Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2606
Творів: 47426
Рецензій: 92247

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза повість-казка

Донизу Рікою (частина І)

© Олександра, 17-01-2009
                                                     ДОНИЗУ РІКОЮ...
                                                                                      Світ став би набагато простішим,
                                                                                       якби люди навчилися Жити...
                                                                         І

    Сьогодні опівдні я народилася... Я крапелька – інші краплинки називають мене Іскорка. Я не пам’ятаю, коли точно мене так назвали – було це дуже-дуже давно, але назвали мене так за мій особливий блиск.
    Сьогодні я народилася. Зі мною народилося багато інших крапельок, і не встигли ми всі бодай озирнутися навкруги, як нас понесло донизу.
    ...Як я тепер пригадую, до сьогоднішнього дня я була сніжинкою. Лежала собі в горах, майже біля самого підніжжя. Кожного ранку зустрічала Сонце, а ввечері – проводжала Його. У мене було багато друзів (деякі з них також стали краплинами). Інколи ми збиралися у великі гурти і влаштовували галасливі гуляння. Нас підхоплював Вітер і ми кружляли у нестримному танку. Я часто переїздила.
     Пам’ятаю, тільки ставши сніжинкою, я мешкала на самому вершечку Гори, і звідти мені було видно усенький світ. І я милувалася ним щоразу від сходу до заходу сонечка, і мої сусіди також милувалися ним.
     Але пройшов деякий час, і мене сповістили, що мені потрібно рушати далі. Знаєте, у нас, сніжинок, є цілі служби, що слідкують за міграцією. Таких сніжинок називають старожилами, бо ж вони від самого свого народження живуть в одному місці.
   На вершині гори також були старожили і вони слідкували за тим, коли мають прибути нові сніжинки. І от одного вечора мене сповістили, що завтра прибуває «нова партія». Я давно мріяла спуститися донизу й поглянути – що ж там, тому я з радістю сприйняла цю новину, адже це означало, що настав час мені йти далі.
   Того самого вечора, після того, як ми водили святкові хороводи, я та іще багато хто зі мною, станцювали наш останній танок на вершині Гори. Усі проводжали нас у дорогу – і старі, і малі, і старожили, і ті, що також чекають свого часу. Усі проводжали нас.
   І от... нас підхопив Вітер! Ми летіли! Не знаю, як довго це тривало, але це було дивовижно! Дивовижно гарно й незабутньо. Ми летіли крізь прозору ніч – летіли туди, де іще досі не бували. Ми летіли й летіли, і Вітер гойдав нас, як на каруселі. Він то підхоплював нас, то ледь не випускав зі своїх обіймів.
   Деякі сніжинки відділялись від усього гурту – вони зникали у темряві ночі і, мабуть, оселялись десь там, на одному із численних виступів скель... А ми летіли все нижче і нижче. Мушу визнати, що на якійсь секунді подорож стала нелегкою. Ми відчули, що тут значно тепліше. Ті, що не витримували до кінця подорожі, також зупинялись на якихось виступах гір, а всі ті, хто тримався до кінця, дуже схудли.
   Ми все летіли й летіли, і коли я вже було подумала, чи не повернути мені назад, ми раптом зупинились і, виснажені, впали на землю...

  Коли я прокинулась, сходило сонечко. І я, як завжди, привітала його посмішкою. І всі інші сніжинки лагідно посміхалися йому.
   Я озирнулася – із десятків тисяч тих, хто вирушав разом зі мною залишилося менше десяти тисяч. Я була дуже засмучена, і усі сніжинки втішали мене. Саме тут я зустріла Зірочку – це моя найкраща подруга. Вона схожа на велику зірку, яка щоночі світиться на небі, але вона така маленька, що ми назвали її Зірочкою.
   Зірочка дуже втішала мене, вона познайомила мене з моїми сусідами, поряд з якими мені тепер доведеться жити.
   Я все ще була дуже виснаженою, особливо тяжко ставало опівдні, коли сонце було найяскравішим. Я дуже дивувалася спочатку, адже у нас, на вершині, такого ніколи не було, але з часом я почала звикати. А потім і зовсім собі пристосувалась. Тепер я знову раділа Сонцю!


