеризувався домінуючою роллю жінки… ну, в плані роботи. Вона займалася землеробством, але частіше збиральництвом, вишукувала їстівне коріння, плоди та ягоди, вела домашнє господарство, словом, годувала всю сім’ю, включаючи чоловіка.
— Так, а чоловік що там робив? — я відчув, що стаю на слизький ґрунт.
— Кгм… — Очкарик кілька раз розгублено плямкнув ротом, — нічого. Чоловік їв, спав, малював наскальні рисунки, іноді ходив на війну і… кхе-кхе… забезпечував функцію продовження роду.
Половина пролетаріату Клас-сіті (думаю, не треба й казати яка) загуділа тепер уже дуже несхвально. Трон піді мною тріщав і хитався.
— Ти впевнений, що це було при матріархаті? — шепотом спитав я Ігорка.
— Абсолютно! — по-вченому відчеканив Очкарик і всівся на місце.
Я ковтнув слину і почервонів. Я вже геть заплутався. Плебеї починали гризтись між собою. Очкарика, хоч він і не був у офіційній опозиції, я тоді незлюбив дуже сильно. Збаламутив мені народ на рівному місці, зараза…
— Так, товариші! Прошу уваги! — гаркнув я. — Заспокойтесь! Я тут подумав, і у нас, мабуть… е-е-е… тойво… буде матріархат… чи шо…
Наше перше віче ледь не завершилося грандіозною бійкою.
* * *
Але на посту мера Клас-сіті я таки втримався (ну, не був би я органайзером…).
Протягом наступного тижня я підготував Конституцію Клас-сіті, згідно якої мер виступав повновладним правителем та верховним суддею, залишав за собою право змінювати закони й нічого більше не робити. Того ж дня, підкупивши обіцянками, що все у нас буде в шоколаді, більшість електорату, я затвердив без змін та доповнень даний проект Конституції. А втім, класній керівничці я представив дещо відкориговану версію документі…
Час йшов, Клас-сіті жило своїм усталеним життям, ніхто нічого паскудного не робив, і я нічого не робив, тільки командував. Я задихався від безбарвної нудьги у цьому царстві правильності та чеснот.
— Щось не те в нас у Клас-сіті… — казав я шанованим громадянам Клас-сіті.
— Чого?
— Ну, не знаю. Якась у нього погана аура.
Насправді я почувався трохи ображеним через те, що хтось організував щось без мене. Від цього моя органайзерська душа повсякчас мучилася і страждала, аж спати не міг, тому всередині Клас-сіті з метою покращення аури я вирішив організувати… мафію. Ну, треба ж було ввести якусь темну силу, аби врівноважити аж надто світлу й добропристойну ауру Клас-сіті. Ну, ви ж розумієте — світова гармонія, консонанс добра і зла, інь і янь, Чіп і Дейл, і т.д.
В опозицію до мера, цебто, до мене, входили переважно дівчатка, однак очолили рух спротиву два бравих хлопа, Михась та Борман. Насправді Михася звали Тарас, а Бормана — Боря, але поміж 6-А ми називали їх просто — Михась та Борман. Прямо я не заявляв, але й не приховував того факту, що являюсь за сумісництвом головним бандюгою Клас-сіті, через що опозиційна владі партія дуже скоро про це довідалась. Після того Михася та Бормана не полишала нав’язлива ідея-фікс викрити мене перед класною керівничкою, дискредитувати і примусити піти у відставку.
— Ти ж мафіозі, правда? — одного дня спитався Михась.
Звичайно, я — мафіозі, подумав я, але який мафіозі отак-от просто візьме та й скаже вам в лоб, що він справжній мафіозі. А ще я помітив у нього якийсь чорний пластиковий предмет, схожий на пенал для ручок, який він стискав у долоні й старався ховати за спиною.
— Звісно, ні, — відказав я.
Моя відповідь, схоже, сильно спантеличила Михася. Він неуважно почухав копну гірчичного волосся на голові, подібну до розкошлаченого вітром стогу сіна, і насупився, імітуючи натужну розумову діяльність.
— Але… але ж… у Клас-сіті є мафіозі? — з надією спитав Михась.
— Не володію такою інформацією.
— А як же ж… ти… ми… ми думали… нам сказали…
— Тобі чого? — грубо спитав я.
Михась, шукаючи підмоги, конвульсивно оглянувся назад. З-за рогу метрах в десяти від нас виглядала чорнява голова Бормана, який інтенсивно підморгував бідоласі Михасю, мовляв, давай, Михась, давай, дотисни його. Але Михась без усяких пояснень розвернувся й побіг геть від мене. Підбігши до Бормана, він щось ображено проказав, тицяючи пальцем у мій бік. Потім Борман дав Михасю потужного потиличника, забрав у нього з рук чорну пластикову штуковину, схожу на пенал, і вони разом побігли геть.
Схоже, їх геніальний план викриття підлого мафіозі з тріском провалився.
Вдруге Борман та Михась спробували вивести мене на чисту воду значно пізніше, причому, я тоді навіть і не зорієнтувався відразу, що там й до чого.
Передумовою до тих пам’ятних подій став внутрішній конфлікт у Клас-сіті між Михасем та Гречаником. Гречаник на той час був повним лохом самим непримітним і затурканим учнем 6-А, чи то пак, громадянином Клас-сіті. З нього глумилися усі, кому не ліньки. З чого почався конфлікт я тоді ще не знав, але закінчився він тим, що Гречаник ляпнув щось про походження Михася, незаслужено приплівши до конфлікту його маму, після чого Михась послав Гречанка на три букви, привселюдно смачно плюнувши йому прямо в морду. Звичайний такий, можна сказати, буденний конфлікт. У будь-якому іншому класі хлопці просто вийшли б за школу, від душі поколошматили б один одного, скинувши зайву енергію, та й помирились. Але тільки не в Клас-сіті.
— Так, панове громадяни, ану мерщій заспокоїлись, — гаркнув я, увірвавшись поміж ворогуючі сторони, — будь ласка, без взаємних образ і рукоприкладства. Ми не для того засновували Клас-сіті, це авангардне товариство на вістрі світового поступу, — кажу, — щоб вирішувати суперечки з кулаками. Як уповноважений верховний суддя призначаю на завтра суд, а до того часу забороняю вам підходити ближче як на метр, — тут я на хвильку спинився і прикинув, що з метрової відстані Михась ще, мабуть, доплюне, — ні, не ближче, ніж на три метри один до одного.
На тому всі й розійшлись, чекаючи завтрашнього судового засідання.
Після уроків я неспішно трюхикав додому і гадав, як же ж мені їх завтра розсудити. Мабуть, думаю, спершу виясню, хто з них направду неправий, і примушу попросити в іншого вибачення, потім нехай кожен ще по одному разу попросить пробачення, відпвідно за публічну образу та плювок (так, щоб у результаті той, хто спричинив конфлікт, в сумі перепрошував двічі), і наостанок щоб потисли один одному руки. У цей момент мене нагнали Борман та Михась.
— Привіт! Ми стосовно завтрашнього суду… — почав Михась. — Треба, щоб рішення було на мою користь.
Я дивився вперед, наче й не помічаючи їх.
— Завтра буде видно, — кажу.
— Ми готові тобі віддячити…
— Ну? — мугикнув я.
— Десять жувачок «Turbo», усі його наклейки «Аладін», — Михась скосив очі на Бормана, і Борман ствердно кивнув, — і один гумовий динозаврик.
Я знав, як Борман ставиться до своєї колекції наклейок «Аладін», готовий убити будь-кого, хто посягне хоча б на одну з них, тому відразу зрозумів, що справа серйозна.
— А який динозаврик? — питаю.
— Трицератопс.
У мене якраз такого не було. Гарно підготувались, думаю собі.
— Які ваші вимоги?
— Заборонити Гречанику торкатися до мене, зобов’язати відкривати переді мною двері, всюди пропускати вперед і виключити його з Клас-сіті, — випалив Михась.
Вулицею, грюкаючи й трясучись, прокотився старий чеський тролейбус.
— Наклейки і динозаврик мають бути завтра перед уроками, — сухо відказав я.
— І ще одне, почекай. Скажи, ти ж мафіозі, правда? — скоромовкою проторохкотів Михась. Борман у цей час чомусь схопив його за плече, розвернув впівоберта і приставив заледве не впритул до мене, так, що рюкзак Михася стримів прямо в мене перед носом. Ми стовбчили уже далеченько від школи, я був у чудовому гуморі, тому вирішив змилуватися над ними:
— Так, пацани, — кажу, — я мер-мафіозі.
Борман повернув Михася в попереднє положення і сказав:
— Всьо, нам пора, — і вони потюпали геть вельми задоволені з почутого.
* * *
Наступного ранку, тільки-но увійшовши в клас, я втямив, що ситуація близька до революційної.
— Ура! Ура-а-а! — на все горло лементували Михась із Борманом. — У нас тепер є докази! У нас є докази! Не довго ще цьому Кідруку лишилось командувати! Мера геть! Геть корупцію із Клас-сіті! Бандити сидітимуть по тюрмах! Ура!
На їхній крик збіглось усе населення Клас-сіті, вимагаючи пояснень.
— Ми зловили його на спробі отримати хабара! — хлопці завзято тицяли пальцями в мій бік. — А ще він особисто засвідчив, що являється мафіозі!
Я раптом зітхнув з полегшенням — хлопці мали всі козирі на руках, але не скористалися з того — і тоді пішов у рішучий наступ.
— Все це наклеп, — гордо сказав я, — нічого не знаю про якийсь там хабар.
— А ось це що?! — переможно заявив Михась, виклавши на парту гумового трицератопса і перетягнуту резинкою пачку наклейок.
— Це динозаврик і наклейки, які я вперше бачу, — чесно сказав я.
— Це хабар!!!
— І що цей хабар робить у твоїх кишенях?
Михась затнувся, почервонів і подивився на Бормана.
— Ми мали дати його тобі… — сказав Тарас якось зовсім невпевнено.
— І для чого ж, цікаво, ви мали мені його дати?
Михась почервонів ще більше, але нічого не сказав. Я вирішив закріпити перемогу і розтер Михася на порошок своєю виструнченою логікою:
— З таким самим успіхом хабаром можна назвати ось цю парту, може, хтось колись теж збирався презентувати її мені.
І я вже збирався гордливо ретируватися, вважаючи перемогу цілковитою й абсолютною, коли у гру вступив Борман.
— Це ще не все, — хриплим голосом сказав він і поставив на парту рюкзак Михася.
— Я вас слухаю, — моїй незворушності міг би позаздрити сам Будда.
І тоді Борман витягнув з наплічника чорну пластикову штуковину, схожу на пенал для ручок, яка в дійсності виявилась диктофоном. А я то все думав, чого вони мені той рюкзак під морду тицяють!
— У нас є записи, які все підтверджують.
Мене всього зціпило всередині, хоча ззовні я старався нічим не видати власного напруження. Борман поставив диктофон на парту і натиснув «Play». Увесь 6-А заціпенів в очікуванні.
Диктофон шипів цілу хвилину. Затим Борман увімкнув перемотку й прокрутив плівку трохи вперед. Диктофон вперто продовжував шипіти. Тоді Михась кілька разів струснув те чудо японської техніки, додав гучності і також промотав плівку. Нічого не змінилось, тільки диктофон зашипів голосніше. Однокласники почали потроху розходитись по своїх партах…
Не знаю, що у них там сталося. Може, ненароком стерли розмову, може, вчора просто забули поставити на запис чи натиснули не ту кнопку, хоча, швидше за все, поганенький диктофон просто не здужав вловити мій голос через стінки Михасевого рюкзака. Та це вже не мало ані найменшого значення. Михась зблід, а я прискіпливо подивився йому в очі і мовив льодовим голосом:
— Після школи я чекаю тебе на суді.
* * *
Клас-сіті не розпустили, не закрили, не відмінили і не заборонили. Клас-сіті просто усім набридло.
Стінгазету ми так і не випустили, Михась та Борман втратили надію відшукати на компрометуючих плівках мій голос і довести, що я мафіозі, а мені надокучило бути мером, який на ділі нічим не командує, і мафіозі, у якого на ділі немає ніякої мафії. Після того я, де тільки міг, на зло Михасю та Борману заявляв:
— Я мафіозі! Чуєте? Я мер-мафіозі! Я визнаю це, я бандіт! Хапайте мене!
Але ніхто мене не хапав. Мені взагалі нічого не робили. Не знали як. Під час заснування Клас-сіті ніхто не здогадався обговорити процедуру можливого імпічменту, тому я продовжував ходити в мерах і ніхто не міг мені напаскудити.
Якогось дня, втративши надію, Борман та Михась накатали офіційну заяву і приперлись до класної керівнички з просьбою вжити заходів проти цього нахабного корупціонера й мафіозі, проти мене цебто, і провести перевибори.
— Ми, як уповноважені слідчі, з усією серйозністю заявляємо, що його треба усунути від усіх керівних посад та ізолювати від суспільства! Він — мафіозі! — казали вони про мене.
— Стінгазету краще б доробили, колобки! — лагідно відповідала класна керівничка.
Після чого колобок Михась із колобком Борманом задумливо прокашлювались, чесали макітри і непомітно ретирувались з кабінету.
