Сидимо. Теревенимо. На лавочці. Від нічого робити побрехеньки тулимо. Хто кого перебреше. Я в цьому ділі – не промах! Хоча першим почав Володька – і він у мене мастак вибріхувати.
– Еге-е, а ти бачив?
– Що? – не второпав я.
– Муха на стовпі сіла, он. – Володька показав на похилений стовп, що бовваніє аж ген на другому кінці вулиці, – бачив?
– Бачу, – ствердно киваю головою. Тут головне – всьому вірити. – І не муха, а оса, – «втираю носа» Володьці.
– Е-е, – скривив губи братуха, замислено шкрябонувши потилицю. «И-ги, думає-є-є… Невже здасться? Так швидко?.. » – радісно шмигонуло в моїй голові. Та не встиг я розкрити рота, щоб переможно агакнути, як він, примружившись, розсудливо додав: – їй тре в лікарню… - В мене трохи не злетів з язика добре закручений знак запитання, але я стійко витримав паузу, і собі перейнявшись болячками неіснуючої оси та тільки скрушно похитав головою. Добре, що Володька якимось чудом не помітив звисаючої прямо-таки з моїх губ дуги розділового знаку, – Сліпа на одне око. – він співчутливо шморгнув носом, втершись рукавом, – більмо...
У відповідь, задля більшої правдоподібності я навіть піднявся з лавки та, витріщивши очі на стовпа, який ледь-ледь виглядає своїм вершечком з-за Ромчиного лапатого горіха, розперезаного чи не на пів-вулиці, брякнув:
– На ліве.
– М-гу… – статечно буркнув Володька, по-дідівськи кахикнувши в кулак.
– Он-он, – я навіть скочив на лавчину та став на ній навшпиньки, притримуючись за похилений тин, – дивись, «швидка» їде!
Володька й собі враз зірвався на ноги: – Де?
– Ага! Один-нуль!
– І нічого не один! – братуха «пішов в атаку», – їде!
Вулицею дійсно, майстерно обминаючи баюри, торохкотів велосипедом Ромка.
– Але ж не «швидка»!
– Але ж їде!
Ще мить, і два дуже близькі родичі, я та Володька, валялися б під лавкою, міцно затиснуті в братніх обіймах і сопучи, вибирали б на себе літню пилюгу. Ми такі! В нас так бува частенько! Це коли раптом бракує слів. Але я-то до-о-бре знаю, що Володька старший на цілих два роки, і тому цього разу щасливо устиг бовкнути:
– А давай щось Ромці набрешемо! – чим порятував мирну дрімоту нашої кицьки, що благоговійно витяглася під лавою. Дарма, що молодший, зате ж розумніший!
Володька відразу переключився і підхопив моє геніальне:
– Давай!
– З чого почнемо?
– А, давай, як тоді! На ходу!
Ромка ще не встиг дотарабанити своїм драндулетом до нашої лавки, як ми, скорчивши байдужі міни, вже були напоготові:
– А… – почав було я, коли він саме хвальковито загальмував переднім прямо перед моїм кедом. «Зараз ми тебе «прокатаємо!..» – стрельнуло в думці. – катаєшся?..
– Ну-у!.. – протягла наша жертва, – а що?
Тутечки пішла й Володьчина черга макітрити Ромку:
– Катайсь, катайсь! – братуха картинно позіхнув, демонструючи повну безпристрасність, – поки ти тут пилюгу здіймаєш, то…
– Що? – не витримав сусід.
– Та нічо… – начебто знічев’я пробелькотав я, і до Володьки: – а воно йому тре′?..
– Хай собі їде… – миттєво «знайшовся» братуха, – краще б не починати!..
– Угу… А то скажи на свою голову. Повитолочують…
Я, глибоко засунувши руки в кармани, спокійненько сів знову на лавку, а Володька, наче ні в чому не бувало, зібрався, бачу, шнурка зав'язувати. Артисти! Тут потрібно важно помовчати, інакше «один-нуль» буде не в нашу користь.
– Та кажіть вже, кажіть!
О-па! Є! Клюнув. Ромка не додумався зруйнувати хитромудрий наш план.
– Там, за Жабковим, на вигоні – суни-и-ць!..
– Тьма!..
– Та ну! Уже є?.. – недовірливо протяг Ромка.
Братуха багатозначно засунув ніготь великого пальця за передній зуб та промовисто клацнув:
– Не віриш? Бачив? Зуб даю!
«А чи не поспішає Володька зі своїми зубами?..» – блиснуло в думці. Таке клацання – то найпевніше завіряння у правді. Останній доказ. А як не… Та в наступний мент моя душа заспівала медовим голосочком.
– А ви чого не їдете? – Рома вже, бачу, на сідло знову, ніжку на педалик… Ну-ну…
– Та ми теє… – Володька протяжно присвиснув, чим подав мені одному відому таємну команду «Бреши…»
– Ми вже трохи не пооб’їдалися!
– От пуза! Дивиться на неї бридко… – підхопив братуха. Ото вже талант! Самородок! Ромка ж натиснув на педалі, аж пилюка стовпом. Тільки смуга лягла. – Ги-ги! Хай їде, шукає… Є-с-с! – Володька згадав свої блискучі знання з англійської мови, не дарма ж йому Ольга Павлівна ставить «дванадцять». По вівторках – один, а по п’ятницях – два…
– З богом йому, – чемненько додав я, згадавши бабу Настю.
Ми переможно тріснулися розчепіреними п’ятірнями:
– Отепер «один - нуль», ага!
Я ствердно кивнув. Далеченько за селом, аж там, де вершина Жабкового ставу, розкинувся справжній літній рай для таких, як ми, любителів тієї солодкої ягоди. Дарма, що маленька! За те ж смачна! Ляжеш горілиць на самісінькому вершечку пагорба, відкриєш рота, а вона сама тобі туди падає. Смачнюща-а! Тільки встигай рот поширше… та слідкуй, щоб ніяка кузка не влізла. Правду кажу! Тільки, думається, зеленкувата ще вона, та суниця. Тре підождать трохи. Он Ромка в розвідку поїхав, чом же нам ноги даремно бити? Головне, що під лавкою не довелось валятися – я знизу, а Володька зверху. За ту чортову муху. А Ромка скаже, обов’язково скаже…
…Щось довгенько його нема, вже мав би бути з тими «суницями». Ну, в бійку не поліз би. Нас же двох! Брати! Рахувати вміє, це ж не англійська… Ми же й з лавки давно пішли, а його все нема. Вечоріє. Хоч би коло виска пальцем покрутив, чи що…
Є! Летить! Ми повисли на хвірточці, підборіддя порозвішували… Зараз почнеться. Ну-у! Тільки що це?.. Він аж сяє від радості, а мав би бути перекошеним! Як торішній квашений огірок…
– Ну, хлопці! Спасибі! – його слова зазвучали, чи то як вирок, чи як дзвін на пожежу, – одвів душу! – Ромка сито поплескав себе по животі. – я-би ще й взавтра… та витовкли.
– Наївся? – я відчув, здається, як наїжачилась на потилиці Володьчина чуприна. Н-да…
– І не питайте, там усі були – і Санько, і Женька, і… – Ромка ще щось тараторив, загинав пальці… Та я його вже не чув.
А що не кажіть, таки в котів є якесь відчуття, що недоступне нам, людям. Бо чому ж тоді раптом кицька надумалася сприснути з-під лавки? На всяк випадок?..
