Ты видел деву на скале
В одежде белой над волнами,
Когда бушуя в бурной мгле,
Играло море с берегами,
Когда луч молний озарял
Ее всечасно блеском алым
И ветер бился и летал
С ее летучим покрывалом?
Прекрасно море в бурной мгле
И небо в блесках без лазури;
Но верь мне: дева на скале
Прекрасней волн, небес и бури.
А.С. Пушкин
Вона тихенько відчинила великі, різьблені двері і увійшла до просторої кімнати. За якусь мить все довкола неї залило примарне, непевне сяйво свічок; воно метнулося до стелі осяваючи чималу, кришталеву люстру, відбилося від велетенського, круглого дзеркала на протилежній стіні, пірнуло в вазу з темно-червоними трояндами, примостилося на м’якому дивані, вихопило з темряви стіл та стільці тонкої, майстерної роботи, новими барвами розмалювало чудові картини. Вся кімната наповнилася світлом, ожила, заметушилася; криві, кособокі тіні затріпотіли в кутках; важка крапля воску стекла по свічці і, зграбненько витягнувшись, крутнувшись в запашному, прохолодному повітрі, гепнулася на підлогу.
Вона обернулася й обережно прикрила за собою двері, кімната привітала її радісним тріпотінням тюлі на відчиненому вікні, сильнішим ніж завжди запахом троянд. Вона оглянулася, зробила кілька непевних кроків, увійшла до середини, поставила срібний підсвічник з п’ятьма свічками на стіл. На ній була довга, легка мов пір’їнка, як подув вітерцю на весні, біла сукня, що легко коливалася підкреслюючи стрункість, витонченість її, все ще зграбного, красивого, тіла. Довкола правої ноги цієї жінки звився невеликий змій, що трохи раніше, якихось кілька сотень років тому, спокусив її соковитим яблуком в гущавині райського саду. Не те щоб вона ображалася на нього, це просте, чудне, заплутане життя смертної приваблювало безліччю можливостей. По правді кажучи вона була вдячна змієві за те, що той дозволив їй пізнати затаєну, непомітну до того сутність гріха. Вже саме це слово приваблювало, зачаровувала, таке приторне на смак, солодке з легкою гірчинкою, воно вистрибувало в роті, металося до піднебіння на звуку «р», а тоді, подібно до якогось напою, скочувалося в горло й шлунок. Їй подобалося повторювати без кінця: «гріх, гріх, гріх». Як багато ховалося за одним простим складом, чотирма буквами, вся історія світу в неї на язику. Хіба не весело?
Згрішивши з завжди можна покаятися, отримати прощення. Ніколи не пізно каятися, але їй чомусь не хотілося цього. Справа ж втому щоб шкодувати про свої помилки, вона не шкодувала, а лицемірства не любила тому за все своє життя не висповідалася і не впала на коліна з покаянною молитвою. Вона любила життя, брала від нього все, впивалася ним, ніяк не могла насититися, досі не може. Невже мала тепер сказати, що шкодувала про це?
Бог створив її грішною, грішною вона й біла. Чи мала тепер вибачатися перед ним за його ж помилку? Він створив вино. Чи не їй його випити? Він висіяв в землі зерна, що пізніше обернулися дорогоцінними каменями краса яких зводила з розуму, він заховав в них крапельку сонця, шматочок неба, морську хвилю і безмежне поле. Чи ж не їй носити їх? Він дав їй молоде, розкішне, гаряче, прекрасне тіло хіба не для того щоб леліяти його, зодягати в найтонший шовк, купати в молоці. Невже тепер мусила надягти волосяницю? Бог створив їх з чоловіком єдиними, наповнив серця нездоланними, невситимими бажаннями. Хто вона така щоб опиратися тому, що заклав в неї сам Господь? Це було б гріхом, це було б богохульством.
Єдине не подобалося жінці в долі смертної – неминучість старіння й смерті. Десь на підсвідомому рівні, глибоко в серці вона розуміла, що не може мати всього, що після того як полуда впала з очей і світ відкрився у всій безмежності принад та можливостей жити вічно вже не вийде, але це здавалося таким несправедливим, скуштувати життя і піти з нього. Час збігав надзвичайно швидко, неймовірно, непростимо швидко і от вже дзеркала показували як старість підступала до неї, спочатку ховалася по закутках, скрадалася, звивалася, хитрувала, не сміла підступити, а тепер вийшла на середину кімнати, стала за плечима, страшна, потворна, зморщена. То був нездоланний ворог.
Вона дивилася на своє відображення, все ще вродлива, дуже вродлива, навіть гріх жінці бути такої гарною, смертний гріх. Талія її так само залишалася тонкою, груди, під легкою тканиною, високими й пружними, а волосся чорним немов сама ніч. В очах її, як і десять років тому, світилася веселість, вії тріпотіли подібно до крилець якогось фантастичного метелика, але перші, ще ледве помітні зморшки вже з’явилися. Якби вона знала, що можна зупинити це, якби не почала боятися того клятого, велетенського, байдужого дзеркала, котре раніше вважала своїм найкращим другом. Чого б лише не віддала за вічну молодість, за те щоб залишатися молодою до самої смерті.
Вона підійшла до вікна. Свавільне, трохи неспокійне цієї місячної ночі, море здіймало свої велетенські хвилі посріблені променями нічного світила і, набираючись сили, спотикаючись об гострі верхівки рифів, лютуючи й ревучи так, що зорі мало не сипалася до долу, несло їх до берега. Вона любила море як не любила жодного чоловіка. Вона закохалася в море ще не бачачи його, але чуючи здалека сумовитий крик чайок.
Вона любила море на світанку коли промені щойно народженого сонця розмальовували світлі баранці хвиль рожевими барвами і ті, сумирні, покірні стелилися до її босих ніг. Вона любила безмежно спокійне, чисте, трепетне море опівдні, таке бездоганне, що від його щирої краси боліло в грудях. Вона милувалася безмежними, синіми глибинами коли в них тонуло сонце понад вечір. Але найбільше любила жінка шторм, приклонялася перед нездоланною, незрівнянною силою водної стихії готової на шматки роздерти землю.
Море! Господи Боже, воно ніколи не старіло, не вмирало, не страждало, завжди прекрасне, величне, неосяжне, здатне обійняти ввесь світ. І раптом вона зрозуміла як прожити вічність не старіючи. Вона вийшла з кімнати, назавжди зачинила за собою великі двері, вибігла на берег і хвилі зашаруділи привітно, радісно вітали її.
- Море!, - закричала вона і голос її, відбившись од хвиль, метнувся до зоряного неба, - Прийми мене в свої обійми, дай мені силу та волю, наповни мене життям.
Завирувала синя бездна, закипіла вода ніби в велетенському відьомському котлі, здибилися запінені хвилі, розділилися на дві велетенські стіни, що торкалися вершечками небес, утворили вузьку, ледве помітну стежку. З часів Мойсея ще не бачила земля такого.
Жінка перехрестилася й ступила на криву, петляючи доріжку, її ноги грузли в піску, але вона все йшла, йшла, боялася зупинитися, ні на мить не засумнівалася в правильності прийнятого рішення проте стільки всього несказаного, незробленого, небаченого і нечутого залишилося позаду. Вона ще думала про щось дуже важливе коли хвилі заревли, зімкнулися над нею, а тоді, як і раніше, з лютим ревом помчали до берега, здійнялися до небес, обернулися білими, пухнастими хмаринками, випали дощами, ріками влилися в океан, знову плескалися попід вікнами великого будинку, знову вродлива жінка в білому платті, зі змієм, що звився довкола її ноги, прислухалася до їхньої мелодійної пісні.