      Минав час... Я переїздила іще декілька разів, і з кожним разом дуже важко переживала свій переїзд. Але зі мною тепер завжди була Зіронька, і вона завжди допомагала мені...
У той день, коли я народилася і стала краплинкою, ми саме спустилися до підніжжя Гори. Тут було дуже мало справжніх сніжинок. Більшість були якимось дивними, не мали чіткої форми, розпливалися, і жили переважно стадами – щоб хоч якось виживати. Мушу сказати, я також була не в найкращій своїй формі, а Зіронька – та й зовсім стала на себе не схожою. Ми повільно втрачали сили.
   Ми лежали й лежали... і коли зійшло Сонце, ми більше не посміхнулися йому, ми зрозуміли – це кінець.
   А кінець усе прискорював і прискорював свої кроки... Незадвго до дванадцяти Зіронька померла... вона просто розпливлася, розтанула, і її не стало. Мені було дуже сумно, але я й сама помирала. Опівдні не стало й мене. Сьогодні опівдні померла сніжинка.


      Сьогодні опівдні я народилась.
   Я поглянула на світ іншими очима! Тепер я згадала усе! І про те, як була сніжинкою, і про те, як була парою... А до цього я була солоною водичкою, а ще колись мнене пили, а ще я випадала дощем і неслался нестримними потоками разом із іншими краплинками дощу.
   Сьогодні я відродилася і знову стала Іскоркою. У мене дуже гарне тільце – якби ви тільки бачили, як воно переливається на Сонці! Тепер я завжди блищу, мене не можна не помітити – я блищу, мабуть, так, що й на вершині Гори, де я колись була сніжинкою, видно. Хай дивляться! Хай побачать тепер якою красунею я стала, хай зрадіють, що я жива!
   Зіронька також стала крапелькою, правда, не відразу. Як мені потім стало відомо, спочатку вона стала частинкою льоду – одним із його кришталиків, а вже потім перетворилась на крапельку. Тепер вона має чарівний блакитнавий відтінок. Єдине, що мене турбує – це те, що я не знаю, як її тепер називати – вона ж більше не схожа на зірку, що сходить на небо щоночі. Сусідні крапельки стали її називати Кришталиком (за той самий блакитнавий відтінок), але для мене ж вона завжди залишиться Зіронькою...    


   Сьогодні опівдні я народилась. Поруч зі мною народилося багато інших краплинок, і не встигли ми озирнутися навкруги, як нас понесло донизу суцільним потоком талого снігу. Ми усе спускалися й спускалися... Ставало все тепліше й тепліше, але це тільки радувало усіх нас.
   Кришталик був поруч зі мною, щоправда, інколи він зникав десь у натовпі, але потім знову з’являвся.
   Ми з Кришталиком зайняли місця на самій поверхні – щоб бачити усе, що коїться довкола. Ми усе спускалися й спускалися, а довкола нас проминали чарівні краєвиди. Величні гори зникали десь позаду, а попереду нас чекали ліси, пороги, водоспади, людські поселення...
   Людські поселення... Щось таке знайоме...
   І тут я почала пригадувати.
   За все своє довге життя я рідко зустрічала людей. Одного разу, пам’ятаю, бачила їхнє судно – тоді, коли я була солоною водичкою в океані; ще одного разу, пам’ятаю, мене випила одна спрагла дівчинка. Дивні тоді були відчуття! Спочатку я змішалася із чимось дуже потворним і трохи їдким, потім, пам’ятаю, я подорожувала з цією масою якимись довгими каналами, а потім було таке відчуття, наче мене розклали на міліарди шматочків і знову зібрали докупи. Пізніше я знову змішалася з чимось неприємним, але це довго не тривало, тому що я опинилася на свободі – торкнулася рідної земельки! Я уся згрупувалася й пірнула в невеличку прогалинку між травою. Опинилася в грунті. Я довго спускалася кудись донизу, сусідні крапельки зникали між чимось, що було під землею, чимось схожим на зміючок (потім мені пояснили, що то були корінці). Я усе спускалася... За довгу подорож я знову стала такою, як була – чистою, без тих дивних неприємних домішків. А коли я стала прозорою-прозорою, я побачила багато таких інших прозорих крапельок поряд себе, і ми одним суцільним потоком неслися кудись ще далі вглиб землі... а потім опинилися на поверхні.
   Пам’ятаю, одного разу я випала дощем прямо на одне з людських поселень. Перед тим, поки ми з іншими крапельками були лише водяною парою й носилися з сторони в сторону над їхнім містом, багато хто з нас занедужав. У повітрі літали пари їдких речовин, а з глибини міста до нас летіло Зло.
   І от, коли ми нарешті стали крапельками – чомусь, до речі, брудними й хворими - усі люди кудись порозбігалися. Ми дуже дивувалися, адже коли ми іще давно-давно випадали дощами, нас завжди радісно вітали люди, а тепер вони лише розбіглися – хто куди зміг – і поховалися від нас.
   Пам’ятаю, залишився тоді лише один хлопчина. Він підняв руки до неба, вітаючи нас посмішкою. Я впала на його долоню і одразу відчула любов та приязнь, які струменіли звідкілясь із глибини його долоні. В мені одразу все якось перевернулося. Я знову стала прозорою-прозорою і знову заіскрилася!
   Цікаво, де тепер цей хлопчина? Мабуть, він уже став дорослим чоловіком... «Потрібно його знайти» - вирішила я для себе... «Неодмінно я його знайду».

   А ми усе неслися й неслися донизу. Нас ставало все більше й більше, а з інших боків до нас приєднувались усе нові й нові потоки – маленькі струмочки, і разом ми починали Ріку.
Пройшло три дні. Я знаю це, тому що тричі бачила, як сходить і заходить Сонце. Ми більше не спускалися донизу, а хода наша все вповільнювалася й вповільнювалася. І от ми зупинилися.
   Ми не повинні були зупинятися. Я знала це напевно, адже на початку нашої подорожі мене сповістили, що ми будемо спускатися принаймні тиждень, після чого потрапимо на розподільну станцію.
   «Що таке розподільна станція?» - запитала я у сусідньої крапельки.
   «Це місце, де живуть старожили. Гірські старожили,» - відповіла вона. Я одразу згадала вершину Гори, але крапелька продовжувала далі: «Гірське озерце».
   «Але ж ми давно залишили Гори позаду!» - заперечив Кришталик.
   «То була лише одна Гора,» - відповіла на те крапелька. – «А ми знаходимись у гірській місцевості. Гори оточують нас з усіх сторін».
   «Куди ж ми тоді прямуємо?» - запитала я.
   «Після розподілення більша частина потрапить в море, після чого іще раз пройде розподілення і піде далі – чи то в океан, чи то випарується... ну, а далі – як везіння вкаже».
    Я трохи подумала, а тоді запитала: «А як проходить розподілення?»
   «У більшості випадків усе залежить він нашого бажання, але інколи ми просто опиняємось в певному місці в певний час».
   «Тобто?»
   «Ну... таке питаєте!» - здивувалась краплинка. – «От мене, наприклад, тут не повинно було бути. Я мала б залишатися на Горі. Я – один із старожилів. Але раптом почався буревій, і я не встигла сховатися... Багатьох із нас кинуло донизу...» - краплинка сумно зітхнула. – «Але це нічого, тут також непогано!»
   «Авжеж...» - сказала я. – «Я – Іскорка. А це моя... тобто.. мій друг – Кришталик».
   «А я... навіть не знаю... - коли я була сніжинкою, мене називали Пушком, бо я була дуже м’якою, але зараз...» - вона знову засумувала.
   «Це нічого, - одразу заперечила я, - ми зараз швиденько щось для вас вигадаємо».
   Отак ми і познайомилися зі Скельцем. Чому Скельцем? Тому що ця краплинка була такою прозорою! Як справжнє Скельце!  

   Отже, за три дні ми зупинились. Ми не повинні були зупинятись. Скельце пішло у розвідку – на дно потоку, а коли повернулося (дуже стомлене), сказало, що у горах чомусь зменшилася температура, тому до струмків не доходять «нові партії», а без них Ріка не може рухатися далі.
- Ви краще заховайтеся на дно, - сказала вона.
- Що? Чому? – здивувалися ми.
- Якщо і тут стане холодніше, то поверхня Ріки перетвориться на лід... Я не знаю, як довго це може тривати, тому може бути таке, що ті, хто залишиться на поверхні не зможуть продовжити свій рух.

   Я погодилася зі Скельцем, адже мені потрібно було якомога швидше потрапити на розподільну станцію, для того, щоб чимскоріше знайти того хлопчака, який, мабуть, став уже чоловіком.
   Але Кришталик був іншої думки. Йому хотілося знову відчути себе справжнім Кришталиком. Ну що ж – це його вибір, але на цьому наші з ним шляхи розійшлися. Ми побажали один одному успіхів, простилися і розійшлися. Я та Скельце пішли на дно, а Кришталик приєднався до групки «сміливців», які вирішили залишитися на поверхні.


     Тиждень невідомості. Ми – частинки одного цілого - звикли жити в невідомості. Адже ми лише частинки, і ми не можемо знати, яким стане ціле, коли нас усіх зібрати разом.
Тиждень невідомості. Ми звикли до невідомості. Ми не можемо напевне сказати, де опинимося завтра. Але цей тиждень був важким.
   Тиждень невідомості... Щодня сходило й заходило Сонце, але ми бачили лише його незвичну й незрозумілу для нас подобу. Сонце було для нас недоступним.
   Тиждень невідомості. Я щодня піднімалася на поверхню, щоб глянути на Сонце, щоб привітатися із Кришталиком та іншими «сміливцями», але я не могла дотягнутися до Сонця – поверхня води була вкрита льодом; я не могла поговорити із Кришталиком – він тепер був частинкою цього льоду, він не впізнавав мене.
   Сама я ніколи не була кришталиком льоду, тому не знаю, чи пригадував він мене, і чи взагалі міг пригадати – хто він; чи знав він тепер, що колись був Зіронькою, і що ми разом із ним колись переродилися у воду. Я ніколи не була льодом і я не знаю, що він відчував.
   Коли він знову стане краплиною – мабуть, згадає мене. Згадає наше життя на Горі. Але зараз ці знання були для нього недоступними. Так само, як і коли ми були сніжинками, ми не могли згадати, що колись були водою чи парою. Хоча... я ніколи не була льодом! Можливо, лід також усе пам’ятає, але, як би там не було, Кришталик ні разу зі мною не заговорив. Можливо, не чув, можливо, не бачив, а, можливо, чув, бачив, проте не схотів, чи не зміг. Я не знаю – я ніколи не була льодом...


         На сьомий день я знову піднялася на поверхню. І одразу відчула зміну. Тут стояла невимовна задуха, проте лід був цілим і, як і завше, Кришталик не чув моїх привітань.
На сьомий день я знову спустилася на дно. Скельце стурбовано зустріло мене. Я поглянула навкруги – усі були схвильованими. Навколо панувала паніка.
- Прибуває «нова партія», - відповіло на моє німе запитання Скельце. – Через декілька хвилин ми вирушаємо.
   Я лише кивнула у відповідь.
   Ми вирушаємо. Блискавично в моїй свідомості проносилися думки.
   Ми вирушаємо...
   І ми вирушили. Лід так і не тріснув, не розтанув. Ми вирушили однією могутньою підводною течією, а Кришталик залишився десь позаду...


        Отак, на сьомий день, ми нарешті рушили з місця. І знову ми спускалися. Не так швидко, як у той день, коли я народилася, але всерівно спускалися. Спочатку повільно, а потім подорож наша усе набирала й набирала нових обертів.
   Я багато думала під час цієї подорожі і зрозуміла, що за ці сім днів дуже подорослішала.
   Дивно... У мене було таке довге життя. Де я тільки не була! І в океані, і в горах, і в земельці, і в повітрячку, але ніколи я до цього не зустрічалася віч на віч з обставинами, яких не можу змінити.
   Дивно... мене буль-якої миті можуть випити, я можу випаруватись чи... та чого я тільки не можу! Але це не одне й те саме, чим став для мене єдиний тиждень, це і в порівняння не йде із тим, що означає втратити, можливо, назавжди, найкращого друга...
   Скельце також мало розмовляло і більше думало. А йому було над чим. Воно ж втратило цілу Родину – десь там, на вершині Гори.

   А ми опинялися все нижче й нижче.
   На другий день ми вже не були підводною течією, лід розтанув. І це була така радість! Ми знову бачили Сонце! І я ніби знову помолодшала. Я піднялася на самісіньку поверхню Ріки, і я плила, і я роздивлялася навколо.
   Часто зустрічалися пороги, і тоді я підстрибувала – вище за всіх! Вітер зносив мене у різні напрямки, але мені це подобалось, і я підстрибувала знову і знову.
   Скельцю більш довподоби був розмірений потік на дні Ріки. І я його розуміла. Але, коли наставала ніч, я усе ж таки витягала його на поверхню – поглянути на Зорі. А Зорі були чарівними, заворожуючими і заспокійливими, і тут я вперше побачила, як Скельце посміхнулося. Ой і яскрава ж у нього була посмішка! Йому б у океані жити, і щоночі ставати частинкою «місячної доріжки».


     На четвертий день потік знову ставав повільнішим, і я відчувала, що ми, ніби, ширшаємо і притискаємося до землі.
- Ху-хх... – полегшено зітхнуло Скельце. – Наша подорож добігає кінця.    
  І посміхнулося.
  Тепер воно часто посміхалося! Ой як часто!
- Ми входимо в озеро? – запитала я.
- Так, ми входимо в озеро!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0599961280823 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …