Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48061
Рецензій: 92817

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Рідкісний екземпляр

© Тала Владмирова, 09-12-2008
*
Ну, і чого тебе понесло зимової ночі на дах будинку? Ще скажи, що справді повірила  випадково почутій дурниці. Нібито сутінкам і снігу більше робити нічого, крім того, щоб милосердно скривати відвічні шари бруду на міських вулицях, на небі, яке давно забуло, що то за диво таке – зірки, на таких кумедних звідси, згори, фігурки перехожих. Ніби все це неподобство може перетвориться на чітку картинку, схожу на трохи вицвілу чорно-білу світлину із  напівзабутих дитячих спогадів. Дурна байка. І кому, як не тобі, дівчинко, це добре знати? У Місті давно вже не залишилося чистих кольорів: яскраві спалахи миттєво тьмяніють, а білий і чорний швидко перетворюються на різні відтінки брудно-сірого.
Твоя ж куртка (нехай і яскраво-червона, якщо це так багато для тебе важить) майже не захищає від пронизливого вітру, а буде шкода, якщо ти підхопиш банальне запалення легень. Ну ні, у мене щодо тебе інші плани, і тобі доведеться зважати на них. Та й мене трохи непокоїть (мене? непокоїть? Цікаво, коли мені востаннє доводилося відчувати неспокій?) цілком вірогідна розв’язка: твоя нога от-от ладна ковзнути підталою скоринкою льоду, рука – напружитися у відчайдушному зусиллі схопити спершу край даху, а потім – і зрадливе рідке повітря… П’ять поверхів. Миті безмежного тваринного жаху і безнадійного крику: жити хочу! А в міліцейських протоколах з’явиться ще один запис про самогубство. І лише ти могла б заперечити, що це був дурний випадок, а ніяк не бажання зазирнути туди, за межу. Ну, ще й я. Але не варто вимагати, аби я взяв на себе роль свідка. Та ще й у мить роздратування від втрати такого цікавого екземпляра. Вибач, тобі приємніше було б почути душі, хоча яке це має значення? До того ж, ти вже рішуче відсунулася від краю даху і розвернулася до причиненого люку на горище. Майбутнє легко сковзнуло на нові рейки,  без зусиль відкинувши непотрібну версію. А мені раптом стає справді цікаво, що ти побачиш у цю мить? Невиразний людський обрис, темніший за нічну темряву? Чорні крила за моє спиною? Щось із жахіть, створених вбогою людською уявою? Твої зіниці трохи розширені, але не переляком, а подивом і… недовірливим тріумфуванням. То ти вирішила влаштувати пастку мені, впевнена, що я не дозволю тобі загинути так по-дурному? Що ж, принаймні цього разу я дістав певну винагороду за свої зусилля. Я навіть можу дозволити тобі першій розпочати розмову. Сподіваюсь, це не будуть безглузді уривки так і невивченої молитви чи істеричне: «Чого тобі від мене треба?!».
- Чому саме я… саме ми? – майже безгучно, але без натяку на істерику чи благання видихають твої губи. Ти ніби намагаєшся знайти відповідь на це питання, яке стало раптом найважливішим у житті. Мовчки стискаю плечима. Певен, що зараз ми обидва думаємо про одне і теж, згадуючи, як, зрештою, по-дурному починалася ця історія…
**
Північні околиці – не те місце, де варто тинятися самотою після заходу сонця. Звісно, якщо ти не професійний шукач пригод на всі найважливіші частини тіла. Гнат не відносив себе до цієї категорії роду людського, просто забарився у друга, освоюючи нову он-лайн гру. А тепер нетерпляче переминався з ноги на ногу на порожній зупинці, кленучи останніми словами водія маршрутки, що безбожно запізнювалася.
