Я заздалегідь розповіла й розтлумачила увесь свій план засновникам і Чистому. Усі ніби погодились, але це й не дивно, адже усю роботу доведеться виконувати мені.
Я знала, що перед світанком кар’єр стає найактивнішим. Усі тільки те й роблять, що бігають – то туди, то сюди, виконують безглузді накази, а керує всією цією метушнею Бульбак. І знаходиться він тоді у своїй западині.
Отож я й призначила виконання свого плану саме на час перед світанком. З Чистим ми іще раніше домовились, що на початок світання він повинен привести якомога більше «наших» до входу у кар'єр. Отже, все, що було можливо підготувати, було готовим. І я почала.
Це було найпростішим із всього того, що мені доведеться виконати, але, не дивлячись на це, неможливо описати, яке хвилювання я тоді відчувала. І, коли я заговорила, намагалась зробити свій голос якомога спокійнішим, проте все одно почула у ньому невластивий мені тріск.
Я випливла з розщелини, і мене відразу оточили охоронці.
- Я повинна бачити Бульбака. Відведіть мене до нього. Я хочу йому дещо розповісти.
Усі подивились на мене здивовано, але водночас я побачила, як групка з дванадцяти краплин дещо відділилася від решти. Звідкілясь із натовпу охоронців почувся твердий голос:
- У даний час він зайнятий. Ми не маємо права відволікати його через дрібниці.
- Це терміново. Це стосується повстання, яке готує братсво.
Як я й здогадувалась, охоронцям було відомо про «братство».
Краплина із твердим голосом вийшла з натовпу і, подивившись на мене з підозрою, запитала:
- А ти не хочеш утекти, га?
Я не могла не вічути, як у моєму голосі знову пролунав деякий тріск, проте краплини, здається, цього не помітили.
- Якби я хотіла утекти, уже б це зробила! – вигукнула я. – А тепер відведіть мене до Бульбака. Негайно!
Краплина із твердим голосом не зводила із мене погляду. Але врешті- решт сказала:
- Добре, повідомте про те, що наша ув’язнена має для інформацію для Бульбака.
- Так, повідомте, - відповіла на те я, виразно при цьому поглянувши на ту групку, яка відділилася в самому початку. І миттю вони розвернулися й попливли геть.
- Агов! Вистачить і двох! – крикнула їм навздогін краплина із твердим голосом, але крапельки були вже надто далеко. – Ну, то й... добре... А ти... – повернулася знову до мене, - повертайся в свою розщелину і чекай!
Мені тільки й цього було потрібно. Тиша і спокій, щоб зосередитись.
Дванадцятеро краплин попливли до Бульбака. Але лише троє з них дійсно з'являться в його западині.
Чому? По дорозі до западини шістьом із них здастся раптом, що зараз їхня черга чергувати біля входу, і вони повернуть у другий бік.
Потрібно зосередитись... Я усе, я – охоронці... я знаю, що зараз моя черга чергувати біля входу... я знаю... я – охоронці... якщо я не піду зараз до входу, мене звільнять... звільнять... я йду чергувати... я звертаю до входу...
Ху-ххх... Я полегшено зітхнула, не думала, що це буде так важко... але не можна зупинятись. І ще троє зараз мають повернути назад, до розщелини.
Я – все... Я – охоронці... Я не мала права йти з розщелини, я повинна повернутись... І трьох вистачить, щоб привести Бульбака до ув'язненої... Але якщо я зараз не повернусь, станеться щось лихе... повстання... точно вибухне повстання... потрібно повернутись...
Ізвідкілясь здалеку, я почула, як один з охоронців каже іншому:
- Слухай, ви троє можете самі повідомити про все Бульбаку. Ви ж чули, як кричав нам навздогін командир. Він нас звільнить, точно звільнить!
- Ні, все буде гаразд... – почав заспокоювати його інший охоронець.
Якщо я не повернусь, станеться щось лихе... я повинен повернутися... троє повинно повернутися...
- Ні, він правий. Краще ми повернемось, - сказав іще один.
- Ну... якщо ви так бажаєте... гаразд, ми дійсно самі впораємось. Ходімо, хлопці.
Гаразд, - подумала я. Я була вже дуже-дуже стомленою. Залишилось лише трошки... Групка уже розділилась, троє з охоронців повернули назад, до розщелини. Вони рухаються дуже швидко. Чому вони рухаються швидко? Точно! Вони ж думають, що станеться щось лихе. Потрібно впевнити їх, що це не так.
Я – усе... Я – усе... Я – абсолютно все...
Тепер мені було потрібно в тисячі разів більше сил, щоб впевнити себе в цьому.
Я – все... Гаразд. Я – охоронці... Я – охоронці, і я кудись поспішаю... чому? Точно, Бульбак сказав чим скоріше привести ув’язнену до нього... Потрібно рухатися швидше... Але ж ув’язнена нікуди не дінеться, вона під вартою... Як же я стомився... піду повільно... отак... все добре... все буде добре...
Все буде добре... Тепер я переконувала себе. Потрібно заспокоїтись... Я – Іскорка. Я частинка. Малесенька краплинка у незвіданих просторах Всесвіту. Як гарно жити! Я раптом посміхнулася. Почула десь, що троє охоронців підпливають до моєї розщелини. Краплина з твердим голосом питає:
- Ну як?
- Ми повинні відвести ув’язнену до головного. Він бажає її бачити.
- Гм...
Командир заплив до моєї розщелини й вигкунув:
- Ну що ж, ти свого домоглася! Рушаємо до Бульбака!
Гаразд, потрібно заспокоїтись... Налаштуватись.
Я – частинка одного цілого...
Ми повільно рушили.
Частинка величезного й цілого... частинка... мене не існує...
Я йду в отченні п’ятидесяти одного охоронця.
Мене не існує... Я повністю зливаюся з цілим... Та як же зливаюся? Я ж і є ціле! Я могутнє нездоланне ціле!
І я йду в оточення п’ятидести одного бравого солдата. Але хто вони проти мене? Я ж Ціле.
Я чекаю... Ми підходимо до повороту на вихід... Я Ціле, і ми наближаємось... Ми все ближче і ближче, а я – могутнє Ціле! Могутнє й незвідане, і вони – мої частинки. Тільки частинки...
І я вириваюсь.
Я стрімголов мчуся до виходу... Але ніхто не рушає за мною. Ніхто взагалі не рухається. Тільки Я...
І я уже вийшла з кар’єру. Я вільна! А біля мене вірні твариші. Бачу, Чистий уже тут, разом з ним – практично все наше братство. І всі вітають мене. І Я бачу світанок! І Все довкола – Моє. І Я – всього довкола!
«О море! Я – частинка твоя невіддільна, я – одна твоя хвиля і всі твої хвилі відразу!...» Хто це сказав? Здається, людина... колись давно...
Але я не одна. Навколо мене вірні мої товариші, і вони чекають на інших своїх товаришів. Засновники! Потрібно їх звільнити!
Чистий біля мене, і він знає вже, що потрібно робити. Я вірю у нього, в нього все повинно вийти... І у мене все вийде... В мене дуже мало сил, але ж я – Усе. Отож, все вийде.
- Скільки їх? – питає мене Чистий?
- П’ятдесят один. І порібно, щоб вони розминулись із Бульбаком. Його уже ведуть до моєї розщелини.
Чистий лише киває у відповідь. Який він зосереджений! Але немає часу.
Я – Усе. Я – охоронці... Я – охоронці... відчуваю, як сили йдуть від мене... Але я й досі – усе... Ху-ххх... Я – охоронці... Ув’язнена щойно втекла. Потрібно сповістити про це головного. Бульбака... Вона втекла... Але він нас звільнить... можливо, якщо ми не будемо поспішати, хтось повідомить про це першим...? Треба піти найдовшим шляхом... у його западину...
Я – усе... я – охоронці... ми повертаємо... ми йдемо в обхід... але треба поспішати... можливо, якщо ми повідомимо його самі, він не буде гніватись і не звільнить нас...? Ходімо до Бульбака... Швидше, швидше... ми не хочемо бути звільненими....
Я – усе... Я – охоронці... І сили мої слабшають, але я бачу Чистого поряд себе, і він також виснажений. Не можна втрачати надії зараз, коли вже так близько...
Я – Усе... Я – охоронці. Я вірю... я маю сили... Я – охоронці... ми вже всередині... у западині Бульбака... Але його тут немає... прислуга каже, що його забрали до якоїсь ув'язненої... Що ж тепер робити? Невже дійсно почалося повстання? Он у дальньому кутку інші ув'язнені.. члени «братсва»... нахабно посміхаються... це вони все організували... Це вони влаштували повстання! А нам тепер відповідати! Можливо, Бульбак не буде гніватись... якщо ми приведемо їх до нього, й скажемо :»Це вони винуватці!»... Можливо, він навіть нас винагородить за таку віддану працю?... Потрібно привести їх до Бульбака, а Бульбак зараз у розщелині тієї, що втекла...
Я – усе... я – охоронці... з останніх сил я йду... підходжу до повороту на вихід... йду в напрямку найглибшої розщелини кар'єру, розщелини, в якій тримали мене... Переконую себе, що там не могли тримати мене, адже я – усе...
Але я більше не можу бути всім... в мене немає сил... я повільно помираю... Що? Краплини ж не можуть померти! Але я бачу, як поряд падає Чистий. Він також уже не може... Потрібно зібратися... Останній крок, не можна, щоб ми отримали поразку просто зараз... Але в мене немає більше сили бути всім... Потрібно щось робити...
Рокінвейзер! Він може, я знаю, може! У нього все вийде, потрібно тільки передати йому це послання.
Я збираю останні сили, які є в мені, і знову стаю Цілим. Я передаю послання Рокінвейзеру. Кажу, що знаю, що він ніколи раніше цього не робив, але також знаю, що у нього все вийде, він зможе. Потрібно лише налаштуватись на охоронців, так само, як раніше він налаштовувався на мене... Потрібно тільки сказати охоронцям, щоб вони не рухались. Тільки одне слово: «Стійте!» І рушати. Рушати разом із іншими засновниками. Якщо змогла одна я, то четверо їх впораються. У них вийде.
Відчуваю хвилювання Рокінвезера... але йому ніби все вдається. Так! Охоронці не рухаються! Засновники чимдуж пливуть до виходу... Ось вони вже близько, майже впорались. Але Рокінвейзер надто схвильований. Він втрачає зв'язок з охоронцями. Якийсь час вони розгублено не рухаються, не розуміють, що відбувається, але уже відчувають, що ними щойно маніпулювали й кидаються навздогін засновникам.
Вони швидкі... але ж засновники майже біля входу... я вже бачу Рокінвейзера... Знаю, що потрібно тікати, адже навздогін пливуть охоронці. Але я така слабка. Поруч мене оклигує Чистий. Він знає де вихід до підземних струків. Він знає, а я – ні. Але він не розуміє, що коїться. І я вже не розумію, надто слабка...
Бачу, що засновики вибігли, а більшість «наших» загородили вхід, щоб затримати охоронців. Знаю, що потрібно тікати, але не знаю куди. Знає Чистий. Але він не тямить, що робиться.
І тут мене хтось підштовхує ззаду. Я повертаюсь. Це Дикунка. Завжди смілива й рішуча.
Вона щось мені каже. Але я не розумію. Вона й далі підштовхує мене.
Каже щось Чистому. Він ніби приходить до тями. Також підштовхує мене. Я не розумію.
Тоді він звертається до Дикунки, сам пливе кудись наперед. Бачу, що засновники підхоплюються й рушають за ним. Усі крім Рокінвейзера. Рокінвейзер підпливає до мене і, разом із Дикункою, штовхає мене. Тут я розумію, що Чистий веде нас до підземних струмків.
Намагаюсь плисти. Але я така слабка... Рокінвейзер та Дикунка супроводжують мене... На душі мені легко, я посміхаюсь. Ми пливемо, усе навколо таке барвисте... нагорі світає, і ми пливемо... Довго, проте швидко. Рокінвейзер та Дикунка супроводжують мене...
За нами пливуть «наші». Я бачу, вони не змогли довго стримувати навали охорнців. Вони також тікають. Чистий веде нас до підземних струмків, а ззаду наздоганяють охоронці... Вони не посміють рушити за нами...
Підпливаємо до заглибини. Бачу у ній ніби щілину, яка веде в нікуди. Чистий пропускає усіх крапельок... чекає мене... Рокінвейзер та Дикунка уже стрибнули. Чистий підштовхує мене... Я хочу допомогти іншим крапелькам. Але розумію, що усім всерівно не врятуватись. Я така немічна! А Чистий підштовхує мене. Я не зовсім розумію, але мені здається, що він каже, що потурбується про решту. Не залишить їх самих.
Мені хочеться вірити, і я пірнаю... Повільно провалююсь у безодню...
