- Четвертий!...Четвертий, ти де?.. Біжи сюди, швидко!
Так кликала свого непосидячого синочка мама-кішка. Решта діточок, - Перша, і Третя, і навіть Другий, теж не дуже слухняний, весело борюкалися в неї на очах, а Четвертий знову кудись подівся із залитої сонцем тераси.
Можливо, нам із вами, діти, здалося б, що мама-кішка – а вона наразі підійшла до широких східців, що спускалися прямо до саду, і уважно й навіть трохи стривожено вглядалася в його таємничу зелену глибину, просто голосно нявчала. Але насправді вона, звісно, кликала свого синочка зрозумілою йому - кошачою - мовою.
І він чув матусю, чув, але не поспішав до неї, і навіть не озивався. Чому? Бо саме робив те, що робити йому як найсуворіше заборонялося – сидів у затінку горіха біля свого приятеля, Каштана. Лише горіх – то було величезне старе дерево, а Каштан – теж величезний і старий, але собака.
Крихітний котик сидів стовпчиком, обгорнувшись ще тоненьким, як морквинка, і таким же рудим хвостиком, а старий пес розтягнувся на боку, пильнуючи, проте, щоб жодна лапа, чи хвіст, чи, тим більше, чорний ніс не висунулися із затінку на пекуче сонце. Ще б пак – у такій грубезній, кудлатій шубі, як у нього, парко було навіть тут, у холодочку.
- Іди вже краще, а то знову влетить, - зітхнув Каштан.
- Та... , - смикнув вушком Четвертий.
І знову тиша. Чути лишень, як гудуть оси, виїдаючи бочки з найспіліших грушок на сусідньому дереві.
- І чого твоя мама мене так не вподобала? - наче сам себе запитав старий Каштан. – Відразу, як її принесла хазяйка, уже багато років тому... Піднесла до мене, каже: «Ось, Каштанчику, це – Фіалка. Диви мені, жити дружно, не сваритися!», - та й пустила з рук. А воно ж ще малесеньке таке... Як ото ти зараз, ну, може, трохи більше. Я до неї... хвостом верчу, як тим пропелером... А вона на задні лапки схопилася, передні підняла, та як дасть мені пазурищами ... просто по носі...
Четвертий із сумнівом подивився на свої лапки... Які там у маленького кошеняти пазурища... так, пазурчики... І взагалі мама – добра, хоч і сувора. Але Каштана вона й справді чомусь не любить, це факт... Щось тут не так.
- А чому в мами справжнє ім’я – Фіалка -, а в нас із братиком та сестричками тільки номери? - запитав про інше, але теж незрозуміле. Йому ще багато чого було незрозуміло. Бо ще майже нічого не бачив на своєму коротюсінькому – наче власний хвостик – віку.
- Розумієш, фіалки - то такі квіти, - пояснив йому приятель. – Навесні вони в нас квітнуть он на тій клумбі, біля альтанки... Хіба ти не бачив? Ой, я ж забув, тебе навесні ще не було... Ну, от. А осьдечки, диви, біля доріжки квіточки й зараз є... барвисті такі... то фіалки триколірні. От і мама твоя три кольори в шубці має – білий, чорний та рудий. Тому хазяйка її так і назвала, мабуть... А вам уже імена дадуть ваші хазяї...
Взагалі-то, Каштан, як і всі старі, любив усе розказувати та роз’яснювати таким, як Четвертий, молодим та зеленим. Хоча Четвертий був аж ніяк не зелений, а яскраво-рудий, аж помаранчевий... Але зараз старий пес уже трішки втомився від довгої розмови. До того ж сонечко, що підіймалося все вище, стояло тепер над верхівкою горіха, і пронизувало його лапате листя, пригріваючи та присипляючи Каштана й укриваючи його сиву шубу золотими плямами. Це робило його схожим радше на ягуара чи леопарда, ніж на собаку. А вони ж, ягуар та леопард, - близькі родичі свійських котів...
Але Фіалка, що нарешті розшукала свого сина, мабуть, не зважила на цей факт, і дала йому прочухана за непослух.
***
Завечоріло. Мама-кішка постягала за загривки та поскладала до великого кошика, встеленого м’якеньким рушником, усіх чотирьох своїх розбишак. Сама ж не полізла до кошика, як раніш, а лягла поруч, на килимі. Дітки її два дні як почали пити молоко з мисочки, то настав час призвичаювати їх до самостійного життя.
Але що це за тінь простелилася кімнатою, перетнула темну терасу, тільки де-не-де поцятковану латочками світла, що пробилося від ліхтаря крізь плетиво виноградного листя?
Звісно ж, це Четвертий... Він, хоча й навчився злизувати молочко краще за сестричок і братика, і тугенько набив животика, не міг заснути. У голові йому все снувалася згадка про незрозумілі слова Каштана, що мама не дала йому часу розпитати про них, як слід.
Як це – імена дадуть нові хазяї?!
Адже в них уже є хазяйка! Щоправда, кошенята ще не дуже роззнайомилися з нею, бо мама-кішка лише нещодавно вивела їх зі схованки та стала дозволяти брати їх до рук. Та й оченята в них відкрилися не так, щоб дуже давно... Проте Четвертий уже пізнавав хазяйчину ходу, трохи важкувату, а знедавна роздивився зблизька повні білі руки та рум’яне обличчя, коли вона вливала молоко до мисочки.
Хазяїн з’являвся тільки ввечері, коли кошенята були вже сонні, і від нього пахло чимсь незнаним, чого не було ані в будинку, ані в саду. Руки в нього були ласкаві, хоч і дуже великі, так що він міг провести по голівках і спинках кошенят хіба що одним пальцем – а більше не вміщалося. Його палець якнайдовше затримувався між вушками Четвертого – а, може, то тому тільки здавалося?
А ось, тепер, маєш, ще якісь нові хазяї – навіщо?
Щоб дізнатися про це від свого мудрого приятеля, та й ще щось сиділо в голові, як заноза, тільки Четвертий не міг пригадати, що саме, кошенятко й пробиралося повечірнім таємничим садом. Але його оченята бачили в пітьмі не гірше, ніж удень, до того ж Каштана він міг розшукати й за допомогою носика.
Проте свої гострі трикутні вушка він теж тримав наструнченими – про всяк випадок. Тому, порівнявшись з альтанкою, він ясно розчув голоси.
- Десь найближчими днями час роздавати кошенят. Фіалка вже геть вимучилася з ними. А їм краще призвичаїтися до нового дому змалечку… Та і цікаво ж погратися з маленькими…
Це був хазяйчин голос. А хазяїн озвався, і в його голосі бриніла посмішка : - Я б і сам із ними рад погратися... так ти ж не даєш!
І знову хазяйка: - Бо краще, щоб ані ми до них, ані вони до нас не звикали. І без того будуть за мамою тужити, а то ще й за нами. Тих, триколірних, у мене з руками відривають. А от четвертого куди пристроїти? – поки що не знайшла.
- Люди мов показилися з тими триколірними, - хмикнув хазяїн.
- Бо всі хочуть мати котика чи кішечку, що приносить щастя, - відповіла хазяйка.
... Ошелешений, не вірячи власним вухам, Четвертий позадкував зі стежинки просто в кущі, продерся, не розбираючи дороги, попід гіллям, і попрямував кудись у темні нетрі саду. Він уже не чув, як хазяїн відказав, і голос його на цей раз був серйозний: - А як на мене – це дурня. Оцей рудий котисько мені здається найрозумнішим і найгарнішим між усіма. Якби довелося його залишити собі, я б назвав його Вогником.
Помовчав і додав задумливо: - Гадаю, він скоріш за інших принесе щастя своїм господарям...
***
... Четвертий приткнувся в куточку гаража, на холодних плитах. Сам не знав, як забрів сюди: ворота були прочинені, а йому було однаково, куди прямувати.
- «...Фіалка вже вимучилася з ними... Четвертого куди пристроїти? ... Всі хочуть мати котика, який приносить щастя..», - лунало йому в голові.
Його сестрички й братик – триколірні, як мама, з гарним візерунком із чорних, білих, та жовтих клаптиків у шубках. І лише він – якась потвора...Мабуть, на нього гидко дивитися – адже він рудий, аж помаранчевий, від носика до кінчика хвоста. Він бачив себе в скляних дверях, то знає... Тільки тоді він ще не здогадувався, що це погано... Чому мама не сказала йому, що він бридкий?!.. І Каштан?... Мабуть, просто жаліли його. І хазяїн жалів, коли гладив його шорстку, не гарну, строкату, як в усіх, а потворну... одноколірну... Тепер він усе знає - щастя в дім приносять триколірні коти й кішки. З нього ж пуття ніколи не буде. Усіх розберуть нові хазяї, дадуть справжні імена, а він залишиться тут, і далі вимучувати свою маму, нікому не потрібний.
У гаражі було тихо й пахло приємно, як від хазяїна – трохи бензином, трохи шкірою, трохи металом, що помалу віддавав своє тепло.
Коли згодом відчув, що мерзнуть лапки – потягнувся туди, де той запах був сильнішим, і згорнувся в клубочок під заднім сидінням.
***
- ... і на низьких обертах наче захлинається, - це був голос хазяїна. Четвертий упізнав його, навіть ще не прокинувшись до кінця. А інший голос, незнайомий, відповів: - Розберемось! Увечері заберете як новеньку.
Четвертий зачекав трохи й обережно вислизнув із машини, уже через передні дверцята. Він опинився в незнайомому напівтемному приміщенні, де бензином, металом, ще чимось їдучим пахло ще гостріше. Неподалік яснів прямокутник відчинених дверей, і Четвертий попрямував на світло, скрадаючись попід стінкою, на напівзігнутих лапках, навіть не помічаючи, що золота шорстка на животі та хвості вкривається липучим брудом.
Простір, що відкрився його очам, видався йому безмежним. У його саду теж була асфальтова смуга, що вела від воріт до будинку, але з неї завжди можна було шмигнути в густу траву й заховатися там, мов у лісі. А куди можна було сховатися на цьому розтрісканому асфальті, де ані травинки, ані кущика? Незнайомі люди в яскравих комбінезонах перетинали цей мертвий простір в усіх напрямках. Якісь величезні ноги в жовтогарячих штанях проминули зовсім поруч із зіщуленим біля стіни Четвертим, і він усвідомив, що це ж і він є такою яскравою плямою на сірому тлі, хіба що невеличкою. Переляканий, він щодуху дременув до смужки дерев, яку встиг помітити віддалік, хоча вона й була такою далекою, немов край світа.
...І носик, що ходив ходором, втягуючи повітря, і наставлені сторчма крихітні вушка, і очі, що мружачись від яскравого світла, все ж таки пильно роздивлялись навкруги, а головне, якесь шосте відчуття, десь глибоко всередині його втомленого тільця, ясно казали Четвертому, що сад з мамою Фіалкою, братиком та сестричками, хазяїном і хазяйкою, і добрим приятелем Каштаном, залишились дуже-дуже далеко. Він відчував навіть напрямок, у якому треба було йти, аби дістатися нього, але водночас відчував і те, що сил іти не було, жодних. Хотілося пити та їсти, боліли намуляні подушечки лапок, свербіло й пекло всюди, де пухнаста шорстка вкрилася корою смердючого бруду. До того ж він боявся вийти з-під чахлих деревець, що давали хоч примарний захисток, і перетнути широченну смугу шосе, якою, ревма ревучи, суцільною лавою котилися машина за машиною. Іти назад було теж страшно, іти ліворуч, де крізь іржаве клубовиння виднілися обриси страхітливо гігантських споруд, – не було жодного сенсу, бо звідти не пахло ані травою, ані землею - тільки чадом, та отруйними випарами. Потягнувши ще раз носиком повітря з того напрямку, кошенятко чмихнуло й затрусило головою.
А от праворуч... праворуч було нібито й не так погано... Запахи накочувалися хвилями – нам із вами, діти, нізащо б не розібратися в цій мішанині! Але Четвертий був хоча ще й маленький, але справжній кіт. Тож тоненький струмочок запаху чогось їстівного, хоч і не надто смачного, був для нього наче кінчик ниточки з чарівного клубочка, і він попрямував за ним, невпевнено переставляючи свої малесенькі, брудні й дуже втомлені лапки.
... Ще не добіг кінця цей жахливий день, а Четвертий уже навчився хлебтати воду з калюжі, відшукувати біля сміттєвих баків залишки їжі, і навіть битися за них. Коли сорока, підскочивши боком, хотіла схопити прямо в нього з-під носика риб’ячу голову, він, хоч і злякався її гострого дзьоба, так вигнув спинку та зашипів, що та від несподіванки відскочила. А він ухопив свою здобич, та й втиснувся з нею до шпарини між двома баками, завузьку для сороки. Але ці нові навички не радували Четвертого – від непридатної їжі в нього розболівся животик, мордочка та вуса теж забруднилася понікуди, а сісти та й почистити себе він не мав змоги, бо треба було весь час пильнувати. Адже коли він на хвильку придрімав під лавкою в сквері, здоровенний хлопчина копнув його ногою.
Але, простуючи куди втраплять очі, безцільно, безнадійно, малий котик не розумів, що йому боліло більше – забитий бік, чи те, що він нікому у світі не потрібний, бо не здатний приносити щастя.
Вечірня пітьма, що впала на вулиці, була ворожою, як і вони. Вона не ховала маленького котика, і не була прозорою для його зелених очей, як рідна темрява його саду. Прорізувана незрозумілими сяйвами, спалахами, від яких він перелякано сахався, вона не принесла жаданого відпочинку. Але втома перемогла - кошенятко, мабуть, задрімало, ідучи.
***
Яма, у яку він провалився, була досить глибокою, але Четвертий не забився. По-перше, він не полетів сторчма головою, а скотився по чомусь доволі м’якому й пружному, а, по-друге, він і впав на щось м’яке й тепле. Це м’яке й тепле ще й завовтузилося й озвалося кволим голосом до Четвертого : - Ой, ти хто?
Голос був незнайомий, і водночас когось нагадував... ну, звісно – Каштана! Адже вимовляв він собачою мовою, яка, треба вам знати, діти, хоч і відрізняється від кошачої, але не так сильно, як усі мови тварин від мови людської. А ви ж помічали, мабуть, що ваш песик, чи ваша кішечка розуміють вас із півслова... чи навіть без слів? Отже, між собою вони тим більш можуть чудово порозумітися. Вірніше, могли б, якби не одна обставина, з’ясувати яку саме й настав час для Четвертого.
Розплющивши очі, що він їх міцно стулив під час падіння, Четвертий побачив, з ким він має справу. Це було цуценятко, теж ще маленьке, але, звісно, порівняно з кошенятком воно здавалося справжнім велетнем. Кольору в темряві було не розібрати, але очі світилися так, як вони зазвичай світяться в собак та їхніх пращурів-вовків – червоним. Це вже було не досить приємне для крихітного кошеняти видовище, а коли він розгледів, що чудовисько ще й б’є хвостом, він перелякався не жартом.... Шорстка на його спинці стала дибом, а хвостик так і заходив по боках. Він відчув, як пазурчики виходять з-поміж подушечок на пальцях. От коли б йому згодилися пазурища, як казав його друг Каштан! Пусте, він зараз і тими, що має, як дасть цьому задерію по носу! Адже в мами теж тоді були тільки пазурці...а вона як дала Каштанові! .... Стоп. Щось не так... Невже Каштан задирався до неї?
- Ти чого? - спитав він собаку тремтячим голосом. – Чого битися хочеш? Що я тобі зробив?
- Я?! - здивовано озвався песик. – Я не хочу битися... Мені тут було страшно самому. Я тобі радий... хоч ти й звалився мені на голову.
- А чого тоді хвостом б’єш? – недовірливо запитав Четвертий.
- Хвостом? - ще більше здивувався песик і навіть спробував озирнутися, щоб подивитися на свого хвоста. – Не знаю... Ми, собаки, завжди крутимо хвостом, коли комусь раді... Ну, наче здоровкаємося так. А що?
Ось воно що! А мама не зрозуміла, що то Каштан вітався... Треба ж було спитати, ото як він зараз! Він раніш цього не знав, бо Каштана на чотирьох лапах так і не встиг побачити – той усе вилежувався на боці в холодочку... Але саме завдяки Каштановій оповідці він зараз звів два та й два докупи.
Почуття вдячності до Каштана й сум за ним накотилися на маленького котика. А тоді добрі почуття перекинулися й на нового знайомця. Хвостик перестав гамселити по боках, кігтики втяглися до своїх кишеньок.
... Ніч котилася небосхилом. В отворі, високо над головами двох звіряток, що лежали, щільно притулившись одне до одного, аби зігрітися, пропливали своїм рядом зорі та місяць. Пастка, куди вони потрапили, то був кабельний колодязь, з якого зняли накривку. Добре, що хтось, аби помітити це місце, вставив до колодязя велику гілку, укриту листям. Це саме нею, як трапом, скотився в яму котисько, а раніш – песик. Різниця між цими двома падіннями була лише одна, зате суттєва. Котик міг видряпатися нагору тією ж гілкою, а песик – ні.
Вислухавши історію нового приятеля Гранда - зірвався з повідця, бо набридло стояти рядом із Дашею, а тут мотоцикл як загуркоче... дременув навмання ... коли прийшов до тями, не знав, де дім... куди бігти... шукав... упав у колодязь... і ось маєш, - Четвертий тільки спитав похмуро: - Даша - це хто? Хазяйка?
- Ні, що ти! Мій хазяїн – Сергійко. Він – хлопчик. З ним, знаєш, як цікаво гуляти? І палицю йому приносити треба, і м’ячика ловити! А з Дашею тільки йти потихеньку, чи стояти поруч, коли вона з кимось розмовляє....
- То Даша – це мама Сергійка? - здогадався котик.
- Ні, мама й тато поїхали із Сергійком на дачу. А Даша приходить до нас – прибирає, їсти готує, гуляє зі мною інколи.
- А чого тебе на дачу не взяли? – не зрозумів Четвертий.
- Мені на дачу не можна. Там, у траві, – блохи й кліщі. А я ще маленький і дуже породний...
- Триколірний? – перепитав Четвертий із заздрістю. Було ж темно, то не розрізняв кольору шерстки.
- Чому триколірний? - здивувався Гранд. – Попелясто-сірий, із блакитним полиском... як і має бути.
- Може, у цуценят так... Може, в них щастя приносять попелясто-сірі..., - міркував собі котик, вмощуючись зручніше та заплющуючи очі. – Але однаково не руді, це точно.
Вирішив залишитися із цуценятком. Удвох наче веселіше. – Ранок покаже, - втішав переляканого й голодного Гранда.
На тому й порішили.
– Тільки не гарчи так, - сонно проказало щенятко, згортаючись клубочком, - а то мені лячно стає...ніби зараз вкусиш.
- Ото ще дурний, - подумало кошенятко. – Я ж не гарчу, я муркочу... Ми, коти, завжди так робимо, коли зігріємось... і засина-а-а- ємо....
***
І знову гострі вушка Четвертого прокинулись раніше ніж він сам. Він ще озирався навкруги сонними очами, дивуючись, де це він, і чому замість братика та сестричок поряд сопе, аж хропе якесь миршаве сиве цуценя, а вушка вже прислухалися до кроків і голосів нагорі.
- І тут немає. Але ж Даша бачила, що він біг у цей бік... , - розпачливо примовляв хтось невидимий.
- А, може, він у цьому будинку, до під’їзду забіг? – відповідав йому інший голос.
- Це ж, мабуть, Гранда шукають! – сяйнула думка Четвертому, і він щосили штурхонув того носиком у мордочку. Та хіба його розбудиш... Поплямкав і знов хропе...
У відчаї Четвертий метнувся гілкою вгору, вискочив із люка й занявчав, як міг пронизливо.
Двійко дітей, хлопчик і дівчинка, повернулися на його нявчання.
- Це не він, кошеня якесь, - розчаровано промовив хлопчик, і пішов геть.
А дівчинка зробила крок до кошеняти.
Четвертий розвернувся й чкурнув до люку. Тоді знову визирнув, вчепившись за гілку.
- Диви, люк відкритий! – гукнула дівчинка.
Четвертий знову кинувся деревиною вниз, до Гранда. Довелося того навіть за вухо цапонути, легенько. Але, коли на тлі світанкового неба вималювались дві голови, що зазирали до колодязя, цуценятко нарешті второпало що до чого, і озвалось несамовитим гавкотом.
***
- Рудику, ходи до мене... Тигре, Тигре... Леопольде... Вінні..., - дівчинка вже бозна-скільки відгадувала ім’я кошеняти. – Бобреня, Апельсинчику... Ну йди сюди, Медовичку...
Четвертий лежав у найдальшому кутку, вклавши мордочку на витягнуті лапки й втупившись просто перед собою. Він і вухом не вів на ті імена, що випробовувала на ньому дівчинка. Похлебтав трошки молока, не втримався. І лежав, нещасний та самотній.
- Пусте. Роздивиться краще й вижене, - думав він. – Он і хлопчик казав їй: «- Ти що, з дуба впала! Воно брудне, худюче... Може, і хворе! Облиш його! Хочеш, я тобі породну кішечку подарю? З розплідника!...» А коли Гранд хотів мене лизнути на прощання, як він на нього гримнув: - «Фу!!!»... Бо я бридкий...
Щоправда, дівчинка не послухала й принесла кошенятко додому, нагодувала, відчистила чимось пахучим лапки й живіт. А хвіст він не дав.
Чесно кажучи, дівчинка Четвертому сподобалася. Був би він триколірний, як мама, умів би приносити щастя, кращої хазяйки він би собі й не бажав... Але ж - не судилося.
Він не йняв віри ласкавим словам дівчинки ще й тому, що вона намагалася здаватися веселою, а насправді їй було сумно. Хоч вона й намагалася знаку не подати, але ж коти, навіть малі, розуміють нас без слів. Вони читають у наших серцях – пам’ятайте про це, діти, і завжди будьте щирими зі своїми котиками. Та й песиками теж.
До кімнати кілька разів заходила мама дівчинки. Вона із тривогою позирала на доньку, наче хотіла щось сказати, але не наважувалася.
Дівчинка нарешті облишила марні спроби негайно заприятелювати із цим нещасним на вигляд кошенятком. – Якби ж то вгадати, як його кликали вдома... може, він скоріше б звикнув до нас, - думала вона.
Пригнічена невдачею, вона присіла біля кошеняти, просто на килим. Нерішуче простягла до нього руку, а він відвернув мордочку й тріпонув вушком.
Дівчинка відсмикнула руку, як обпечена. Вона не злякалася, ні. Просто це стало останньою краплиною.
Бувають у вас, діти, такі дні, а, може, і тижні, коли все йде шкереберть? На лобі – гуля, на колінці - діра, у щоденнику червоним таке понаписуване, що й самому читати страх бере, не те що батькам показувати... І це ще не гірше, що може трапитися. Добре, коли в такі дні поруч є справжній друг, який вислухає тебе, підбадьорить, і допоможе дати раду з усіма негараздами.
А в дівчинки поруч такого друга не було. Самі приятелі... І ось про це, не знати чому, вона раптом стала розказувати малознайомому набурмосеному котикові.
- Сергійко хоче зі мною дружити... Але ж ти бачив, який він?! «Облиш, він не породний!..» ...Михась так ніколи б не сказав... Він жив у сусідній квартирі, за стінкою... У нас і балкони поруч, он, диви... Можна літачки паперові одне до одного пускати, чи мильні бульбашки – чиї вище злетять? Ми до школи разом ходили, і додому. А тоді батьки переїхали до іншого міста, і його із собою забрали... Він мені пише, не думай... І я йому. І так, і на комп’ютері... А незабаром... восени... я мала їхати до його міста... на конкурс. Але сам подумай, як я зможу грати, якщо я руку пошкодила... коли у волейбол грала. Доктор сказав - минеться, але не так швидко. А мені потрібно – швидко!
Сльози накочувалися дівчинці на очі, але вона не зважала на них, і все виливала малому кошеняті своє горе.
- А в їхній квартирі бабця із собакою оселилася. Вийду на балкон, а він просто над вухом: «Гав!», як із бочки... Я одного разу аж чай на себе розплюскала... Я собак не боюся, але цей величезний... і лютий... І біля під’їзду на мене чатує, як я на музику йду....
Дівчинка схлипнула. Тепер вона не могла зупинитися.
- І ручку улюблену загубила. Он, на столі, диви, інші лежать, як лежали, а цієї – нема... А вона в мене щаслива...
Дівчинка глибоко зітхнула, а тоді спробувала посміхнутися. Їй уже наче й смішно стало, що вона все звалила докупи, і соромно, що вона замість втішати котика, стала йому скаржитися.
Вона підійшла до піаніно, відкинула кришку й тихенько зіграла однією рукою якусь музичну фразу... Вийшло сумно.
... Дівчинка лежала на софі, обличчям до стіни. Вона лягла так, бо не хотіла, щоб мама побачила, що вона плакала. Батьки вмовляли її не перейматися через той конкурс, мовляв, скільки їх ще буде! – то ж, аби їх не засмучувати, вона вдавала, що все добре. А полежавши так трошки, вона й справді заснула.
Поки дівчинка говорила, котик навіть не ворухнувся. І тільки той, хто добре знав котячі звички, зрозумів би, що він слухав, ще й уважно – бо наставив на дівчинку своє вушко, те, що ближче до неї. Він відчув, що тепер вона говорить щиро. І повірив їй.
Коли пересвідчився, що дівчинка спить, взявся до діла.
Звісно, краще було б, якби він був триколірний та міг приносити щастя... А так – він просто зробить те, що має зробити, та й край.
- Почнемо з найпростішого, - сказав котик сам до себе.
... Легко сказати : «Диви, он, на столі...». А як йому подивитися на стіл? Він же ще маленький. Четвертий спробував видряпатися дверцятами стола – марно...ніжкою крісла – теж не вийшло. Що ж робити? Як довідатися, які ті ручки бувають?! Може, просто пошукати? Що знайдеться, те й буде ручка...
За чверть години кошенятко розгублено сиділо посередині кімнати, а поруч, на килимі, височіла купа речей, які він викотив з-під столу, софи, шафи та піаніно. Усе це були речі, що належали дівчинці, Четвертий це відчував. Вони пахли як її руки, а до того ж вони просто пасували їй – були такі ж світленькі й гарненькі.
- А, нехай сама розбирається, що тут до чого, - дійшов мудрого рішення котик. – Мабуть, за зайві речі не насварить.
Після того як він обнишпорив закутки в кімнаті, Четвертий почувався тут значно впевненіше. Проте наступна операція потребувала вийти на балкон – добре, що, зважаючи на серпневу спеку, двері не зачиняли. Прослизнувши під легенькою запоною, котик легко скочив на ослінчик, а тоді на бильця. Носик підказав йому, звідки чути собачий дух... Попрямував бильцями в той бік, готовий до найгіршого. Але, на його щастя, порушувати кордон не довелося – стоячи всіма чотирма на своїй території, він зазирнув до сусіднього балкону. Великий пес лежав у холодочку й дивився на Четвертого з подивом, але цілком приязно.
- Няв, - тихенько сказав Четвертий.
- Гав, - теж не дуже голосно озвався пес. Адже кошеня поводилося чемно, на його територію не зазіхало, було ще малям... і взагалі підхоплюватися було ліньки.
Ну що вам сказати, діти? Четвертий із Макінтошем (так звали собаку) чудово порозумілися. Власне, кошеня й підозрювало, що, оглушливо лаючи та плигаючи на дівчинку, сусідський собака просто хотів потоваришувати з нею.
- Але ж ти її лякаєш, зрозумій, - втокмачував новому знайомцю Четвертий. - Не кидайся з усіх лап, підійди тихенько, зупинись в двох кроках. А ще можна на спинку впасти, лапки догори... Ми, коти, завжди так робимо, коли хочемо з кимось заприятелювати.
- Ми, собаки, теж, - погоджувався добросердий, але не дуже кмітливий Макінтош.
Налагодивши взаємини із сусідом, Четвертий тишком-нишком повернувся до кімнати. Залишалося найголовніше. І хоча Четвертий ще ніколи того не робив, він звідкись знав, як узятися до справи. Мабуть, знову шосте почуття. А, може, і сьоме – він не рахував...
Дівчинка наразі повернулася горілиць, а хвору руку витягнула й трохи відвела вбік. Допомагаючи собі пазурцями, Четвертий видряпався на софу, а тоді вмостився просто на хворій руці, і замуркотів – голосно, басовито...
Дівчинка напіврозплющила очі, промовила сонним голосом: - Це ти, Вогнику? Прийшов, малесенький... Тільки обережно... руку не чіпай... вона мені болить, - та й заснула знов.
Кошенятко не послухалося дівчинки. Внутрішнім зором воно бачило біль, що причаївся в руці, як потворна темна пляма. І робило те, що роблять усі коти й кішки в таких випадках – муркотінням та цілющим порухом лапок лікувало свою хазяйку, забираючи біль та хворобу й відганяючи їх кудись далеко, далеко... І так воно муркотіло та й муркотіло, а пляма, видна тільки йому, яснішала й зменшувалася - доки геть не зникла.
- Усе. Хазяйчина рука здорова, - подумав котик. І раптом зрозумів, що відтепер має хазяйку. І ім’я має – Вогник. А більше він не встиг ні про що подумати, бо й собі заснув.
Він спав так міцно, що і не зчувся, як прокинулася дівчинка, як здивувалася, побачивши не тільки щасливу ручку, а й сережку, носовичок, чайну ложечку та ще багато речей, які вважала загубленими.
- Це Вогник відшукав! – радісно сказала вона батькам, киваючи на крихітне руде кошеня, що солодко спало, перекотившись на зігріте дівчинкою місце.
Він не бачив, як вона, не вірячи собі, згинала й розгинала пальці, що раптом якимсь дивом стали знов слухняними та перестали боліти, як побігла до подружки, щоб поділитися щасливою новиною, що тепер вона, напевне, поїде на конкурс... побачиться там із Михасем.
Не чув, як мама сказала таткові: - Вогник... Вдале ім’я! Із цим кошеням у нас й насправді наче посвітлішало... Я вже давно не бачила Ганнуську такою щасливою.
І, звісно, Вогник не міг спостерігати, як Макінтош, зіткнувшись із Ганнусею біля під’їзду, повівся тихо та чемно, і та, з дозволу хазяйки, погладила його по лискучому чолу.
Нічого страшного. Буде ще час усе почути, усе побачити. Адже попереду і в Ганнусі , і у Вогника багато, багато щасливих днів.
- А де ж візьметься щастя? - запитаєте ви, діти. - Адже Вогник не триколірний?
А, може, і не запитаєте? Може, ви вже зрозуміли, що дружба й любов, і тільки вони, дають справжнє щастя.
І колір тут ні до чого....
