…Коли ж караван зупинився на днювання, то його очільник так звернувся до прочан, що прилучилися до купців тиждень тому: “Знаю я, що давно ви вже в путі, багато країв перейшли, чимало людей зустріли. Але ж і ми, купці, люд мандрівний – здивувати нас чимось важко. Якщо хтось з-поміж вас розповість казку, яку ми ще не чули, то не візьмемо з нього проїздне”. Усі розповіли по казці, але кожного переривали купці криком: “Годі! Знаємо, що там далі”, поки останнім не вступив караманець:
“Не знаю, чи чули ви про безголового султана, але спробую розповісти його історію.
Було це чи ні – хтозна, але давно колись жив у Китаї султан на прізвисько Щасливий. І справді, велося йому безжурно: народ любив свого пана, усі війни він вигравав, а в гаремі його було дев’яносто дев’ять найвродливіших жінок з усього світу.
І ось одного дня викликає султан до себе везиря і каже йому: “Ти, везирю, служив і мені, і моєму батькові, і батькові мого батька. Ти перший серед мудреців моєї держави. Тобі одному я можу сказати, що набридло мені прізвисько Щасливий. Личить воно безтурботному юнакові, а статечному мужеві належить мати поважніший титул. Хочу бути найсправедливішим володарем у світі. Що мені для цього треба зробити?”
Мудрий везир без зайвих міркувань відповів так: “Викорінь всі кривди заподіяні народу урядниками й намісниками твоїх земель, і прославлене буде твоє ім’я назавжди. Та коли бажаєш, щоби тебе звали Справедливим, мій пане, то знай також, що ніколи вже не станеш щасливим. Всякого лиха, що його пересічному люду доводиться зазнавати, і ти дізнаєшся. Усі чужі біди перегорюєш, і отруять вони тобі серце. Чи наважишся ти на це?”