Хлопець непевно зиркнув на мобільний телефон, розмірковуючи, чи не слід подзвонити Майї, аби чимось заповнити довге нудне чекання. Крім того, він щиро турбувався, як там вона: не варто  чекати від художниці розсудливості під час створення нового шедевру. Але не так легко звикнути до депресій, які виникають у неї щоразу, коли картина була майже готова. Якщо чесно, Гнату більше подобалися квітки і кошенята, намальовані нею на продаж, ніж дивні похмурі картини «для душі», створюючи які, художниця часто скаржилася, що їй ніяк не щастить підібрати «чисті» кольори. Він любив Майю, тому намагався тримати свої думки при собі, обмежуючись спробами проводити більше часу з друзями у тих випадках, коли вона відчувала натхнення. Але варто зателефонувати, й вона відразу збагне, що він затримався, а тепер серед ночі буде добиратися через пів-міста додому. Почне нервувати, доведеться передзвонювати й заспокоювати її… Воно йому треба?
Чіткі кроки змусили було стрепенутися, але хлопець швидко заспокоїв себе: самотній перехожий не може бути надто небезпечним, от якщо б сюди завітала компанія підлітків у пошуках нехитрих розваг… Ні, випадковий сусід на зупинці виявився цілком пристойним, принаймні, тверезим на вигляд чоловіком. Що ж, дурням таланить. А от дії прибульця видалися цілковитою несподіванкою: замість того, аби нервово виглядати маршрутне таксі, час від часу нетерпляче косуючи на годинник, той зосереджено роззирнувся навколо, задоволено кивнув і жестом фокусника дістав звідкись невеличкий ліхтарик, тюбик з клеєм і кілька акуратно нарізаних аркушиків. Звісно, це був не найкращий час задля того, щоб додавати паперового мотлоху на й так густо заліпленому вигідними пропозиціями стовпі. Але мимовільного спостерігача вразило не це: він добре знав, як ведуть себе розклейщики оголошень, один час сам мав із цього сякий-такий приварок до не надто жирної студентської стипендії. Так от, незнайомець тримався якось дивно, ніби робив щось недозволене і в той же час аж пишався своєю роботою.
Спонуканий не стільки власними безглуздими психологічним викладками, скільки звичайною нудьгою, Гнат підійшов ближче. Незнайомець послужливо присвітив, давши можливість як слід розгледіти чіткі літери: «Солідна фірма запрошує бажаючих стати донорами аури. Дорого. Конфіденційність гарантовано. Перевага надається молодим і здоровим чоловікам». Інстинктивно протерши очі, Гнат старанно, ледь не в голос прочитав цю нісенітницю вдруге. Розклейщик із готовністю кивнув: саме так, Ви все зрозуміли правильно.
- А душі Ваша солідна фірма не скуповує? – із зрозумілою, як йому в ту мить здалося, іронією поцікавився Гнат.
Незнайомець посміхнувся ввічливо і терпляче, як бездоганно навчений консультант під час розмови із вередливим клієнтом.
- Це не наш профіль. Та й, між нами, Ви от вірите, що у Вас є душа?
- Біс його знає, - чесно стенув плечима Гнат.
- Правильно, так само і міркує переважна більшість. А яка користь від того, у що ніхто не вірить, а отже, і не згодиться перекупити дорожче? Не колекціонувати ж нам ці душі?
- А що, ауру можна вигідно перепродати? – сам не помітив, як втягнувся у безглузду розмову хлопець: хтозна, коли з’явиться та маршрутка.
- Якщо маєте певні зв’язки. Самі розумієте, сторонньому не так просто впоратися із специфічним товаром. А от якщо є певні замовлення…
- На що, на чужу ауру?
- Чому Ви дивуєтесь? Є ж диваки, ладні платити чималі гроші за чистку карми. То чому ж не можуть знайтися люди, ладні витрачати статки на поновлення своєї аури?
- І де ж вчать на такого… хірурга, що пришиває чужу ауру?
- Ніде, - незнайомець всміхнувся знову, на цей раз щиро. І відразу стало помітно, що перше враження хибне: він не середнього віку, а майже старий. До того ж, точно не належить до дрібного персоналу. Цікаво, кому ж це із такими впевненими манерами витрачає часу розклеювати оголошення і теревенити із випадковими перехожими?
- От уявіть, молодий чоловіче, що Ви… чи Ваш одноліток, висловили згоду стати таким донор. Бо навряд чи у Вашому віці (це аж ніяк не образа, а просто заздрість старого, якщо хочете, своєрідний комплімент)  хтось встигне безнадійно зіпсувати собі ауру, карму і таке інше. Звісно, це оплачується краще, ніж здача крові, до того ж, набагато безпечніше. Не кажу вже про жертвування своїми органами, адже Ваш гіпотетичний одноліток не дурень і не бажає залишитися калікою. Так от, він  виходить на нас, а ми вже маємо каталог клієнтів, як правило, вельми заможних. Більшість з них має, м-м, трохи специфічний світогляд: ну, хочуть вони відійти у вічність із гарною кармою, не спаплюженою старанно прихованими від інших неподобствами, або переконані, що гарна аура допоможе видужати їм чи їх рідним, то кому це шкодить? Ми знайомимо їх із донорами, аби ті переконалися у нашій сумлінності, потім спеціально підготовлені фахівці проводять певний обряд… Донор отримує гроші, і всі задоволені.
- А в суд обдурені клієнти потім не подають?
- Чому ж обдурені? Ви навіть не уявляєте, наскільки здоров’я  тих, хто досяг певного віку, залежить від їхнього настрою. Фірма діє кілька років, і ще жодного судового позову.
- Кілька років? Щось я раніше таких оголошень не бачив.
- А чи часто Ви звертаєте увагу на оголошення? До того ж, у цьому місті ми порівняно недавно, так сказати,  відкриваємо нові філіали, ростемо, міцніємо.
- Зрозуміло, - Гнат відчув незручність, що виникає, коли вже нема що сказати випадковому співрозмовнику, але незручно просто розвернутись і мовчки піти. Без особливої надії зиркнув туди, звідки повинна була з’явитися заблукала маршрутка. І здригнувся, як від пронизливого холоду, хоч, як на вересневу ніч, було досить тепло. Не варто стільки часу поводити перед монітором, так і зір можна зіпсувати: он уже починає ввижатися якась розпливчата, темна навіть на фоні сутінок, фігура, яка пильно, у цьому він ладен заприсягтися не бачачи її обличчя, дивиться просто йому у вічі. Крадькома глянув на «представника солідної фірми». Звісно, той нічого не помітив, лише кинув: дійсно, щось стало прохолодніше: що поробиш, осінь… І спритно вклав візитку в замерзлі Гнатові пальці. Довелося, подякувавши, сунути непотріб у кишеню: не викидати ж на очах старого… Тут же, як на замовлення, із-за повороту випірнула довгоочікувана маршрутка із сонним сердитим водієм, який поспішав зробити останній рейд і рвонув від зупинки, ледь Гнат устиг впасти на найближче сидіння. Розклейщик оголошень затримався на зупинці чи то намагаючись розгладити щойно наклеєний листок, чи то навіщось відриваючи його від стовпа.
***
- Якби не моя хвороба, може, він і не пішов би до тої клятої фірми? – Майя майже вимогли дивиться на мене (на мене! ох, ці жінки).
- Я не можу відповідати за дії наділених вільним вибором, - спокійно нагадую, намагаючись не відпускати її погляд. Якби їй трохи більше досвіду, вона б намагалася уникати моїх очей за будь-яку ціну, а так… коли востаннє на мене дивилися із таким викликом? – Він не грав уже зовсім усліпу, бачив нащо потрібні такі донори…
****
- Ви не надто поспішали, - ніби мимохідь кинув клієнт. І лише в цю мить удостоїв Гната поглядом. – Здається, того разу був інший?
- Маєте рацію, - спокійно кивнув супутник Гната. – Це – новенький, але може стати найкращим нашим донором. Я так зрозумів, що Ваш випадок – особливий. Тому дозволив собі вибрати найкращий… матеріал.
- Добре, під Вашу відповідальність. Усе, що мені відомо, це те, що минулого разу Ви приводили іншого хлопчака - і моєму брату стало краще. А тут за моєї відсутності сестричка-дурепа викликала звичайного лікаря, і от… То кажете, це – найкращий?
- Не майте сумніву, - так само спокійно запевнив представник фірми. – Думаю, що й зараз договір варто оформити з Вами, а не… з Вашим родичем.
Клієнт було насупився, але така діловитість подіяла на нього заспокійливо. Мимохідь продивившись кілька листків договору, не дивлячись, взяв зі столу «Паркер» («Справжній», - нащось машинально відзначив Гнат), поставив підпис і недбало простягнув ручку донору. Буденність ситуації заспокоїла розбурхану уяву Гната, і він мовчки поставив свою закарлючку. Остаточно завершив церемонію представник фірми, черкнувши і свій підпис, та ще й придавивши його печаткою.
- Скажіть-но, а чим забезпечується ця… гарна аура? – раптом кинув їм у спини клієнт, коли вони вже мовчки прямували до широченних сходів на другий поверх його будинку.
- Випадком. Принаймні, інколи, - вичерпно проінформував його представник фірми, непомітно підштовхнувши супутника, щоб той швидше рухався.
- А він, здається, не звик до того, щоб з ним так розмовляли, - бовкнув Гнат, аби лише щось сказати, надто вже набридла роль речі чи як там? матеріалу, який мовчки повинен чекати, коли ж до нього дійде черга.
- За те і цінує, - раптом цілком по-людськи відгукнувся супутник. – Слухай,  побачиш клієнта - не виказуй подиву і, взагалі, ніяких емоцій. І пам’ятай, що тобі заплатили непогані гроші, так що потім без претензій.
- Без претензій. Не вірю я в це.
- Твоя справа.
Вони зупинились біля масивних, навіть і на перший погляд, дверей із кількома замками. Раптом, ніби матеріалізувавшись із сутінок – вікна на другому поверсі були затулені важкими шторами – до них наблизилася фігура чи то служника, чи то, швидше, охоронця. Уважно оглянувши прибульців, він мовчки почав відмикати замки.
Гнату раптом здалося, що на нього пахнуло гнилим смородом. Відчуття тут же зникло: у коридорі бездоганно працював кондиціонер. Супутник, певно, щось відчув: міцно схопивши його за руку, просичав одними губами: «Здурів? Гроші вже не потрібні?». Гроші були потрібні: раптово сплив борг, який він планував віддати лише через півроку, на роботі наклали штраф за якусь дрібницю і краще було не заїкатися про достроковий аванс, Майя захворіла і лікар виписав дорогі ліки… Ніхто його не тягну сюди силою, аби розігрувати зараз сцену втечі із якогось дешевого бойовика. Зрештою, божевільні, які заманюють легковажних перехожих у похмурі будинки, де влаштовують криваві жертвоприношення, зустрічаються лише у фільмах жахів. Двері відчинилися. За ними була комфортабельна палата із якимись дорогими приладами, бездоганною білизною на ліжку, досвідченою медсестрою. І хворим, котрий увесь час стиха стогнав і ледь спромігся підняти повіки на скрип дверей. Нащо було і запирати бідолаху?
- Ми вчасно, - з першого погляду оцінив ситуацію «спеціаліст», як подумки охрестив супутника Гнат. – Зараз і приступимо. Лягай, - це вже до хлопця, який тільки зараз побачив у кутку вузький диван, накритий простирадлом.
- Знову ви..? – хворий ледь хрипів. Бліде до синяви обличчя спотворила гримаса болю. – Нащо це все? Аби той черв знову зміг прогризти оболонку і дістатися до мене?  Краще хай зразу… скільки мені ще чекати на смерть?...
- Цього разу ми обов’язково впораємося із Вашим ворогом, - тоном, яким розмовляють із нерозумними дітьми та приреченими, зазначив спеціаліст. І пошепки почав розпитувати медсестру, коли і які пігулки давали хворому, чи бувають у нього просвітлення й таке інше.
Гнат обережно придивлявся до божевільного. А той раптом широко відкрив очі, глянувши просто на хлопця:
- Дурень, - на цей раз клекіт мав зображати презирство. – Згодився дати мені частину сили? Подобаюсь? Станеш таким же.
- Краще вдавитися, - вихопилося у Гната.
- Краще… та в тебе немає турботливого брата, ладного дати тобі все, крім смерті…
- Досить, - рішуче обірвав розмову спеціаліст. – Марш на диван. А Ви ж… Ви хочете цього, так? Трохи спокою, трохи здоров’я…
- Диявол… - кинув хворий і безсило змовк.
Гнат чесно заплющив очі, бо й сам не надто хотів бачити подробиці «ритуалу», але перед цим встиг перехопити погляд хворого - погляд наркомана, якому показали чергову порцію улюбленої отрути… І вже зовсім куточком примруженого ока зафіксував темну – куди штучному присмерку кімнати – фігуру, яка уважно дивилась просто на нього.
*****
- Гнат не божевільний! – твій крик повинен би гулко рознестися морозним повітрям, але в’язне у тиші, перетворюючись у відчайдушний шепіт.
- Кому від цього легше, дівчинко? Тобі? Йому?
Вона мовчить. Що ж, це непогано: відповіді на риторичні питання рідко бувають щирими.
******
- Майю, - карі очі Гната, зараз майже чорні на зблідлому обличчі, уважно вивчали кожну рисочку її обличчя. – Майю, ти більше не приходь, зрозуміло?
- Що ти несеш?! Ти ж хворий, що, кинути тебе напризволяще?
- Я не хворий, я – приречений. Донор аури, хай йому… І гарний донор, якщо ще не опинився у божевільні... От скажи, ти бачила колись розпливчату темну фігуру у сутінках?
- Ні.
- Брехня. Ти таку вчора малювала в альбомі. Ти там завжди малюєш те, чого боїшся. Не приходь. Це може бути заразним. Вони питали, чи є у мене родичі, близькі… я тоді не став казати про тебе… Чи ти хочеш колись побачити Черва, що пожирає твою оболонку, а потім – і тебе?
- Не плети дурниць! Ті фірмачи – шахраї…
- Тобі пощастило розшукати тих шахраїв? Мені ні. І все, розмову закінчено.
- Слухай, твоє благородство…
- До чого тут благородство? Ти мені набридла. Тепер, перед смертю, я можу обирати, кого бачити поряд. Залиш ключі та йди.
- А коли до тебе добереться черв, що будеш робити?
- Не твоя справа, забирайся, - і вже коли вона стояла у передпокої, гарячково намагаючись застебнути куртку, їй у спину пролунало: - Вдавлюся. Не чекаючи, поки збожеволію остаточно…
На мить Майя завмерла на порозі. Потім майже нечутно причинила двері, якими перед тим намірилася гупнути з усіх  сил, відсікаючи минуле.
*******
- Навіщо тобі  Гнатова душа?
- Його душа? – я дивуюся щиро. Чомусь здавалося, що вона краще розібралася у ситуації.
- Ти ж був весь час поруч, чекаючи миті, щоб запропонувати купити його душу?
- Дівчинко, інколи мене вражає людське невігластво. Ну, подумай сама: ті, хто ладен продати свою душу, зазвичай виробляють таке, що купувати їх душі немає жодної потреби: вони все одно закінчать так само… Ні, на такий крам давно не знайдеш купця.
Майя нервовими кроками міряє кухню, для чогось на мить зупиняється перед чайником: невже запропонує чаю? Ні, вчасно схаменулася.
- То ця фірма – твоя… Ваша справа?
- Конкуренти. Дрібнота, яка вважає себе хазяїнами життя. Швидко минеться.
- Гнату від цього не легше. Іншим донорам теж.
- Їх справді ніхто не тягнув туди силою, - нащось нагадую очевидне.
- То Ви допоможете? Звісно, не задарма? – вона намагається кривити губи у презирливому усміху, але без належної практики це вдається погано. – Що у мене є такого цінного, що потрібно Вам?
- Як не банально звучить, саме душа. Я сказав, що на душу важко знайти покупця, але деякі старомодні диваки колекціонують цікаві екземпляри. Вибач за банальність, але душа художника – справжнього художника, який здатен бачити те, чого не бачить натовп, рідкісний експонат.
Вона мовчить і кусає губи. Звісно, у глибині душі вона чекала на визнання – без цього неможливий художник. Але чи на таке?
    - Швидше за все, ти все одно б закінчила так само: талант притягає спокуси.
    - Добре. Як це… відбувається?
    - Я ладен зцілити його сьогодні, але плата мені треба просто зараз.
    - Я маю вдавитися?
    - Нащо так… неестетично? Гаряча ванна… Ти ж змерзла? От і зігрієшся… Гострий ніж … тільки не забудь, як правильно його тривати. Ще не вистачало, щоб ти просто скалічилася. І залишилася жити, нездатна навіть втримати в руці пензель.
   - Добре, - це звучить так буденно, що я розумію: зараз розпочнеться торг. - Але я повинна переконатися, що Гнат – у безпеці. Цінний екземпляр цього вартий?
   - Вартий, – тим більше, що такий показ для мене влаштувати неважко: посудина із водою, щіпка певного зілля, уважний погляд. Мені майже не доводиться допомагати їй. Шкода, якби вона народилася в інший час і в іншому місці, із дівчини було б пуття…
Гнат стогне уві сні й обережно підіймає повіки… Хлопець страшно змучений, кімната запущена: її господар не один день був упевнений у своїй приреченості. Але раптом він із подивом озирається, ніби ніяк не може збагнути, куди ділося те, що стало звичним і від того ще страшнішим. На обличчі недовіра, яка дуже повільно змінюється надією. От він обережно сідає, потім заточується, але втримується на ногах.
  - Досить. Я граю чесно.
Вона киває і каже найбезглуздішу річ, яку я чув за вічність: «Дякую. А тепер йди. Краще робити… це… на самоті». І я слухняно причиняю благенькі двері її квартири.
Давно у мене не було такої  вдалої справи. Але на денці того, що заміняє мені душу, неприємний осад. Ніколи не любив мати справу з жінками.

********
Я міг би трохи поквапити дівчисько. Міг би забратися із брудних сходів кудись у більш затишне містечко і там зачекати на розв’язку. Але нащось стою тут, прислухаючись до того, як дівчина метушиться там, за дверима, востаннє наводячи сякий-такий лад. Ось починає наповнювати ванну… Знічев’я звертаюся подумки до Гната. Диви-но, я недооцінив хлопчака: він щось відчув чи зрозумів, чи просто й справді любить свою дівчину. Тримаючись за стінку будинку, квапиться на вулицю, тобто, це йому здається, що квапиться.
Я прикидаю його шанси: якщо не впаде від безсилля, якщо здогадається піймати таксі, а не тягтися через півміста на маршрутці, якщо взагалі на його шляху трапиться машина, якщо вона не потрапить у пробку, якщо має ключ від її квартири чи якщо зможе висадити ці, з дозволу сказати, двері… якщо все це не буде запізно…
У нього немає шансів. Хіба що на диво. Диво у сучасному місті? Я-от давно не вірю в дива. І не граю чесно, щоб не казав перед цим… Дівчина буде моєю.
Проте… Знаєш що, хлопче? Допомагати тобі я, звісно, не буду. Але й заважати теж, а це вже немало. Чому? Такий екземпляр для улюбленої колекції вартий деяких зусиль. А я давно не робив дурниць. Якщо ти спроможний створити чудо… Давай. У тебе залишилось небагато часу. Але він ще є…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

продам душу

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Victor Artxauz, 29-11-2009

Встигне чи ні?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 12-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2664229869843 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …