Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48084
Рецензій: 92827

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Псалом перший

© Роман Кисельов, 15-05-2006
У монастирську браму вкочується віз, навантажений мішками. Келар підстрибцем підбігає до воза і показує погоничеві, куди підвезти мішки. Обидва щось вигукують, воли розвертаються, і віз із гуркотом прямує до монастирської кухні, повз малі віконечка келій, що визирають крізь грубезні муровані стіни, щойно наново поваплені. Через відкрите вікно келії Григорій чує, як біля комори перемовляється незадоволена братія.
– Аж приходив учора хтось од громади, каже, там бур’яни вище голови. Будем ми голодні сидіть сю зиму. Каже, через ті порції й рації, чи цареві, чи солдатам, чи казна-кому, селяни наші по слободах, як миші, розлазяться.
– А скоро й тиє, шо є, до остатку розлізуться.
– Усе мало їм.
– Та ж то з Пітербурха Сам так приказав, хай він не дожде.
Незабаром віз голосно підстрибує на вибоїні коло воріт, келар зачиняє браму.
До обіду буде тихо. Тільки неголосно торохтітиме посуд із кухні і хтось час від часу переходитиме монастирським двором: стежкою від білої повапленої стіни, на яку сухо світить сонце, далі крізь велику тінь від береста, трохи розріджену непевними тремтливими променями, які проходять крізь листя, далі знову по сухому пилу – у бік протилежної брами, від якої дорога до річки.
За вікнами бібліотеки, до якої був приставлений Григорій, стояло непорушне мовчання двору. Згадав, як у дитинстві у тиші коло озера світилася мокра трава, якимось немирським світлом: темно-сині й рожеві кольори квітів, сяюче озеро, промені в густому лісі. Тоді, коли ще зовсім малими баба водила їх до озера вранці. Тут інакше, зовсім інакше світло. Навіть і біля річки: він ніколи не виходив через браму до річки, але знав це напевно. Як у шпиталі, – подумав Григорій. Як у миру.
Тишу ненадовго порушив келар, який щось наказував послушникові і показував у бік брами. Скоро він зник, десь неподалік на вулиці рипнули двері.
Мир і монастир були тепер такі схожі. Треба її смиренно терпіти, цю схожість, як Божу волю, як його рішення – для недовідомих причин і для кінцевого його ж, Григорієвого, блага. Але ж важко, так важко боротися з відчаєм. Як радо він колись приймав обітниці, як вірив, що той образ, який часто полонив його і сповнював радісним передчуттям, от-от стане дійсністю: синювате повітря, сповнене вологою, що йде від грубезних стін келії, самовіддана блаженна молитва – у серці, потай від усього світу, загорається тихе червоне полум’я. Але було просто вапно стіни, ліжко, стіл, ікони – наче не в монастирі він молився, а десь у селянській хаті. Він не міг найти причини цій, прости Господи, Божій скупості. Ані пости, ані молитви, ані всякий послух не помагали – все одно, наче в селянській хаті, або – ще гірше – як у шпиталі. Силкувався пояснити безплідність свого служіння, відшукати шлях до спокути – думав, думав і думав.
Ігумен казав, що замість суємудрія треба книги божественні читати: „як хочеш думати, то Святе Письмо чти або творенія святих отців, і разсуждай – стих за стихом, пункт за пунктом – туди обращай свою мисль”, у тому, казав, знайдеш ліки від свавільних думок. І духівник, що приходив з міського собору і сповідав братію, завжди говорив: „Багато ти, сину, думаєш. А ти ж волю свою оддав у руки Господні, от і роби, що тобі велять, менше думай і менше згадуй”. Мудрий був той духівник. Одного разу довго балакав з ним:
– Ви знаєте, отче, я так завжди собі уявляв: тісна келія, але від молитви мені так, наче десь у фіолетовій далі горить червоний вогонь. І того я бачу безмежний світ у тій тісній келії. Де це зникло, отче?
– Ти, сину, хочеш преподобним себе відчувати. А ти не думай, як преподобним стати, а тільки, як Богові догодити. Зневаж себе, волю свою зневаж. І тугу свою зневаж, навіть тугу за молитвою зневаж, якщо вона веде до відчаю. Не блаженство твоє Богові треба, а воля твоя. От і віддай її, запереч себе зовсім. Просто зневаж себе і роби, що тобі велять.
Заскрипіла хвіртка у брамі: з міста вернувся отець настоятель. Ще двоє з братії були з ним, один ніс пакунок у папері.
Веліли не так уже й багато. Тепер він складав список книг, як наказав ігумен: списати окремо in folio, окремо in quarto, а тоді всякі дрібні. А там, де не було записів, уписати на нижніх берегах, по два-три слова на сторінці – так, як було заведено: „Сїя книга N з вивлїоθики монастира N-ского N-ского, а хто би єи отдалити мЬлъ, того да ωсудитъ Богъ на второмъ пришествїи. Анаθема, буди проклятъ. Року Божого 1724”. Зразок написав на папірці сам ігумен. Григорій довго гортав кожну книгу: у київських і львівських, крім скарбу слів, було ще повно різьбленого листя, і невідомих звірів, і лісових квітів, які той скарб стерегли. Були ще московські, де тільки ряди вигнутих літер і червоні буквиці, до яких приліплено вбогі візерунки, наче кінські хвости – але дарма, і там були святі слова. У Григорія й самого в келії був Псалтир. Старий київський Псалтир – з великими ініціалами, де літери тонули в густій траві і в обіймах якихось нетутешніх тварин. І там він теж написав, по слову на сторінці, як було заведено: „Сія книга єсть власная законника Григорія Петрашка. А хто би єи без позволенія отдалити посмЬлъ, да буди проклят. Анаθема”.
День висів у повітрі, як неживий. Говоріння знадвору, яке наростало ближче до часу трапези, не могло його оживити. По молитві сіли до столу: постукували ложки, над столом гуділа велика муха. Біле порожнє світло, в якому нахабно гуділа муха: як не старайся, більше не було куди подіти увагу. „Оця муха зараз сильніша від моєї молитви, – подумав Григорій. – Так, навіть вона мене переможе”. Глянув на братію: ніхто не був заклопотаний, в очах була безтурботність. „Це лукавий спокушає мене до відчаю і до гордості. Ці погляди як погляди – такі, як і в мене. І день як день, і світло як світло”. Торохтіли ложки.
По трапезі до Григорія підійшов ігумен.
– Єсть у мене діло до тебе, сину.
– Слухаю, отче.
– Ти, Григорію, коло книг поставлений, а в писанні сама Божа істина об’явлена. Оце тобі книга, прислали із консисторії з розказом, щоб усій братії об’явити. Ти прочитай уважно і все розкажеш братії по пунктах. А особливе дивись, що там нового є: бо то тепер по тій книжці весь духовний чин буде жити. Священний Синод так зезволив і постановив, і государ так розказав. А оце на папері ще копія з государського указу списана, теж до тої книги внесуть, як наново друкуватимуть. Чув, сину? – уважно, по пунктах.
Око сковзнуло по папірцеві: „вЬчная ссылка на галеры с вырЬзаніемъ ноздрей”. Відкрив книжку – „Регламентъ духовный”: чорні, трохи вигнуті літери.
– Чув, отче.
За два дні перед вечірнею ігумен зібрав братію у трапезній.
– Кажи, Григорію, що там нам нового приписано.
За вікнами тихо хилився день.
– Таке нове, браття, що чин наш законницький тепер без потреби. У габіт святий тепер до тридцяти літ не пускатимуть. Та й монастирів залишать яких хіба кілька. Буде й тут, браття, шпиталь, а не монастир. А нас, може, у солдати побриють, чи хтозна, що з нами зроблять.
– Ти не дерзай Григорію, бо як государ те постановив, така, видно, і Божа воля.
– Государеві тому, отче, Божа воля – ніщо. Мудрішого він себе має і від святих отців, і від Божої заповіді. Ніхто, браття, не може, святі заповіді преміняти. А Сам отой із Петербурха вже таїнство сповіді внівеч обернув і понад Бога суддею себе поставив. Є вже такі гріхи, що треба сповідникові, таїнство занехаявши, їх цареві доносити. Я, браття, святим отцям більше вірю, і скверни тієї вам не оголошу. Отут вона написана.
– Ти, Григорію, помазаника Божого ганиш.
– Кого іного він помазаник, отче, кого іного – не проти ночі казати.
Братія перелякано дивилася – то на Григорія, то на отця настоятеля. Була тиша – така нежива тиша, ніби це вже був не монастир, а шпиталь. Або не шпиталь навіть, а канцелярія.
– Простіть, отче ігумене. Простіть, браття, – сказав Григорій і вийшов. Ступив за поріг – і полегшало зразу, ніби був уже зовсім деінде.
Вертався у келію через двір. Вечоріло. Як швидко може змінитися світ – за одну мить. Смішними були тепер усі його побивання, суєтними і смішними: благодать співом стояла в повітрі, у потемнілому листі береста, її не треба було шукати і здобувати. А коли зайшов у келію, застав там синє вологе повітря. Запалив свічі, сів до столу, узяв Псалтиря до рук: червоне полум’я у фіолетовій далі. Подумав трохи, тоді густо-густо замазав чорнилом старий напис на берегах. Помолився, знову сів до книжки і почав писати у ній: „Книга сія належитъ Григорію Петрашку, законнику монастира N-ского N-ского. А хто би мЬлъ тою книжкою володЬти, по смерти моЬй, альбо і за живота, помолися о душЬ моЬй, смиренно молю, брате мЬй і благодЬтелю”. Тиха молитва, червоне полум’я у фіолетовій далі.
Вони прийшли  вже наступного ранку, якраз коли навантажений віз закочувався у монастирське подвір’я. Як добре, що не треба було ще цілий день дивитися в очі братії і бачити в тих очах сором. Келар, як завжди,  побіг за возом, хтось перейшов двором до протилежної брами. Монастир перемінився для Григорія цього ранку, він уже не був схожий на шпиталь. Наче прокинулося все: листя береста, сухий пил під ногами, шматок павутиння, що вчепився до стулки відкритого вікна. Григорій був цілком певен, просто знав, що мокра трава коло річки світилася зараз тим самим світлом, що він його бачив коло озера в дитинстві. Щастя, яке несамовите щастя, який дивовижний світ Божий, яке чарівне життя. І як добре, що його не помилують, вони не милують за таке. Добре тому, що просто вони не стратять, перед тим будуть муки, буде щось темне й потворне, а Григорій не був певен, що зможе все те винести гідно: можна вигадати таке насилля, що вже не буде місця для гідності. А вони це можуть, він бачив це у дитинстві, у сімсот дев’ятому. Але Григорієві здавалося, ніби за те, що саме зараз він цього не боїться і це обирає, йому обіцяно прощення за його майбутню ганьбу. Коли виїжджали з подвір’я, він глянув на поваплену стіну коло брами: згадалися рої мух, коли мати готувала обід на старій грубі в дворі. Який безкінечно чудовий світ.
Кат у червоному гостроверхому ковпаку – наче ініціал у московських книгах. Блискуча сокира – вигнута, як літери, вишикувані у тих книгах. По дошках ешафоту гуляє сонце і пестить їх: так само воно світило на кладку на озері, де виріс Григорій. Дяк щось бубонів з папірця про імператора, помазанця Божого. А тим часом світло пробігло верхами дерев, сяйнуло лезо сокири, біле сонце вдарило в очі. „И в законЬ Господни воля єго, и в законЬ єго поучится день и нощъ…” Здалося, наче за спиною стоїть хтось із чистим і суворим обличчям, той, хто без жалю пропечатав колись розжареним тавром його серце, а він досі не міг ні збагнути те тавро, ані прочитати.

Порожньо в келії. На столі книга одкрита. З вулиці, де гуркотить віз, який вкочується в монастирську браму, крізь мале вікно проходить золотий промінь. Лягає на біле вапно стіни, далі на білий папір. Якраз коло ініціалу „Б”, що губиться в густій кроні літнього листя, з-за якого визирають якісь дивовижні звірі. Там надворі денне світло поволі розмиває буденна балачка, торохтіння посуду, що його понесли мити до річки. А тут – рівний, як меч, промінь. „Блаженъ мужъ иже не иде на совЬтъ нечестивыхъ, и на пути грЬшныхъ не ста, и на сЬдалищи губитель не сЬде…” Від золотого сонця засвічуються пункти келійних книг.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Вдягну клобук як вінець терновий, як вінець жертовний, як корону царську

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Петро Муравій, 02-12-2008

Не люблю попів. Але люблю освічених авторів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М. Гоголь, 16-05-2006

Бездоганно ... Слова зайві. Читайте!!!

© , 15-05-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74544405937195 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …